Історія України: відповіді на питання екзаменаційних білетів: навч. посіб.

Якщо в економіці партійна верхівка на чолі з Л. Брежнєвим на початку принаймні декларувала певну лібералізацію, то в суспільно-політичному житті її прихід одразу позначився посиленням репресій проти шістдесятницького руху їх масштаб в Україні був значно більшим, ніж будь-де в СРСР. Уже у серпні — вересні 1965 р. у деяких українських містах органи держбезпеки заарештували кілька десятків шістдесятників, яких звинуватили в антирадянській діяльності. Двадцятьох із них було засуджено. У мордовських таборах опинилися науковці М. і Б. Горині, М. Осадчий, інститутські викладачі В. Мороз та Д. Іващенко, художник П. Заливаха, інженери О. Мартиненко, І. Русин та ін. Багатьох "неблагонадійних" всіляко паплюжили, виключали з партії і комсомолу, звільняли з роботи, виганяли з ВНЗ, переслідували членів їхніх родин.

Репресії не набули таких потворних форм, як за Сталіна, і головним чином зводилися до тюремно-адміністративних методів переслідування. Тотальний пресинг стосувався в основному ідеології, культури, масової свідомості. Вже у березні 1969 р. з'явилась постанова ЦК КПУ, яка встановлювала персональну відповідальність керівників усіх структур ідеологічного циклу, зокрема преси, радіо, телебачення, кінематографії, установ культури і мистецтва, за ідейно-політичний зміст діяльності, зобов'язувала їх передусім протидіяти будь-яким "націоналістичним виявам". Почалося "полювання на відьом". Чимало керівників, побоюючись втратити роботу чи прагнучи домогтися кар'єрного сходження вгору, невтомно вишукували "націоналізм", всіляко цькували тих, хто намагався зберегти в цих умовах свої переконання.

Стосовно партійного керівництва України, то воно, як правило, ревно виконувало настанови московського центру. Хоча слід віддати належне П. Шелесту, першому секретареві ЦК КПУ, котрий прагнув зміцнення автономного статусу республіки, вимагав від Москви таких капіталовкладень в економіку України, які відповідали б її внеску в союзний бюджет, намагався захищати мовні й культурні права українців від натиску здійснюваної Кремлем політики русифікації. Подібна поведінка, звичайно, не подобалася московському керівництву. У травні 1972 р, П. Шелеста усунули з посади за звинуваченням у "м'якотілості" до українського буржуазного націоналізму та потуранні економічному "місництву".

Новим першим секретарем ЦК КПУ став В. Щербицький, який до того обіймав посаду голови Ради Міністрів У PCP. Протягом усього правління він проводив політику цілковитого підпорядкування Москві, навіть якщо це шкодило інтересам України, та нещадної боротьби проти української національної самобутності.

Зміна республіканського керівника "дивним чином" збіглася в часі з посиленням у 1970-х роках боротьби проти "українського буржуазного націоналізму", відомої як "великий погром". Упродовж першої пол. 1972 р. у слідчих ізоляторах опинилося до 122 осіб, звинувачених за політичними статтями. Майже 90 з них засудили на максимальні строки ув'язнення. Безглуздість ситуації полягала в тому, що "провина" цих людей зводилася до написання статей і книжок, правозахисник листів і петицій, зберігання та розповсюдження літератури, видання поза цензурних часописів тощо.

Одночасно з погромом української інтелігенції була проведена "чистка" керівних державних і партійних кадрів республіки, в результаті якої усувалися близькі соратники опального Шелеста. Лише впродовж 1973 р. з партії було виключено бл. 37 тис. членів, що в ті часи означало кінець кар'єри.

З приходом нового керівництва в Україні різко активізувалися процеси уніфікації національного життя. Офіційно було проголошено курс на прискорення "злиття націй", який насправді означав русифікацію неросіян. Документами КПРС та її республіканських підрозділів у річницю 50-ліття створення СРСР декларувалося виникнення "нової історичної спільності людей — радянського народу". Зважаючи на це, по всій Україні розгорнувся широкий наступ на українську історію, мову та культуру.

Прагнучи до якнайшвидшої денаціоналізації власного народу на догоду абсурдним московським теоріям, влада на чолі з В. Щербицьким організувала переслідування учених, письменників, митців, які дозволяли собі "відхід від партійної лінії" у національному питанні, "ідеалізували минуле", "смакували національну самобутність" тощо. Спроби наукового дослідження української минувшини, зображення її у художніх творах чи на полотнах картин розцінювалися як вияв нелояльності до держави.

Безжальною боротьбою проти української національної ідентичності стала русифікація. Особистий приклад подав Щербицький, перейшовши майже виключно на російську мову. Швидко поширювалася русифікація шкіл, адже для переведення їх на російськомовний статус викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Учителям російської мови в Україні встановили 15-відсоткові надбавки доставок. Класи, в яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділяли на групи, тоді як українська мова подібних пільг не мала, навпаки, у ставленні до неї режим послідовно виховував в українців комплекс неповноцінності, не перспективності та не-престижності. Загальну де українізацію забезпечували вимога писати дисертації лише російською мовою, майже повсюдне російськомовне викладання предметів у вишах, технікумах, ПТУ, відсутність українських підручників та посібників тощо.

Наслідки русифікації були жахливими. На кінець 1980-х років в Україні в україномовних дитячих дошкільних закладах виховувалися лише кожна 4-та дитина. У 1990/91 навчальному році українською мовою навчалися менше половини українських школярів. Не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. У вишах українською мовою читалося тільки приблизно 5 % лекцій. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, становили лише 18 % за назвою, а за тиражем — тільки 3 %. Ці страшні цифри, на жаль, можна наводити довго. їх руйнівні результати відчуваємо й сьогодні.

У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978 р. — Конституція УРСР, що була калькою першої. Вони лицемірно декларували зростання народовладдя, підвищення ролі та значення рад, широкі права громадських організацій тощо. Хоча насправді Основний закон — як союзний, так і республіканський — не мав прямої дії, тому будь-який під закон ний акт міг коригувати будь-яке конституційне положення; це була лише декорація для беззаконня, що коїлося у державі. Вся реальна влада зосереджувалася у руках КПРС, "керівна і спрямовуюча роль" якої була зафіксована у сумнозвісній статті 6. Країною правила, за висловом історика Г. Касьянова, купка старців, зосереджених у політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим Л. Брежнєвим. Вони спиралися на підтримку парт номенклатури, платою за лояльність якій була свобода дій на місцях. Таке "порозуміння" призвело до зловживання владою, корупції, безгосподарності. До всього цього додавалася недолуга зовнішня політика, наслідком якої стали гонка озброєнь, відкрита агресія у Чехословаччині та Афганістані, прихована військова допомога низці диктаторських режимів, багатомільйонне субсидування "братніх комуністичних партій та рухів" тощо. Як наслідок, у суспільстві посилювалися настрої апатії, зневіри, подвійної моралі та цинізму. Необхідність кардинальних змін у всіх сферах суспільного життя ставала дедалі очевиднішою.