Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Самі історичні обставини складалися так, що осередком формування козацтва як військової сили та суспільної верстви мало стати правобережжя Дніпра в районі Канева і Черкас. Адже цими землями пролягав отой проклятий від українського народу Чорний шлях, що ним кримські орди раз у раз вирушали в грабіжницькі походи на Черкащину, Київщину, інші багаті українські землі. Цей таки шлях доводилося торувати їм, ідучи проти Литви та Польщі.

Значні території по степах на південь від Черкас у XV столітті все ще лежали пусткою або майже пусткою, але за це порубіжжя українці литовсько-української держави воювали вперто, пам'ятаючи, що всі землі, аж по Крим і сучасну Кубань, належали колись їхнім предкам, київським русичам, давньоукраїнцям. Не будемо з'ясовувати причин, що спонукали ту чи іншу частину люду осідати на цих землях, присвячуючи своє життя козакуванню. Причин існувало чимало. Проте документи засвідчують, що далеко не всі першокозаки-уходники жили тільки з полювання, рибальства та рільництва. Уже перші їх ватаги дозволяли собі нападати на купців, обози послів... Одне слово, життя є життя.

Отож досить скоро князь Богдан Глинський, що був на той час старостою черкаським, опинився перед нелегким вибором: як йому ставитися до козацьких громад, які, зауважу, геть не визнавали влади ні Великого князя Литовського, ні польського короля, не кажучи вже про кримського хана? Самому старості вони також чимало допікали. То що мав діяти? Приборкувати неслухняних силою своїх військ? Але це означало - затівати безнадійну братовбивчу війну, дуже схожу на ту, що її українці й поляки ведуть проти татар. А це тільки на руку справжнім ворогам.

А якщо не варто протистояти козакам, то, може, спробувати знайти з ними спільну мову, і надалі мати в їхній особі спільників у боротьбі як проти татар, так і проти московітів? Такий шлях здався йому перспективнішим. З чого ж починати? Звичайно ж, із переговорів з козацькими отаманами, а ще - з вивчення козацьких традицій, побуту, тактики бойових дій.

Глинський добре бачив, що після смерті славетного Великого князя Литовського Вітовта, який тривалий час успішно провадив політику могутньої експансії в Північне Причорномор'я (де, рішуче відтіснивши турків і татар, спорудив систему укріплених замків: Хаджибей - на місці сучасної Одеси; Білгород і Чорногород - на Дністровському лимані...), часи величі литовсько-української держави минулися. На ту пору прикордонна оборонна лінія фортець та замків відійшла вже до Черкас, Канева, Брацлава, Вінниці, Кам'янця. Відступати далі, отже" було нікуди. Особливо українцям.

За цих умов князь Богдан Глинський повівся, можна сказати, надзвичайно мудро. Зрозумівши, що згодом козацтво може перерости в значну національну військову силу, цей український патріот, по суті, першим з-поміж провінційних адміністраторів та володарів українських земель, почав залучати козаків до боротьби з татарськими ордами. Й оскільки ні польський король, ні литовський князь на той час уже не мали достатньої збройної сили, а головне - державної волі" щоб створити надійний кордон між своїми державами і землями, підконтрольними Кримському ханству, то Б. Глинський поступово створює власне військо, основу якого починає становити козацтво і невеличкий гарнізон Черкас, навколо яких гуртувалось міщансько-селянське ополчення та всі, хто прагнув і був здатен боронити рідний край.

Така військова організація населення порубіжжя й дала змогу князеві Глинському не тільки двічі - в 1492 і 1493 роках - зупинити татарські орди, а й, розпорошивши їх по степах, гнати аж до пониззя Дніпра. Це одразу ж піднесло авторитет козацтва, в якому українці побачили свого захисника, а сам князь Глинський - можливо, й основу для відродження могутньої національної армії.

І він не помилявся. Сили козаків зростали на подив швидко. Вже 1494 року вони взяли штурмом Очаків із турецькою залогою. До цього випадку литовці й поляки довгенько остерігались нападати на турецькі фортеці, щоб не спровокувати могутньої Османської імперії на війну. Козаків такі побоювання не зупиняли. Як не спиняли вони й князя Б. Глинського, який належав до того самого роду, що й відомий оборонець української ідеї князь Михайло Глинський. Цей князь, бувши згодом маршалком двору Великого князя Литовського Олександра І, гуртував навколо себе українські патріотичні сили, а 1508 року, після смерті Олександра І, підняв на Поліссі анти-литовське повстання, маючи на меті створити незалежну українську державу.

Але про князя Михайла ми говоритимемо у присвяченому йому есе. Що ж до князя Богдана, то не маємо достеменних даних про те, яку саме участь він брав у цьому повстанні. Відомо лише, що, після поразки повстання, М. Глинський утік до Московії, під захист Великого князя Московського Василя ПІ. Правда, князь той, довідавшись, що Глинський прагне незалежної України, запроторив його до в'язниці, нібито як литовського шпигуна. Але то вже інша історія. Для нас важливо, що М. Глинський вирушив до Московії, як зазначають дослідники, разом "зі своїми братами й прихильниками". Серед них, можливо, був і Богдан Глинський.

Зусилля, яких доклав цей князь для згуртування подніпровського козацтва та піднесення його ролі в житті України і його слави, перші значні перемоги козаків під командуванням князя над татарами варті того, щоб ми говорили про Богдана Глинського як про одного з перших козацьких вождів, козацьких гетьманів.