Політична історія України: Навчальний посібник

Невдачі армії УНР на фронтах проти Червоної армії, білогвардійців, перевага Польщі над силами ЗУНР восени 1919 р. зумовили безнадійну ситуацію в Україні. Військовим частинам не вистачало най необхіднішого, військовослужбовців косили хвороби, ширилось дезертирство. На фоні невдоволення, зростаючих радяно-фільських настроїв спрацьовували добре організовані провокації більшовицької Росії. В умовах постійних бойових дій давались взнаки неунормованість відносин, відсутність взаємодії цивільної та військової влади, що шкодило репутації Директорії. Періодично виникали спроби державного перевороту з боку лівих політичних сил.

Українську визвольну боротьбу ускладнювала дезорієнтованість і розпорошеність сил, неузгодженість дій між керівництвом ЗУНР та УНР. Серед правих політичних груп та українських есерів зростало захоплення "радянством". Спроби досягти міжнародного визнання УНР- виявились безуспішними.

Для відновлення антибільшовицького фронту одноосібний голова Директорії С. Петлюра спробував ще раз знайти вихід у союзі з Польщею Ю. Пілсудського. У вересні 1919 р. члени Директорії та кабінету міністрів збиралися передати Польщі Холмщину і Підляшшя, а питання щодо незалежності Галичини мали вирішити великі держави. Через військові поразки довелось пожертвувати і Східною Галичиною, а в квітні 1920 р. Петлюра погодився з втратою Західної Волині, Поділля, Полісся. Того ж місяця була вироблена таємна угода про військове співробітництво.

Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — визначний громадсько-політичний діяч, публіцист. Народився у передмісті Полтави. Походив з давніх козацьких священицьких родин. У 1895— 1901 pp. навчався в Полтавській духовній семінарії, звідки був виключений за революційно-національні настрої. З 1900 р. — член Революційної Української Партії, виступав проти об'єднання її з РСДРП. Деякий час змушений був проживати на Кубані, у Львові, Петербурзі (редагував партійний орган "Вільна Україна"). З 1912 р. — редактор журналу "Украинская жизнь". З березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського військового Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ. У грудні 1917 р., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією уряду В. Винниченка, пішов у відставку. У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, який взяв активну участь у припущенні більшовицького повстання в Києві. В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств. За антигетьманські виступи був заарештований. Звільнений під час повстання проти гетьманського режиму та обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. — Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919 р. очолив директорію УНР, а в грудні того ж року змушений був виїхати до Варшави. Керував екзильним урядом УНР у Польщі. У1924р. поселився в Парижі, де видавав тижневик "Тризуб". 25 травня 1926 р. вбитий більшовицьким агентом. Похований на кладовищі Моппарнас у Парижі.

Зближенням з Польщею С. Петлюра сподівався отримати визнання небільшовицької України державами Антанти і з їх допомогою звільнити її від комуністичного панування. За польсько-українською конвенцією, Польща визнавала право України на незалежне державне існування, а Директорію — верховною владою УНР. Вона зобов'язувалась не укладати антиукраїнських договорів, гарантувала етнічним українцям у своїй державі мінімум культурних прав. Визначалися також кордони між УНР і Польщею, а на Волині встановлювалась тимчасова лінія кордону, яку пізніше планувалося переглянути.

Українсько-польському порозумінню не сприяла проросійська політика Антанти ще в роки існування армії А. Денікіна. У польській політиці щодо України головними були два напрями: 1) національно-демократичний, що не бажав створення незалежної Української держави; 2) прибічники Ю. Пілсудського найбільшим ворогом Польщі вважали радянську Росію, а в союзницькій Україні вбачали надійний захист проти Москви.

Вторгнення військ Ю. Пілсудського й С. Петлюри на територію юридично радянської України у квітні 1920 р. мало всі ознаки інтервенції. До того жителі УРСР не сприйняли польсько-української угоди як бажаного компромісу, тому поповнень до армії УНР у травні-червні годі було чекати від прагматичного українського села.

Після розгрому поляками Західного фронту М. Тухачевского під Варшавою польське керівництво прийшло до висновку про недоцільність подальшого продовження військових дій і забезпечення незалежного існування держави-сателіта на території Правобережної України, як і неможливості створення блоку Польщі, України, Литви і Білорусі. Тому в жовтні в Ризі почалися радянсько-польські переговори, які завершилися 18 березня 1921 р. укладенням мирного договору. Армія УНР з допомогою кавалерійського корпусу Польщі до кінця листопада 1920 р. відступила з району Коростеня на польську територію, де була інтернована. Кількість інтернованих бійців, старшин і цивільних осіб до 1923 р. сягнула ЗО тисяч. Згідно з умовами Ризького миру Польща одержала території Західної України та Західної Білорусі.

Поразка армії УНР призвела до цілковитого придушення українського національно-визвольного руху. Трагізм української національної революції був зумовлений тим, що розвивалася вона за вкрай несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917 р. Україна як геополітична реальність не існувала, а створення національної української державності викликало спротив впливових політичних сил. Країни Антанти підтримували претензії Польщі на західноукраїнські землі та плани білої армії щодо відновлення єдиної й неподільної Росії. Тому лідери українських урядів діяли за міжнародної ізоляції, а власних сил для перемоги з чисельними ворогами не вистачало. Хоча боротьба за національну державність закінчилася поразкою, вона все-таки унеможливила механічну інкорпорацію Українських земель до складу радянської Росії. В національно-визвольних змаганнях формувалися й зміцнювалися національна самосвідомість, патріотизм віками гнобленого народу України.