Максим Гулак, гетьман повстанської армії.

Дивись також:

Ще дивовижніше складалася доля гетьмана Максима Гулака, що прийняв булаву по смерті Карпа Півторакожуха, орієнтовано на початку 1642 року. Ми з вами навіть не здогадуємося, що в особі цього майже зовсім невідомого гетьмана маємо полководця євроазійської слави.

За часів Півторакожуха Максим Гулак командував у його війську артилерією. Він перейняв і добре вивчив тактику прикордонних боїв свого попередника, проте не одразу вдався до неї, а спробував розпочати бойові дії майже в центрі України, на території Черкащини. Гулак дійшов туди, розбиваючи дрібні загони поляків. Та коли на річці Тясмин проти нього виступили значні польські сили, гетьман, втративши чимало людей і всю артилерію, мусив відступити до кордонів з Кримським ханством, тобто на ті самі землі, на яких базувався його попередник. Поляки спробували розбити його й тут, але цього разу вже вони зазнали поразки і відступили. І знову мусили миритися з існуванням козацько-повстанського війська, яке не підпорядковувалося ні королеві, ні реєстровому чи запорозькому гетьманам, а мало свого власного ватажка.

А як поставилися до повернення козаків кримські татари? З радістю. Навіть більше: як до подарунка долі. Бо що було? Саме в цей час проти татар виступили черкеські князі. Вони зібрали чимале військо, закликали на допомогу своїх прикавказьких сусідів і спробували раз і назавжди покласти край татарському впливові на своїх землях. І тут кримчакам, неначе з неба, впала армія козаків. Вона була невеличкою - гетьман мав під своєю булавою якихось сім тисяч воїнів. Але й цього було досить, щоб татари відчули в собі нову потугу.

Об'єднавши свої загони, козаки й татари разом ударили на північнокавказців, розгромили їх і відтіснили в гори. Це не минуло уваги калмиків і волзьких ногайців. Утворивши військовий союз, вони рушили війною проти кримських татар і козаків. Але знову-таки в першій же битві зазнали нищівної поразки й почали відступати. Наздоганяючи їх, козаки й татари відтіснювали волжців усе далі в приволзькі степи - туди, звідки вони прийшли.

Здавалося б, годі. Козакам час вертати в Україну і братися до війни з поляками. Але повернулися на свої землі тільки кримські татари. А гетьмана Гулака і його воїнів запросив до себе на службу цар московітів. Московія теж бо знала лихо від нападів приволзьких ханів. Досвід українських козаків міг їй стати у великій пригоді.

Тут козакам теж пощастило показати свій хист. Вони здобули кілька перемог і примусили поволжців поладнати з царем московітів, а вірніше, примиритись зі своєю долею.

Гетьман Максим Гулак і його мандрівні лицарі набирали дедалі більшої популярності. Дізнавшись від кримського хана про надзвичайну їхню хоробрість та відданість лицарському слову й обов'язку, турецький султан запрошує степових воїнів-українців до себе на службу. Що змусило його до цього? Виснажлива війна з персами за панування на Закавказзі та на Анатолійському узбережжі. Скільки жили • поруч перси й турки, стільки й ворогували між собою. Дуже нелегко було цим двом імперіям з чисельними народами ділити сфери свого впливу. Крові через імперські амбіції пролилося, можна сказати, море. І тепер за "арбітрів" у цьому двобої кликали українських козаків на чолі з гетьманом Гулаком. Чи не правда, захоплюючий, карколомний сюжет для пригодницького історичного роману?

Обійшовши степами Азовське море, гетьман привів своє воїнство на Кубань і там з'єднався з військами Джезара-паші. Як йому тут повелося? Дуже і дуже важко. Козаки не мали досвіду війни в горах. Як і будь-яких інших степовиків, гори їх лякали. Та все ж козаки надзвичайно мужньо ставали до боїв на гірських перевалах, а потім добивали перські загони в долинах Закавказзя. Турки були в захваті від їхньої вправності в рукопашних боях та відваги. Особливо ж відзначились козаки у завершальній битві, що сталася на підступах до захопленого персами Єревана. Тож не дивно, що коли турки і перси вклали перемир'я, султан щедро заплатив козакам за їхню службу. А ще щедріше віддячив гетьманові Гулаку - передав, крім усього іншого, ще й оздоблену коштовностями гетьманську булаву.

З походу козаки повернулися в Україну зі славою непереможних, а понад те досить багатими. Інша річ, що повернулися не всі. Чимало їх наклало головою на просторах від Азовського моря до кордонів Туреччини й Персії...

Ще кілька років по тому це дивовижне степове військо, що не визнавало ніякої влади над собою, окрім влади незмінного гетьмана Гулака, існувало, то б'ючись із прикордонними загонами поляків, то допомагаючи кримським татарам у боротьбі з неспокійними, як і вони самі, сусідами. Аж коли стомлений життям і походами гетьман помер, його козаки - лишилося їх на той час дуже мало - подалися на Січ.

Січове товариство добре знало пригоди гулаківців, тому зустріло їх привітно. Але й на Січі вони трималися осібно, живучи й воюючи окремими куренями і маючи власних курінних отаманів.

Згадаймо, поминаймо час від часу і ми гетьмана Максима Гулака, безстрашного воїна, талановитого воєначальника, слава про якого в середині XVII століття гуляла величезними просторами - від Дніпра до Волги, від Чигирина до Стамбула і Єревана, від Москви до Варшави. Чи ж маємо право не пишатися таким полководцем?