Історія України: підручник

16 жовтня 1918 р. останній австро-угорський цісар Карл І видав маніфест про створення в межах бувшої монархії федеративної держави. Народи імперії кинулись самовизначатись. Українці вимагали від Відня передачі їм влади у Східній Галичині, поляки ж з уламків трьох колись могутніх монархій створювали свою державу.

У жовтні поляки у Львові навіть думкою не припускались до того, що ще хтось, окрім них, буде заявляти про свої права на володіння містом. А в цей час вже засідала Українська Національна Рала і Український Генеральний Військовий Комісаріат, які готувались захопити владу. Вони розраховували зробити це за допомогою підрозділів австрійської армії, укомплектованих українцями. 1 листопада з Кракова у Львів повинна була прибути "Польська ліквідаційна комісія", щоб взяти владу у свої руки. Українці вирішили діяти негайно. Вони роззброїли багатонаціональний гарнізон міста і підняли на ранок 1 листопада у Львові український прапор.

1 листопада 1918 p., через 600 років іноземного поневолення, останні 150 з яких припадали на часи панування Габсбурзької австрійської монархії, у Львові виникла національна Українська держава. З 9 листопада вона почала іменуватись як ЗУНР. Поява цієї держави стала наслідком дії багатьох чинників, перш за все високого рівня національної свідомості. Революції в Росії та в Західній Європі захитали монархію Габсбургів в Австро-Угорщині та Гогенцолериів у Німеччині, повалили династію Романових у Росії. Держави Центрального блоку потерпіли поразку в Першій світовій війні.

Отже, коли до розпаду Австро-Угорської імперії залишалися лічені дні, 31 жовтня 1918 р. керівники підпільної військової організації на чолі з поручиком Дмитром Вітовським, що діяла серед українських підрозділів австро-угорської армії, зажадали від керівників українських буржуазно-націоналістичних партій у Львові зважитись на рішучий наступ. Саме військові захопили владу в м. Львові у свої руки і проголосили створення української держави.

Вони мали перед собою приклад Чехії і Словакії, які проголосили себе 28 жовтня Чехословацькою республікою. До рішучих анти-монархічних виступів наближали події у Відні, Будапешті, Любліні. У Кракові була створена Ліквідаційна Комісія для перейняття влади від австрійського державного апарату і її передачі урядові Польської держави, що формувалася на чолі з Ю. Пілсудським.

Організація військових-українців, що спиралась у Львові десь на 2300 солдатів, приступила до дії. Нею був зайнятий Руський Народний Дім, який було перетворено у штаб повстання. Ця організація оголосила себе Українською військовою командою (УВК). Були створені відповідні цільові підрозділи для захоплення намісництва і арешту намісника графа Гуйна, коменданта Львова генерала Пфефера, для захоплення залізничного вокзалу, пошти і телеграфу, ради міста, всіх інших державних та військових об'єктів. Захоплення міста українцями виявилось несподіванкою для польських політичних і воєнізованих організацій у Львові.

В етнічному відношенні Львів за часів іноземного панування перетворився у полонізований плацдарм польської політики і культури в Західній Україні. За переписом 1910 р. на католиків у Львові припадало приблизно 50 відсотків населення. Ця обстановка зумовила те, що вже до 12 години 1 листопада були створені польські збройні загони, які розпочали бої з українськими підрозділами за залізничний вокзал. На чолі польських загонів став генерал Т. Розвадовський.

Саме в ці дні польськими публіцистами був створений романтичний міф "Польщі — Христа Народів", заскоченої зненацька підлим українським плебсом, яка все ж таки піднялась з колін.

На чолі українських загонів лише за той час, коли вони утримували Львів, змінилося три командира - - Д.Вітовський, Г. Коссак,

Г. Стефанів, два з яких починали цю діяльність у званні поручика. Полякам оперативно почала поступати допомога з Варшави. "В обороні Львова, — говорив опісля Юзеф Пілсудський, —зосередилась у свій час більшість зусиль всієї Польщі. Якщо їх візьмемо під військовим кутом зору, то чотири п'ятих таких сил".

Досить швидко зростали і збройні сили ЗУНР, які взяли собі назву Галицька Армія. В неї добровільно вступали солдати-у країн ці старої австро-у горської армії, селянські і робітничі дружини.

Незважаючи на перші прорахунки, Галицька Армія міцніла. Відступивши від Львова, вона зуміла стабілізувати фронт на лінії Сокаль — Рава-Руська — Жовква — навколо Львова — Городок — Судова Вишня Перемишль — Хирів — Лютовиська. Таким він був з перемінним успіхом на окремих ділянках аж до травня 1919 p., тобто — протягом півроку.

До весни 1919 р. Галицька Армія виросла до 100 тисяч чоловік. Виробилась її організаційна структура: рій—сотня — курінь — кіш — загін (сотня — батальйон — бригада — корпус), чіткого значення набрали військові звання: стрілець, старший стрілець, десятник, бунчужний, хорунжий, поручик, сотник, підполковник, полковник, генеральські чини.

21 листопада ввечері українське командування віддало наказ залишити місто. Командувач українського війська Г.Стефанів не знав, що прибулий до Львова з Кракова польський генерал Роя зупинив наступ поляків, поки їм не будуть кинуті на допомогу свіжі військові частини. У зв'язку з тим, що поляки не передбачали такого швидкого відходу українських військ, він здійснювався майже без перешкод. 22 листопада поляки повністю оволоділи Львовом. Та бої за це місто не припинялись ні у 1918, ні у 1919 роках.

Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше — до Станіслава. 22-25 листопада відбулися вибори до Української Народної Ради. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич.

Українська Народна Рада (УНР) прагнула забезпечити широкі права національним меншинам, вирішивши надати їм ЗО відсотків депутатських місць у майбутньому парламенті.

У квітні 1919 р. почалась аграрна реформа, в результаті якої всі маєтки великих землевласників, переважно поляків, експропріювали.

Передбачалося розподілити їхні землі між малозабезпеченими та малоземельними селянами. У січні 1919 р. перша сесія Української Народної Ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу.

До Галичини прибула місія Антанти, щоб припинити польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район, але військові дії тривали далі. Переважаючі польські сили витіснили УГА з Галичини. В середині липня 1919 р. УГА та уряд ЗУНР змушені були перейти через р. Збруч на територію УНР, до Кам'янця-Подільського. Отже, ЗУНР була ліквідована як держава, не встигнувши оформити всі свої структури.

Ще в травні 1919 p., коли радянські війська перебували під Волочиськом, а на фронт проти Галицької Армії ЗУНР було кинуто 80-ти тисячну армію генерала Галлера, сформовану і озброєну у Франції, уряд Української Соціалістичної Радянської Республіки звернувся до уряду ЗУНР з пропозицією укласти мир і створити спільний фронт проти Польщі. "Не один раз ми доводили, — писав з цього приводу роком пізніше "Червоний Стрілець", часопис для Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА), — що кращих союзників робітники і селяни Східної Галичини не зможуть знайти". Таке ж звернення було ще в березні того ж року. А потім його повторили і в липні 1919 р. Але "Станіславський уряд (ЗУНР), — писав той же часопис, — лише розпечатував наші ноти-звернення і не доводив їх змісту до мас". Однією з причини такого ставлення керівників ЗУНР до пропозицій уряду УСРР став акт 22 січня 1919 p., акт злуки УНР і ЗУНР. Він формально оголосив ЗУНР Західною областю УНР — ЗОУНР, а отже противником УСРР.

У грудні 1919р. диктатор СПетрушевич зібрав у Відні керівництво вже лише формально існуючої ЗУНР для визначення ставлення до акту 22 січня 1919 р. у Києві. Нарада засудила і відкинула петлюрівські переговори з поляками, відмову головного отамана Східної Галичини на користь Польщі. Було також переглянуто акт злуки і вирішено скасувати навіть назву ЗОУНР, повернувшись до назви ЗУНР.