Історія України: державницькі процеси, розвиток культу ри та політичні перспективи: навч. посіб.

Утворення реєстрового козацького війська. Для захисту від ворожих нападів козаки будували "городці", робили засіки або "січі" з повалених дерев. Таких укріплень було чимало, але кожне з них не могло витримати натиску значних сил супротивника. Перша велика січ з кам'яним замком з'явилася на о. Хортиці між 1552— 1556 рр.; її спорудили козаки з ініціативи Дмитра Вишневецького. Сам Вишневецький походив з великокнязівського роду Гедиміновичів, посідав великі маєтності на території сучасної Тернопільщини. Мав натуру воїна-патріота: захищав Волинь і Поділля від татарських набігів, брав участь у багатьох сутичках і битвах з нападниками. Ставши наприкінці 40-х рр. XVI ст. канівським і черкаським старостою, Вишневецький майже без допомоги польсько-литовського уряду збудував на о. Хортиці замок, який став не тільки фортифікаційною твердинею, а й відкрив нову, козацьку сторінку в історії України. Є й інші погляди на місце побудови першої січі. Поставивши на Хортицькій Січі гарнізон, Вишневецький перетворив її на плацдарм для подальшого відвоювання південних українських земель. Але на заваді цьому стало небажання польсько-литовського уряду починати широкомасштабну війну з Кримським ханством, за спиною якого стояла могутня Порта. Це змусило українського князя почати переговори з російським царем Іваном Грозним щодо спільних дій проти Криму. Переговори були успішними, і в 1556 р. українські козаки Вишневецького й російські ратники намісника чернігівського Ржевського зробили похід у пониззя Дніпра, а також Очакова й визволили чимало бранців. Під час другого походу того самого року козаки здобули фортецю Аслам-Кермен, знищили гарнізон і вивезли на Хортицю всю артилерію. Майже одночасно по Криму завдали удару донські козаки і п'ятигорські черкеси, з якими Вишневецький узгодив свої дії. Спробу Кримського хана Девлет-Гірея захопити Хортицю восени 1556 р. козаки успішно відбили.

Але встояти проти повторного наступу на острів татар, турків і волохів восени 1557 р. козаки не змогли й тому мусили покинути Хортицю. Небажання польського короля Сигізмунда-Августа надати козакам допомогу в боротьбі з татарами і вимоги турецького султана видати Вишневецького змусили князя в листопаді 1667 р. перейти на службу до Івана Грозного. Перебуваючи при дворі московського царя, він не припиняв боротьби за визволення рідних теренів: скоординував дії з черкесами й донськими козаками, зробив успішні походи на Перекоп (1558), під Азов (1559), а також спробу оволодіти Кримом спільно з народами Північного Кавказу (1560). Намагання московського царя порозумітися з кримським ханом, щоб розв'язати собі руки на Заході, йшло врозріз із планами Вишневецького, і в 1560 р. він повертається з Північного Кавказу на Дніпро. Оселившися на о. Монастирському, Вишневецький знову організовує походи козаків на татарські улуси. Він набув на Запорожжі такого авторитету, що в 1562 р. втрутився в боротьбу за молдавський престол. Але союзники-волохи підступно полонили князя й видали його султанові. Вишневецького відправили до Царгорода й там стратили. Про його смерть народ складав пісні й думи. Одна з них широко відома під назвою "Пісня про Байду" з казковим героєм Байдою. Так закінчив своє життя "найвеличніший ворог Блискучої Порти", як назвали Вишневецького самі турки.

З діяльністю Вишневецького Запорозька Січ виходить на міжнародну арену й перетворюється на лідера боротьби східного слов'янства проти Кримського ханства й султанської Туреччини. В очах сучасників вона постає як своєрідне державне утворення, без якого європейські країни вже не могли обходитися в міждержавних стосунках. Зовнішньополітичні зв'язки Запорозької Січі цього періоду мають переважно військовий характер, зумовлений потребами часу. Козацтво хоч і жило на підвідомчій Польщі території, але досить часто проводило самостійну зовнішню політику.

Спроби польського уряду навести між запорожцями лад на зразок регулярного війська наштовхувались на рішучий опір. Козаки відмовлялися визнавати владу центральних властей, а замість призначуваних старших обирали власних отаманів.

Щоб приборкати непокірну запорозьку вольницю, польський уряд вдався до випробуваного віками принципу — розділяй і володарюй. Саме для цього він задумав перетягти на свій бік частину козаків і протиставити їх решті як офіційне вояцтво. При цьому переслідувалася й мета посилити власні військові сили на українсько-татарському порубіжжі. Ще в 1524 р. король Сигізмунд І доручив київському наміснику Сенькові Полозовичу й чорнобильському державцю Криштофові Кмитичу створити в Середньому Подніпров'ї наймане з місцевих жителів військо чисельністю до

2 тис. осіб. Вони мали служити переважно на перевезеннях і охороняти литовські володіння. Але з різних причин це розпорядження короля не було виконано. І тільки в 1572 р. король Сигізмунд-Август видав універсал про формування найманого загону

3 300 осіб, які мали перебувати на державному утриманні. Зараховані на службу козаки вписувалися до реєстру (списку), звідки й дістали назву реєстрових. Так було покладено початок реєстровому козацькому війську. Відтоді польський уряд визнавав козаками лише тих, хто був внесений до реєстру. А більшість людей, що вважала себе козаками, потрапила у становище невизнаної маси й тим самим була поставлена поза законом. Старшим реєстру король призначив шляхтича Яна Бадовського, одночасно надавши йому й вищу судову владу. Щоправда, загін проіснував недовго й незабаром розпався.

Але невдачі в Лівонській війні й загрозлива ситуація на Подніпров'ї знову змусили уряд повернутися до ідеї відновлення реєстрового козацького війська. У 1578 р. король Стефан Баторій взяв на державну службу 600 козаків і надав їм певні права й привілеї. Реєстровці звільнялися від різних податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Військо Запорозьке реєстрове розташовувалося на території вище від Січі, від Чигирина до Трахтемирова включно. Реєстровці отримали військові клейноди — корогву (прапор), бунчук, печатку, інші атрибути влади, а також кілька гармат і навіть музичні інструменти — труби, литаври тощо. Військо Запорозьке реєстрове було зобов'язане тримати на Січі постійну залогу, чисельність якої чітко не визначалася. Поза тим рєстрове військо опинилося у скрутному становищі. З одного боку, воно мусило коритися урядові й виконувати його накази, з іншого ж — складаючись з місцевих жителів, не могло стояти осторонь від тих проблем, які стосувалися як невизнаного властями козацтва, так і всього українського народу. Таке двоїсте становище позначилося на всій подальшій долі реєстрових козаків.

Зазнаючи утисків від державців, реєстровці мали утримувати в покорі запорожців і широкі селянські маси. З цією метою уряд у 1590 р. збільшив реєстр до тисячі осіб і розпорядився збудувати в урочищі Кременчук фортецю, щоб не допустити зв'язку Запорожжя з іншими українськими землями. В ній планувалося розташувати залогу, утримання якої покладалося на навколишніх селян. Начальником реєстру було призначено снятинського старосту Миколу Язловецького, комісаром при ньому — старосту теребовлянського Якова Петровича, а безпосереднім командиром залишався Іван Оришевський. Щоб заручитися підтримкою козацької старшини, король того ж року подарував їй містечка Бориспіль, Володарку й Рокитне. Подібними заходами й поступками уряд Речі Посполитої прагнув утримати реєстровців на своєму боці й використати у власних військових і політичних цілях.

Однією з них були війни з Московською державою. Українське козацтво ставилося до них досить неоднозначно. Українців і росіян здавна пов'язували близькість походження, єдина віра й потреба захисту від Кримського ханства й Туреччини. Але після монголо-татарської навали сусідні народності пішли різними шляхами розвитку. З допомогою Великого князівства Литовського Україна швидше, ніж північно-східний сусід, визволилася від золотоординського гніту, але заплатила за це втратою власної державності. Поки Україна знемагала в кровопролитній боротьбі з татарами й спробах відновити національну державу, Московське князівство перетворилося в XVI ст. на сильну централізовану державу з чіткою тенденцією до територіального розширення. Але її експансія на захід наштовхнулася на сильний опір Литви й Польщі, які не бажали поступатися українськими землями. В ставленні козацтва до Московії органічно суміщалися прагнення до об'єднання сил для визволення й захисту України від зовнішньої агресії та участь у війнах Литви й Польщі проти Москви.

Союзницькі стосунки козаків з Московією за часів гетьманування Дмитра Вишневецького пізніше переросли у ворожі. Він використовував козацькі підрозділи у воєнних діях проти Москви, а у 1679 р. послав на Стародубщину козацькі загони отаманів

Матвія Самоватого і Миколи Козака. Наступного року реєстровці Івана Оришевського зруйнували декілька сіверських міст; одночасно під Полоцьком у війську польського короля Стефана Баторія воювали козаки на чолі з Борисом Жабою" Гаврилом Бірулею та іншими ватажками. А загін М. Черкаського перейшов на бік московської армії й прославився в обороні Пскова від поляків* Воювали реєстровці й запорожці проти Московії і в наступні роки.

Зовсім інші взаємини склалися в запорожців з донськими козаками. Бойове побратимство дніпровського й донського козацтва стало нерозривним після того, як у 1670 р. 5 тис. запорожців перебралися на Дон і заснували майбутню столицю Війська Донського — місто Черкеськ. Відтоді у своїх великих походах проти Кримського ханства й Туреччини вони діяли спільно.