Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Шляхи до незалежності і свободи, до політичної самостійності проходять через зростання національної самосвідомості, через усвідомлення кончої необхідності національного відродження народу України — і самих українців, і представників 110 інших національностей та народностей, які пов'язали свою долю з долею України, традиційно віками живуть на її території. За переписом 1989 р. в Україні проживало 37,4 млн. українців, 11,4 млн. росіян, 486 тис. євреїв, 440 тис. білорусів, 325 тис. молдаван, 234 тис. болгар, 219 тис. поляків, 163 тис. угорців, 135 тис румун та ін.

Всі вони були жертвами адміністративно-командної системи, яка робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Цьому підпорядковалися гасла про зближення і злиття націй, перекручене розуміння проблем інтернаціоналізму, дружби народів тощо.

Внаслідок такої політики в Україні зменшувалася питома вага українського населення. Так, протягом 80-х pp. чисельність українців у республіці зросла на 2,6%, росіян — на 8,3%, білорусів — на 8,1%, молдаван — на 10,6 %. Не останню роль у цьому відігравали й проблеми міграції. З різних місць країни в Україну переселялися сотні тисяч російського та іншого населення, здебільшого літнього, а то й пенсійного віку. З республіки ж, переважно в РРФСР, переїжджала в основному молодша генерація українців, інтелектуально найрозвинутіша — випускники вузів, вчені, найбільш здібна і талановита частина населення. У 1989 р. за межами України проживало 6,8 млн. українців.

Особливо гострого характеру в останні десятиріччя набула проблема української мови. Ця гострота була викликана догматичними підходами до розвитку національних мов з боку ідеологічного керівництва колишньої КПРС, передусім в особі секретаря ЦК Суслова, який програмним завданням партії проголосив хибну ідею злиття націй.

Внаслідок слухняного здійснення цих установок роль і значення української мови катастрофічно падали, сфера її виживання постійно звужувалася. Закривалися сотні шкіл з українською мовою навчання, її було практично витіснено з науки і техніки, вищих і середніх учбових закладів, з багатьох партійних і державних установ, вона майже перестала звучати в містах.

З початком перебудови, демократизації і гласності було створено можливості для національного відроджені ня українського народу, піднесення ролі української мови у духовному житті республіки. Цьому певною мірою сприяло поновлення в 1987 р. першого в перебудовні часи незалежного видання — літературно-художнього та громадсько-політичного журналу "Український вісник", редакційну колегію якого очолював В. Чорновіл. Згодом журнал став органом Української Хельсінської Спілки. На його сторінках розглядалися питання українського літературного та мистецького життя, проблеми науки, з'являлися твори письменників, які ніде не приймалися до публікації, розповідалося про в'язнів сумління, їхню боротьбу за самостійну і незалежну Україну, наводилася хроніка опору офіційному тискові, релігійного життя в Україні, документи історії тощо.

Реальною спробою реалізувати своє конституційне право на вільне слово було створення у Києві в 1987 р. Українського культурологічного клубу (УКК) та його діяльність. Почалося з диспуту в одному з молодіжних кафе-клубів міста про становище української культури, зокрема мови, про історію і сучасність. Кожен дістав змогу публічно висловлювати свої думки — і не тільки про духовність народу, а й про сталінізм, голодомор 1933 р., політичні арешти, Чорнобиль тощо. УКК збирав людей різних національностей, різного віку і соціального становища, отже, й різних поглядів, темпераменту, знань.

Поступово національно-мовні процеси набували поширення, до участі в них залучалося дедалі більше політично й національно свідомих людей. У лютому 1989 р. було засноване республіканське товариство української мови імені Т. Г. Шевченка, яке очолив відомий поет і громадський діяч Д. Павличко. Через два роки воно було перейменовано у Всеукраїнське товариство "Просвіта" імені Тараса Шевченка. Його головою тоді ж обрали відомого поета й громадського діяча П. Мовчана.

Наприкінці 1989 р. було прийнято Закон УРСР "Про мови в Українській PCP", який спрямовано на захист національної мови, на забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону українську мову в республіці проголошено державною і поряд з російською та іншими мовами — мовою міжнаціонального спілкування. Закон створює всі можливості для розвитку й використання мов інших національностей.

Внаслідок зростання національної самосвідомості українська мова частіше залунала у державних і громадських організаціях, установах науки і культури, на промислових підприємствах, відкривалися нові школи з українською мовою навчання. Одночасно зростала кількість угорських, болгарських, румунських, німецьких, молдавських, польських, грецьких, єврейських, кримськотатарських та інших дошкільних закладів, шкіл, гуртків художньої самодіяльності, національних асоціацій, культурних товариств і центрів.

Проте це були досить скромні кроки по утвердженню української мови як державної, поліпшенню задоволення мовно-культурних потреб жителів України різних національностей. Кардинальних змін у цій галузі національних відносин не відбулося. Особливо в містах. У багатьох із них як не було достатньої кількості загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання, так і немає. Не відроджувалися українськомовні дитячі дошкільні заклади. Вкрай повільно викладання українською мовою поширювалося у вищих учбових закладах. Не помічалося особливого захоплення українською мовою й у міському побуті. Залишалося чимало труднощів із задоволенням мовно-культурних потреб різних національних груп населення. Взагалі закон про мови практично всюди пробуксовував.

Одначе цей закон, нова політична атмосфера в цілому дозволили налагоджувати тісніші зв'язки з українськими культурно-освітніми товариствами інших республік країни. У дусі нового політичного мислення вироблялися нові підходи до перебудови суспільних і культурних зв'язків із вихідцями з України та їхніми нащадками за кордоном. Одним із свідчень цього було створення в 1989 р. Міжнародної асоціації україністів.

Встановлювалися широкі взаємовідносини між республікою та українською діаспорою. 15 січня 1990 р. в Києві відбулося урочисте відкриття Міжнародного інституту управління, натхненником якого був професор зі світовим ім'ям В. Гаврилишин — виходець з України. Викладачами цього інституту також стали українці із США й Канади. А перед цим у Сполучених Штатах Америки було організовано громадський Фонд допомоги дітям Чорнобиля, Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка. Налагоджувалася співпраця з такими масовими організаціями українців за кордоном, як Світовий конгрес вільних українців, Комітет українців Канади, Ліга американських українців та ін.

Видатною подією стало проведення в Києві на початку вересня 1990 р. І Конгресу Міжнародної асоціації україністів. До столиці України прибуло понад 300 вчених із 23 країн усіх континентів, які разом з ученими, діячами .літератури і мистецтва республіки широко обговорювали питання відродження й розвитку науки і культури України як суверенної держави. Це був конгрес національної єдності, який сприяв зростанню міжнародного престижу нашої республіки.