Історія України: навч. посіб.

Новим першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький, який до цього займав посаду голови Ради міністрів УРСР та був у давніх приязних стосунках з Л.Брежнєвим, оскільки обидва були членами т. зв. дніпропетровського клану. Цей факт і вирішив подальшу його кар'єру. Протягом всього свого правління він проводив політику цілковитого підпорядкування Москві, навіть якщо це йшло на шкоду інтересам України, та нещадної боротьби проти української національної самобутності. Плазуючи перед Москвою та слухняно виконуючи її вказівки, цей, за влучним висловом О. Субтельного, "викінчений тип малороса" зумів рекордно довго протриматися на своїй посаді — понад 17 років.

Зміна республіканського керівника "дивним чином" збіглася в часі з посиленням у 1970-х роках боротьби проти "українського буржуазного націоналізму", відомої як "великий погром". Ще в січні 1972 р. у ряді українських міст пройшла серія арештів, жертвами яких стали В.Чорновіл, І.Світличний, І.Калинець, Є.Сверстюк та ін. — всього бл. 20 осіб. Навесні до них приєдналася нова група українських патріотів. За різними підрахунками, у той час у слідчих ізоляторах перебувало від 70 до 122 чол., головним чином представників дисидентського руху, яких звинувачували за політичними статтями. Ще більше інакомислячих було піддано адміністративним покаранням: звільнення з керівних посад, позбавлення роботи, заборона друкувати свої твори тощо. Протягом осені 1972 — весни 1973 р. майже 90 із заарештованих засудили на максимально можливі строки ув'язнення. Безглуздість ситуації полягала в тому, що "провина" цих людей зводилася до написання статей і книжок, правозахисник листів і петицій, зберігання та розповсюдження літератури, видання позацензурних часописів. Нерідко у провину ставилося авторство незакінченої статті чи навіть просто розмови, які кваліфікувалися як "поширення наклепницьких вигадок, що очорнюють радянський державний і суспільний лад". Чималі тюремні строки можна було отримати за читання і поширення творів М.Грушевського, П.Куліша, М.Аркасата ін. "українських буржуазних націоналістів".

Одночасно з погромом української інтелігенції була проведена "чистка" керівних державних і партійних кадрів республіки, в результаті якої усувалися близькі соратники опального Шелеста. Зокрема, на місце Ф.Овчаренка секретарем ЦК КПУ з ідеології призначили сумнозвісного В.Маланчука (Мілмана), який ще замолоду, займаючи посаду секретаря з ідеології Львівського обкому партії, вишукував "буржуазних націоналістів" серед студентства Львівського університету та серед галицької інтелігенції. Він буквально переслідував українських учених, письменників, художників, артистів, вбачаючи у них потенційну загрозу для існуючого режиму. Саме Маланчук разом із шефом КДБ Федорчуком під керівництвом Щербицького провели у 1973 р. "чистку" республіканської парторганізації, в ході якої з партії було виключено бл. 37 тис. членів, що в ті часи означало кінець кар'єри.

З приходом нового керівництва в Україні різко активізувалися процеси уніфікації національного життя. Офіційно було проголошено курс на прискорення "злиття націй", який насправді означав русифікацію неросіян. Документами КПРС та її республіканських підрозділів в річницю 50-ліття створення СРСР декларувалося виникнення "нової історичної спільності людей — радянського народу". Виходячи з цього, по всій Україні розгорнувся широкий наступ на українську історію, мову та культуру (аналогічним було становище і в інших національних республіках радянської імперії). Склалося становище, суть якого найкраще виразив чеський письменник М.Кундера: "Першим кроком у ліквідації народу е позбавлення його пам'яті. Знищить його книжки, його культуру" його історію. А потім накажіть комусь написати нові книжки, створити нову культуру, винайти нову історію. Незабаром нація почне забувати, чим вона є і чим була. Навколишній світ забуде про неї ще швидше". Для радянського режиму це завдання значно полегшувалося: йому не потрібно було писати нові книжки, створювати нову культуру, винаходити нову історію — всім цим готовий був "поділитися " щедрий російський народ. Залишалася одна проблема — позбавити неросійські народи, в т. ч. й український, їх національної пам'яті, культури, історії.

Вирішити цю проблему в Україні взялася влада на чолі з В.Щербицьким. Прагнучи до якнайшвидшої денаціоналізації власного народу на догоду абсурдним московським теоріям, вона організувала переслідування учених, письменників, митців, які дозволяли собі "відхід від партійної лінії" у національному питанні, "ідеалізували минуле", "смакували національну самобутність" тощо. Спроби наукового дослідження української минувшини, зображення її у художніх творах чи на полотнах картин розцінювалися як вияв нелояльності до держави. Підозру викликало навіть оперування такими термінами, як "український народ" чи "Київська Русь", потрібно було вживати — " народ України", а ще краще "радянський народ", "Древня Русь" тощо. Паралельно з бібліотек вилучали літературу "націоналістичної спрямованості", бібліографічні покажчики з прізвищами опальних авторів; з тематичних планів видавництв початку 1970-х років, за даними дослідників, було знято 157 назв книжок, в яких ідеологічні опричники знайшли хоча б натяк на "націоналізм". "Винні", як звичайно, каралися зі всією суворістю "соціалістичної законності".

Ще одним чинником, який був значною перешкодою на шляху злиття націй і народностей СРСР в єдину "радянську націю" під егідою російського народу, виявилася українська мова. Наступ проти неї очолив сам Щербицький, який, за словами відомого письменника та політика Ю.Щербака, дав кремлівському ідеологові М.Суслову обіцянку за одну п'ятирічку покінчити з українською мовою і русифікувати Україну. Треба визнати, що добився він у реалізації своєї обіцянки немало. Русифікація, яка, по суті, стала безжальною боротьбою проти української мови, велася за всіма канонами наступальної війни. Сотні придворних суспільствознавців, преса, радіо, телебачення, вся ідеологічна рать працювали на обґрунтування й пропаганду мовної дискримінації. Особистий приклад подав Щербицький, перейшовши майже виключно на російську мову. Швидко зростала русифікація шкіл, адже для переведення їх на російськомовний статус викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Вчителям російської мови в Україні встановили 15-відсоткові надбавки до ставок. Класи, у яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділялися на групи, тоді як українська мова подібних пільг не мала, навпаки, — у ставленні до неї режим послідовно виховував в українців комплекс неповноцінності, не перспективності та непрестижності. Загальну деукраїнізацію забезпечували вимога писати дисертації лише російською мовою, майже повсюдне російськомовне викладання предметів у вузах, технікумах, профтехучилищах, відсутність українських підручників та посібників тощо. Складалася парадоксальна ситуація, коли саме вживання інтелігенцією української мови могло бути розцінене як вияв "буржуазного націоналізму". Так, на судовому процесі над поетом Василем Стусом один зі свідків наполягав, що той є націоналістом, бо весь час розмовляв українською мовою.

За словами доктора фізико математичних наук, письменникам. Стріхи, протягом своєї державно-партійної роботи перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький настільки призабув українську мову, що попри цитування уривків із творів Шевченка,розмовляти нею наприкінці 1980-хроків уже не міг. Коли 1988р. він мав ви ступити у Спілці письменників України, керівник ідеологічного відділу республіканського ЦК Л.Кравчук переконав його, що там годиться виступати таки українською. Довелося промову для "українського" керівника друкувати російськими літерами, спеціально розставляючи наголоси

Наслідки русифікації були жахливими. На кін. 1980-х років в Україні з 2,6 млн дітей в україномовних дитячих дошкільних закладах виховувалися лише 642 тис., або кожна 4-та дитина. У Києві українською мовою навчався тільки кожен 5-й учень. На 1988/89 навч. р. не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. У1990/91 навч. р. лише 49,3 % (за іншими даними — 47,9 %) українських школярів навчалися українською мовою. Із 49 столичних ПТУ українською мовою не викладалося в жодному. У вузах українською мовою читалося тільки приблизно 5 % лекцій. Відсоток навчальної літератури для вузів, друкованої в УРСР мовою корінного населення, за кількістю назв скоротився з 86,9 % у 1946р. до 8 % у 1980 р. У цілому по СРСР частка тиражу підручників для ВНЗ з усіх дисциплін, разом узятих, виданих мовами народів Радянського Союзу, крім російської, склала у 1987 р. лише 5,1 %, у той час як іноземними мовами даного роду літератури випущено 10,6 %. За перших 2 роки влади Щербицького в Україні тираж художньої літератури російською мовою збільшився з 3,3 млн примірників до 9,9 млн. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, складали лише 18 % за назвою, а за тиражем — тільки 3 %. Під час перепису населення в 1979 р. кожен 6-й українець назвав рідною мовою російську. У пала в Україні й частка самих українців: якщо у 1959 р. їх нараховувалося 76,8 %, то у 1989 — 72,6 %; тоді як росіян — зросла з 16,9 до 22,0 %. Загалом же за час радянської влади, згідно з даними професора В. Романцова, кількість росіян в Україні збільшилася в 4,2 рази, а число українців за той же час зросло тільки в 1,7 рази. Ці страшні цифри, на жаль, можна наводити довго. їх руйнівні результати відчуваємо і сьогодні.

У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978 — Конституція УРСР, що являла собою кальку першої. Вони лицемірно декларували зростання народовладдя, підвищення ролі та значення рад, широкі права громадських організацій тощо. Хоча насправді Основний Закон — як союзний, так і республіканський – не мав прямої дії, тому будь-який підзаконний акт міг коригувати будь-яке конституційне положення; він був лише декорацією для беззаконня, що коїлося у державі. Вся реальна влада зосереджувалася у руках КПРС, "керівна і спрямовуюча роль" якої була зафіксована у сумнозвісній 6-й ст. Країною правила, за висловом Г. Касьянова, купка старців, зосереджених у політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим Л.Брежнєвим (на 1982р. Л.Брежнєву виповнилося 76років, М.Суслову — 80, Д.Устинову — 74, А.Громико — 73, К.Черненку — 71, Д.Кунаеву — 70, Андропову — 68..,) Вони спиралися на підтримку партноменклатури, платою за лояльність якій була свобода дій на місцях. Таке "порозуміння" привело до зловживання владою, корупції, безгосподарності. До всього цього маразму додавалася недолуга зовнішня політика, наслідком якої стали гонка озброєнь, відкрита агресія у Чехословаччину (1968) та Афганістан (за десять років афганської війни (1979—1989) майже 150 тис. українців узяли участь у бойових діях, 3290 — не повернулися, 62 — вважаються зниклими безвісти або полоненими. Отримали поранення понад 8 тис. українців, 4687 з яких повернулися додому інвалідами), прихована військова допомога низці диктаторських режимів, багатомільйонне субсидування "братніх комуністичних партій та рухів" тощо. Як наслідок, у суспільстві наростали настрої апатії, зневіри, подвійної моралі та цинізму. Необхідність кардинальних змін у всіх сферах суспільного життя ставала дедалі очевиднішою.