Історія України: підручник

Волинська земля . Державність Волині старша, ніж Київська, — з неї почалося перше об'єднання східнослов'янських племен в воєнно-політичний союз. Але це просто одна з багатьох думок вчених-істориків про початки нашої державності. Остаточного вердикту про першість в цій області вчені ще не винесли.

До Києва Волинь приєднав кн. Володимир Великий в кінці X ст. Це була велика і багата земля, розташована на торговельних шляхах до Західної Європи. Після смерті кн. Ярослава Мудрого Волинь деякий час була у володінні кн. Ізяслава та його нащадків, але з 1120 р. вона перейшла до Мономаховичів. В боротьбі кн. Ізяслава II за Київ Волинська земля була його військовою та економічною базою. Отже, багата і сильна Волинь трималась династії Мономаховичів. Та вони завжди прагнули перш за все володіти Київом, тому, перебираючись до столиці, віддавали Волинь кому-небудь з молодшої братії. Спадкоємність на Волині була традиційною — обидва головних князівства — Володимирське і Луцьке передавались від батька до сина. Великого розвитку досягла дружинно-боярська верхівка Волині. Бояри мали тут великі земельні володіння, а разом з тим і вплив на політику.

Волинь складалась з двох найбільших князівств — Володи мирського і Луцького, далі йшли більш дрібні: Белзьке, Пересопницьке, Берестейське, Дорогочинське тощо. Велике значення для Волині мало її географічне положення, завдяки якому вона не потерпала від нападів степняків, зокрема половців. Але поряд були Литва і Польща. Якщо з Польщею у Волині були міцні династичні зв'язки і це забезпечувало волинян від зазіхань поляків, то литовці досить часто здійснювали спроби захопити землі своїх сусідів.

Волинська земля мала багато старовинних міст. Такі з них, як Волинь над Бугом, були давніми племінними осередками. Неподалік від Волині кн. Володимир Великий заснував нове місто, давши йому своє ім'я - - Володимир. Воно й стало столицею Волинської землі. Володимир з часом став великим і красивим, добре захищеним містом. Міцні фортифікаційні споруди берегли його від випадкових нападів неспокійних сусідів. Місто мало єпископську кафедру, безліч храмів.

В середині XII ст. кн. Мстислав Ізяславич побудував своїм коштом величезний Успенський собор, оздобивши його дорогими іконами. Цей собор був більшим, ніж храм св. Софії в Києві. У місті було зведено багато пишних князівських і феодальних палаців і хоромин заможних міщан. Архітектура міста викликала захоплення іноземців.

Знаходячись на важливому торговельному шляху з Києва в Західну Європу, Володимир вів торгівлю з Німеччиною, Кримом, балканськими країнами. Великим містом був Лучеськ (Луцьк). В XI ст. це місто було добре укріплено. В XII ст. місто стало столицею князів Луцьких. Археологічні знахідки рештків церков і мурованих будинків свідчать, що то було велике сучасне місто, важливий адміністративний центр з високорозвинутим ремеслом і торгівлею.

В літописах XI ст. згадуються теж такі старовинні міста, як Бузьк, Дорогобуж, Червень над р.Гучвою, притокою Бугу.

З 1173 р. князювати у Володимирі почав кн. Роман Мстиславич, який перед цим в Новгороді проявив себе як добрий організатор і талановитий воїн. Далі він оволодіває Києвом і фактично стає великим князем, "самодержцем всія Русі". Його держава простягалась від Дніпра до Карпат.

В зовнішній політиці кн. Роман відновив добрі стосунки з Угорщиною, Візантією і Германією. В 1188 р. кн. Роман на запрошення галицьких бояр прийшов в Галичину. Та довго правити йому там того разу не довелось через сильну внутрішню опозицію і ускладнення відносин з сусідами. Тільки за другим разом, в 1199 р. Романові вдалось об'єднати Галичину і Володимиро-Волинське князівство. Таким чином виникла нова велика держава. Маючи під собою сильну економічну основу, тому що була розташована на торговельній магістралі Буг-Дністер, і частково контролюючи балтійсько-чорноморську торгівлю, Галицько-Волинська держава отримала блискучі перспективи для свого розвитку. Галицько-Волинське князівство займало територію, на якій здавна мешкали східні слов'яни, тому тут була можлива консолідація громадян на основі національної спорідненості.

Проте досить швидко кн. Роман вступив в конфлікт з галицьким боярством, яке не звикло жертвувати своїм впливом і могутністю на користь державної влади. Боротьба була дуже жорстокою і безкомпромісною. Утвердити авторитет княжої влади кн. Роман прагнув у будь-який спосіб, тому він не зупинявся навіть перед фізичним знищенням найбільш запеклих ворогів княжої влади. "Звичайна приказка його була: не можна безпечно їсти меду, не винищивши рою: не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш", — переповідають старовинні хроніки найбільш вживані Романові приказки. У боротьбі з великим боярством Романа підтримували в Галичині середні і дрібні бояри і міщани. На жаль, раптова смерть кн. Романа перервала так добре налагоджений процес зміцнення нової держави.

Роман планував припинити князівські міжусобиці і запровадити майорат (передачу князівського столу і всіх земель старшому синові) і навіть вибори київського князя шістьма найбільшими на Русі князями. Та його загибель в 1205 р. завадила виконанню цих планів. Галичина і Волинь надовго занурились у вир феодальних міжусобиць. Почалися великі чвари.

Громадянська війна в Галицько-Волинському князівстві. 1205-1238 pp. були періодом тимчасового розпаду держави. Після смерті Романа розпочинається більш ніж 30-річна боротьба за галицький стіл. В державі фактично почалась громадянська війна. Так характеризував цей період перший його дослідник видатний український історик І.П. Крип'якевич. Були навіть порушені норми феодального права — князем був оголошений боярин Володислав Кормнльчич, правда, на цій посаді він втримався всього рік. В цю боротьбу втручались і сусідні держави — Угорщина та Польща. Вже в ті часи почала наростати загроза зі сходу — монголо-татарська навала вже далась чути в битві на р. Калці в 1223 р., в якій брав участь молодий ще тоді кн. Данило.

Та задовго перед цим, зразу після смерті кн. Романа, в нього залишились два малолітні сини, регентшею у яких була їх мати, княгиня Ганна. Жінка енергійна і підприємлива, пам'ятаючи про долю князя-ізгоя на Русі, вона всіма силами намагалась зберегти "добрий порядок", втримати для своїх синів батьківський спадок. Рятуючись від свавілля боярської олігархії, Романова вдова кн. Ганна змушена була просити захисту у своїх сусідів, колишніх союзників свого чоловіка.

Тому, коли сіверські і белзькі князі за підтримкою іноземців ділили і грабували Галицько-Волинське князівство, спадкоємці кн. Романа, його малолітні сини спаслись разом з матір'ю втечею: Данилко — в Угорщину, а Василько з кн. Ганною — в Польщу. Незабаром "луччі люди" Волині, а саме представники м.Берестя звернулись до польського князя Лєшка з проханням послати до них на княжіння нащадка кн. Романа. В Галицько-Волинському літописі про це сказано: "Приїхали берестяни до Лестька і просили Романова)' вдови і дитини Василька, щоб володів ними". Як пише М.Ф. Котляр, з цього утвердження одного з Романовичів на клаптику Волинської землі й розпочалось об'єднання ними своєї "полуотчини" — Волині. Черга Галичини ще не прийшла.

Під приводом захисту прав князів Романовичів втрутились в справи Галичини і Волині сусідні держави - - Польща і Угорщина. Вони поставили угорського принца Коломана "королем Галичини і Володимерії" з 1214 по 1219 рік. Проти угорсько-польських нападів боротьбу спільно вели в 1219,1221 і 1227 pp. знову закликаний боярами галицький князь Мстислав Удатний із смоленських Мономаховичів і "уний" (молодий) ще кн. Данило.

Типовою для боротьби європейських монархів проти феодальної сваволі була опора на середні прошарки тогочасного суспільства — городян, ремісників, дрібних і середніх родовитих землевласників. Так, і кн. Данило формує за підтримки міщан, ремісників і дрібних та середніх бояр народне ополчення. Це було піше важкоозброєнс військо, що складалось з селян. З часом кн. Данило почав реформувати його в регулярні підрозділи.

Енергійна боротьба кн. Данила за відновлення державної єдності закінчилась його успіхом. В 1229 р. він повністю оволодів батьківським уділом — Волинню, а майже через 10 років — Галичиною.

Відновлене Галицько-Волинське князівство набирає сили і повертає собі втрачені землі. В 1238 р. кн. Данило Галицький розгромив лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Як і його батько, він поширює свій вплив на Київ, в якому залишає правити свого воєводу Дмитра. Перед загрозою з Заходу і Сходу він будує цілу низку міст-фортець (Данилів, Крем'ялець, Угровеськ та ін.).

Розумна зовнішня політика — дипломатичні контакти з Польщею, Угорщиною, Ватиканом (папа Іннокентій IV) та ін., побудова фортифікаційних споруд та міст, зміцнення системи місцевого самоуправління, переозброєння армії- їх метою була боротьба з Золотою Ордою. Не всі свої плани Данило реалізував, але побудована ним держава проіснувала майже сто років.