Історія України: державницькі процеси, розвиток культу ри та політичні перспективи: навч. посіб.

Охопивши наприкінці 80-х рр. усі сфери суспільного життя, перебудова досягла найпомітніших результатів у політичній системі. Наявні державні інститути були не в змозі убезпечити від застою в господарському і суспільному житті й прирекли на невдачу реформи попередніх десятиліть. Ставало зрозумілим, що простою лібералізацією політичних структур на цей раз не обійдеться: потрібна докорінна перебудова системи загалом.

На перший погляд так звані базові галузі української промисловості, передусім вуглевидобувна і металургія, були винятково розвинутими. В них працювали сотні тисяч кваліфікованих робітників і спеціалістів. За випуском промислової продукції на душу населення Україна перебувала на перших місцях серед європейських країн. Здавалося, шо переорієнтувати продукцію базових галузей з ВПК на підприємства, що обслуговували потреби населення, не становитиме особливих труднощів.

Насправді це виявилося майже неможливим. Технічний рівень базових галузей був низьким, тому що вони вже з кінця 60-х рр. — поза увагою Держплану СРСР. У розвиткові нових потужностей перевага віддавалася регіонам із сприятливішими техніко-економічними показниками виробництва. Зокрема, Донбас відчував гострий дефіцит коштів на технічне оновлення виробництва, тому що загальносоюзні централізовані капіталовкладення спрямовувались у добувну й обробну промисловість Кузбасу.

Усе це загострювало соціальну ситуацію в селах та містах і згодом вилилося у страйки шахтарів, робітників інших галузей.

Керівництво республіки намагалося здійснити прогресивні перетворення й у сільському господарстві. Його фондоозброєння відставало від прибалтійських держав у 2—2,5 раза. Що ж стосується технічного озброєння сільського господарства, то лише половина машин і агрегатів відповідала сучасним вимогам. Щорічні витрати на їх ремонт та відновлення становили 20 % балансової вартості, а, наприклад, у США вони дорівнювали лише 7 %.

Виник виробничий підряд. Почали розвиватися його колективні та сімейні й інші форми. Виробничий підряд за короткий період довів свою значну перевагу. Він вказав шлях до відродження раніше покинутих чи занедбаних сіл. На кінець 1989 р. за орендним підрядом працювали 529 колгоспів і радгоспів. Почали оживати цілі регіони сільськогосподарського виробництва.

Здійснювалися заходи для зміцнення виробничих зв'язків промислових підприємств і сільськогосподарських об'єднань. Трудівники промислових підприємств виконували на договірних умовах трудомісткі роботи в колгоспах і радгоспах, а ті забезпечували їх сільськогосподарською продукцією.

Уряд України дав змогу населенню міст і селищ міського типу широко розвивати підсобні господарства, колективні сади й городництво. Чимало підприємств створили аграрні цехи й невеликі сільськогосподарські підприємства. З 1989 р. в Україні функціонувало понад 8 тис. кооперативів, де працювало близько 140 тис, осіб/Особливо активно діяла в цьому напрямі споживча кооперація. Але життя на селі не стало кращим. Особливо відставало побутове обслуговування сільського населення. Не поліпшувалося життя і в містах. Надто повільно створювали кооперативи в промисловості, будівництві, науково-технічному виробництві, а нові об'єднання виробників були малоефективні. Головною причиною цього були половинчатість і некомпетентність багатьох урядових рішень. Дуже болісним виявився процес змін у взаєминах промислових підприємств із центральними органами управління. Прийнятий ще у 1987 р. закон про надання підприємствам самостійності не позбавив колективи відомчих економічних пут і не додав їм самостійності у виробництві й реалізації продукції.

Негативну роль відігравало і держзамовлення, що сковувало підприємства та їхні трудові колективи, обмежувало самостійність, по суті ліквідовувало деклароване самоуправління на рівні трудових колективів.

Разом з тим давалися взнаки і прояви групового егоїзму окремих виробничих колективів, особливо в промисловості: їхнє прагнення до заниження планів, намагання поставити вузьковідомчі інтереси підприємств вище від загальнодержавних і загальнонародних. Серйозним гальмом виявилася недосконалість фінансово-кредитного механізму та системи ціноутворення. Оптові й заготівельні ціни не відповідали потребам економічної реформи. Було відсунуто на задній план госпрозрахунок. Економічну реформу, по суті, загальмували, вона не дала очікуваних результатів, бо йшла з центру і була далекою від інтересів широких верств населення. Крім цього, переведення підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату ставало для економіки України руйнівним. Воно підштовхувало підприємства до збільшення своїх прибутків не через збільшення ефективності виробництва та поліпшення якості роботи, а за рахунок підвищення цін, що ще більше загострювало соціально-політичну й економічну ситуацію в республіці.

Споживач продукції бачив, що ціни постійно зростають, а рівень виробництва падає. Це був дуже серйозний прорахунок уряду в здійсненні на початковому етапі економічної реформи, особливо її соціальної частини.

Хоча в перші роки так званої перебудови були прийняті нібито правильні рішення, що передбачали значне нарощування виробництва товарів народного споживання і обсягів платних послуг населенню, а також перепрофілювання на виробництво потрібної народові продукції деяких підприємств важкої промисловості, зокрема військово-промислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровиробничих галузей, ці заходи серйозно не вплинули на соціально-політичну ситуацію в Україні.

Не допомагало й те, що підприємствам надали можливість самостійно підвищувати заробітну плату, соціально захищати працівників за рахунок власних ресурсів. Незадоволення трудівників не вщухало. Після 1987 р. союзний уряд прийняв 11 постанов, якими передбачалося значне підвищення заробітної плати, проте без будь-якої компенсації обсягами виробництва. Внаслідок цього грошова маса в Україні збільшувалася без забезпечення товарами. Повсюдно відчувався товарний голод.

Це викликало масове незадоволення населення, а подекуди призводило до різкого протистояння населення владі. Особливо обурювало людей те, що різні комерційні структури активно вивозили товари за межі республіки, а також за кордон, посилювалися спекуляція, інші зловживання, широкого розмаху набув "чорний ринок". Усе це суттєво зачіпало інтереси більшості споживачів, особливо негативно відбилося на соціально слабко захищених категоріях громадян, які опинилися за межею бідності.

Союзні відомства будували в усіх республіках підприємства-гіганти. їм було зручно мати під контролем великі заводи, продукція яких задовольняла потреби великого регіону або навіть усієї країни. Промисловість загальносоюзного підпорядкування була цілісним самодостатнім організмом і зовсім не залежала у фінансовому і техніко-економічному відношеннях від території, на якій розміщувалася.

Крім того, Україна опинилася в екологічній небезпеці. її спричинило насамперед зосередження на території республіки надзвичайно багатого промислового й аграрного потенціалу, що буде даватися взнаки ще дуже довго.

Негативно позначаються на екології й густа мережа транспортних артерій, наявність багатьох великих індустріальних міст, нераціональність розміщення хімічних та інших шкідливих підприємств, недостатньо науково обґрунтовані меліоративні роботи, нестача води. Щорічні втрати України від погіршення її екологічного стану становлять 16—20 % валового національного прибутку і є найбільшими в світі. Зони екологічного лиха займають понад 15 % території України. Найстрашнішою і найскладнішою проблемою для українців став Чорнобиль. Аварія у квітні 1986 р. на Чорнобильській атомній електростанції у м. Прип'яті стала великим лихом не тільки для жителів України, а й для людей інших республік колишнього СРСР та народів Європи. Про те, що сталося в Чорнобилі, знало лише керівництво України — В. Щербицький, О. Ляшко, В. Шевченко та інші посадові особи, але потрібних заходів не вжили.

Достовірну інформацію про катастрофу мав М. Горбачов, але він теж не довів її до народу. Незрозумілою була позиція високих посадовців Міністерства охорони здоров'я України, які протягом тривалого часу не тільки замовчували справжню небезпеку аварі і' на Чорнобильській АЕС для здоров'я людей, а й поширювали дезінформацію, що призвело до переопромінення великої кількості населення України.

Чорнобильська трагедія болюче відгукнулася в серцях мільйонів людей. Було багато жертв. Величезних втрат зазнала економіка. З господарського обігу вилучено близько 190 тис. га земель. Для евакуйованих з Київської та Житомирської областей довелося будувати тисячі будинків садибного типу, півтори тисячі квартир, багато об'єктів соціального призначення. За рахунок держбюджету переселенцям надали значну грошову допомогу. Величезні кошти Україна й нині витрачає на створення безпечніших умов для життя людей в районах, що постраждали від цього страшного лиха.

Багато десятиріч адміністративно-командна комуністична система душила будь-яку вільну думку, будь-який вияв демократії, стримувала будь-які прогресивні зрушення в Україні. Партійно-радянське керівництво республіки 80-х — початку 90-х рр., насамперед перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький, прагнуло приховати насування кризи в економіці, запевняючи, що Україна зробила великий крок вперед у своєму розвитку. Вони боялися, що доведеться відповідати за всі прорахунки, за зубожіння народу, що ставало дедалі очевиднішим.

В Україні все частіше лунали вимоги про відставку В. Щербиш" -кого. Нарешті у вересні 1989 р. пленум ЦК КПУ звільнив його з посади. Першим секретарем ЦК Компартії України став В. Івашко, який, будучи обраним головою Верховної Ради України навесні 1990 р., невдовзі перейшов на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. А першим секретарем ЦК Компартії України обрали С. Гуренка.

Зміни в керівництві верхнього ешелону влади трохи пришвидшили демократичні процеси в Україні. Республіка долучилася до процесу прогресивних перетворень у суспільно-політичному житті. Цьому певною мірою сприяло те, що у вересні 1989 р. з ініціативи київських письменників і вчених було створено масову громадсько-політичну організацію — Народний Рух України за перебудову (НРУ), який за короткий період набув великої популярності й охопив багато прогресивно настроєних людей. Головою НРУ обрали відомого поета й публіциста І. Драча, головою Секретаріату — одного з лідерів Української Гельсінської спілки М. Гориня. То був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих людей на ґрунті боротьби за національне, духовне, економічне та політичне відродження України.

Виникли й інші громадсько-політичні організації. Наприкінці жовтня 1989 р. було проголошено створення екологічної асоціації "Зелений світ", яку очолив письменник Ю. Щербак. Того ж року відбулася установча конференція Українського добровільного історико-просвітницького товариства "Меморіал". Воно боролося за увічнення пам'яті жертв комуністичних репресій, що загинули під час голодомору 1932—1933 pp. Згодом, коли почалася кампанія підготовки до виборів до Верховної Ради УРСР, з ініціативи Народного Руху України, УГС, "Меморіалу", Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, асоціації "Зелений світ" і багатьох інших організацій для координації дій було утворено Демократичний блок політичних сил України.

Активною політичною силою виступила молодь, об'єднавшись в низці громадсько-політичних організацій. Активно виявили себе Спілка незалежної української молоді (СНУМ), деякі студентські організації. На основі студентського об'єднання "Громада", яке існувало з 1989 p., в грудні того ж року виникла Українська студентська спілка (УСС). Ці молодіжні організації з перших днів існування вдавалися до різних політичних акцій, спрямованих на подальшу демократизацію суспільного життя. Але найпотужнішою акцією було голодування студентів у Києві, почате 2 жовтня 1990 p. І хоча цю подію оцінювали в народі неоднозначно, байдужих до неї майже не було. 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову про розгляд усіх п'яти вимог студентів і, зокрема, про відставку голови Ради Міністрів України В. Масола. Після цього студенти припинили голодування. Згодом головою уряду було обрано В. Фокіна.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х pp. гласність поширилася на всі галузі суспільного життя України. Зокрема, засновано багато нових газет, журналів, видавництв. Вони випускають листівки, різну літературу, що вільно розповсюджується серед населення. Разом з тим виникли видання, що проповідують насилля, порнографію, завдаючи великої шкоди справі виховання молоді.

В умовах невпинної демократизації суспільного життя відбулися вибори до Верховної Ради України і місцевих рад (березень 1990 р.). їх особливість полягала в тому, що за депутатські місця вже боролися представники новоствореного Демократичного блоку та кандидати від комуністичної партії. І хоча більшість місць у республіканському парламенті отримали комуністи, значного успіху досягли й демократи, які стали досить активною парламентською опозицією. Серед них були відомі діячі, недавні політичні в'язні — Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині, Ірина Калинець та ін. Саме з ініціативи Дем-блоку Верховна Рада прийняла 16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет України, що проголосила намір народу самому вирішувати свою долю.

Процеси національного відродження і демократизації в Україні пришвидшилися, коли 19—21 серпня 1991 р. група керівних партійних і державних діячів СРСР спробувала ввести надзвичайний стан у деяких регіонах імперії та спрямувати суперечливі демократичні процеси в кероване згори русло. Ось чому скликана 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України розглянула питання про політичну ситуацію в республіці. В результаті обговорення було прийнято Акт проголошення незалежності України. Відтоді Україна знову стала самостійною демократичною державою. Верховна Рада прийняла також рішення про охорону кордонів України, про притягнення до відповідальності осіб, які підтримували змовників під час серпневого путчу. За участь у спробі перевороту було заборонено діяльність Компартії України, майно її передано у власність держави. Могутнім імпульсом в утвердженні незалежності України та створенні самостійної держави став Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., під час якого більшість громадян, які взяли у ньому участь, висловилися за повну незалежність України. Того ж дня Президентом України було обрано Л. Кравчука — голову Верховної Ради і колишнього ідеолога КПУ. Підсумки референдуму в Україні свідчили про остаточне зруйнування влади центру над республіками СРСР, про його приреченість. У цих умовах керівники Білорусі, України та Росії на зустрічі в Мінську 7—8 грудня 1991 р. константували факт припинення існування СРСР і 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі біля Бреста уклали угоду про утворення Співдружності незалежних

держав (СНД), до якої приєдналися деякі інші колишні республіки СРСР.

Попри всі домовленості про рівноправність членів СНД, керівництво Росії стало дедалі більше допускати імперські прояви, серед яких були територіальні претензії до України, зокрема, стосовно Криму. Точилися дискусії, які не припинилися й досі, щодо долі Чорноморського флоту тощо.

Здобуття Україною незалежності відкрило для неї можливість кардинальним чином змінити характер соціально-економічних та суспільно-політичних взаємин, стати на шлях створення ринкової економіки та громадянського суспільства й побудови правової держави, реального забезпечення прав і свобод людини. Однак можливість ця й досі залишається нереалізованою. Вже швидко почало відчуватися, що цілі галузі народного господарства стають некерованими, втрачають економічні зв'язки зі своїми суміжниками. Це призвело до спаду виробництва, безробіття і загострення соціально-політичної ситуації. Почали нагромаджуватися негативні фактори в економіці, зростав дефіцит товарів широкого вжитку.

Були зроблені спроби підвищення ефективності виробництва, вдосконалення програмно-цільових методів планування, забезпечення ефективнішого управління науково-технічних комплексів, опорних і виробничих об'єднань, переведення їх на повний госпрозрахунок і самофінансування. В практику роботи підприємств виробничого комплексу дедалі більше впроваджували орендні стосунки, кооперативні форми господарювання. Одночасно створювали асоціації, концерни, малі підприємства, банки й інші нові виробничі та посередницькі структури.

Суттєвою особливістю економічних перетворень в Україні стала структурна перебудова всього народного господарства. Відомо, що економіка республіки протягом тривалого періоду залишалася зорієнтованою здебільшого на виробництво засобів виробництва, добування сировини й палива та забезпечення ними всіх республік колишнього Союзу. Що ж до розвитку виробництва товарів широкого вжитку, то в Україні ці галузі перебували на низькому рівні й вимагали докорінної перебудови та повернення їх обличчям до споживача.

У квітні 1991 р. хвиля страйкових виступів, активну роль у яких відіграли студенти, змусила голову Кабінету міністрів В. Масола подати у відставку. На чолі Кабінету міністрів було поставлено досвідченого урядовця В. Фокіна, який в уряді В. Масола працював першим заступником прем'єр-міністра. В. Фокін протримався 17 місяців, упродовж яких економічне становище країни невпинно погіршувалося.

Складність полягала й у тому, що Україна була позбавлена необхідних прав, оскільки на її території 90 % продукції виробляли підприємства союзного підпорядкування. Уряд України й місцеві органи влади не мали майже ніякого впливу на їхню роботу. І лише б % продукції, що становила предмети широкого вжитку, виробляли на підприємствах місцевого підпорядкування. Тому задовольнити всі потреби населення було неможливо.

Центральні відомства аж ніяк не збиралися відмовлятися від командних методів управління. Вони почали перетворювати підприємства в акціонерні об'єднання і так перешкоджали переходу їх під контроль, а згодом і у власність України. Саме таким способом союзне відомство намагалося відібрати в України великий автобусний завод у Львові. Тому Верховна Рада України в червні 1991 р. ухвалила рішення прийняти під свою юрисдикцію функціонування всіх підприємств республіки. Таке рішення випливало й з Декларації про державний суверенітет України, а також із Закону про економічну самостійність республіки.

З 1991 р. в Україні розпочали реформу цін. Однак введення з 1 січня 1991 р. нових закупівельних і оптових цін створило для більшості промислових підприємств дуже складну ситуацію, адже нові ціни на більшу частину товарів народного споживання перевищили чинні роздрібні, що призвело до порушення госпрозрахункових взаємин при реалізації продукції і, як наслідок, крамниці залишилися порожніми. Лише 2 квітня 1991 р. були впроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Але це не вирішило всіх проблем. Стало зрозумілим, що подальше зволікання з реформою цін наближає країну до економічного краху. У 1991 р. уряд пішов на заміну карбованця купонами, що теж не врятувало ситуацію. Купони швидко знецінювалися і перетворилися в прості папірці. Економіка України заходила в глухий кут.

Розпад Радянського Союзу негативно вплинув на економічне становище кожної з колишніх союзних республік. Проте наслідки дезінтеграції єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу меншою мірою позначалися на Росії й більшою — на інших республіках, які суттєво поступалися їй за територією та економічним потенціалом. Ця особливість випливала зі самої суті командної економіки — її централізації.

Не менш важливою причиною особливих труднощів, з якими стикнулася українська економіка після розпаду Радянського Союзу, був високий ступінь її мілітаризації. За директивами з центру, промисловість республіки в радянські часи розвивалася в інтересах військово-промислового комплексу. Підприємства самого ВПК і обслуговуючі галузі були основою важкої промисловості. За оцінками спеціалістів, військово-промисловий комплекс поглинав на початку 90-х рр. від 30 % до 40 % обсягу промислового виробництва. На задоволення потреб внутрішнього ринку спрямовувалося не більше 18 % промислової продукції власного виробництва. Після припинення загальносоюзного фінансування промисловість ВПК стала нагадувати рибу на піску.

Структурна перебудова такої промисловості, переорієнтація її на задоволення попиту широкого споживача вимагали капіталовкладень і тривалого часу. Ні коштів, ні часу на масштабну реструктуризацію промисловості не знайшлося. Тим часом попит населення на промислову продукцію став задовольнятися за рахунок імпорту. Після лібералізації торгівлі товари західних фірм негайно заполонили український ринок. Той невеликий сегмент вітчизняної промисловості, який завжди орієнтувався на широкий ринок, виявився неконкурентоспроможним і почав занепадати.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем'єр-міністром України Л. Кучму. 27 жовтня за поданням Кучми Президент Л. Кравчук призначив своїми указами членів уряду, серед яких здебільшого були відомі політики й спеціалісти. Першим віце-прем'єр-міністром України став І. Юхновський, віце-прем'єр-міністром з питань промисловості та будівництва — В. Євтухов, з питань економічної реформи — В. Пинзеник, з питань паливно-енергетичного комплексу — Ю. Іоффе, з питань гуманітарної політики — М. Жулинський.

Новий прем'єр-міністр 18 листопада 1992 р. виклав у парламенті програму першочергових заходів щодо подолання кризи. Доповідь була гранично відвертою. Всі бачили, а часто й на собі відчували господарський занепад, зубожіння найменш соціально захищених категорій населення, зухвалість нуворишів, що наживалися на цілком легальному через недосконалість законів розкраданні державного майна. Проте вперше у цій доповіді прем'єр-міністра окремі прояви економічних негараздів злилися в цілісну картину господарського розвалу. "Країну ми розвалили", — підсумував Л. Кучма у виступі, який шокував депутатів. Вони дали згоду на додаткові повноваження Кабінету Міністрів для здійснення економічних реформ.

У 1993 р. українська економіка вперше відчула всю силу нафтогазової залежності від Росії, яка підвищила ціни на енергоносії до рівня світових. Інфляція переросла в гіперінфляцію, купоно-карбованці знецінилися в 103 рази. Частка оплати праці у виробленому національному доході зменшилася до 36 % порівняно з 59 % у 1990 р. Національний дохід у 1993 р. зменшився до 60,6 % порівняно з 1990 р. У цій ситуації додаткові повноваження уряду Л. Кучми не спрацювали, а стосунки з Л. Кравчуком загострилися.

Для Президента України новий прем'єр-міністр виявився не таким поступливим, як попередні. Навесні 1993 р. Л. Кучма зробив спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях шляхом введення їх до складу Кабінету Міністрів. Президент його не підтримав. Натомість Л. Кравчук запропонував парламентові дозволити йому безпосередньо керувати урядом і приймати укази з неврегульованих законодавством економічних питань на час до прийняття парламентом відповідного закону. Верховна Рада його не підтримала. Не погодилася вона і на відставку Л. Кучми, яку прем'єр-міністр запропонував, дізнавшись про це подання. Навпаки, саме Л. Кучма дістав повноваження видавати декрети, що заповнювали законодавчий вакуум або навіть могли змінювати в певних межах чинні закони

У червні 1993 р. Л. Кравчук підписав указ про створення надзвичайного комітету з питань оперативного управління народним господарством всередині Кабінету Міністрів. Комітет на чолі з прем'єр-міністром мав зайнятися реалізацією заходів щодо стримування інфляції, стабілізації виробництва, соціального захисту населення. Однак Л. Кучма, з яким проект указу не був погоджений, відмовився його виконувати. Президент змушений був відкликати указ і докорінно зменшити штат своєї адміністрації, ліквідувати в ній комісії та ради, які дублювали структури Кабінету.

Втім, Л. Кучма і Л. Кравчук так і не змогли дійти згоди. Після кількох наполегливих прохань Верховна Рада дозволила голові уряду піти у відставку у вересні 1993 р.

Після відставки Л. Кучми Президент України дістав можливість взяти керівництво урядом у власні руки. Виконання обов'язків прем'єр-міністра Л. Кравчук поклав на першого віце-прем'єр-міністра Ю. Звягільського, але не робив спроб затвердити його на цій посаді. Було створено Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ і подолання економічної кризи. До цього консультативного органу при Президенті увійшли Ю. Звягільський, голова Верховної Ради І. Плющ, голова правління Національного банку В. Ющенко, міністр фінансів Г. П'ятаченко, міністр економіки Р. Шпек, а також підприємці, банкіри, науковці. Формування нового уряду Л. Кравчук здійснив самостійно. Проте всі основні міністри попереднього уряду залишилися на своїх посадах.

Криза у стосунках Президента України й Верховної Ради, одним з епізодів якої стала відставка Л. Кучми, була вирішена зобов'язанням обох сторін звернутися до народу з проханням підтвердити мандат на владу. 24 вересня 1993 р. Верховна Рада ухвалила провести дострокові вибори в парламент 27 березня, а Президента України — 26 червня 1994 р.

У виборах 27 березня і 10 квітня 1994 р. взяли участь 32 політичні партії. Як зазначає С. Кульчицький, виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур у період кризи. По-перше, переважну більшість народних депутатів попереднього скликання, які балотувалися на новий строк (138 з 188), не було обрано. По-друге, багато виборців залишилися вдома, демонструючи свою недовіру до всіх кандидатів. За два тури було обрано тільки 178 депутатів, 227 місць у парламенті належало безпартійним.

Ліві партії, які отримали значну перевагу на виборах до парламенту, прагнули закріпити свій успіх на виборах Президента України. Єдиним кандидатом лівих сил став О. Мороз. У травні 1994 р. Центральна виборча комісія зареєструвала сімох кандидатів. Лише троє з них мали реальні шанси на успіх: Л.Кравчук, О. Морозі Л. Кучма. Перший тур виборів не дав переваги жодному кандидату.

10 липня Л. Кравчук і Л. Кучма вступили в безпосередню боротьбу один з одним. Чинний Президент максимально використав "адміністративний ресурс". Проте в ситуації, що склалася, це давало здебільшого зворотний ефект. За Л. Кучму проголосувало понад 62 % тих, хто прийшов на виборчі дільниці, за Л. Кравчука — 45 %.

Перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, від загальносоюзного економічного комплексу до власної економічної системи не міг бути безболісним. Це підтверджує і досвід інших країн. Але те, що сталося з економікою України, не має історичних аналогів. З 1990 по 1994 рр. валовий національний продукт зменшився на 44 %, обсяг промислової продукції — на 41 %, національний дохід — на 54 %. У 1994 р. спад промислового виробництва України досягнув свого максимуму — 27,7 %.

За роки великої депресії спад виробництва в СІНА не перевищував 26 %. В СРСР під час Другої світової війни найнижча позначка падіння промислового виробництва становила 30 %.

Виникла серйозна загроза витіснення України на периферію світового господарства, встановлення її технологічної та фінансової залежності від інших держав, перетворення на сировинний додаток і територію для розміщення екологічно шкідливих виробництв.

Ця ситуація вимагала вжиття рішучих заходів, що органічно поєднували б невідкладні антикризові дії з реалізацією нової економічної стратегії. Вона була викладена у Зверненні нового українського Президента Леоніда Кучми до Верховної Ради України в жовтні 1994 р. і здобула схвалення найвищого законодавчого органу, найвпливовіших політичних сил країни. За час, що минув, вжито практичних заходів щодо реалізації нового курсу економічної політики, отримано перші результати від втілення його в життя.

Понад півроку Л. Кучма працював з В. Масолом, якого Верховна Рада затвердила на посаді прем'єр-міністра за поданням попереднього президента. Величезний досвід практичної роботи цього господарника знецінювався принципово іншими умовами економічної діяльності. В. Масол мало підходив для здійснення курсу ринкових реформ, і в березні 1995 р. його замінив Є. Марчук. Шансів на затвердження нової кандидатури Верховною Радою практично не було, і Є. Марчук тривалий час (до червня цього року) залишався у статусі виконуючого обов'язки прем'єр-міністра, що негативно позначалося на діяльності уряду.

Після майже чотирирічного тупцювання на місці за короткий час в українській економіці закладено перші основи для радикальних перетворень. Надзвичайно серйозним кроком у процесі ринкової трансформації економіки стало здійснення цінової лібералізації, що охоплює практично всі — як виробничі, так і споживчі товари. В ціновій лібералізації Україна наблизилася до світових цін. Це стосується насамперед енергоносіїв. Так, нині в Україні тонна нафти без ПДВ коштує 99—106 дол., а в Росії — 42 дол. Якщо в 1994 р. населення платило за газ у середньому 1—2 дол., а держава купувала його за 80 дол., то сьогодні населення платить 26,2 дол., тоді як у Росії — 41 дол. Те саме можна сказати і про вугілля. В Україні тонна вугілля коштує понад ЗО дол., і це, по суті, світова ціна, тоді як у Росії — 16 дол. Тож, як бачимо, на шляху ринкового перетворення економіки хоча й не безболісно, але дещо вдалося зробити.

Аналіз тодішнього стану української економіки, на думку відомого дослідника С. Кульчицького, свідчить про перші стабілізаційні ознаки. У першому півріччі 1995 р. зафіксовано падіння рівня інфляції. Щомісячний її індекс становив: у січні — 121,2 % (а ще раніше — у листопаді 1994 р. — 174 %), в лютому — 118,1 %, в березні — 111,4 %, в квітні — 105,8 %, у травні — 104,5 %. Рівень інфляції в Україні став майже вдвічі нижчим, ніж у Росії.

Один з напрямків сучасної економічної політики пов'язаний із переглядом податкової системи з метою зменшити тягар податків на економічну діяльність і забезпечити рівність юридичних і фізичних осіб усіх форм власності. З початку 1995 р. здійснено перехід до оподаткування прибутків підприємств та організацій за ставкою 80 %, скорочено податкові пільги. Ставку податку на додану вартість зменшено з 28 % до 20 %.

Однак бюджетно-податкова система України поки що продовжує зберігати регресивну спрямованість, не створюючи суб'єктам мотивацій для підвищення результатів їхньої діяльності, насамперед у виробничій сфері, а навпаки — спонукає до приховування прибутку від оподаткування. Нині на "тіньовий" сектор економіки України припадає близько 40 % усіх економічних операцій.

Разом з тим здійснюються рішучі кроки в напрямку роздержавлення та приватизації власності. Вже в середині 1995 р. на недержавних підприємствах України виробляли понад 40 % промислової продукції. У 1995 р. передбачали приватизувати 8 тис. великих та середніх підприємств, практично завершити малу приватизацію.

За перше півріччя 1995 р. в Україні було приватизовано більше 1 тис. тільки великих та середніх підприємств. Після деякого затишшя, спричиненого інертністю місцевих органів влади, набирає темпів мала приватизація. За першу половину 1995 р. приватизовано 1800 об'єктів. Темпи малої приватизації пришвидшилися в останньому місяці першого півріччя. У червні приватизовано 735 підприємств. Але досягнуте не слід переоцінювати. Адже в першому півріччі 1995 р. приватизація тривала повільніше, ніж передбачалося.

Близько 15 млн громадян України отримали свої приватизаційні документи. Чимало таких, хто вже взяв участь у приватизації за готівкові майнові сертифікати, подавши заявки на придбання акцій підприємств, які приватизують через сертифікатні аукціони. Лише у другому з них взяли участь близько 1 млн власників приватизаційних цінних паперів. Усе це стало можливим завдяки створенню в Україні унікальної системи центрів сертифікатних аукціонів. Вона об'єднувала 26 аукціонних центрів і понад 150 пунктів прийому заяв, з яких інформація надходить до Українського центру сертифікаційних аукціонів. Завершено створення програмного забезпечення процесу продажу акцій підприємств, які приватизують, громадянам-власникам сертифікатів.

Почалася глибока реформа аграрних взаємин. Відбувається, хоч і не повний, розподіл землі й майна сільськогосподарських підприємств, але вже формується інститут приватної власності на землю. Більш як 4 млн громадян отримали земельні ділянки у приватну власність. Нині в Україні — близько 32 тис. фермерських господарств. Зростає їхня роль у сільськогосподарському виробництві. Одним із основних заходів аграрної реформи є заміна наявного механізму закупівель сільськогосподарської продукції через державно-контрактну та біржову системи. Вагомим кроком у напрямку аграрних перетворень став указ Президента України "Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності", підписаний 12 липня 1995 р. Він має неабияке значення для реалізації всього комплексу завдань ринкових перетворень.

Характерною особливістю нинішнього економічного станови* ща України є відносна фінансова стабілізація. Основою її стало поетапне зменшення бюджетного дефіциту.

Здійснено систему заходів, спрямованих на утвердження в Україні ринку державних цінних паперів, що в перспективі служитиме без інфляційному обслуговуванню бюджетного дефіциту. Виникли нові організаційні форми оптової торгівлі — товарні й універсальні біржі, ярмарки, аукціони, товаророзподільні бази. Створено фондовий ринок як головний інструмент успішного розв'язання комплексу проблем у процесі роздержавлення, корпоратизації та приватизації, цивілізованого функціонування первинного та вторинного ринків-капіталів.

У цей час з'являються позитивні тенденції у зовнішній торгівлі. За перший квартал 1995 р. валовий внутрішній продукт скоротився на 10,6 %, обсяги ж експорту, навпаки, зросли. У 1994 р. негативне сальдо зовнішньоторговельного балансу України скоротилося з 1,8 млрд дол. до 1,2 млрд дол. Досягнуто позитивного сальдо — 1,4 млрд дол. у торгівлі з країнами Заходу.

Що ж до забезпечення нафтою і нафтопродуктами, то з 1993 р. їх поставки повністю децентралізовані. У результаті цього Україна позбулася нафтового голоду й зростання заборгованості.

Економічну політику України підтримало світове співтовариство. Країни "великої сімки" та най впливовіші міжнародні фінансові організації — МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку — наприкінці 1994 і на початку 1995 рр. надали Україні вкрай необхідну їй кредитну підтримку — майже 4 млрд дол. Та конкуренцію на ринку інвестиційних капіталів можна подолати насамперед сприятливою інвестиційною і митною політикою, стабільним і заохочувальним податковим законодавством. На жаль, цього в Україні тоді не було. Постійно змінювало податкове і митне законодавства, це не сприяло розвитку іноземних інвестицій.

Отже, на 1995 р. економічна ситуація в Україні була складною і неоднозначною. У квітні 1995 р. спад промислового виробництва становив 7,8 %, у травні — 1 %, у квітні й травні показники виробництва були набагато гіршими, ніж у відповідні місяці 1994 р. На практиці підтвердилася відома істина: досягнення низьких параметрів інфляції суто монетаристськими інструментами не може забезпечити стійких стабілізаційних процесів. Необхідні глибинні базисні перетворення, покликані забезпечити реальні зрушення у виробничому процесі, перебудові його структури, підвищенні ефективності та соціальній зорієнтованості. Виникла необхідність від коригувати курс економічних реформ. Вона була визначена у доповіді Президента України Леоніда Кучми Верховній Раді на початку квітня 1995 р.

У 1996 р. з'явилися, нарешті, перші ознаки економічної стабілізації, зміцнилася фінансово-банківська система, була подолана інфляція. Наслідком цих сприятливих зрушень стала грошова реформа. 2 вересня 1996 р. була введена в обіг гривня. Створилися умови для подолання "доларизації" економіки і припинення "втечі" вітчизняних капіталів за межі країни.

Недоліком грошової реформи був завищений курс гривні щодо долара та інших валют. Він явно не відповідав купівельній спроможності української валюти й кризовому стану вітчизняної економіки. Завищений курс підривав можливості експорту і не давав змоги швидко покінчити з натуральним обміном (бартером) у внутрішній торгівлі. Дефолт у Росії, допущений урядом С. Кириченка у серпні 1998 р., яскраво показав залежність української економіки від стану справ у народному господарстві північного сусіда. За короткий період гривня знецінилася удвоє. У доларизованому, тобто вкрай залежному від цін світового ринку, українському господарстві відповідно піднялися ціни, у тому числі на товари народного споживання. При стабільному рівні зарплат і соціальних виплат це призвело до суттєвого падіння рівня життя.

Уряди Є. Марчука, П. Лазаренка, В. Пустовойтенка, В. Ющенка і А. Кінаха прагнули залучити в Україну якомога більше зарубіжних кредитів. Це був найлегший шлях розв'язання поточних проблем. Наприклад, якщо кредити використовували на покриття дефіциту торговельного балансу, то в країні штучно створювався достаток імпортних товарів. Проте така економічна політика мала дві вади: по-перше, неспроможність вітчизняної промисловості конкурувати з дешевими і якісними імпортними товарами; по-друге, відсутність можливості у недалекому майбутньому розрахуватися за кредити.

На початок 2000 р. державний зовнішній борг України перевищив 12,6 млрд дол. США. З урахуванням стрімкої девальвації гривні зовнішня заборгованість у зіставленні з валовим внутрішнім продуктом піднялася з 22,9 % у 1997 р. до 64,2 % у 1999 р.

Через економічну кризу, перевищення витратної частини державного бюджету над доходною, постійний дефіцит платіжного балансу (викликаний передусім відсутністю ефективної енергозбережної політики) і відплив за кордон вітчизняного капіталу український уряд не зміг виплатити борги без оформлення нових позик. За 1996—1998 рр. сформувалася фінансова "піраміда". Країна стала завалюватися у боргову яму.

Небезпеку відчули позикодавці. Вони відмовилися давати нові позики. Уряд В. Ющенка, який прийшов до влади наприкінці 1999 р., опинився в надто складній ситуації. Майже всі боргові зобов'язання були короткими. Основні платежі за ними припадали на 2000—2001 рр. Навряд чи фінансове становище України у першій половині 2000 р. було кращим, ніж у другій половині 1994 р.

Проте змінилася до кращого загальноекономічна ситуація. В 1999 р. і особливо в 2000 р. припинився спад виробництва в основних галузях промисловості й народного господарства. В. Ющенко домігся, що Верховна Рада своєчасно прийняла бездефіцитний бюджет, і домовився з кредиторами про реструктуризацію боргів. Виявилося, що Україна може жити без щорічних кредитних вливань.

Створення відповідних передумов для сталого зростання потребує вирішення основних соціально-економічних проблем. Передусім це стосується підвищення продуктивності праці з одночасним вживанням заходів щодо пом'якшення соціальних наслідків безробіття у зв'язку з несприятливими прогнозами розвитку ситуації на ринку праці, а також повномасштабною структурною перебудовою економіки. Неодмінною умовою вирішення цього питання є збільшення інвестицій в людський потенціал.

Економічне зростання буде неможливим без значного оновлення основних фондів та їхньої структури. Адже 3/4 з них у 2010 р. досягнуть критичного віку (понад 20 років), що не відповідатиме вимогам XXI ст. та обмежуватиме можливості здійснення політики технологічних проривів.

Зниження енергоємності продукції слід розглядати в контексті вирішення стратегічних завдань підвищення конкурентоспроможності та ослаблення залежності України від імпорту енергоносіїв, особливо з огляду на очікуване зростання світових цін на них.

Серед довгострокових факторів соціально-економічного розвитку слід назвати темпи збільшення у світовій торгівлі протягом перших 10 років XXI ст. частки високотехнологічної продукції. Ця обставина дасть змогу визначити оптимальні напрями технологічних проривів, на яких можливе значне нарощення експорту наукоємної продукції та поліпшення його структури.

Після суттєвого зниження цін (1997—1999 рр.) на основні товари експорту України (метал, продукція сільського господарства, хімічної і харчової промисловості) намітилася їх стабілізація і навіть незначне зростання у 2000—2002 рр.

Основним цільовим завданням на довгострокову перспективу залишається досягнення сталого зростання обсягів валового внутрішнього продукту (ВВП) на основі фінансової стабільності, ефективного використання наявного виробничого потенціалу та його модернізації, адаптації підприємств до ринкових умов, послідовного нарощування інвестиційних ресурсів, підвищення ефективності їх використання.

Пріоритетами в економічній політиці мало стати формування ефективної структури економіки та пожвавлення інвестиційних процесів, реформування фінансової системи, перехід до інноваційного вектору розвитку, активізація внутрішнього ринку, диверсифікація зовнішньоекономічної діяльності й створення надійної бази для вирішення соціальних проблем.

Засобами державного регулювання треба було забезпечити рамкові умови функціонування економіки:

— послідовно знизити інфляцію до 7 % щороку в 2001— 2005 рр. та до 5 % — у 2006—2010 рр.;

— утримати стабільність національної валюти та дотримати оптимальних розмірів дефіциту державного бюджету;

— знизити ставку рефінансування до рівня, який сприятиме активізації інвестиційної діяльності;

— ліквідувати заборгованість і нормалізувати виплату заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат у 1999— 2003 рр., перетворити цей чинник у макроекономічний фактор стимулювання сукупного попиту.

Забезпечити активізацію інвестиційних процесів та відповідних структурних зрушень у економіці можна шляхом:

а) збільшення внутрішніх заощаджень та залучення зовнішніх ресурсів для їх трансформації в інвестиції у національну економіку;

б) формування ринку інвестицій на базі залучення заощаджень населення, ресурсів банківської системи і фінансових посередників, коштів державного бюджету та підприємств;

в) розвитку фондового ринку;

г) вивільнення коштів підприємств для інвестицій у результаті зниження податкового навантаження, пришвидшеної амортизації фондів;

д) сприяння розвитку малого підприємництва, збільшення втричі його частки у виробленому ВВП та ін.

У прогнозі основних макропоказників економічного і соціального розвитку враховано нагальну потребу розвитку ринкового середовища, конкурентних засад для роботи підприємств, зокрема:

1) забезпечення прозорості функціонування ринків товарів, капіталів, робочої сили;

2) послідовна легалізація "тіньової" економіки, зменшення її" обсягів щонайменше на 25 % до 2005 р. та на 70—80 % — до 2010 р;

3) удосконалення та реалізація економічного механізму стимулювання енергозбереження, двократне зменшення до 2010 р. енергоємності виробленої продукції та ін.

З досягненням прогнозованих параметрів українська економіка опанує ринковою моделлю розвитку, підпорядкованою інтересам людей.

Отже, перед молодою Українською державою стоять надзвичайно складні й важливі завдання в сфері економіки. Від їх вирішення залежить наш поступ до цивілізованого життя.