Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

"Замки й фортеці - ось що залишається після нас на цій землі, вдивіться, в їх могутні стіни та вежі В них - наш родовід і наша історія, наша минувшина і наше майбуття, в них - безсмертя. Народ, що звів за часи свого існування хоча б одну фортецю, перед лицем історії вже безсмертний, уже належить вічності".

Богдан Сушинський

Військова кар'єра цього талановитого полководця, як і багатьох його попередників і наступників, розпочиналася з посади старости черкаського і канівського, староства яких були даровані йому королем Польщі 1550 року. Походив він з одного з найдавніших і найславетніших українських князівських родів Вишневецьких, що, в свою чергу, брав початки від удільних волинських князів Гедиминовичів, а ті вбачали своє родове коріння в династії турово-пінських Рюриковичів. Тобто, по суті, за своїм генеалогічним древом Дмитро Вишневецький міг претендувати не тільки на титул Великого князя Київського, а й на престол короля України. Судячи з усього, на менше він - якби тільки дозволила ситуація - і не погодився б. Що ж до прізвища Вишневецький, то воно походить від містечка Вишнівця, яке, разом з іншими містечками й селами, належало родові князя.

Ясна річ, князь із таким "древом" довго сидіти на своїх староствах та розважатися дрібними сутичками з татарами не міг. Лицарсько-авантюрна натура його вимагала того, щоб він якнайшвидше пізнав світ, а світ дізнався про нього. Історики твердять, що причиною того, що Вишневецький кинув службу в польського короля і подався до турецького султана, було якесь дрібне непорозуміння між ним і Сигізмун-дом-Августом. Може, воно й так, може, й справді виникло якесь непорозуміння. Але що ж, королеві вже й на старосту свого гримнути не можна? Тому я певен, що в цьому непорозумінні слід вбачати не так причину, як привід до того, щоб лишити набридлі адміністраторські клопоти, рясні на дощі Черкаси, й податися на Південь. Варто подумати: яким це оригіналом слід бути, щоб православному князеві, який доти тільки те й робив, що громив татарські та турецькі загони й залоги, зібрати загін українських козаків і податися з ними до Стамбула, на службу султанові! Хоч, коли точніше, не на службу. Бо князь султанові не служив. Він у нього гостював. Але зі своїм загоном. Підтвердження цього знаходимо в листі короля, в якому він скаржився на нерозсудливість своїх підлеглих своєму ж таки підлеглому вельможі Радзівілові Чорному: "А від'їхав він (Д. Вишневецький - Б.С.) з усією своєю дружиною, тобто з усім тим козацтвом чи хлопством, що біля нього перебувало".

Уявляю собі вираз обличчя султана, коли той побачив край брами свого палацу таке "новопіддане" військо, та ще й на чолі з Вишневецьким, на якого кримський хан не раз йому скаржився. Приймаючи Вишневецького під свою руку, султан, мабуть, малював собі в уяві часи, коли на службу до нього, слідом за Вишневецьким, перейдуть інші українські князі і старости з усім козацтвом. Отоді вже горе буде й полякам, і всім іншим ворогам. Одначе й польського короля така перспектива стурбувала. Бракувало ще, щоб козаки, замість безперестану скубти татар і турків, почали нападати на польські кордони.

Можна не сумніватися, що теплий прийом, що його влаштував князю Вишневецькому султан, міг свідчити тільки одне: що переговори мали чітку антипольську спрямованість. Вишневецький був у такому самому становищі, в якому згодом опинився Б. Хмельницький: жоден із сусідів України не бажав її незалежності, усі були ворогами. Але ворогувати з усіма разом неможливо, отже, треба було когось брати в союзники, а когось дипломатично нейтралізувати. Хмельницький, як відомо, почав із того, що зробив союзниками татар. Вишневецький спробував почати з турків. І мене дивують історики, які в тому, що Вишневецький, бувши спочатку на службі в короля, перебрався до султана, а потому знов повернувся до короля - не вбачають нічого іншого, крім авантюризму. На мій погляд, у Стамбулі князь зондував грунт, заводив знайомства, вивчав досвід могутньої і своєрідної турецької армії.

Одначе настав час, коли він зрозумів: усе значно складніше, ніж здавалося. Султан згоден прийняти його як полководця, який би воював проти поляків, але ніколи не погодиться з тим, щоб Україна здобула незалежність. А в цей час і король через своїх послів почав нашіптувати Вишневецькому "Слухай, чоловіче, посидів собі в Стамбулі — й годі. Що ти там висидиш? Повертайся - Черкаси і Канів твої". І слова свого додержав: щойно Вишневецький повернувся - Черкаси й Канів перейшли під його врядування.

Та невдовзі князь переконався, що йому однаково невесело що в Черкасах, що в Стамбулі. Живого звитяжного діла нема, значних походів не чути, слави - кіт наплакав. Лише татари безперестану надокучають. Щоб остаточно позбутися цього клопоту і раз назавжди перепинити ординцям шлях в Україну, князь вирішив довести до кінця ідею своїх попередників - поставити на острові Хортиці справжнє укріплення й тримати там постійний гарнізон.

Але це має бути гарнізон не такий, як був досі. Це має бути залога з воїнів-професіоналів, для яких захист кордонів України - основна функція, сенс усього їхнього існування.

Саме за такою логікою міркування він і дійшов думки про створення своєрідного лицарського козацького Ордену - тієї найідеальнішої й найсуворішої організації військового товариства, яку тільки й могло винайти людство.

Оскільки діялось це все в XVI столітті, то по зразки ходити далеко не треба було. Принаймні, не далі, як до тих статутів, з якими Вишневецький добре ознайомився, мабуть, іще тоді, коли сидів у Стамбулі. Один з них і ліг в основу організації козацького лицарства. Інша річ, що досить скоро козацьке товариство почало жити за законами, що їх витворювало саме. Але ж так, власне, й мало статися.

Поки сотні козаків і селян черкаського та канівського старосте будували під наглядом князя Вишневецького дерев'яно-земляну січ із вежами для гармат та казармами для гарнізону, сам князь завів переговори з королем щодо спорудження справжньої кам'яної фортеці. І разом з тим гуртував однодумців, що мали стати офіцерами нового військового формування, якого досі в Україні не було.

Варто відзначити, що король досить уважно прочитав послання Вишневецького, в якому той повідомив, що на Дніпрі, саме поблизу того місця, де мали звичай переправлятися татари, будується замок. Але, похваливши свого підданого: "А що до замку і виявленої нам послуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці...", - король зараз-таки, і з усією королівською делікатністю, відкараскався від фортеці на Хортиці: "Та щоб зміцнити той замок людьми і бойовими засобами, як ти писав нам про це, то, без особистого твого приїзду до нас, ми тепер не маємо досить ґрунтовних підстав виконати це".

Інакше кажучи, без твого приїзду виконати твого прохання не можемо, а тебе самого до столиці - не запрошуємо. Ось так. А наші історики й досі дивуються, чого це князь Вишневецький кидався від короля до султана, а від султана, через короля, та аж до царя Московії. Ось вам відповідь: він зміцнює південні кордони, а король йому каже, що як уже сам будуєш, то сам і про людей та озброєння дбай.

Щодо воїнів, то тут особливих проблем не виникало: козаків ставало дедалі більше. Але ж їх на якісь кошти треба утримувати. До того ж потрібні гармати, ядра, порох, рушниці... Нічого цього не давши, король ще й попередив князя, аби пильнував, щоб козаки не чіпали татарських улусів. Тобто уже й трофеїв узяти не дозволяють! Навіщо ж тоді город городити?

До речі, поки зводили фортецю, частина козаків під проводом Д. Вишневецького встигла піти походом проти турків і татар, розбиваючи їхні загони під Іслам-Керменем, Очаковом, і взагалі, де тільки зустрічали. Коли в польській столиці дізналися про ці походи, там зрозуміли, що з'явився новий талановитий полководець. Ім'я Вишневецького опинилося в усіх на вустах. Молоді польські шляхтичі мріяли служити під командуванням Вишневецького, а деякі з них прибували на Запоріжжя, щоб ставати козацькими офіцерами.

Зауважу, що перш ніж вирушати в описаний вище похід, князь гостив у себе московського дяка Ржевського, якого Іван Грозний послав на південь, щоб "роздобути язиків та вивідати про кримського хана". Але дав войовничому дякові для цієї місії якихось триста стрільців. Дізнавшись, що московіти прибули по "язики", козаки від щирого серця сміялися. "Вам потрібні татарські "язики"? Та ми наловимо вам їх, скільки хочете! Гайда краще по фортецях турецьких погуляємо, щоб ви тут без діла не заниділи". І погуляли. Разом з дяком.

А далі сталося те, що й мало статися. Поки король Польщі вишукував причини, щоб не дати Вишневецькому ні солдатів, ні гармат, кримчаки та місцеві турецькі паші познаходили і те, й те, і в травні 1567 року спорядили проти Січі цілу армію. Хан Давлет-Гірей повів її особисто. У польській столиці вдарили на сполох. Зрозуміли, що почалася справжня війна. Одначе допомоги так і не подали, полишивши князя з його козаками сам на сам з усією кримською ордою і турецькими загонами.

Татар-турків на Запоріжжя насунуло чимало. А в Дніпро зайшли турецькі бойові кораблі, щоб обстрілювати Січ із гармат і висаджувати десанти. Проте козаки не злякалися й такого повороту подій. Кораблі вони потопили, десанти перебили і змусили турків-татар до облоги. Як свідчать хроністи, вона тривала 24 доби. За цей час мусульмани кілька разів пробували взяти Січ штурмом, але Вишневецький настільки вдало вибудував оборону, що всі навали ворога, який значно переважав козаків чисельно, було відбито.

Правду кажучи, облога могла тривати й довше. Але українцям набридло щодня дивитися на татарські кожушки й намети та слухати оте "Алла! Алла!". Висадившись якогось світанку на берег, вони під командуванням князя перебили весь цвіт кримського воїнства, а вцілілих турків-татар погнали так, що примудрилися ще й захопити кілька кочовищ перекопського мурзи.

Конфуз був загальноєвропейсько-азіатський. Щоб жменька козаків, яка мало не місяць витримувала натиск величезного війська" зуміла не тільки вистояти, а й розгромити турецько-татарську армію і навіть захопити кілька кримських улусів! У Європі вирішили, що турки й татари вже таки справді довоювалися. А в Польщі тільки й мови було, що про нового полководця, його талант і безстрашність.

Україна теж відчула, що має тепер гідного оборонця. І власну армію.

Цікаво, що після цієї перемоги Вишневецький написав листа цареві Івану Грозному, - вирішив, мабуть, що листуватися з королем Польщі вже не варто. Він не просив допомоги, ні... Навпаки, заспокоював царя московітів. Повідомивши, що він розбив війська хана і погнав їх від Хортиці з "великим соромом*, запевняв: поки він і його козаки панують на Хортиці, ні про який похід на Московію татари й мріяти не можуть. Отак. Не хвилюйся, мовляв, царю, живи собі спокійно і не шли дяків з якимись трьома сотнями в далекі світи бозна по що. Ми тебе скривдити не дамо.

А в цей час хан кримський устиг поплакатися своєму покровителеві у Стамбулі. І вже восени до кримської орди приєдналися два великі загони яничарів та ще й господар (князь) Молдови, теж султанів васал, зі своїм військом прибув. Тим часом Вишневецький не дочекався допомоги ні від польського короля, ні від царя московітів, хоч звернувся з цього приводу до обох.

Тепер козаки теж трималися близько місяця. Вся Польща стежила за двобоєм козаків Вишневецького з величезною мусульманською армією, як за наших часів стежать за олімпійськими змаганнями. Князя прославляли, як полководця з полководців. От тільки на допомогу ніхто не поспішав. Козаки, може б, трималися й довше, але на острові не стало ні харчів, ні ядер, ні набоїв для рушниць. І довелося оборонцям пробиватись уночі крізь ворожі лаштунки - де човнами, а де просто бродом у плавнях, аж до Черкас. Там князь негайно зібрав новий загін, підняв гарнізон і знову готовий був до битви. Однак рушати на Черкаси татари не зважилися. І вийшло так, що острів вони нібито й здобули, але Вишневецького з козаками так і не перемогли. До того ж козаки знали, що довго на Хортиці татари не всидять, бо ж насувається зима. Так воно й сталося. Вже за півмісяця козаки знову хазяйнували на своєму острові, а татари й турки повернулися до Криму ні з чим. Так само, як і вояки молдавського господаря.

А тим часом князь Вишневецький постав перед проблемою: як воювати з ордою далі? Стільки коштів - щоб зібрати велику армію, спорядити її, озброїти і повести на Крим - він не має. Король війська йому не дасть. Що діяти в цій ситуації? Спробувати ще раз звернутися до царя Московії? План засновника Січі був таким: зібрати загіи добровольців і разом з ним податися на службу до царя, щоб при нагоді спровокувати його на війну з татарами. Коли це вдасться, повести об'єднані війська на Крим і остаточно розгромити ординців. А тоді знову взятися до створення Січі, тобто, по суті, до створення української армії, а там, можливо, й держави. Бо коли в тилу не буде ворогів-кримчаків, говорити з королем і навіть із султаном Туреччини буде легше.

Поки через гінців тяглося листування з царем, князь повернувся на Хортицю, сформував новий гарнізон і відбудував фортецю. Відтак розпочав бойові дії з татарами. Й тривало це доти, доки не надійшов дозвіл (чи краще сказати запрошення) царя на його приїзд до Москви.

Оскільки всіх своїх дяків та піддячих, яких мав під рукою, цар уже повиряджав по різних околицях своїх володінь, то з появи справжнього полководця дуже зрадів. Тому одразу ж призначив князеві Вишневецькому солідне жалування, а головне, віддав у його володіння містечко Бельов (нині Тульської області) з усіма прилеглими волостями і селами, а також наділив його кількома селами в інших краях. Протягом одного дня український князь раптом перетворився на статечного московітського землевласника. Може, князь і спочив би після цього у власному містечку, але до царя саме прибули посли від черкесів та кабардинців. За чим? Та зі скаргою на того ж таки кримського хана. Виявляється, він і кавказцям управився допекти до живого.

Цар хотів був одмахнутися від них" мовляв, і своїх справ не бракує, тож із кримчаками самі розбирайтеся. Але згадав, що має під боком найлютішого ворога татар, славетного полководця. Згадати згадав, проте війська дав усього 5 тисяч, ніби не розумів, що з такою раттю під стіни Перекопа і потикатися соромно. Вишневецький був чоловіком прямодушним, то так відверто й сказав про це цареві. Цар покректав, почухав потилицю і придумав хитромудрий план, з допомогою якого вирішив спровадити від себе і кабардинців з черкесами, і такого недипломатичного князя. Спровадити якнайдалі і на як найдовший час.

У супроводі кабардинського князя Канлика, Вишневецький з козаками поплив до Астрахані, а звідти-світ неблизький - верхи подався до Кабарди, де, за наказом царя, мав зібрати військо супроти хана.

Але чи багато його збереш по черкеських та кабардинських горах? Всілякими правдами й неправдами, збільшивши чисельність свого воїнства, князь прибув на Дніпро, звідки цар наказав йому стежити за татарами. Не воювати з ними, а саме стежити за їхніми діями, не провокуючи на війну. Але які там "дії", яке стеження? Дізнавшись, що Вишневецький знову прийшов по їхні душі — на той час уже саме ім'я князя наводило жах на татарські улуси, - кримчаки подалися за Перекоп і замкнулись на півострові, а сам хан із військом про всяк випадок відступив у гірську частину Криму.

Ціле літо згайнував Вишневецький під Іслам-Керменем, чекаючи на дозвіл царя увійти в Крим. Але так і не дочекався. Цар побоювався, що татари об'єднаються з турками і не тільки Вишневецького розгромлять, а й підуть війною на Москву. Ось чому восени він наказав Вишневецькому залишити на Дніпрі того ж таки дяка Ржевського з його стрільцями, а самому вертати до Москви. Абсурдність цих розпоряджень була очевидною, та наш князь і цього разу скорився. Хоч і не приховував, що таке, з дозволу сказати, "воювання" йому не до смаку. Знову спроваджений до Бельова, князь мав час - мало не рік -подумати над своїм становищем і над своїми ідеями щодо козацтва, Січі, Великого князівства Київського.

І тут стався цікавий випадок, який іще додав штрих до слави Вишневецького як полководця. Хоч цього разу він навіть шаблею не махнув. Дізнавшись, що цар відбув з військом до Лівонії (Прибалтики), кримський хан зібрав стотисячну орду (а цар, нагадаю, посилав проти неї Вишневецького з 5 тисячами!) і під командуванням свого сина Магмет-Гірея скерував її на Москву. Сміливо рушили татари. І може б, таки й захопили столицю Московії, але незабаром розвідка доповіла кримському принцові, що військо московське до Лівонії ще не вирушило. А головне, князь Вишневецький не їде з царем, як на те сподівалися в Криму, а залишається в Московії і може разом з боярами очолити військо. Пограбувавши околиці Московії, татари з півдороги повернули до Криму.

На початку 1559 року цар знову відрядив Вишневецького в похід, але дав тих-таки п'ять тисяч воїнів. Та ще 8 тисяч повів боярин Адашев. Діяли ці загони порізно. Вишневецький досить успішно громив кримчаків і турків під Азовом. Адашев спустився Дніпром до Криму і зумів визволити з полону багатьох бранців. Але хан устиг зібрати військо і кинутись йому навздогін...

Отак, зі змінним успіхом повоювавши на боці царя московітів, князь Вишневецький остаточно розчарувався в ньому і навесні 1561 року зі своїм козацьким загоном повернувся в Україну та розташувався в урочищі Монастирище, поблизу Черкас. Загалом він не мав права робити цього, бо все ще залишався підданим московського царя. Але за старосту черкаського був у цей час його двоюрідний брат Михайло Вишневецький. Він поставився до князя, як і годилось родичеві, і саме з урочища Д. Вишневецький надіслав листа Сигізмунду-Августу. Висловив у ньому все, що думав про московського царя та його воювання проти татар, і попросив охоронної грамоти, з якою безборонно міг би добутися до Кракова, для аудієнції. А ще просив прийняти на королівську службу.

Про московського царя король був такої самої думки. Тож охоронну грамоту Вишневецькому надіслав і на службу прийняв. Але ж треба було якось пояснити польській аристократії, чом це він комусь дарує зраду, хай навіть цей зрадник - славнозвісний полководець Вишневецький. І король - а найпевніше, хтось із його радників - знайшов геніальний вихід. Сигізмунд-Август офіційно оголосив, що князь перебував у Московії не тому, що бажав служити цареві, і не тому, що зрадив його величність або шукав кращої платні, а щоб дізнатися, що там "діється у ворожому стані і тим якнайдужче прислужитися Речі Посполитій*. Отож, коли князь прибув до Кракова, не тільки весь королівський двір, а й сам він був приємно здивований, дізнавшись, - причому останнім, - що, виявляється, він ще й славетний розвідник! Що, виявляється, він не вірно служив цареві-батюшці за жалування та місто Бельов, а займався розвідкою на користь Польщі!

Хроністи засвідчують, що зустрічали Вишневецького в столиці як національного героя, цілими натовпами. Правда, не тому, що повірили, нібито він був розвідником (тут усі все добре розуміли), а тому, що слава про нього як про талановитого полководця та мужнього охоронця південних кордонів Польщі, ще й досі гуляла по всій державі. Козакам, що залишалися до часу в Монастирищі, король теж пробачив (за них клопотали обидва Вишневецькі), але про всяк випадок наказав переправити їх до Естонії. Нехай тепер там послужать.

Хоч першу козацьку фортецю, першу Січ татари зруйнували, проте ідея не вмерла. її підхопили інші козацькі ватажки і вожді. Вона пережила князя Вишневецького і дійшла до наших днів.

А як же склалася доля самого князя Дмитра Вишневецького, що на той час уже добре-таки пристарівся і, за всіма канонами Воїнства, мав би піти у відставку та спочивати в одному зі своїх маєтків? А до того ж після врочистої зустрічі він тяжко занедужав. Існує навіть версія, що його пробували отруїти. Чи то хтось позаздрив славі, чи, може, хотіли помститися йому - султан або кримський хан. Але король наказав своїм кращим лікарям урятувати Вишневецького, і вони постаралися. Та навіть після цього князь і не думав про відпочинок.

Випадок звів його з комендантом хотинської фортеці, авантюристом з натури Альбрехтом Ляським. Цей аристократ мріяв про те, щоб слідом за Хотином, який протягом тривалого часу належав то молдаванам, то туркам, приєднати до Польщі всю Молдавію. Тим, чи захочуть самі молдавани жити під польською короною, Ляський не цікавився. Його хвилювало інше: як би спровокувати короля на війну і таким чином дістати війська. Хоч, з іншого боку, він розумів: Польща до війни не готова. І якщо до конфлікту втрутиться Туреччина, а за нею - кримські й бєлгородські татари, їй не вистояти.

Й ось тоді, за гальбою пива, два лицарі скомпонували хитромудрий план. Навіщо підкоряти Молдову, питали вони себе, якщо можна цілком безболісно заволодіти її троном? Нічого надзвичайного ні той, ні той у такому плані не вбачав: за тих часів чимало іноземців пречудово почувалося на тронах сусідніх держав - і байдуже, їх терпіли. То чому ж він, князь Вишневецький, родовід якого сягає Рюриковичів, не може стати господарем Молдови? Щоправда, Молдова поки що мала свого законного господаря - Якова Василіда, але проти нього політично і збройно інтригував впливовий боярин Томша, і сутички між ними ось-ось мали перерости в громадянську війну.

Про те, як Ляський і Вишневецький подбали, щоб у Молдові дізналися про появу нового претендента, історія не відає.. Але подбали. Та частина бояр, що обстоювала право на трон Василіда, вирішила: краще вже нехай нами править український варяг Вишневецький, аніж затятий ворог - до того ж відомий своєю нелюдською жорстокістю - Томша. І послали до Кракова, до князя, гінців:

"Іди до нас княжити". А Вишневецький не дуже й вагався. Пішов.

" В усі віки українці влаштовували своє життя з такою глибокодумною бездумністю, ніби вони прийшли на цей світ першими і підуть з нього останніми".

Богдан Сушинський

Якби польський король серйозніше поставився до намірів князя, він, звичайно, спорядив би з ним ціле військо. Проте в короля, як завжди, коли йшлося про плани князя, виявилися справи нагальніші. Отож Вишневецького супроводжувало лише 4 тисячі вершників - здебільшого поляків, що перебували під командою аристократа П'ясецького. Вирушати з таким військом на здобуття чужого трону було чистісіньким божевіллям. Проте князь вирішив: "Дай-но ще раз, востаннє, ризикну! ". І ризикнув. І вирушив у свій останній похід. Стосовно того, що діялося далі, існує кілька версій. Історик Д. Яворницький інтерпретує не так: "Його (Вишневецького - Б.С.) передовий загін з'явився тоді, коли Томша облягав Василіда в Сучавському замку; сам Вишневецький через хворобу їхав іззаду, на вози Його загін спішно прискакав до палацу і став вимагати молдавської булави своєму князеві, Томша охоче погодився з цією вимогою і особисто вийшов зустрічати славетного героя (як бачимо, слава Вишневецького досягла вже й Молдови -Б.С). Вишневецький, не підозрюючи віроломства, з невеличким загоном рушив до Сучави. Але в дорозі, побачивши нечисленні сили Вишневецького, Томша раптом змінив наміри, він несподівано кинувся на князевих людей, всіх перебив і мало не захопив самого Вишневецького, але той встиг утекти і сховатися в копиці сіна. На лихо, його помітив якийсь селянин, що приїхав по сіно, і видав Томші. Вишневецького разом з його супутником П'ясецьким та деякими поляками схопили і відправили в столицю Молдавії. Поляків після жорстоких катувань (сам Томша обтинав їм носи і вуха) відпустили в Польщу, а Вишневецького й П'ясецького Томша відправив у Царгород до султана Селіма II. Палаючи люттю до полонених за руйнування Криму й південних міст, турки вирішили піддати їх найлютішій страті: кинути живими з високої вежі на гаки, вмуровані в стіну біля морської затоки по шляху з Константинополя в Галату. Кинутий з вежі П'ясецький скоро помер, а Вишневецький, падаючи, зачепився за гак і висів так якийсь час живий, лаючи на всі заставки султана і проклинаючи мусульманську віру, доки його не вбили турки, не стерпівши цих прокльонів".

Д. Яворницький та інші історики у своїх дослідженнях подають князя Вишневецького як такого собі шукача пригод. Саме під цим кутом зору трактують і останній його похід. Є в цьому твердженні щось і від істини: справді ж бо ціле життя князя Вишневецького складалося з пригод. Та коли уважно проаналізувати основні його вчинки, чітко вимальовується логіка, якій усі його мандри між Стамбулом, Краковом і Москвою були підпорядковані. По-перше, князь мав намір створити міцну козацьку армію, яка по суті підлягала б не польському королеві, а тільки йому особисто.

По-друге, володіючи двома староствами - черкаським і канівським - і маючи козацьке військо як основу народного ополчення, він міг реально важити на те, що вдасться розгромити чи принаймні ґрунтовно послабити невеличке за людністю і територією Кримське ханство, що забезпечило б йому більш-менш надійний тил, а вже тоді можна було б подумати і про відродження Великого князівства Київського, на трон якого Вишневецький мав усі династичні права. А там, хтозна, можливо, постало б питання і про незалежність усіх українських земель. Саме виходячи з цієї ідеї, він кидався на пошуки союзників то до Константинополя - проти Польщі і Московії; то до Москви - проти Польщі, Криму і Туреччини. Згадаймо, хіба не з таких міркувань виходив і Богдан Хмельницький, коли вмовляв ворога України кримського хана стати його союзником, щоб таким робом нейтралізувати Туреччину?

Можна не сумніватися, що молдавські чвари цікавили Вишневецького так само мало, як і чвари турецькі та московські. Але він зміркував, що, володіючи молдавською булавою, матиме змогу сформувати хоч якесь власне військо. А поруч, по той бік Дністра - величезні українські простори, на яких неважко ініціювати козацький рух, щоб потім гуртом, спільними козацько-молдавськими силами, вдарити на поляків. А згодом - на татар...

Та лихо князя Вишневецького крилося в тому, що все своє життя він мав тільки ідеї та військовий талант. А для справи відродження державності цього було замало. Потрібні були ще влада, кошти, тобто те, що дало б змогу сформувати велику українську армію. А ще - потрібна була відповідна політична ситуація в Польщі, сусідніх державах, у самій Україні. Що ж до молдавської авантюри, - бо це таки справді чистісінька авантюра, - то вона давала Вишневецькому певний шанс. І, погодьмося, князь був дуже близький до молдавського престолу. Настільки, що якби ще мить удачі...

Ні, недарма український народ ось уже понад чотири віки зберігає ім'я князя Вишневецького в своїй пам'яті. Його життю, його походам присвячено чимало народних дум, історичних досліджень, художніх творів. В його особі Україна має визначного козацького вождя, засновника Січі, патріота, полководця, яким би пишалася будь-яка країна світу. Тож годилося б, щоб в Україні постав іще й величний пам'ятник князеві Дмитру Вишневецькому.