Історія України: підручник

Розвиток міст. Поняття рівнів міського побуту визначено І. П. Крип'якевичем. Він вважав, що у XVI—XVII та й у XVIII ст. українське місто існувало на таких рівнях: "містечко", "мале місто", "велике місто". Якщо мале місто і велике місто існувало здавна по всій Україні, то містечко було специфічним явищем саме Західної України. Уклад містечок формували заняття ремеслом і торгівлею. Кожне з таких містечок мало своє виробництво, яке забезпечувало жителів його і найближчих сіл всім необхідним для життя. Забезпечення жителів ремісничими виробами здійснювали купці. Отже, можна сказати, що містечко - - це невелике землеробського характеру поселення зі слабо розвинутим ремеслом, яке було місцем торгівлі для навколишніх сіл.

Ремесло і торгівля були головними факторами економічного життя таких містечок. Тут ремісники довше, ніж у великих містах, зберігали традиції народних промислів.

Міста Західної України, а почасти і Центральної та Східної, що входили до Речі Посполитої, поділялись на дві основні категорії: державні (королівські), які мали магдебурзьке право, а також "панські", що були власністю феодалів та церкви. Панських міст в Україні було найбільше. Був ще третій різновид панської власності у вільних містах, так звані "юридики", тобто власність феодала або церкви на територіях державного міста.

У XVI — 1-й половині XVII ст. в Україні зростають старі і виникають нові міста. Наприкінці XVI ст. тільки на Поділлі налічувалось 37, а в Волинському воєводстві — 68 міст і містечок. У 40-х роках XVII ст. в Україні, за деякими даними, було близько 1000 міст і містечок. Багато які з них, на думку деяких дослідників, виникли в 1-й половині XVII ст.

Більшість міст була приватною власністю світських і духовних осіб. Навіть у 1-й пол. XVII ст. із загальної кількості в 323 міста і містечка у Київському і Брацлавському воєводствах приватним (як тоді говорили) "володільцям" належало 261, тобто близько 81%, королівських було 52 міста, тобто 16%, решта— 10 міст, становила власність церкви.

Українські міста у складі Речі Посполитої, як і польські міста, з середини XVII ст. переживали занепад. Частково це було наслідком безперервних війн, які несли з собою грабунки та спустошення. Частина колишніх міст і містечок перетворилась на села. Значна частина міст, як і раніше, перебувала у приватному володінні. В тій частині Київщини, що відійшла до Польщі, в П-й пол. XVII ст. приватні магнатські, монастирські і шляхетські міста, за неповними даними, становили майже 90%, на Волині — близько 88% усіх міст. Більшість цих міст не мала самоврядування і безпосередньо підлягала своїм власникам. Як і раніше, так і тепер у Західній Україні великої шкоди містам завдавали шляхетські і монастирські юридики.

1 Протягом всього другого півстоліття в українських містах зростав податковий тягар. У багатьох містах міщани відбували панщину на користь адміністрації і власників міст. Тяжко позначалося на українському населенні міст посилення національного гніту і релігійних переслідувань.

Розвиток ремесла і торгівлі в Україні сприяв посиленню диференціації міського населення. Жителі всієї України, але перш за все Західної, поділялись на три основних категорії: до першої категорії "патриціату" — належали аристократи, багаті торговці, лихварі; до другої категорії ("бюргерів") чи "міщанства" — середні і дрібні купці, цехові майстри, заможні городяни; до третьої категорії (так званого "плебсу") — підмайстри і учні ремісничих цехів, нецехові ремісники ("партачі"), міська біднота, слуги. Коротше, всі ті, кого називають словом "народхк)

"Патриціат" складали багаті сім'ї, польські і українські, що прийняли уніатство або католицтво, магнатів, а також багаті сімейні клани німців, вірменів, греків. В їх руках було зосереджене міське управління, господарство і прибутки, вони засідали в міській раді і займали всі міські посади.

Розвиток міської культури України є невід'ємною частиною етнічної історії українських земель. Культура і побут українського народу представлені багатобарв'ям історико-етнічних зон і етнографічних груп населення, що позначилися на формуванні національних рис в творчості ремісників. Слід відзначити поліетнічність міст України. Багатонаціональний склад ремісників зробив свій внесок в розвиток різних видів місцевого ремесла, розвиваючи одночасно і свої національні традиції.

Розвиток ремесла. Ремесло, тобто виробництво ручним способом різних речей, потрібних у господарстві і побуті, було першою формою промисловості. Низька продуктивність ручної праці ремісника відповідала слаборозвинутому ринку і порівняно невеликому попиту на ремісничі вироби. На цьому грунті і зростала та особлива майстерність ремісника, що доходила до віртуозності. Майстри мали свої власні секрети виробництва, що передавались від батька до сина. В Україні у XVIII ст. було до 300 різних ремесел. Лише в збірці мандрівного поета — дяка Климентія Зинов'єва — в кінці XVII ст. знаходимо згадку про 100 ремесел. Зупинимось на найбільш поширених серед них.

Прості люди дуже поважали ремесло шевця. В описі сучасника швець сидить у своїй майстерні, сповнений власної гордості, на кріслі,

"як на маєстаті", тобто — як король на троні. Шевство поєднувалось з чинбарством — виготовленням фарб з трав. Відвар з трав або листя у гарячому вигляді чинбар наливав у мішок з шкури, яку треба було пофарбувати, і так залишав на певний час. Пофарбовані в такий спосіб шкури були дуже міцні й еластичні.

Серед ковалів була вузька спеціалізація з трьох напрямків: ковалі, слюсарі і токарі. Були також зброярі: лучники, мечники, сагайдачники, щитники. Серед ювелірів були окремо "перстинники". Людвисари і конвисари, особливо останні, виробляли мідні, цинкові предмети домашнього вжитку.

Ткачі і суконщики були найголовнішими в своїй галузі, але самостійно існували також професії войлочників, красильників, полотинників і постригачів. Серед кожум'як були майстри вироблення шкір — гарбарі, сідельники, спеціалісти по тисненню шкіри (римарі), окремо були "кордибанники" — виробка козлиних шкір.

І.П. Крип'якевич відзначає диференціацію живописців — "малярів". Це були іконописці, які займались розписом стін і тому могли бути зараховані і до художньо-будівельної галузі.

За деякими даними, число спеціальностей текстильного і одежного ремесла було майже півтора десятки. Деревообробне ремесло мало 14 професій, металообробка — 23 професії.

Важливою умовою оцінки майстерності в гончарському цеху була така якість виробу, як міцність: заміс глини, обпалення черепка, вогнетривкість, водонепроникність і таке ін.

Серед тих, хто працював на скляному промислі, були гутники, що готували скляну масу; шуляри — наглядачі за нагріванням печей; осмольники — постачали смолисте соснове дерево для добування спеціального попелу — поташу; будники — добували поташ; оболонники — вставляли у вікна шибки із скла, або "оболонки", гончарі —виготовляли форми для скляних виробів, а також рознощики готових виробів. Були також підводчики.

Зросла питома вага ремісників навіть у середніх і малих містах. Наприклад, у Білій Церкві в 1641 р. було 277 ремісників різних професій. Вони становили понад 30% усього населення міста.

В одній з середньовічних настанов про навчання учнів склярського цеху сказано: ".„Маєш вчитися, доки житимеш...". Це, власне, стосувалось учнів всіх професій. Навчання продовжувалось багато років, при цьому учні і підмайстри нещадно експлуатувались майстрами.

З XV ст широке розповсюдження по Європі отримали писані і друковані настанови з архітектури. Були вони і в Україні. Такими були праці М. Вітрувія, Андреа Палладіо, Вінченцо Скамоцці. З Німеччини привозились різні "Кунстбухи" підручники з будівельної справи, на українсько-польському лексиконі звані "кожбушками". В XVII ст. з'явилася анонімна праця на польській мові "Коротка наука будівництва".

Диференціація міських ремісничих професій мала двоякий характер. З одного боку, зростаюча конкуренція серед ремісничих цехів і запровадження нових форм виробництва сприяли поліпшенню якості продукції і пошуку нових форм і засобів, що й знайшло своє втілення в створенні нових напрямків розвитку, закріплених створенням нових цехів. З іншого боку — та ж диференціяція виробництва була і ознакою майбутнього занепаду міського ремісничого виробництва, одною з його численних причин.

Новостворені цехи не змогли витримати жорстокої конкуренції з більш могутніми і традиційними корпораціями. Вже на початку XVIII ст. рівень продуктивності праці нових ремісничих цехів (та й усіх загалом) швидко скорочується, багато які з них припиняють своє існування. Внаслідок цього, в сукупності з дестабілізацією внутрішньо-і зовнішньополітичних стосунків Польщі, почастішавшими війнами, економічною розрухою міст уповільнюється розвиток цілих видів ремісничої творчості. В історії ремісничого господарства України розпочинається процес відпливу ремісників з міст в містечка і сільську місцевість, протилежний процесові активного поповнення міського ремісничого середовища, що відбувався до цього.

Правда, за інерцією ще зберігався певний рівень якості і кількості виробів, а також ринки збуту. Але це відбувалося, в основному, за рахунок зовнішньої торгівлі. Ремісничі товари з України охоче скуповували іноземні купці, а особливою популярністю вони користувалися на ринках Європи. Польща, Росія, Угорщина, Молдавія, Туреччина, Греція, Німеччина—ось неповний перелік країн, на ринках яких продавались вироби українських ремісників.

В свою чергу, українські ремісники охоче купували сировину на ринках Європи. Сирі шкіри завозились з Молдавії, залізо, мідь, срібло — з Польщі, Угорщини.

Високоякісну жерсть постачали з Швеції. Відомо, що з такої жерсті була виготовлена покрівля церкви собору святого Юра у Львові в XVIII ст.

Розвиток ремесла і сільського господарства сприяв розширенню торгівлі. Кількість міщан, які займалися торгівлею, була досить значною. Так, в 36 містах Лівобережної України торгівлею займались 8% населення. Яскравим показником розвитку торгівлі були ярмарки, роль яких дедалі зростала. Арабський мандрівник Павло Алепський (50-ті роки XVII ст.) писав: "У країні козаків ярмарки бувають безперервно від початку і до кінця року. Кожного свята відбувається ярмарок в тому чи іншому місті, як це було ще за часів панування ляхів". Важливе значення ярмарків було у тому, що вони зв'язували в одне економічне ціле найвіддаленіші території України.

Церковні міські братства. Провідну роль оборони віри і нації перебрали на себе міські братства. Вони дісталися нам у спадок від західноєвропейського середньовіччя. В ті часи особистість постійно потребувала підтримки і захисту з боку общини, корпорації, братства. Тому людина не могла усвідомити себе в достатній мірі, бо її обмежували рамки організації. З іншого боку, такі організації, як братства, ставали часто для народу, землі якого були загарбані чужинцями, єдиним засобом збереження своєї культури.

Історію братств вивчали І. Огієнко, Н. Полонська-Василенко та Я. Ісаєвич. На їх думку, братства поступово з церковних об'єднань перетворювались на могутні культурні і освітні осередки зі своїми школами і друкарнями. Братства існували в Україні з глибокої давнини, але розгорнули вони свою діяльність головним чином з XVI ст.

Братства були організовані на засадах моральної і матеріальної взаємодопомоги при православних храмах. Взагалі-то, вони були звичайною формою організації культурних сил до цього і в Польщі. Тут були і ремісничі братства або цехи, братства монахів, братства милосердя. В Україні, крім того, були воєнні — запорізьке "товариство", "младенчеські" або студентські братства. В члени братства приймали українців, православних і не бідних людей. А в середньовічному німецькому місті Кельні були навіть братства багатих (Richerzeche) — союз патриціїв.

У 1570 р. львівські міщани добились того, що представники братства входили до так званої колегії сорока мужів, яка контролювала магістрат. Братські школи почали конкурувати з католицькими і протестантськими, тим самим зберігаючи для України найбільш освічену молодь. Після Берестейської церковної унії 1596 р. справу захисту православ'я перебирають на себе клірики, братства, козацька старшина і "люд посполитий". Українські магнати стали переходити в латинський обряд, а народ без митрополита та інших князів церкви напівлегально створює братства, друкарні, школи та виступає захисником віри предків. Боротьба в Україні в цей час велась не стільки станова, як національна. Православ'я стає вірою хлопською. Тільки "худі і неславні" залишились в старій вірі. Братства стають звичайною формою організації культурних і національних сил в Україні.

Найстаріше з братств — Львівське отримало від патріарха т.зв. право ставропігії, тобто церковної автономії, за якою це братство підлягало лише владі безпосередньо патріарха. Саме ж братство отримало право нагляду на іншими братствами — в Луцьку, Києві, Чернігові, і взагалі над релігійним життям громадянства.

Джерела та література

Багацький В. Суспільне становище жінки в Україні в XVI-XVII ст.— В зб. наукових праць ОДЮА: Актуальні проблеми політики.— Вип. 1-2.—Одеса, 1997.

Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII ст. — Київ-Львів, 1912.

Грушевский О.С. Города Великого княжества Литовского XIV-XVI вв.— К., 1918.

Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст.— К., 1966.

Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії України доби феодалізму XV 1-Х V111 ст.— К., 1972.

Крип'якевич І.П. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму.— К., 1962.

Линниченко И. Юридические нормы шляхетского землевладения и судьбы древнерусского боярства в Юго-Западной Руси XIV-XV вв.— К., 1892.

Любавский М.К. Областное деление и местное управление Великого княжества Литовского.— М., 1893.

Максименко М. "Русская Правда" и литовско-русское право.— К., 1904.

Музнчснко Петро. Історія держави і права України. Ч. 1, Одеса, 1997.

Стрийковський М. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі.—Дзвін, 1990, №№ 1-2, 3-4.

Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского.— К., 1987.