Історія України: відповіді на питання екзаменаційних білетів: навч. посіб.

Після смерті Ярослава Мудрого його троє найвпливовіших синів — Ізяслав, Святослав та Всеволод — утворили своєрідний тріумвірат. Впродовж двох десятиліть вони проводили спільну політику, підтримуючи єдність держави. Ярославичі разом обороняли країну від агресивних половців, протистояли сепаратистським тенденціям молодших князів. Проте після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альта на Переяславщині (1068) та повстання киян незабаром у тріумвіраті почалися розбіжності. Відновити колишню єдність не вдалося навіть на з'їзді братів у Виш городі (1072), де було прийнято "Правду Ярославичів", що значно розширювала "Руську Правду", зокрема замінивши давню родову помсту грошовим штрафом. Уже в 1073 р. Святослав з допомогою Всеволода посів київський престол, а Ізяслав змушений був утекти до Польщі, а далі до Німеччини. З того часу Ярославичі по черзі княжили у Києві: Святослав у 1073—1076 рр., Ізяслав у 1076—1078 рр., Всеволод у 1078—1093 рр.

Наприкін. XI ст. суперечки між представниками різних відгалужень князівського роду поглибилися. До міжусобної боротьби почали залучати й сусідів, насамперед кочові племена половців. Користуючись цим, останні майже щороку вдиралися на Русь, убивали й полонили тисячі людей, палили села й міста, витоптували посіви. Ситуація погіршувалася тим, що наступник Всеволода — великий князь київський Святополк Ізяславич (1093—1113) виявився неспроможним власними силами зарадити лихові, яке призводило до послаблення могутності країни та значно погіршувало життя народу. Тому він звернувся за допомогою до переяславського князя Володимира Всеволодовича Мономаха, фактично перетворивши своє правління на дуумвірат. За їх ініціативою для полагодження між князівських суперечок та відвернення зовнішньої небезпеки у 1097 р. відбувся Любецький з'їзд князів. Було проголошено про припинення усобиць і необхідність вирішувати всі спірні питання на князівських з'їздах, об'єднання сил проти половецької загрози, закріплено принцип спадкового володіння, за яким землі й князівства (вотчини) переходили від батька до сина. Останнє рішення скасовувало принцип сеньйорату Ярослава Мудрого та вело до утвердження поліцентричної форми державної влади. Незважаючи на те, що рішення Любецького та наступних князівських з'їздів — Витичівського 1100 p., на Золотчі 1101 р. і Долобського 1103 р. не усунули всіх суперечностей, вони відіграли позитивну роль в організації відсічі кочовим ордам. У 1103—1116 pp. з ініціативи й під командуванням Володимира Мономаха було проведено п'ять великих переможних походів руських дружин проти половців, у результаті яких останні кілька десятиліть не насмілювалися нападати на Русь.

Після смерті непопулярного князя Святополка й повстання киян у 1113 р. віче із заможних городян запросило до Києва на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Ставши великим князем, він, дотримуючись рішень Любецького з'їзду щодо вотчинного володіння, зумів утримати всіх інших князів у покорі, швидко й жорстоко придушуючи найменші спроби внести розбрат чи вийти з-під його влади. Таким чином було відновлено політичну єдність 3/4 руських земель. Володимир продовжив законодавчу діяльність своїх попередників, спрямовану на розбудову правової держави та нормалізацію соціальних відносин. Його "Устав" суттєво обмежував сваволю місцевої адміністрації та лихварів, установлював єдиний процент на взяті у позику гроші, лімітував використання рабської праці й джерела її поповнення. Мономаху належить знамените "Повчання", у якому він заповідав дітям не забувати убогих і не давати "сильним'' погубити просту людину.

Припинення усобиць, відновлення централізації держави, відвернення половецької загрози сприяли суспільно-економічному розвиткові Київської Русі. Знову зросло політичне значення Києва як центру держави, зміцніли її міжнародні позиції.

Після смерті Володимира Мономаха на київському престолі утвердився його син Мстислав (1125— 1132), прозваний літописцями Великим. Його правління характеризувалося подальшим зміцненням великокнязівської влади. Мстислав успішно воював із Литвою та половцями, загнавши останніх за Дон та Волгу, його боялися ятвязькі князьки і половецькі хани. Русь у той час мала вагоме міжнародне становище, про що свідчать династичні зв'язки київського князя із західноєвропейськими королівськими дворами.

Однак Мстислав був останнім київським князем, якому вдалося утримати єдність і могутність Київської Русі. Високий рівень економічного розвитку і відповідних суспільних відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до нової епохи в її історії — епохи феодальної, роздробленості та існування самостійних князівств.