Суспільно-політичне становище української державності в 60—70 рр.

Дивись також:

Наприкінці 50-х рр. зменшується територія держави, оскільки втрачаються землі Волинського, Туровського, Бихівського, Чауського полків і Київського Полісся. Щоправда, останнє повернулося до складу козацької України під час повстання 1664—1665 рр. і протягом певного часу перебувало під владою П. Дорошенка. Вдалося зберегти терени Подільського полку.

Протягом 60-х—першої половини 70-х рр. проходило розширення меж держави в південному напрямі за рахунок освоєння переселенцями Дикого поля. Тому на південь від Уманського полку формується й функціонує Торговицькнй полк. Чіткіше окреслилися східні кордони володінь запорожців ("Вольностей Війська Запорозького"): Сіверським Дінцем вони діставалися до Дону, від нього узбережжям Азовського моря тягнулися до р. Берди, у верхів'ї якої виходили на Конку й до Дніпра. Розпочалося заселення межиріччя Сіверського Донця й Дону вихідцями а Правобережжя

Усунення від влади Ю. Хмельницького восени 1657 р. зумовило ліквідацію в державі монархічної форми правління й остаточне утвердження республіканської. Протягом 1659—1662 рр. республіканська форма правління перетворилася в республікансько-олігархічну.

Після смерті Б. Хмельницького помітні зміни сталися в державному устрої. Через сепаратизм старшин Лівобережжя й Запорожжя в першій половині 60-х рр. держава з унітарної перетворилася в конфедеративну. Тепер козацька Україна складалася з трьох державних утворень — Правобережного та Лівобережного гетьманств і Запорожжя зі своїми гетьманами й кошовим, власними органами влади, збройними силами тощо.

Адміністративно-територіальний устрій залишався таким же, яким був у часи гетьманування Б. Хмельницького, — полково-сотенним; однак утворювалися й зникали окремі полки та сотні, змінювалися їхні територіальні межі. Так, на Правобережжі утвердилися Подільський, Паволоцький і Торговицькнй полки. У Лівобережному гетьманстві (до нього з 1667 р. відійшов і Київський полк) було ліквідовано Кропивнянський полк, але виникли й діяли Галицький, Лубенський і Стародубський полки. Утворені в 1663 р. Новгородський, Глухівський і Сосницький швидко зникли. Таким чином, Правобережне гетьманство поділялося на 11, а Лівобережне — на 10 полків.

Інакше склався адміністративно-територіальний устрій Запорожжя. Можливо, тільки з 70-х рр. тут розпочалося, за зразком козацьких полків, становлення адміністративно-територіальних округів — паланок. Центром паланки виступала слобода, де перебувала місцева адміністрація, очолювана полковником, і невелика залога.

характеризувати Його ні як зрадника України, ні як її палкого патріота. Не можна заперечувати його великого внеску в розв'язання політичних проблем життя молодої держави 1649—1657 рр., у період гетьманування Б. Хмельницького, як і не можна замовчувати вкрай згубних прорахунків у внутрішній політиці, яких він допустився в часи власного гетьманування, що призвели до страхітливого спустошення Лівобережної України і започаткували гнітючий процес "Руїни"Української козацької республіки.

Опинившись без "татарської шаблі", яка давала гетьманові змогу залякувати як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, він невідворотно наближався до своєї загибелі. Річ Посполита була нездатна допомогти "князеві руському". Число прихильників Москви, щирих і нещирих, дедалі збільшувалося. Вони покидали Виговського і гуртувалися навколо Юрія Хмельницького. Усі звинувачення за невдалу політику падали на І. Виговського. "Новонавернені" полковники скаржились, що вони не за своєю волею, а під примусом гетьмана воювали з Москвою.

Перемога Москви з допомогою черні й безсилля Речі Посполитої віддало Україну без застережень у руки московської влади. Тому козацька старшина змушена була розпочати переговори в Москвою, жертвуючи "зачинщиком" Виговським, щоб хоч щось урятувати, а Ю. Хмельницький як символ незалежності був потрібний усім.

Суспільно-політичне становище української державності в 60—70 рр. Наприкінці 50-х рр. зменшується територія держави, оскільки втрачаються землі Волинського, Туровського, Бихівського, Чауського полків і Київського Полісся. Щоправда, останнє повернулося до складу козацької України під час повстання 1664—1665 рр. і протягом певного часу перебувало під владою П. Дорошенка. Вдалося зберегти терени Подільського полку.

Адміністративно-територіальний устрій залишався таким же, яким був у часи гетьманування Б. Хмельницького, — полково-сотенним; однак утворювалися й зникали окремі полки та сотні, змінювалися їхні територіальні межі. Так, на Правобережжі утвердилися Подільський, Паволоцький і Торговицькнй полки. У Лівобережному гетьманстві (до нього з 1667 р, відійшов і Київський полк) було ліквідовано Кропивнянський полк, але виникли й діяли Галицький, Лубенський і Стародубський полки. Утворені в 1663 р. Новгородський, Глухівський і Сосницький швидко зникли. Таким чином, Правобережне гетьманство поділялося на 11, а Лівобережне — на 10 полків.

Створений за Б. Хмельницького державний апарат і в наступні роки Руїни залишався таким самим. Змінювалися лише коло повноважень окремих органів влади та їхній вплив на політичний розвиток козацької України. Зокрема, після його смерті поновилася практика скликання генеральних рад, а відтак частково відновилася їхня значущість у державному житті. Встановлено, що за роки гетьманування П. Дорошенка вона збиралася понад 10 разів. У Лівобережному гетьманстві генеральні ради скликалися рідше. Водночас гетьмани й старшини прагнули не допускати чорних рад — військових рад козацтва, що збиралися з ініціативи рядових козаків.

Вища законодавча, виконавча й судова влада перебувала в руках гетьмана, який очолював державний апарат. З кінця 50-х рр. виразно окреслилося намагання генеральних старшин і полковників, як, до речі, урядів Росії й Польщі, обмежити його повноваження. Старшині вдалося було у 1659—1662 рр. контролювати дії Ю. Хмельницького, звівши його роль до слухняного виконавця рішень старшинської ради.

З огляду на це, наступні власники булави, особливо П. Дорошенко, Д. Многогрішний та І. Самойлович, повели рішучу боротьбу за відновлення прерогатив гетьманської влади, запровадження принципу передавання її в спадок. Ці зусилля коштували влади й свободи Д. Многогрішному, а також І. Самойловичеві.

Збільшувалося й значення старшинської ради, яка регулярно збиралася й вирішувала всі важливі поточні справи життя держави. Вона була трьох типів: рада гетьмана з генеральною старшиною; збори генеральної старшини з участю полковників та окремих полкових старшин; з'їзд, в роботі якого брали участь усі старшини, вище духівництво, бурмістри, війти. Керівні посади обіймала генеральна старшина. Генеральна канцелярія виконувала функції центрального органу управління державою. На місцях діяли полкові й сотенні органи влади. Без змін залишалося судочинство.

Розпад козацької України негативно позначився на її збройних силах, оскільки призвів не лише до їх розподілу, а й до участі у братовбивчій боротьбі. Безупинні воєнні дії зумовили величезні втрати. На початок 70-х рр. чисельність козаків Лівобережного гетьманства становила 30 тис осіб, Правобережного — близько 10—12 тис. осіб, Запорожжя — 3—4 тис. осіб. Як і раніше, армія складалася з піхоти, кінноти й артилерії. У 60-х — першій половині 70-х рр. окреслилося зростання ролі кінноти. Нелегка служба, зубожіння спричиняли неспроможність і нехіть козаків її виконувати, тому гетьмани вдаються до створення підрозділів із найманців.

Зокрема, І. Виговський домігся від Польщі права мати 10-ти-сячне наймане військо, П. Дорошенко формував полки "серденят", а Д. Многогрішний у 1668 р. створив із добровольців компанійський кінний полк. Успішно діяла створена ще Б. Хмельницьким розвідка. Один із шляхтичів у листі від 27 червня 1671 р. підкреслював, що П. Дорошенко знає про найменшу справу, що діється у Варшаві. "Тому слід остерігатися Русі, яка перебуває при королівському дворі, бо то великі зрадники, хоч постійно серед нас перебувають".

З кінця 50-х рр. уряди Москви й Варшави почали посилено втручатися у внутрішні справи козацької України, щоб звести нанівець повноваження та самостійність її державних органів. Якщо повстання 1664—1665 рр. ліквідувало залежність Правобережного гетьманства від Речі Посполитої, то на Лівобережжі до 1668 р. йшов процес звуження прав українських органів влади й паралельного формування московських. Для цього 1662 р. царський уряд створив Малоросійський приказ, який від його імені давав дозвіл на проведення виборів гетьмана, міг забороняти призначення на посади генеральних старшин і полковників, не дозволяв самостійних стосунків з іншими державами, а також перебрав на себе вищу судову владу, контролював дії духівництва. Його представники постійно перебували в столиці гетьманства, брали участь у роботі генеральної ради.

Суттєво змінилася роль воєвод, бо з кінця 50-х рр. розпочалося впровадження воєводської системи правління. Вони з'явилися разом із залогами в найбільших містах (виникла навіть посада головного воєводи) й зосередили в своїх руках збирання податків, а також поліційні функції. Хоча в 1669 р. російський уряд змушений був піти на обмеження їхніх повноважень, вони й далі втручалися в діяльність українських органів влади.

У політичному житті Запорожжя також відбулися певні зміни. Його столиця — Січ — у 1652 р. перемістилася з Микитиного Рога до дніпровських плавнів поблизу гирла р. Чортомлика і перетворилася в потужну фортецю. Після смерті Б. Хмельницького повністю відновлюється самоврядування. Протягом 60-х — першої половини 70-х рр. вагомішою стала роль старшинської ради й кошового. З'явилася посада кошового гетьмана. 31658 р. Запорожжя виокремлюється в державне утворення, що лише формально підлягало владі гетьмана, а насправді проводило незалежну від нього внутрішню й зовнішню політику. Демократичні засади політичного життя, соціальна рівність, патерналістський характер взаємин у куренях, який створював атмосферу, в якій кожен міг відчути себе рівноправним членом єдиного "братства" запорожців, вабили тисячі осіб, часто розорених і позбавлених житла й сім'ї. Тому невипадково Запорожжя виражало й захищало інтереси збіднілих, соціально принижених прошарків населення, а відтак брало найактивнішу участь у соціальній боротьбі, яка гальмувала процес феодалізації соціально-економічних стосунків та сприяла збереженню завоювань національно-визвольної війни. У цьому, як, до речі, і в боротьбі запорожців проти відновлення польсько-шляхетського панування, спроби звести нанівець автономію козацької України, грабіжницьких походів кримських і ногайських татар, походів турецької армії, виявлялося прогресивне значення Запорожжя.

З другого боку, прагнення запорожців відігравати провідну політичну роль у житті держави, запроваджувати в ній суспільні порядки за запорозьким зразком ускладнювали внутрішньополітичну ситуацію, послаблювали центральну владу, вносили розлад у єдність національно-патріотичних сил, загострювали соціальні конфлікти, які часто виливалися в анархо-охлократичні пориви соціальних низів. Політичне честолюбство, короткозорість і сепаратизм запорозької старшини, яка ставила особисті й запорозькі інтереси вище від національних руйнували підвалини держави.

Важливим чинником, який суттєво впливав на розвиток соціально-економічних стосунків у козацькій Україні, був стан її залюдненості. З цього погляду Правобережне гетьманство спіткала демографічна катастрофа. Воєнні дії, винищення поляками мешканців міст і сіл у 1649, 1651, 1653,1654 рр.; поляками й татарами — у 1664—1655 і 1664—1665 рр.; турками й татарами у 1674 р.; голод, епідемії, стихійні лиха, постої військ, захоплення ясиру, переселення в інші регіони України та за її межі призвели до жахливого спустошення — було втрачено до 90 % населення. Не без підстав Я. Собеський назвав землі гетьманства "страхітливою пустелею". Зауважимо, що в небагатьох поселеннях, які вціліли, разом із українцями жили євреї, поляки й представники інших національностей.

Відносно меншими виявилися втрати населення Лівобережної України, хоча внаслідок громадянської війни 1658—1663 рр., нападів татар і каральних акцій І. Виговського та Ю. Хмельницького в Полтавському, Переяславському, Прилуцькому й Миргородському полках вони були величезними. З другої половини 60-х рр. вплив руйнівних факторів послабився й окреслилася тенденція до збільшення населення, особливо за рахунок переселенців із Правобережжя. У 70-х рр. міграційний потік став масовим, що зумовило залюднення багатьох районів. "Вся цьогобічна Україна, — писав С. Величко, — що була перед тим малолюдна, відтоді наповнилася тогобічними українськими людьми і змножилася". Щодо Запорожжя, то є підстави твердити про збільшення чисельності його жителів.