Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Руйнування, завдані народному господарству України під час Великої Вітчизняної війни, на середину 50-х рр. в основному було ліквідовано. Республіка знову посіла вагоме місце в господарському організмі країни. Вона перетворилася на один із найбільш розвинутих районів машинобудування, металургії та інших галузей індустрії.

У республіці ставали до ладу нові доменні й мартенівські печі, прокатні й трубопрокатні стани, хімічні й нафтохімічні підприємства, цементні та інші заводи. У промислових регіонах, що формувалися, виникали нові міста. Значно розширилися транспортні артерії.

У 1955—1965 рр. нарощувався випуск промислової продукції: виробництво металорізальних верстатів збільшилося в 1,7 раза, тракторів — удвічі, магістральних тепловозів — у 11, а екскаваторів—у 17 разів. З'явилися нові типи машин і устаткування, нові види приладів, апаратури та засобів автоматизації. Збільшилося число поданих і впроваджених у виробництво винаходів та раціоналізаторських пропозицій.

Разом з тим тоді ж посилилося безсистемне й безвідповідальне перенасичення України промисловими підприємствами, що згубно позначалося на її природному середовищі. Волюнтаризм Москви призводив також до нижчої якості продукції промисловості республіки порівняно з продукцією розвинутих капіталістичних країн, до зниження темпів зростання продуктивності праці в індустріальній сфері.

Все це настійливо ставило перед Україною завдання докорінного вдосконалення технології промислового виробництва , прискорення науково-технічного прогресу. Важливість цих завдань розуміли вчені республіки. Впровадженню досягнень науки і техніки, прогресивної технології і передового досвіду стало приділятися більше уваги, хоч І вкрай недостатньо для прискореного розвитку країни. Харківський професор-економіст О. Г. Ліберман у 1963 р. звернувся до М. С. Хрущова з листом, у якому запропонував відкинути догматичні установки радянської економічної доктрини й перейти до застосування випробуваних світовою практикою принципів матеріальної оцінки результатів праці людини — госпрозрахунку, товарно-грошових відносин. Ці думки професор навіть обнародував у статті, опублікованій у газеті "Правда", але висловлені в ній прогресивні ідеї невдовзі було благополучно поховано з допомогою політекономів-догматиків.

У другій половині 50-х рр. почався інтенсивний пошук ефективних шляхів господарського управління, його демократизації. Україні, як і іншим союзним республікам, директивно було надано більше прав, розширено також права місцевих Рад. Одначе на практиці це мало що давало, бо всі питання вирішувалися в Москві чи Києві. Формально вживалися заходи щодо скорочений управлінського апарату, але його чисельність продовжувала зростати. Тільки за 1960—1965 рр. кількість працюючих в органах державного і господарського управління, органах управління кооперативних і громадських організацій в Україні зросла на 41 тис. чоловік.

У республіці, як і в усій країні, живучим було намагання впроваджувати нове в життя не економічними, а випробуваними адміністративно-командними методами. Так, у лютому 1957 р. без будь-якої підготовки, волюнтаристськії було ліквідовано ряд міністерств і утворено раднаргоспи, внаслідок чого виникли певні складнощі з плануванням, управлінням промисловістю, послаблювались зв'язки між підприємствами тощо.

Проте в Україні відразу ж оголосили, що запровадження раднаргоспів має велике народногосподарське і політичне значення. А коли у 1965 р. в Москві було прийнято рішення про їхню ліквідацію, у республіці заявили, що цей крок також має винятково важливе політичне і народногосподарське значення. Це засвідчує відсутність у тодішнього партійно-державного керівництва України власної думки щодо шляхів розвитку республіки, демонструє відсутність у нього логіки, а то й почуття реальності. Адже в організації раднаргоспів було чимало й позитивних моментів. Насамперед складалися умови для госпрозрахунку, раціонального використання місцевих ресурсів і національних кадрів, усі підприємства підпорядковувалися республіці, отже, зміцнювалася економічна самостійність України. Підвищувалася рентабельність підприємств, збільшувалася кількість товарів, помітно скоротилися зустрічні транспортні перевезення тощо.

Поширеним явищем тих років був рух за комуністичне ставлення до праці (або рух за комуністичну працю) — черговий міф, з допомогою якого партійно-державне керівництво прагнуло інтенсифікувати трудову діяльність народу. Поміж перших в Україні, можновладці якої завжди прагнули бути попереду всіх "комуністичних" ініціатив, у цей рух, у змагання за звання ударників і бригад комуністичної праці включалися робітники Харкова і міст Придніпров'я, Києва і підприємств Донбасу. Поступово рух, як стверджувала "правдива" статистика, набував дедалі більшого розмаху, доповнювався новими, здебільшого штучними починаннями робітників, колгоспників, інтелігенції, які нав'язувалися їм із керівних кабінетів, де вони й вигадувалися. Багато кращих працівників промисловості й будівництва за партапаратними рекомендаціями переходили на відстаючі ділянки виробництва, а спеціалісти сільського господарства, працівники партійних комітетів і радянських органів — у відстаючі колгоспи і радгоспи. На 1965 р. до учасників руху за комуністичне ставлення до праці офіційною статистикою було зараховано майже половину всіх робітників і службовців, близько 2 млн. трудівників села. В організації і розгортанні руху дедалі помітнішим ставав формалізм. Ударниками комуністичної праці незрідка проголошувалися працівники, які не виконували навіть планових завдань. Загалом у ті часи бажане часто видавалося за дійсне.