Історія України: підручник

В XIII ст. Русь являла собою територію, що складалась з восьми "напівдержав", ізольованих одна від одної. До того ж вони невпинно дробились всередині себе. Новгородська республіка, Полоцьке, Смоленське і Турово-Пінське князівства не були зачеплені татарами. Сильно постраждала Рязань, та більше від суздальців, ніж від татар. Вціліла північна частина Великого князівства Володимирського завдяки своєчасним переговорам і капітуляції.

Наші літописці схильні були перебільшувати чисельність монгольської армії, називаючи 300-400 тис. воїнів. Це значно більше, ніж взагалі було всіх чоловіків у Монголії в XIII ст. Арабський мандрівник Рашид-ад-Дін вважає, що для війни на три фронти монголи мали 129 тис. воїнів. А для одного вершника в поході потрібно було не менше ніж троє коней — їздовий, в'ючний і бойовий, якого не навантажували, щоб він не втомлювався на час битви. Прогодувати пів-мільйона коней, зосереджених в одному місці, в ті часи було фактично неможливо. Коні дохли і йшли на їжу воїнам. Тому монголи в поході вимагали від усіх підкорених народів свіжих коней.

Більш реальну кількість монголів називає історик Н. Веселовський — 30 тис. воїнів, а, отже, біля 100 тис. коней. Монгольська армія потребувала поповнення, тому монголи пропонували полоненим купувати собі свободу ціною вступу до їх армії. В хроніці Матвія Паризького наведено листа двох монахів, в якому повідомлялося, що в монгольській армії багато куманів і псевдохристиян (так католики в середні віки називали православних). Перший набір серед русів був здійснений монголами в 1238-1241 pp.

Дійсно, монголи набирали або й мобілізували у свою армію угорців, мордву і навіть "ізмаїльтян" (мусульман), але формували з них ударні частини, приречені на загибель в авангардному бою, і ставили позаду загороджувальні загони з відданих воїнів. Власні ж сили монголів перебільшені істориками.

Кн.Данило зустрічався з монголами ще в битві на р. Капці в 1223 р. Активно готувався він виступати проти татар і цього разу, коли після повернення хана Батия з Волині на Волгу, кн. Данило напав на союзних монголам болоховських князів, перебив всю аристократію, а населення князівства розігнав. Але організувати воєнний союз проти Золотої Орди Данилові не вдалося. Тому врешті-решт Данилові прийшлося їхати до Батия на уклін.

Дехто з істориків вважає, що основною метою перебування монголів на Русі була погоня за половцями. Ще в 1223 р. руські князі виступили союзниками половців, яких за підтримку ворогів монголів — плем'я меркітів і переслідував тепер на руській території хан Батий. Зрозуміло, що, йдучи за втікаючими на Захід половцями, монголи грабували і знищували ті міста, гарнізони яких чинили їм опір. В 1240— 1241 pp. монголи націлились на Угорщину, куди втікли половці з ханом Котяном. Для того, щоб успішно діяти на таких розтягнутих комунікаціях, монголам потрібен був забезпечений тил і постачання. Тому вони всіма засобами шукали в Південній Русі не ворогів, а союзників. І знайшли вони їх в Болоховській землі, що у Верхньому Побужжі. Ці дрібні князі, мабуть що не Рюриковичі, а релікт давнього слов'янства, підтримували галицьких бояр в боротьбі проти кн. Данила, а з татарами вони домовились швидко. Татари звільняли болоховців від мобілізації у своє військо за умови, що болоховці будуть постачати їх пшеницею і просом. Виявилось, що сваритися з татарами зовсім не обов'язково. Правда, відкупившись від чужих, болоховці загинули від рук своїх — їх вирізав кн. Данило.

Політичний курс кн.Данила полягав у тому, щоб виділити Галицько-Волинське князівство в самостійну феодальну державу, зорієнтовану на Західну Європу. Та сама Західна Європа у XIII ст. не вирізнялась єдністю. Гібелліни, прихильники германських імператорів, боролися з гвельфами, які підтримували папський престол папи Іннокентія IV. Отже, гібелліни, прихильники світської влади, на чолі з імператором Фрідріхом II боролись проти гвельфів, прихильників церковної влади на чолі з папою Іннокентієм IV. Кн.Данило був прихильником гібеллінів, про що папа Іннокентій IV не забув, і коронував кн. Данила на короля в 1253 p., намагаючись прихилити його на свій бік.

Порівняно з Північно-Східною Руссю Південно-Західна (Галицько-Волинське князівство) постраждало від татар набагато менше. Цілу низку міст татари просто не змогли взяти, а ті, що вони все ж таки захопили, були мало зруйновані, і населення їх встигло сховатись. Більш того, населення південно-східних земель — з Путивля, Рязані тощо, позбавлене захисту з боку розгромлених княжих дружин, і яке страждало від анархії і мародерства, втікало на Волинь, де брати князі Данило і Василько після відходу татар встановили порядок і гарантували захист.

Король Данило Галицький разом зі своїм братом доклали чимало зусиль до справи оборони своїх земель. Велике будівництво, що розгорнулось в містах Галичини і Волині, потребувало значної кількості робочої сили. На заклик Данила і Василька сюди сходились ремісники з Західної Європи та із спустошених татарами земель Східної України. "...Князь Данило... став... прикликати приходнів — німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали (сюди) од татар — сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села",— зазначено в Галицько-Волинському літописі. Літописець підкреслює особливу повагу кн. Данил а до свого патрона, св.Іоанна Златоуста. Церква св.Іоанна в м.Холмі була зведена коштом к н. Дан и л а, а майстром Авдієм були виконані красиві різблення "всяких барв і золоті" в камені й дереві, а також відлиті дзвони.

Проте справа будівництва Данилом держави і міст гальмувалась опозицією галицького боярства княжій владі. Ця ворожнеча принесла більше лиха, ніж зовнішні вороги.

Галицькі бояри були найбільш реакційною силою на Русі. Вони уособлювали найдавнішу традицію — старовинну слов'янську племінну роздробленість. Для бояр Романовичі були узурпаторами, тоді як для міщан— природними захисниками від боярської сваволі. Політичним ідеалом галицького боярства була слаба влада, навіть іноземна. Для міщан навпаки — сильна влада, тому вони й підтримували волинських Мономаховичів. Але ті, на свою біду, виявилися природними ворогами князів володимирських і чернігівських, а тому і галицькі бояри, і волинські князі шукали союзників серед сусідів.

В 1243-1244 pp. виникла складна розстановка сил. Кн.Ростислав Чернігівський після довгих клопотань одружився з дочкою Бели IV і залучив до боротьби за Галичину малопольського короля Болеслава Соромливого. Кн.Данило об'єднався з кн. Конрадом Мазовецьким і литовським князем Міндовгом. А про татар, які відходили через Болгарію і Молдавію на Волгу, обидві сторони просто забули.

Війна кн.Данила в Карпатах принципово відрізнялась від війни, наприклад, кн.Олександра Невського в Прибалтиці. Кн.Олександр

Невський захищав свій народ і його культуру від залізного натиску католицької Європи, власне, від колоніального рабства. Тому він відмовлявся від усяких культурних контактів з Заходом.

Кн. Данило ж вів війну іншого характеру. Бела IV, король Болеслав Соромливий малопольський і Ростислав Чернігівський, який примкнув до них, знаходились на боці гвельфів. Конрад Ma швецький закликав на свої землі Тевтонський орден, який був на боці імператорів. Там же був і кн. Данило. Князь Міндовг, язичник, був готовий бити католиків де завгодно. Таким чином, видно, що в Карпатах вирішувалось питання не про захист православ'я від католицизму, а про участь Південної Русі у західноєвропейській політиці, віссю якої була війна імператорів проти папи.

І тут раптом до князя Данила Галицького прийшов від хана Батия короткий лист: "Дай Галич!".

Переможець угрів, поляків і крамольних бояр впав у відчай. Його військо було виснажене боротьбою з боярами, а татари були не таким противником, щоб з ними можна було не рахуватись. Вихід був один-єдиний — їхати в Орду на поклон до хана Батия, що князь Данило Галицький і зробив. Там він втішив хана тим, що поклонився за його вимогою кущеві і випив кумису. Літописець з цього приводу написав: "О злее зла честь татарская!", — визначивши тим самим майбутнє свого народу, своєї країни, своєї культури. Вдалий договір князя Данила Галицького з ханом Батисм викликав на Волині "плач об обіде князя". Яким би образливим і незвичним не було таке приниження для буйних голів руських князів, зате кн.Данило, відбувши 25 днів у татар, "отпущен биспі поручена бисть земля его ему".

Заходи юиДанилау створенні анти татарської коаліції. А тим часом кн.Данило вживав заходів для створення антитатарської коаліції. До її створення планувалось залучити папу римського Іннокентія IV, угорського короля, польських і литовських князів. Для цього кн.Данило дав попередню згоду на унію і в 1253 р. був коронований в Дорогочині від імені папи Його легатами. Та ідея "хрестового походу" проти монголо-татарського іга не була втілена в життя. Кн.Данилові прийшлось самому відбиватись від монголо-татарських наскоків на Пониззі та Волині в 1254 р. Однак після чергового нападу хана Бурундая в 1259 р. він був змушений підкоритись Орді і знищити укріплення та відмовитись від антитатарських планів. На півночі в 1250 р. кн.Данило вів боротьбу з ятвягами і литовцями. І хоча за угодою, підписаною в 1254 р., вся Чорна Русь — Новгородок, Слонім, Волковиськ і "всі городи" — на протязі декількох років складали васальне у відношенні до кн.Міндовга князівство Романа, сина кн.Данила Галицького, останній примусив в тому ж році литовського князя до союзу.

Сповна володіючи хистом дипломата і полководця, кн.Данило по праву належить до найвизначніших правителів України. Завдяки йому були відновлені традиції київських князів. Це єдиний князь, який все життя мирно з братом кн.Васильком управляв своєю державою. Приклад, гідний наслідування для можновладців всіх епох.

Занепад Галицько-Волинського князівства. Після смерті кн.Данила на чолі держави став його син Лев І (1264-1301 pp.). За інерцією він ще деякий час розширював кордони Галицько-Волинського князівства. Так, кн.Лев відібрав у сусідньої Угорщини частину Закарпаття, разом з чеським королем Вацлавом II воював проти Польщі, а в 1292 р. захопив Люблінщину. Не такими успішними були його спроби завоювати Литву.

Тут треба згадати й ще одного сина кн. Данила — Своромира або Шварна. Він був галицьким і холмським князем з 1264 р. Одружений на доньці кн. Міндовга, кн. Шварно деякий час був великим князем Литви. Проте його княжіння ускладнювалось боротьбою проти нього литовських бояр-язичників. Останнім на руку були інтриги Шварнового брата Лева і постійні напади з боку німців і поляків. Кн.Шварно змушений був полишити литовський стіл. Невдовзі він помер за таємничих обставин, здається, не без допомоги брата Лева.

Невдалі спроби кн.Лева зайняти Литву привели до розходження між ним і Волинським князівством, яке відокремилось після смерті кн.Василька. В 1270 р. кн.Лев переніс столицю князівства до Львова, де вона й залишалась до 1340 р. Останній раз Галицька і Волинська землі об'єднались в 1324 р. під владою закликаного галицькими боярами мазовецького князя Болеслава Тройденовича. Він був нащадком кн.Данила по матері. Цей князь прийняв православ'я за іменем Юрія і підписувався в грамотах "король всієї Малої Русі" ("гех tortus Russiae Minoris"). В 1340 p. незадоволені ним бояри отруїли його. Тоді польський король Казимір Великий захопив Львів та інші галицькі міста. Почалась "Велика смута" — майже сорокалітня боротьба Литви і Польщі за галицько-волинський спадок.

Під час цієї боротьби Литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь. В справи Галичини втрутилися і угорці. Тим часом галицькі бояри під проводом перемишлянського воєводи Дмитра Дєтька встановили боярську олігархію. її визнали сусідні держави — Угорщина і Польща. Боярська олігархія проіснувала до 1349 p., коли Казимір III в союзі з татарами вдруге захопив Львів і всю Галичину. Він уклав договір з Литвою і Угорщиною, за яким Галичина, Західна Волинь і Холмщина залишалися до кінця життя Казиміра III за Польщею. В 1370-1387 pp. Галичина опинилась під владою угорського короля, який став одночасно і королем польським. З 1387 р. Галичину приєднала до Польщі королева Ядвіга, намагаючись перетворити її і Холмщину в польські провінції.

В Галичині було почато підтримку католицьких місій, посилилась колонізація українських земель польськими і німецькими поселенцями, які користувались в містах магдебурзьким правом. Повсюдно польською владою підтримувались католицькі місії в Галичині. Слідом за названими заходами на підготовлений грунт в Галичину прибула польська шляхта. Маєтності, що раніше належали українському боярству, прибрало до рук польське панство. Таким чином, Галичина залишалась під Польщею до першого поділу останньої в 1772 р.

Окремішньою була історична доля Українського Закарпаття. Воно з кінця X ст. входило до складу Київської Русі. Та після смерті кн.Володимира Великого угорський король Стефан І, використовуючи міжусобиці, приєднав Закарпаття до Угорщини в 1015 р. В її складі Закарпатська Україна залишалась, за винятком років князювання Лева І і Юрія І, впритул до 1918 р.

Ще одна південно-західна частина українських земель — Буковина — так само увійшла до складу Київської Русі з X ст., а в XII ст. була в складі Галицького князівства. Після його розпаду Буковину було приєднано до тільки но створеного Молдавського воєводства, в якому вона й знаходилась до 1774 р.