Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

"Богдан Хмельницький - не лише найбільший здобуток української історії, а й одна з найбільших її загадок. Відгадати її - означає зрозуміти, чому незбагненної величі перемоги повсталого народу іноді вивершувано не менш незбагненними дипломатичними поразками; а криваві жертви відважного воїнства в ім'я незалежної України оплачувано щирою вдячністю гетьмана ...королеві — за булаву з рук "найяснішого", чи цареві - за милість до "вірного слуги його величності".

Богдан Сушинський

В історії кожного народу з'являються постаті, роль і значення яких у становленні його державності, формуванні національної самосвідомості, зародженні величі душі та стійкості духу виходять далеко за межі історичного бачення, соціального тлумачення і політичних амбіцій не лише сучасників, а й багатьох прийдешних поколінь. І сприймати ці постаті треба в контексті всього того загальноєвропейського, загальнолюдського розвитку, всієї тієї фатальної непередвизначеності шляху і сатанинського зіткнення інтересів та обставин, що їм невблаганно підлягає наша цивілізація, виковуючи на них, ніби на ковадлі історії, - у рятівних війнах, зрадницьких перемир'ях і згубних статтях ще одного "вічного миру" - вікопомний життєпис усякої сущої на землі людності.

Так ось, Богдан Хмельницький - і є той військовий і політичний геній України, те, суто українське знамення небес, провідницьку силу та історичну роль якого ми, українці, ще тільки маємо пізнати.

Основні події Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького загалом відомі - всі її битви, перемоги і поразки, переговори і договори. Найбільшою таємницею була і є лише постать самого вождя, мотиви, що спонукали його до такої могутньої війни в один із найспокійніших періодів кривавого українсько-польського співіснування під єдиною короною; мотиви тих дипломатичних ходів, унаслідок яких протягом двох, знову ж таки більш-менш мирних років єднання України з Росією, тобто ще за життя Б. Хмельницького, Україна втратила все, чого досягла боротьбою, кров'ю сотень тисяч своїх синів, у тім числі - незалежність і державність. Звідси й ставлення до Б. Хмельницького, яке ніколи не було однозначним, - спектр сягав від цілковитої і беззастережної героїзації гетьмана як видатного сина українського народу, до зрадника, який продав ("пропив") Україну Московії.

Простежимо, наприклад, як змінювалося ставлення офіційної влади до Б. Хмельницького за Радянських часів. Як по-пропагандистському використовувано його постать.

"Богдан-Зиновій Хмельницький - політичний діяч середини XVII століття у Польщі та в Україні, ім'я якого пов'язане з великою селянською війною, так званою "Хмельниччиною", зрадник і лютий ворог повсталого українського селянства. 1654рік відомий "переяславською угодою", яка ознаменувала собою союз українських феодалів з російськими і, по суті, юридичне оформила початок колоніального панування Росії над Україною".

Дехто, можливо, подумає, що, за існування СРСР, таке наважилися 6 написати тільки "буржуазні націоналісти" та "злісні вороги дружби українського і російського народів". Мушу розчарувати: сказали це найвідданіші речники і найпослідовніші пропагандисти згаданої дружби - комуністи. Ба, навіть чорним по білому записали. І не де-небудь, а на скрижалях "Большой Советской Энциклопедии" (1935 р.), кожен том якої, як відомо, пильно перевіряли та затверджували на найвищому партійно-державному рівні. Щоправда, дуже скоро всіх, хто такої думки тримався твердо, ті ж таки комуністи погнали під розстріл та до концтаборів, по тому вистріляли та позаганяли до концтаборів усіх, хто такої думки не тримався, але щось про неї знав, а далі...

Далі розгорнулась неприхована - за всіма радянськими канонами — кампанія героїзації "славного сина українського народу Б. Хмельницького". Карта республіки зарясніла новими географічними назвами, плани міст - новими назвами вулиць, площі й стіни прикрасили себе пам'ятниками й барельєфами з відомими написами, на престижних орденах серіями карбовано гетьманові лики. А комуністи тепер заганяли під кулі та поза колючий дріт усіх, хто наважувався ставити під сумнів правомірність описаних заходів. Але це вже тема іншої розмови.

Ми ж повернемося до самої "Хмельниччини". Про неї, як і про Б. Хмельницького, написано чимало історичних розвідок і досліджень, а також художніх творів. Тому спинимось лише на окремих фактах і подіях із життя Великого гетьмана України.

Але одразу суттєве застереження: оцінок деяких вчинків і прагнень гетьмана Хмельницького не слід переносити на перипетії жертовної, мужньої боротьби українського народу за своє соціальне й національне визволення. Тим паче, що в окремих випадках її ініціювали й очолювали славетні ватажки народні - іноді навіть усупереч волі гетьмана. Отже, в цьому есе не слід шукати ні спроб остаточно героїзувати постать Б. Хмельницького - про це вже подбали народ і його історія; ні спроб остаточно поставити під сумнів прагнення і спроможність вождя повстанців боротися за непідлеглість України - про це вже теж давно подбали і народ, і його історія. Єдине, що нам з вами лишається - спокійно проаналізувати й осмислити мотиви й учинки гетьмана, поглянути на нього як на унікальну, сповнену незгладних суперечностей історичну постать.

Народився Богдан Хмельницький близько 1595 року в сім'ї чигиринського сотника (за деякими даними - підстарости) Михайла Хмельницького, дрібного шляхтича, що походив з давнього литовського роду, який згодом став литовсько-польсько-українським. Я не випадково акцентую увагу на цьому, оскільки національна приналежність Хмельницького давала підстави і польським, і литовським аристократам та історикам вважати його зрадником як привілейованого стану - шляхти, так і самої польсько-литовської держави. Разом з тим це дозволяло деяким видатним воєначальникам Визвольної армії підозрювати гетьмана в нещирості, нерозумінні суті визвольної боротьби, в пропольських (точніше буде сказати - прокоролівських) настроях, і навіть у неприхованій зраді, найзгубнішим виявом якої в їхніх очах було поєднання України з Росією. Та до цих подій ми ще повернемося.

З дитинства Богдана Хмельницького до нас дійшло мало що, але достеменно відомо найістотніше: чигиринський сотник намагався дати своєму синові найкращу на ті часи освіту. Спочатку Богдан-Зиновій навчався в елітарній Київській братській школі, де опановувати науку мали за честь вихідці з набагато вельможніших сімей. Далі вчивсь у польській єзуїтській школі (в деяких джерелах її називають "колегіумом") у Ярославі (тепер територія Польщі).

Втім, цілковитої ясності в цьому питанні не існує. Дехто з дослідників вважає, що колегія, в якій Б. Хмельницький навчався, справді була єзуїтською, але знаходилася у Львові.

"Навчався, - читаємо в передмові І. Бутича до збірки універсалів Богдана Хмельницького, - спочатку в українській школі (не виключено, що в Києві), а потім у єзуїтській колегії у Львові, заснованій 1608 р. польським коронним гетьманом Станіславом Жолкевським, яка служила знаряддям католицтва в Україні"

І не лише католицтва, - уточнимо - але й єзуїтства. Оскільки Орден єзуїтів мав свої погляди і на методи та засоби поширення віри, і на мету діяння філій свого Ордену. Тобто, якщо місце навчання викликає полеміку, то факт здобуття освіти саме в єзуїтському закладі сумнівів не викликає. А це має принципове значення.

Ми не маємо достеменних відомостей, хто був засновником колегії у Ярославі, на навчання в якій посилається, зокрема, Іван Крип'якевич: "Бувши сином незначного шляхтича, магнатського слуги, він уже за молодих літ пізнав і навчився ненавидіти пиху "королев'ят". Єзуїтська школа в Ярославі навчила його мов і виявила облуду шляхетської освіти".

Ну, щодо "облуди шляхетської освіти" яку, нібито виявив у цій школі, яка "навчила його мов", Б. Хмельницький, то тут, на місці Крип'якевича, я з подібними висновками не поспішав би. Вже хоча б тому, що для них не існує жодних підстав. Жодного аргументу не наводить і сам Крип'якевич, стверджуючи, що "єзуїтська школа ... виявила облуду шляхетської освіти". Але в який спосіб, хіба що тим, що "навчила його мов"1

Так ось, не відомо, хто там заснував колегію в Ярославі, але якщо засновником Львівської був саме С. Жолкевський, то це може свідчити на користь версії щодо навчання Б. Хмельницького у Львові. Річ у тому, що батько його, Михайло Хмельницький, певний час служив у Станіслава Жолкевського осадчим (згодом перейшов до магната Даниловича). Й оскільки він був шляхтичем, то коронний гетьман міг особисто знати його. Цим чигиринський підстароста М. Хмельницький і міг скористатися, залагоджуючи питання про освіту сина. Тобто "львівська версія" має свої аргументи.

Принагідно і. Бутич повідомляє, що "за час навчання Богдан пройшов класи граматики, поетики і риторики. Він досконало вивчив польську і латинську мови (ну і чудово, і до чого тут "облуда шляхетської освіти" - Б.С.), а пізніше він опанував ще й турецьку, татарську і французьку мови. Є відомості, що одним з учителів Хмельницького у Львівській школі був єзуїт Андрій Гонцель Мокрський. Проте єзуїтам не вдалося заволодіти свідомістю молодого Богдана, відірвати його від рідного народу".

Ну, вдалося чи не вдалося єзуїтам заволодіти свідомістю молодого Богдана - з цього питання теж можна полемізувати. Єзуїтське виховання - на те і єзуїтське, щоб безслідно не минало, на все життя полишаючи печать свою. Коли зважити, що єзуїтський Орден був тоді по-справжньому могутнім не лише в Польщі, а й на значній частині Європи, що це була особлива релігійна і військово-політична каста, то неважко здогадатися, до якої кар'єри міг би підготувати себе майбутній гетьман України.

До речі, цікава деталь: згадуючи про єзуїтський колегіум, ні українські історики та біографи Хмельницького, ні іноземні, такі, як Проспер Меріме(есе "Богдан Хмельницький"), ні польські дослідники навіть не замислюються над цим фактом. Вони або просто називають навчальні заклади як віхи біографії гетьмана, або ж підкреслюють цим, що Хмельницький здобув ґрунтовну освіту, та опанував кілька мов. Але питання: "Хто ти: католик чи православний?" - чи не було воно тієї доби питанням життя і смерті? Адже переважна більшість повстань в Україні йшла під гаслами боротьби за православну віру. Не стало винятком і повстання під керівництвом Богдана Хмельницького. Саме за релігійною, а не національною ознакою і повстанці, і королівські війська іноді винищували населення цілих міст.

Отже, освіту Хмельницький починав у Київській братській школі. Для цього він мав бути православним. Братства в Україні створювалися перш за все на противагу посиленню впливу в Польщі Ордена єзуїтів. Інакше кажучи, братські школи ставали елітарними навчальними закладами, які готували релігійно-політичних діячів православ'я. "Видатні люди, такі, як loв Борецький, Петро Могила, потім братські школи - а найбільше Львівська і Київська - зробили те, що православне духовенство стало значно освіченішим, а тому й виступало як захисник своєї віри. Великі муки терпіло воно тоді від поляків, а ще більше від єзуїтів..." - засвідчує історик Микола Аркас, посилаючись на дані своїх попередників.

Так от, випускник такої школи Богдан Хмельницький подався (чи його віддали) до польської єзуїтської школи. Підкреслюючи ворожість цих двох закладів, той-таки Ар-кас твердить: "Побачивши, що єзуїти створили при своїх монастирях школи і виховують у них справжніх ворогів православної віри, вони (православні - Б.С.) при своїх братствах також повідкривали школи... із цих шкіл виходили готові для свідомої боротьби за свою віру борці".

Проте для того, щоб стати учнем єзуїтської школи, потрібно було, як правило, перейти в католицтво і визнати за свої ідеї єзуїтів. Охочих виховували за твердими критеріями. Кожному треба було довести відданість католицизмові, а головне... подати надії на те, що згодом можеш упоратися з обов'язками чи то місіонера, чи то священика, діяча ордену, чи то правителя.

Єзуїти - це була впливова організація. В роки юності Хмельницького вони допомогли молодшому братові польського короля Владислава IV Яну-Казимиру вирватися з французького полону, куди він потрапив, воюючи в Тридцятилітній війні на боці Іспанії. Вони ж таки організували йому "стажування" в Італії та висвятили на кардинала, пам'ятаючи при цьому, що батько його, польський король Сигізмунд III, був фанатичним єзуїтом і допоміг Орденові на стале осісти в Польщі.

Коли ж Владислав IV, ще бувши й нестарим, помер (і хто-зна, чи не без допомоги єзуїтів, яким його зневаження ідей Ордену дуже не подобалось), Орден зробив усе можливе, щоб, відкинувши інших претендентів, престол запосів Ян-Казимир. Це сталося в самому розпалі війни Хмельницького проти Польщі, коли українська повстанська армія здобула кілька яскравих перемог. Що, однак, не завадило Хмельницькому відрядити до Варшави на засідання сейму своїх послів з ультимативною вимогою посадовити на престол лише Яна-Казимира і нікого іншого. І сеймові подітись було нікуди. За це Хмельницький сподівався дістати з рук нового короля, кардинала єзуїтів, булаву гетьмана України. Саме з рук польського короля - і не інакше! Іншого шляху до цієї вершини маєстату Хмельницький собі на той час не уявляв.

Та повернімося до школи єзуїтів. Окрім усього іншого, учні набували тут ґрунтовних знань з психології, етики, основ дипломатії. Єзуїт - це ж бо ще й стиль життя, спосіб мислення, принципи, на зразок відомого "мета виправдовує засоби". "Якщо вірити українським літописцям, - пише Проспер Меріме, - то саме в єзуїтській школі він (Хмельницький - Б.С.) навчився панувати над своїм обличчям, яке ніколи не виказувало його думок, осягнув уміння відгадувати чужі помисли та прихиляти на свій бік людей; у цьому він не раз виказував себе на висоті: "Його незворушне обличчя, - розповідав один польський письменник, - немов рівний лід, що ледве маскує бездонну трясовину".

Меріме має рацію. Коли аналізуєш промови й учинки Хмельницького, манеру його поведінки і принципи, починаєш розуміти, що до кінця віку цей чоловік усякими манерами своїми нагадував чий він вихованець. І це потверджують його сучасники. А стосовно єзуїтської школи, то, щоб не травмувати собі православних душ, вважатимемо, що Хмельницький закінчив її, не перестаючи бути православним. Хоч логічного пояснення, чому, кинувши (чи закінчивши?) чудову елітну православну школу, він подався до католицько-єзуїтської, - не знайти. Та ось, 1620 року, в бою під Цецерою, де сотник М. Хмельницький і його син бились у складі загону реєстрових козаків, який входив до польської армії, батько гине, а Богдан-Зиновій опиняється в турецькому полоні. Пробув він там порівняно недовго, лише два роки у Константинополі, веслярем на галері, а тоді його було викуплено. За версією французького історика Жана-Бенуа Шерера, спочатку Хмельницького викупив якийсь заможний татарин на ім'я Жарис, а потім, уже з Криму, у Жариса, його викупив представник короля. За іншою версією, його викупом займалися мати і гурт побратимів-козаків.

Ось як подає світові одну з цих версій французький історик і дипломат XVIII століття Жан-Бенуа Шерер у своєму

"Літописі Малоросії...", створеному здебільшого на основі польських та французьких документальних джерел:

"Михайло Хмельницький лишився на полі бою (1620 рік" під Цецорою - Б.С.), а його син попав у полон, але через два роки татарин Жарис викупив його й завіз у Татарію". Того ж (1622-го - Б.С.) року Зиновій Хмельницький повернувся від татар, невільником яких був. Він завдячував своєю свободою польському королю, який зробив його офіцером своєї гвардії".

Існує й ще одна версія: що в акції викупу Б. Хмельницького брав участь хтось з представників польського уряду (чи, можливо, хтось із сенаторів); що, врешті-решт, його було обміняно на якогось родовитого турка, який теж виявився полоненцем, але вже поляків.

У ті часи подібний обмін, як і викуп, був звичною практикою. Траплялися випадки коли розпродаж полонених розпочинався одразу ж після битви, особливо, якщо внаслідок її жодна зі сторін цілковитого розгрому не зазнала і було заключене перемир'я. Але, як бачимо, на такий військово-політичний гендль Хмельницькому не пощастило: довелося га-лерничати в омріяних усіма моряками водах Босфору і Дарданелл.

"Зиновій Богдан був сином козацького сотника Михайла Хмельницького. В юності він вчився в Ярославі (галицькому) в єзуїтів, - сповіщає нам М.Костомаров, — й отримав, як на свій час, хорошу освіту. Батько його був убитий в Цоцорській (так у Костомарова: "Цоцорській" - Б.С.) битві, нещасливої для поляків, де поліг їх гетьман Жолкевський. Зиновій, який брав участь у битві разом з батьком, був взятий турками в полон, він пробув два роки в Константинополі, навчився там турецької мови і східним звичаям, що згодом дуже знадобилося йому. Після примирення Польщі з Туреччиною, Зиновій повертається на батьківщину, служив на козацькій службі (тобто мається на увазі, що він був козаком польського королівського реєстру - Б.С.) й отримає чин сотника. Є відомості, що він був під Смоленськом в 1632році й отримав від Владислава (сина польського короля Сигізмунда III, який командував польсько-українськими військами під час цього походу в Московію - Б.С.) шаблю за хоробрість".

До речі, після повідомлення про "шаблю за хоробрість" тобто першу бойову нагороду з рук польського королевича, в майбутньому - короля Речі Посполитої Владислава IV, подається цікава виноска: "Так говорить один малоросійський літопис, додаючи, що через двадцять два роки (тобто в 1654 -Б.С), коли він зробився підданим Олексія Михайловича (царя Московії - Б.С.) то говорив: "Шабля ця порочить Богдана"

Якщо зважити на всі ті вияви вірнопідданості, які у 1654 році Б. Хмельницький "гетьман Війська твоєї царської величності Запорозького з усім Військом запорозьким низько, до лиця землі твоєї царської величності чолом б'ючи" засвідчував, то можна не сумніватися, що саме так він, бідака державний, і бідкався.

Схоже, що докладно, й з документованою правдивістю з'ясувати, як саме було звільнено з полону Б. Хмельницького, вже так ніколи й не вдасться. У таких справах ніхто ні в польському чи турецькому уряді, ні серед військового командування документів не вів.

Але, на мій погляд, всі ці версії: викуповував польський уряд (чи за сприяння польської влади); викуповувала мати (дружина) за сприяння друзів сотника Михайла і самого Богдана; викупив татарин Жарис, який потім перепродав" чи обміняв свого полоненця... не дуже вже й суперечать одна одній. Вони цілком можуть мати спільне джерело інформації і спільну в суті своїй правдиву основу.

Так, мати, дружина козацького офіцера-реєстровика, залучаючи інших місцевих чигиринських та черкаських шляхтичів, клопоталася з приводу визволення сина. Але до кого вона й офіцери-шляхтичі могли звертатися? Не до султана ж, а, звичайно до представників польської влади. Тим паче, що між Польщею та Портою вже налагоджувалися взаємини і настав час звільнити полонених. Але це було непросто. По-перше, слід було з'ясувати, де саме перебуває полонений. По-друге, слід пам'ятати, що всі полонені перебували в чиїйсь приватній власності: того, хто сам захопив у полон, або того, кому його було продано. І домовленості високих військових чи урядових сторін проблеми не вирішували. Вони, домовленості ці, лише сприяли викупу-обміну та полегшували процес переправлення бранців на батьківщину. Але спочатку слід було домовитися з володарем полоненого і викупити. Й ось тут робили свій бізнес посередники, в ролі яких виступали купці, мандрівники, паломники, посли - вітчизняні чи іноземні - то вже залежало від рангу бранця. Коли йшлося про взаємини поляків і турків чи татар то посередниками нерідко виступали й козаки, чумаки, які мали свої зв'язки з кримськими, перекопськими, білгородськими татарами, а відтак і самі татари. До речі, Жарис міг бути й литовським татарином", тобто з тих татар, котрі віддавна жили в межах Речі Посполитої. Знаючи мову і звичаї татар і турків, вони нерідко повставали в ролі посередників і тлумачів.

І ще, зверніть увагу, що тут, на полі бою під Цецорою, доля знову звела Хмельницьких із магнатом, на той час - коронним гетьманом Речі Посполитої, тобто головнокомандуючим королівських військ і козаків, Станіславом Жолкевським.

З версіями викупу тісно пов'язана й інша версія: деякі польські та вітчизняні дослідники стверджують, що під час полону Хмельницький прийняв був мусульманство. Проте переконливо довести чи заперечити це твердження нікому поки що не вдалося.

Після визволення Хмельницького король призначив його генеральним писарем українського реєстрового козацтва, тобто на посаду, яка певною мірою може відповідати посаді начальника штабу.

Наприкінці 1647 року Б. Хмельницький, разом зі своїм сином Тимошем і тридцятьма набраними дорогою козаками, прибув на Січ. Запорожці, до яких уже дійшла чутка про милість короля до нового реєстровика і які з недовірою ставилися до реєстрового козацтва, що частенько виступало разом з поляками проти них, зустріли його насторожено. Проте

Хмельницькому вміння прихиляти до себе людей було не позичати. Він ревно поскаржився козакам на життя: це ж бо не жарти, шляхтич Чаплинський напав на його хутір, викрав дружину й коня. Щодо дружини, то істинні січовики додержувались на Січі обітниці безшлюбності, тому особливого співчуття в цьому питанні ніхто не виявив, понадто, що дружина була полькою, а от викрасти бойового коня - це вже було нечуваним зухвальством і несправедливістю! І січовики відчинили перед його загоном ворота своєї степової фортеці. А ще за місяць-два у Варшаві дізналися, що в Україні з'явився войовничий поборник православ'я, ладний вогнем і мечем випалювати не лише єзуїтство, а й саме католицтво.

Та, погодьтесь, ті, хто намагається пояснити появу Б. Хмельницького на українському національно-визвольному видноколі його піклуванням про православ'я, опиняються в досить непевному становищі. Багатьох істориків і просто тлумачів рятує лише те, що вони ніколи серйозно не замислювалися над зиґзаґами віровизнання свого кумира. Справжніх подумів і намірів цього полководця й політичного діяча не дано вже пізнати нікому. Мало того, я абсолютно переконаний, що він і сам до кінця не розумів себе. Проте є факт. І є логіка характеру, логіка повстання, логіка міжнародних відносин - і все це на тлі конкретної воєнно-політичної ситуації в Україні, Польщі, Європі в цілому.

Можна бути певним того, що Хмельницький ніколи не ставив собі мети розгромити Річ Посполиту, знищити її як імперію. Сама поява під його командуванням такої могутньої армії, виникнення стількох блискучих воєначальників (Кривоноса, Богуна, Нечая, Джалалії, Ганжі, Кричевського, Пободайла), нищівний розгром Польщі - стали для нього якоюсь мірою несподіванкою. Він навіть був розгубився. А збагнувши, що одна з наймогутніших імперій Європи розвалилася, що він може не лише відборонити козацькі вольності, а й створити незалежну державу, вигукнув (вдумайтесь у ці слова!): "Довів я те, про що й не думав, тепер доведу те, що задумав".

А з якою приголомшливою очевидністю на божественному витку спіралі нашого часу проектуються події, колізії, характери, політичні амбіції та постаті часів Богдана Хмельницького! Чи гадалося коли-небудь секретареві ЦК Компартії України Леоніду Кравчуку (партії, в основі якої лежало беззастережне придушення щонайменшого вияву національної самосвідомості в Україні, будь-яких спроб відродження української державності в істинному розумінні цього терміну), що він стане Президентом незалежної України?! Отак само, прокинувшись якогось ранку, литовсько-польсько-український шляхтич Б, Хмельницький раптом відкрив для себе, що він не просто отаман повсталих козаків, а глава нової держави. В усякому разі, має всі шанси стати ним.

У нарисі французького письменника Проспера Меріме "Богдан Хмельницький" є рядки, що їх багато хто прочитав, але, може, й досі не звернув на них пильної уваги: "Якби Хмельницький жив у часи такого короля, як Стефан Баторій, то неодмінно допоміг би йому замінити фатальну анархічну аристократію краю на сильну монархію". Над цією сентенцією варто замислитися: у словах класика французької літератури - один із ключів до розгадки політичної постаті Хмельницького на першому етапі Визвольної війни.

Отже, не доводиться сумніватися, що релігійні мотиви мали для Богдана Хмельницького - випускника польської єзуїтської школи - значення лише остільки, оскільки допомагали згуртовувати своє православне воїнство і витворювати з поляків образ не лише соціального й національного, а й релігійного ворога. Війна за віру завжди облагороджує будь-які жертви народу. Тому й не дивно, що, за свідченням очевидців, свій перший виступ перед однодумцями, вже в ролі отамана повсталих, полковник Хмельницький викінчив словами: "З'єднаймося, браття, повстаньмо за церкву і віру православну, знищимо єресь і напасті, відродімо золоту волю і будьмо одностайні".

Після єзуїтської школи Хмельницький, за однією з версій, служив у маєтку М. Потоцького. Служба абияка, але ж треба було з чогось починати. Тільки майбутній ватажок козацтва тут довго не затримався. Існує припущення, що у нього закохалася дружина пана. Дізнавшись про це, Потоцький надумав розправитися зі своїм слугою досить оригінальним способом — продемонструвати підпилим гостям, як уміло він рубає голови шаблею, сидячи верхи на коні. І чи варто дивуватися, що вибір припав на голову Хмельницького?

Якби магнат знав, скільки крові виточить згодом цей шляхтич своєю шаблею з роду Потоцьких, він би, звичайно, не схибив. Але, діставши осторогу котрогось із друзів, молодий Хмельницький утік. Куди? Звичайно ж, додому, в Україну, до батька-сотника. Оскільки ж Потоцький міг легко дістати сина і в його родовому маєтку в Суботові, то батько визнав за найліпше переправити Богдана на Січ, яку шляхтичі мали тоді за почесний лицарський Орден. Яким його й замислював засновник, князь Вишневецький.

Чимало тодішніх не лише збіднілих шляхтичів, а й "гербових" аристократів - українських, польських, молдавських, валаських - мали за честь добувати славу, а водночас проходити й добрячий військовий вишкіл на Січі. А про те, наскільки інтернаціональним було це братство, красномовно свідчить хоч би такий факт. Один із найгрізніших і най-запальніших у боях полковників армії Хмельницького — Филон Джалалія походив з кримсько-татарського роду. Оспіваний у піснях легендарний герой полковник Морозенко насправді був відомим польським аристократом Мрозовицьким. Попередник Хмельницького гетьман Барабаш виявився вірменином. Полковник Підкова, що на якийсь час став навіть правителем Молдови, походив з династичного роду молдавських боярів, який уже давав Молдові правителів. А ще були росіяни, турки, євреї...

Козаком Хмельницький показав себе неабияким: випробував силу та вправність і в кінному бою, і в морських походах. Перейшовши до реєстру, він, як уже згадувалося, брав участь у польсько-турецькій війні 1620-21 років. Повернувшись із турецького полону, він одного разу очолив навіть козацьку флотилію, яка прорвалася на околиці Константинополя. Згодом, 1629 року, заявив про себе при королівському дворі, великодушно подарувавши королю Сигізмунду III двох узятих у полон валаських князів (деякі наші дослідники цей факт заперечують. Втім, не існує жодного факту з життя Хмельницького, якого б хтось із істориків та не заперечував).

Можливо, саме тоді він зблизився з королевичем Владиславом, майбутнім королем Владиславом IV, Однак по-справжньому вони заприязнилися - Богдан і Владислав, під час Смоленської війни (1632-1634). В одній з битв із московітами сотник Хмельницький особисто прийшов на допомогу королю Владиславу IV, що потрапив у скруту. За це, після бою* перед усім вищим офіцерством, Хмельницького вшановано - з рук короля - шаблею з коштовним руків'ям. Владиславу IV приємно було нагороджувати хороброго козака ще й тому, що саме він, Богдан Хмельницький, був у складі козацької делегації на елекційному сеймі, де Владислава обирали королем. І там шляхтич з України демонстрував свою підтримку досить активно.

Я не випадково акцентую увагу на цьому. Судячи з усього, дружба короля Владислава IV і Хмельницького була довгою, щирою і явно не без користі для них обох. Саме вона, на моє глибоке переконання, і визначила подальшу долю Хмельницького як бунтівного отамана козаків.

Традиційно в усякого польського короля було два смертельних вороги: Туреччина і... власні аристократи - всі оті осоружні для королівського ока Потоцькі, Вишневецькі, Конецпольські, Калиновські... їхні давні роди мали великі маєтки в Україні, Білій Русі, Литві. Кожен уявляв себе парком, кожен бачив себе на троні, понадто, що в Польщі королів вибирали; кожен також робив усе, щоб влада короля, якого вже посаджено на трон, не переходила за межі номінальної. Так ось, у сорокові роки стосунки між Владиславом IV і сеймом загострилися до краю.

На домір злого, король серйозно хворів. Та все ж не відмовлявся од своєї віддавньої мрії, що була також мрією всіх польських патріотів: розгромити Кримське ханство, витіснити турецькі гарнізони з просторів між Дніпром і Дністром чи хоч Південним Бугом, і - "Велика Польща від моря до моря". Цього б вистачило, щоб увійти в історію Речі Посполитої в образі великого войовника, збирача "споконвічних польських земель".

Чи ж були передумови для таких сподівань? Були. Кримський хан Іслам-Гірей не зичив собі, щоб його держава й далі мала статус васала Туреччини, так само, як і Стамбул терпіти не міг Іслама-Гірея. Разом з тим в обох мусульманських столицях посилювалась боротьба за трон. Але найголовніше

- християнська Європа. Хоч у ній іще жевріли іскри Тридцятилітньої війни, вона взяла рішучий напрямок на те, щоб покласти край мусульманській загрозі зі Сходу. Об'єднавчим центром цього консолідаційного процесу був Ватікан, а головною силою, на яку опирався Папа Римський, - єзуїтський Орден.

Свого часу Ватікан уже розглядав ідею поставити на чолі об'єднаних європейських сил українського гетьмана Сагайдачного, але той завчасно помер. Тепер на роль головної фігури в загальноєвропейській боротьбі Владислав IV пропонував себе. Одначе добре розумів, що Польща спроможеться на битву за остаточний вихід до Чорного моря лише тоді, коли об'єднається з українським козацтвом і прилучить до польського ополчення українців. Але хто міг помирити короля з козацтвом? Хто зможе створити в Україні армію, яка б билася саме проти татар і турків, а не проти Польщі? Хто готовий прийняти булаву українського гетьмана з рук короля і бути при цьому до кінця вірним саме королеві?

У політичній колоді України на той час склалася така ситуація, що й тасувати вже не було кого. Щоправда, крутиться під ногами такий собі полковник реєстровиків Іван Барабаш. Послужливий, охочий до влади. Але непевний. Перекотиполе. Чинів доскочив, але особливої бойової слави не здобув, авторитету серед запорожців не має. То, може, Богдан Хмельницький?

Канцлер (прем'єр-міністр) князь Оссолінський плани короля й ідею війни підтримав. Слово за сеймом. Але... Отож бо й воно, що за сеймом.

Зібравшись 6 листопада 1646 року на своє засідання, польський сейм з неймовірною для нього одностайністю заборонив королю починати війну без його, сейму, особливого на те дозволу. Ба, навіть зажадав од Владислава IV якнайшвидше розпустити загони найманців, що мали стати ударною силою польської армії, а водночас розпустити й кілька загонів уже відродженого польського війська. Підкорившись волі сейму - а що він міг удіяти? - Владислав IV показав, що Польща, по суті, зосталася без правлячого - підкреслюю: без правлячого! - короля.

Про те, наскільки розпачливим було становище Владислава IV, свідчить такий факт. Коли наказний гетьман Барабані - його тоді покликали на переговори з королем - подав (не без намови Хмельницького) письмову скаргу на свавілля польських магнатів в Україні, король відповів словами, що їх згодом в одному зі своїх Універсалів Б. Хмельницький назве "вікопомними". Ось що мовлено тоді козакам: "Оскільки ви - воїни і маєте мушкети та шаблі, то що не дає вам обстати за себе та свою волю? Видно, така ваша доля - все добувати мечем. Я ж допомагати вам не можу - мене здолали партії та фракції".

Нечувана річ: король Речі Посполитої кличе до зброї українських козаків, буквально підштовхуючи їх до боротьби проти польських магнатів, отже - проти самої Польщі? Дізнавшись про цю його тактику, сенатори і вся вища аристократія мало не на всіх перехрестях називали монарха зрадником До того ж, їм стало відомо, що король видав козакам Грамоту, якою підтверджував давні привілеї і збільшував реєстр до 20 тисяч. Щоб приховати це, вони домоглися від гетьмана Барабаша слова не розголошувати королівського рескрипту. І гетьман підкорився волі ворогів короля, приховав цей документ від козацької старшини, показавши тільки Б. Хмельницькому. Але саме в цьому й була його помилка, що коштувала йому згодом і гетьманської булави, і життя.

Упевнившись, що Барабаш так і не ознайомить козаків та всіх українців з документом, що визнавав козацькі вольності і давав право на захист силою зброї, Хмельницький виманює папір в родини захмелілого гетьмана, якого сам-таки й підпоїв. Не по-лицарському, скажете? Його сучасники теж так вважали. Подібні до описаного вчинки вони мали звичай карати смертю. І Хмельницького, за нього та дещо інше, зокрема, за сміливі антипольські висловлювання, заарештовують. Проте, за допомогою давнього товариша, полковника Кричевського, він зумів не лише уникнути страти, але й утекти з-під варти. Відтак у короля знову з'явився надійний союзник.

Тут можна було б ще чимало чого додати до загальної картини. Але обмежимося лише схемою конкретних дій. Розуміючи, що в сенаті в нього не залишилося ніякої опори, а вищі аристократичні кола вже напитують собі нового короля, Владислав веде таємні переговори із найвпливовішим своїм спільником - Богданом Хмельницьким. Тільки Хмельницький, піднявши козацтво й українських селян, здатний забезпечити йому військову, а отже й політичну підтримку. І жоден сенат козакам не указ.

Задум цих двох діячів був простий і вбивчий, як лезо королівського меча. Хмельницький їде на Січ і, перериваючи десятиліття мирного спокою в стосунках між Україною і Польщею (це десятиліття у Варшаві називали періодом "золотого спокою"), здіймає повстання і починає громити. Кого? Та все отих ненависних монарху Потоцьких, Вишневецьких, Конецпольських... Підриваючи їхню могуть, вирубуючи загони надвірних козаків і найманців (тобто загони, що їх утримували магнати для охорони власних маєтків). А тоді король скликає сейм і каже: "Ну що, догралися?! Козаки оно війну проти вас затіяли, а ви сидите без армії. Завтра до українців приєднаються татари, і за місяць вами правитиме хан ". І сейм не лише дозволить зібрати армію та повернути найманців, а й примусить аристократів повитрушувати гаманці.

Як тільки армію та ополчення буде сформовано, король веде їх на приборкання повстанців, а Хмельницький у цей час відходить до кримських улусів. Десь у пониззі Дніпра вони стрічаються, влаштовують такий собі лицарський турнір зі стріляниною та активними переміщеннями, після чого Хмельницький іде до короля з каяттям, і об'єднане військо, перебивши - в міру можливості - союзний повстанцям загін кримчаків, вдирається до Перекопа. І вже не йде з Криму доти, доки той не опиняється під владою польсько-козацьких гарнізонів. По цьому король вертає до Варшави переможцем козаків і татар, а Хмельницький - до Києва гетьманом усієї Вкраїни. Щоб під "віват" цілої християнської Європи готуватися до вирішальних битв із Туреччиною, але вже залучивши війська інших країн. Про дальшу ворожнечу між Україною і Польщею не може бути й мови.

Об'єктивно цей план мав вигляд абсолютно реального, факт секретних переговорів між королем і Хмельницьким, що йшли через канцлера Оссолінського та його довірених осіб, підтверджує, зокрема, сучасник цих діячів П'єр де Шевальє в книжці "Історія війни козаків проти Польщі". Шевальє тоді був секретарем посольства Франції у Варшаві і добре знав інтригу, оскільки активним учасником її став французький посол граф де Брежі. Не слід також забувати, що дружиною Владислава IV була Марія-Людовіка Гонзага, (з роду Бурбонів), а молодий головнокомандувач французької армії принц де Конде уже бачив себе одним із претендентів на польський трон.

Такі самі підтвердження дослідники знаходять у секретному повідомленні своєму урядові венеційського посла синьйора Тьєполо. Венеція, власне кажучи, була в стані війни з Туреччиною і дуже хотіла залучити до активних дій Польщу з її козацтвом. Про це повідомляв у Москву і царський кур'єр Кунаков. Згадано переговори й у "Літописі Самовидця". Інша річ, що і в ті часи, і тепер польським дослідникам не дуже хотілось і хочеться акцентувати на цій змові увагу своїх читачів-патріотів. Адже виходить, що багаторічну криваву війну, що спричинила загибель польської імперії, задумано не десь, а саме в королівських палатах. Та й українським історикам невигідно подавати визвольну війну за таку, що її Хмельницький і його соратники спровокували з особистого веління короля.

Що ж до самого Хмельницького, то він добре тямив: ентузіазм ентузіазмом, ненависті до польських гнобителів козакам та українським селянам не позичати, але потрібні гроші, причому неабиякі. Та без рішення сейму державна скарбниця, навіть для реалізації королівського задуму, їх не дасть. Розумів це і король. І цілком таємно передав Хмельницькому значну частину посагу своєї другої дружини Марії-Лю-довіки. "Тобто, армію повстанців на першому етапі створення озброював сам король?!" - вигукнете ви. І вигукуйте, для цього є підстави.

За твердженнями дослідників, першу суму коштів із тих, що Владислав IV обіцяв Хмельницькому ще у Варшаві, канцлер Оссолінський привіз бунтівному полковникові особисто. В Україну. Десь у серпні-вересні 1647 року. При цьому він повідомив, що король обдаровує Хмельницького запорізьким (поки що тільки запорізьким, а не всеукраїнським) гетьманством. Від такої милості Хмельницький чемно відмовився. Бо ж як воно - починати повстання проти короля, отримавши з його рук булаву?! На Січі йому просто не повірять. Проте гроші взяв. І достеменність цієї зустрічі згодом потвердив військовий писар (майбутній гетьман) І. Виговський, а також довірена особа коронного канцлера офіцер С. Любовицький.

Зрештою, факт одержання грошей від короля підтвердив і сам Хмельницький у листі і до венеційського посла в Австрії синьйора Сагреда. Річ у тім, що під час зустрічі князь Оссолінський передав Хмельницькому запевнення короля, що на створення його армії, в тому числі й на спорудження козацької флотилії, без якої війна з турками і татарами просто неможлива, згодом надійде ще 170 тисяч польських злотих. Оскільки створення бойової флотилії могло стати для Венеції доказом того, що козаки справді збираються воювати з Туреччиною, Хмельницький, очевидно, важив на фінансову допомогу й від уряду цієї держави.

Отак, із самих лише добрих намірів, і зродилася війна - одна з найкривавіших в історії України і Польщі, підґрунтям якої стало, однак, соціальне, релігійне та національне невдоволення широких верств українського народу.

* * *

До речі, кілька слів про конфлікт між чигиринським підстаростою Чаплинським і Хмельницьким В усій цій колізії не можна не помітити певного зв'язку між ставленням королівської опозиції до короля разом з його українським спільником Хмельницьким - і тим, що Чаллинський дозволив собі захопити хутір Суботів. Загалом, з історії відомо, що конфлікти між сусідніми землевласниками, якими й були названі шляхтичі, - не дивина. Але в даному разі витоків наїзду Чаплинського на хутір Суботів, на мій погляд, слід шукати у Варшаві. Через чигиринського старосту Олександра Конецпольського, який, як і весь великий рід Конецпольських, належав до табору опозиції, високородній аристократії пощастило або відверто намовити Чаплинського, або ж уміло зіграти на його самолюбстві, переконавши, що тепер, коли Хмельницький перебуває в опалі польського військового командування та польської адміністрації, йому, тобто Чаплинському, боятися нічого.

В офіційній сучасній історіографії узвичаїлась думка, що навесні 1647 року Хмельницький прибув до Варшави і пробивався до короля тільки як скривджений власник, який шукав і сподівався заступництва. Але в кількох працях дослідників знаходимо певні відомості, які ставлять під сумнів мету цього вояжу. Авжеж, Хмельницький важив на певну підтримку короля, однак... Ось що пише В. Голобуцький у своїй праці "Запорожское казачество": "...На початку травня 1647року в Польщі розпочав роботу черговий сейм, що обіцяв бути надзвичайно бурхливим. Супротивники Владислава IV носилися з наміром назавжди покласти край думкам (короля) про війну. Наприкінці травня чи на початку червня, в супроводі десяти козаків, до Варшави прибуває Хмельницький, Формально його приїзд пояснюється бажанням домогтися правосуддя в тяганині з Чаплинським.

Насправді ж мета приїзду була зовсім іншою. Від часу роботи сейму 1646 року зайшли значні зміни. Тому Хмельницькому треба було передусім упевнитись, чи не відмовився Владислав IV від своїх планів після поразки, завданої йому на сеймі 1646р. Ураз, якби король не змінив своїх намірів, Хмельницькому слід було б, маючи на увазі перехід Барабаша й Ілляша на бік магнатської опозиції, зосередити всі зв'язки з королем та його прибічниками у власних руках, а також дістати матеріальну підтримку, потрібну для набору козаків та їх озброєння. Нарешті, слід було з'ясувати, чи не внесе новий сейм змін у ставлення королівської групи до її супротивників".

Ні-ні, В. Голобуцький однозначно займає відому позицію: Б. Хмельницький розпочав війну тільки задля того, щоб, визволивши український народ з-під польського панування, передати його в братні обійми російського царизму. Але тим ціннішими є свідчення цього дослідника, який, мусимо віддати йому належне, опрацював чимало історичних першоджерел. А ще зауважимо, що в даному разі його трактування поїздки Хмельницького до Варшави співпадає з трактуванням П. Шевальє та деяких наших вітчизняних дослідників.

Тобто, об'єктивно ми стаємо перед фактом, що якби Чаплинський не збирався нападати на хутір Суботів і якби всієї цієї історії зі сваркою двох шляхтичів не було, то її слід було б вигадати. А точніше, спровокувати. Причому, я цілком припускаю, що це могли зробити не тільки представники опозиції, а й прибічники короля. Щоб остаточно відірвати Хмельницького від грунту осідлості і створити для нього оту "велику кривду", після якої запорізькі козаки вже не матимуть сумніву, що колишній генеральний писар реєстрового козацтва справді смертельно посварився з польською шляхтою, зазнав від неї наруги і готовий до боротьби.

Тим паче, що, як побачимо, ця історія з таємними переговорами короля і Хмельницького набула дальшого плину - вже восени 1649 року, тобто у вирі Визвольної війни, коли Хмельницький здобув кілька перемог, Польща захиталась у своїй могутності і коли... сеймові стали відомі подробиці візиту канцлера Польщі князя Оссолінського, найближчого однодумця Владислава IV, в Україну та його зустрічей з опальним Хмельницьким у серпні 1647 року. Процитуємо з тієї ж таки праці Голобуцького, в якій він посилається на документальні джерела:

"Зустріч Оссолінського з Хмельницьким і передача останньому грошей стали згодом за підставу для звинувачення короля й Оссолінського в тому, що вони допомогли козакам повстати проти Речі Посполитої. На надзвичайному сеймі в листопаді 1649 року (зауважу, що на той час Владислав IV уже помер, а польський трон посів його брат, кардинал єзуїтів Ян-Казимир, отож опозиція почувалася вільніше й впевненіше - Б.С.), скликаному у зв'язку із затвердженням Зборівського договору, магнатська опозиція подала записку, що звинувачувала Оссолінського. Вся остання міжусобна війна, — говориться в ній, — е наслідком правління Оссолінського. Заволодівши розумом жадібного на славу і владу короля, він затіяв війну з Туреччиною і, коли представники Речі Посполитої не схвалили його задумів (маються на увазі сейми 1646 й 1647 рр.), вирішив розпочати її з допомогою козаків і намовив короля роздати їм посаг королеви; ось із цими грішми вони й повстали".

Про те, що король дав певну суму для організації походу - повторююсь — писав згодом сам Хмельницький венеційському послові у Відні Сагреду. Отже, є підстави вважати, що, крім дозволу набирати козацьке військо, всупереч ординації 1638 р., Хмельницький дістав іще й матеріальну підтримку короля. Відомо, зокрема, що приблизно в той самий час Хмельницький відправив до Львова людей з грішми, захованими у возах із пшоном, для закупівлі там рушниць, табель, свинцю тощо.

Нагадаємо: свідчення про зустріч Оссолінського з Хмельницьким наші дослідники мали і від дуже наближеної до гетьмана людини - майбутнього гетьмана І. Виговського, і від довіреної особи Оссолінського С. Любовицького, який супроводжував Оссолінського під час цієї поїздки.

Знову ж таки, войовничо-патріотично настроєний читач може поставити тут - як і в деяких інших ситуаціях, пов'язаних з біографією Хмельницького, - питання руба: "То що, слід вважати, що Хмельницький розпочинав війну тільки з наказу короля? На його гроші? Тобто він був зрадником, провокатором?"

Ну, якщо в 1646-47 роках він когось і зраджував, то лише польського короля, якому перед тим складав присягу на вірність - як вищий офіцер реєстрового козацтва. Але це ми йому пробачимо. Що ж до того, що перші козацькі загони озброювались на гроші польського короля, то в цьому, на мій погляд, можна вже не сумніватися. Як не варто сумніватись і в тому, що на першому етапі війни Хмельницький вважав себе спільником короля, вбачаючи безпосередніх ворогів у Туреччині, з Кримом укупі, та в королівській аристократичній опозиції.

Не можна мати сумніву й у тому, що Хмельницький на першому етапі не мріяв про незалежну українську державу, а тільки про її більшу і надійнішу автономію в межах Речі Посполитої та про булаву гетьмана України, але... з рук польського короля. Отож, ведучи переговори з королем та беручи від нього гроші на підготовку козаків до війни з Туреччиною і королівською опозицією, він, по суті, вів подвійну гру, гадаючи, що головне - створити козацько-повстанську армію, підняти народ, а там уже ситуація підкаже, як діяти далі.

"Ніхто не уникне своєї долі. А наша доля - жити з оголеною шаблею..."

Б. Хмельницький

Одержавши разом з благословенням короля досить значну фінансову підтримку, Богдан Хмельницький прибув на Січ і, зневаживши таке цінне для польських істориків десятиліття "золотого спокою" в Україні, почав готувати могутнє повстання. З чітким прицілом на те, що, давши доброго гарту польським магнатам, ворогам короля, які розперезалися на українських землях, загони повстанців перетворяться на полки української народної армії, які, разом з польською армією, розгорнуть бойові дії проти Криму й Туреччини. Тобто, таємний задум короля почав набувати рис реальності.

Але перед тим, як почати розповідь про "Хмельниччину", слід хоч коротко спинитися на одній події, про яку історики або зовсім не згадують, або так, мимохідь... А дарма! Вона мала великий загальноєвропейський резонанс, сприяла зростанню авторитету України, її козацтва..

Середина XVII століття. Франція виснажена Тридцятилітньою війною. Внутрішньополітичне становище теж досить хистке. Людовік XIV (1638-1715), коронований мало не в пелюшках, усе ще грається олов'яними солдатиками. Правління його матері Анни Австрійської викликає вперту опозицію. Не краще становище й у фаворита, першого міністра кардинала Мазаріні (італійця за походженням). А в цей час Іспанія, основний супротивник Франції, поводиться дедалі агресивніше. І щоб протистояти їй, потрібна додаткова, добре вишколена військова сила.

Тоді в Парижі й виникла ідея звернутися до Польщі з проханням надіслати полк найманців. Чому саме до Польщі? По-перше, традиційна дружба, жодних територіальних та інших претензій між країнами. По-друге, королева Польщі, як уже згадувалося - француженка з роду Бурбонів. Спершу планувалося найняти близько трьох тисяч польських "крилатих" гусарів, названих так через оперення на спинах, яке формою нагадувало крила ангелів. Важко сказати, чи сприяла ця екзотична прикраса піднесенню войовничості, але про свою військову еліту поляки з гордістю говорили: "Якщо сонце має зайти, то наші гусари затримають його вістрями своїх списів".

Та посол Франції у Варшаві генерал-лейтенант граф де Брежі був про них дещо іншої думки. Він знав, що це військо, яке формується із самої шляхти, мало пристосоване до тривалої війни і в польових умовах поводиться досить примхливо. До того ж воно не годиться для штурму фортець. З огляду на це все, посол порадив найняти не поляків, а українських козаків. Понадто, що віддавати гусарів у найми польському королеві ніби не дуже й личить. А козаків - аби ваша ласка! Чим менше їх буде на території Речі Посполитої, тим краще!

Що ж до Мазаріні, то йому було байдуже, хто прибуде, аби лишень добре воювали та недорого брали. І тут відбувається цікава річ: доля вказала на Хмельницького і Сірка. Саме їм випало їхати до Парижа і вести переговори з командувачем французької армії принцом де Конде. Ви, звичайно, заперечите: а що тут незвичайного? Хмельницький і Сірко - відомі полководці. Так, але діється це все в 1645 році, тобто до війни України з Польщею, коли Хмельницький не був іще ні гетьманом, ні ватажком повстанської армії. Та й Сірко іще тільки ходив у молодих старшинах.

Можна не сумніватися, що Хмельницького нарадив послові сам король. При цьому, як показують дальші політичні ігри, Владислав IV явно використав полковника за таємного посланця. А вже Сірка та іншого офіцера - Солтенка, який, можливо, був ад'ютантом, Хмельницький назвав сам.

І ось на початку 1645 року козацькі офіцери відпливли з порту Гданьська до Франції. Точно відомо, що 19 квітня 1645 року в Фонтенбло, під Парижем, Хмельницький вів переговори, в результаті яких з України мало прибути близько трьох тисяч воїнів. Чому лише стільки? Бо на більше не дозволяла зубожіла французька скарбниця. Так само з'ясовано, що в жовтні старанно дібраних козаків зі зброєю, кіньми, штурмовими драбинами... повантажили в тому ж таки Гданьську на французькі кораблі, що вирушили до порту Кале.

Під чиїм командуванням вони перебували? Деякі дослідники допускають, що їх повів Хмельницький. Однак жодних підтверджень цьому нема. Французькі джерела згадують лише полк під командуванням І. Сірка. Аналіз фактів і подій теж доводить, що Хмельницький не міг брати участі в цьому поході. Хоч, за деякими відомостями, він повів свій загін суходолом. Але... козаків було найнято на два роки. Не міг же Хмельницький привести їх у Францію, повоювати місяць-два та й кинути напризволяще. Таке обурило б французький уряд, поставило б у незручне становище посла де Брежі й польського короля. Це раз. А друге - е багато свідчень, що протягом 1646-1647 рр. Хмельницький перебував то у своєму маєтку Суботові, то у Варшаві, з'ясовував стосунки зі своїм кривдником Чаплинським чи власною дружиною; готувався до повстання, вів таємні переговори з королем.

Інша річ, що візит до Франції мав для майбутнього гетьмана несподівані і неприємні наслідки. Честолюбний молодий французький полководець Людовік Бурбон принц де Конде (дядько Людовіка XIV), який знав про хворобу Владислава IV, зміркував собі, що він мав би досить пристойний вигляд на польському троні, як уже до французького йому зась. При цьому сподівався на підтримку своєї родички - польської королеви, а ще - графа де Брежі і... Хмельницького, з'ясувавши - не без допомоги французького посла, що найближчим часом полковник може стати однією з найвпливовіших осіб в Україні, а отже, й у Польщі.

Так от, скориставшись із приїзду майбутнього гетьмана до Парижа, принц на відчай душі завів із ним досить ризикову розмову про те, хто йому ввижається на польському троні. І, за деякими даними, Хмельницький начебто підтримав ідею. Але розвідка і в XVII столітті була розвідкою: не встиг Хмельницький повернутися до Польщі, як королівська опозиція у Варшаві вже дзвонила про його переговори з небажаним претендентом на корону. З патріотично настроєної польської аристократії годі було й королеви-француженки. Витерпіти ще и француза-короля вона вже не змогла б. А тому Хмельницького звинуватили у змові та зраді. І хтось, найймовірніше коронний гетьман Потоцький, наказав узяти його під арешт. Добре, що втрутилися королева, посол Франції та канцлер Оссолінський, який власною персоною прибув на хутір Суботів, щоб вручити Хмельницькому подарунок короля - шаблю, і запропонувати булаву гетьмана.

Від булави, як ми вже знаємо" полковник відмовився. Але сам факт приїзду канцлера до маєтку опального генписаря і пропозиція гетьманства стали засторогою для тих сенаторів, які прагнули почати наступ на короля з розправи над його впливовим українським союзником. А наступ, як уже відомо, мав мету викоріняти надію Владислава IV на війну з татарами. Про це в записках П'єра Шевальє "Історія війни козаків проти Польщі" сказано: "Король Владислав, якому набридло сидіти без діла, коли більшість християнських королів і князів воювала (Тридцятилітня війна - Б.С.), в 1646році вибудовував план війни проти перекопських татарів, яких хотів вигнати з Криму, Хмельницький здавався йому гідним командиром козацьких військ у цьому поході... Дехто певен, і не без підстав, що король Владислав", підтримував з Хмельницьким таємні зв'язки і допоміг козакам повстати для того, щоб Річ Посполита (у даному контексті - сенат. - B.C.) мусила дати королю військо для приборкання козаків".

А яка ж доля полку І. Сірка? Це вже окрема історія. Скажу тільки, що козаки протягом двох років воювали під прапором Франції, уславивши свою хоробрість на цілу Європу.

Але поки що нас більше цікавить те, що діялося в самій Україні.

Хоч і заведено вважати, що в грудні 1647 року Б. Хмельницький прибув на Січ і підняв там повстання, у житті все мало дещо інакший вигляд. Він справді побував на Січі та налагодив контакт з козаками, але формування повстанської армії почав із власного загону, на власній базі, заснованій на острові Буцькому. На січень 1648 року при ньому вже було близько сотні воїнів-запорожців. Тобто, він учинив досить мудро: не пішов зі своїми соратниками до запорожців, не поставив себе в залежність від запорізької старшини, а, навпаки, переманив запорожців до себе.

До речі, на той час побіля Січі стояв полк заслону з реєстровиків, щоб перехоплювати повстанців, які прибували на Запоріжжя, і взагалі контролювати ситуацію.

Хоч загін Хмельницького поповнювався козаками й селянами не поволі, із виступом майбутній гетьман не квапився. Та й почав свою дорогу до вершин не з крові, а з досить гуманної акції. Він дізнався, що в одній із сутичок у полон до запорожців потрапив син перекопського мурзи Тугай-бея. Очевидно, це було випадковим відкриттям Хмельницького. Бо ті, до кого потрапив у руки спадкоємець мурзи, не здогадувалися, хто він такий, а татари не виказували свого ватажка.

Тут не зайвим буде певне пояснення. Тугай-бей, по суті, створив на той час свою автономну державу, до якої входила значна частина степового Криму, Перекоп, а також частини сучасних Херсонської, Запорізької та Донецької областей. Це був хоробрий і владний правитель, який підкорявся ханові лише як норовливий васал.

Так ось, роздобувши, напевно, за викуп, полоненого мур-зенка, Хмельницький вирішив перетворити нікчемний капітал золота на капітал дипломатичний. Через гінців він запропонував Тугай-бею його сина без усякого викупу. В ім'я дружби. За умови, що мурза прибуде по нього власною персоною. Та безплатних сніданків, як відомо, не буває: передавши Тугай-бею сина, Хмельницький висунув іще одну пропозицію: виступити проти поляків. Пообіцявши, що більша частина трофеїв і всі полонені належатимуть татарам.

Оскільки без набігів існування своєї орди мурза взагалі не уявляв, план йому сподобався. В принципі. Але дещо стримувало. Що саме? Погортаймо сторінки історії. Ба! 1634 року турецький султан Му рад IV і польський король підписали трактат, за яким "нікому з командирів військ султана чи його підданих не дозволяється шкодити на землях короля, У той же час жоден козацький корабель не має права перепливти Чорного моря, а козаки та інші піддані короля - не сміють завдавати шкоди володінням султана". Тож чи варто наживати собі ворога в особі правителя Туреччини?

Чи знав про цей трактат генеральний писар реєстрового козацтва Хмельницький? Ще б пак! Але знав і те, що в трактаті є пункт, за яким Туреччина обіцяла загородити татарам дорогу через Дніпро, щоб не допускати на Річ Посполиту.

Пункт явно був таємним. Ні просторікувати про нього, ні, тим паче, виконувати його султан не збирався. Але тепер, у переговорах із правителем Перекопу, пункт став у великій пригоді Хмельницькому. "Перекрити дорогу на Польщу? - спаленів мурза, який давно, до речі, не був серед улюбленців ні хана Іслам-Гірея, ані й самого турецького уряду. - Бач, чого їм забаглося! Хто тут правитель?!".

Додамо, що саме на підставі згаданого трактату поляки з допомогою французького інженера де Боплана спорудили на пониззі Дніпра фортецю Кодак. Вона мала не пускати татарів у Польщу, а козаків - у Крим. Та повернімося до повстанців. Заручившись моральною підтримкою Тугай-бея, якого ненавиділа вся Україна, Хмельницький нападає на річковий обоз зі зброєю, амуніцією та продовольством, адресованими січовому заслонові, що складався з реєстровиків Корсунського полку. Захопивши обоз, повстанці напали потім і на сам полк, але реєстровики тільки цього й чекали. Майже весь полк без бою перейшов на бік Хмельницького, лише полковник Гурський з купкою офіцерів-поляків зумів утекти. Січ практично перейшла до повстанців. Зраду ж Корсунського полку, який став основою перших формувань повстанської армії, згадає за кілька місяців головнокомандуючий польською армією М. Потоцький, віддаючи наказ про руйнування українського міста Корсуня та винищення його мешканців. Але до цього ми ще повернемося.

Відтоді, як Січ опинилася в руках Хмельницького, деякі дослідники називають його гетьманом. Це неправильно. На козацькому колі його обрали поки що лише "старшим Війська запорізького", яке складалось тепер, як бачимо, не тільки із запорожців. Це, однак, не заважало Хмельницькому активно готуватися до війни. Він чудово знав тактику польської і турецької армій, тактику орди. У поляків була могутня артилерія і добрі гармаші - з німців-найманців. Ось чому всі повстанці, які діяли до Хмельницького, майже ніколи не ставали до лобового бою з польською армією. Побачивши регулярне військо, вони одразу ж замикалися по таборах, обведених возами, насипами й шанцями. Але поляки швидко навчилися правильно штурмувати такі табори. Спочатку вони методично розбивали їх з артилерії, потім кидали в проломи важку кінноту, яку підтримувала піхота. А легка кавалерія гарцювала довкола, хапаючи всіх, хто пробував із табору втекти.

Проаналізувавши особливості тактики, Хмельницький надумав поєднати бойову вправність козацької піхоти з маневром татарської кінноти, перед якою польська кавалерія завжди поступалась. І не замикатися по таборах, а заганяти до них поляків. Щоб запопасти ординську кінноту, він спочатку відрядив до Бахчисарая своє посольство, а наприкінці березня прибув туди й сам разом із сином Тимошем.

Сина він привів з однією метою - залишити його як заручника, хоч Іслам-Гірей такої умови й не висував. Звичайно, синові це могло загрожувати й загибеллю. Але у великій політиці, як відомо, емоції далеко не завжди стають аргументом незаперечним. В обмін на сина він одержав чотири тисячі татарських кіннотників під командою Тугай-бея. Хан дозволив мурзі цей похід без жодних вагань: чим більше вояків Тугай-бея поляже, тим легше буде розмовляти з самим правителем Перекопу. Як бачимо, кожен шукає власного зиску.

Розуміючи, що не можна давати Хмельницькому можливості й далі формувати повстанську армію, коронний гетьман Польщі Микола Потоцький повів у квітні 1648 року свої війська на Січ. Наступали трьома колонами. Один загін, на чолі з сином командувача Стефаном Потоцьким, ішов Диким полем. Реєстровики, на чолі з гетьманом реєстру Барабашем - човнами по Дніпру. А слідом за ними, не поспішаючи, пересувався основний корпус під командою самого коронного гетьмана.

Діставши повідомлення розвідки про такий спосіб руху, Хмельницький вирішив не дати полякам з'єднатися. Полковник Ганжа зі своїм загоном перестрів козаків реєстру біля Кам'яного Затону і зумів переконати їх стати на бік повсталих. Убивши Барабаша та інших офіцерів, реєстровики приєдналися до полку Ганжі і разом з ним зміцнили військо Хмельницького, яке вже оточувало табір молодого генерала Стефана Потоцького край Жовтих Вод. До речі, саме з цим загоном козаків реєстру на бік Хмельницького перейшов відважний офіцер, татарин (за іншими даними - валах) Джалалія, який згодом став полковником і якийсь час навіть заступав Хмельницького в рангу наказного гетьмана.

Дізнавшись, що коронний гетьман Польщі М. Потоцький став табором біля Корсуня і не має уявлення, в якій ситуації опинився його син, Хмельницький завів із Стефаном переговори. Вимагав єдиного - віддати йому артилерію. Тільки й усього! Під слово честі шляхтича й офіцера. Поляки аж скипіли від такого нахабства. Довелося переконувати їх у реальності вимоги козацького отамана штурмом. Пішли полки Максима Перебийноса, Филона Джалалії та інших полковників... Захопити табору їм не пощастило, але поляки зазнали відчутних втрат, опинившись загнаними в табір, як досі самі мали звичай заганяти повстанців. Добра артилерія із вправними гармашами їм не допомогла. Зате Хмельницький ефективно використовував свою артилерію і психологічно тис на ворога переміщеннями татарської кінноти.

Одне слово, вже під час цієї, першої, великої битви козаки побачили: на військовій справі гетьман знається. З таким можна перемагати.

"Незабаром Хмельницький переконався, що, пожалівши Польщу, він зробив її ненависть Іще немилосерднішою"

Проспер Меріме

Слова офіцера-шляхтича, якого Хмельницький дав польському генералові Стефану Потоцькому, випускаючи його з табору, він не дотримав. Коли в країні (будь-якій) починається громадянська війна, підступність стає однією з найбільш шанованих чеснот тих, хто воює. Стефан Потоцький, якому пророкували велике майбутнє, не став чекати підкріплення, передав повсталим усі свої двадцять шість гармат, та ще й дозволив перейти в їхній табір усім українцям, а сам з воїнами-поляками організовано відступив у бік Корсуня, розраховуючи з'єднатись із військом батька. Але в болотистому урочищі Княжі Байраки на нього чекала засідка з козаків і татар.

У болотах Княжих Байраків майже все військо поляків полягло - у тім числі й од гармат, що їх передало козакам. Сам С. Потоцький потрапив у полон зі смертельною раною. Хмельницький наказав лікарям урятувати його, але ті не змогли. Двоє інших вищих офіцерів - Шемберг і Сапіга - були віддані в полон татарам разом із багатьма іншими полоненими поляками.

Дізнавшись від дивом урятованого драгуна про підступність Хмельницького і загибель свого сина, М. Потоцький так розлютився, що наказав каменя на камені не лишити від одного з найбільших на ті часи українських міст - Корсуня, вимордувавши мешканців. Але при цьому, ясна річ, навіть не уявляв собі, наскільки допоможе своїм звірством Хмельницькому. Почувши про трагедію Корсуня, вождь повстанців негайно порозсилав у всі кінці України емісарів, наказавши їм, на прикладі Корсуня, показувати, якого сатанинства припускаються поляки. Із вцілілих корсунців він сформував новий, уже не реєстровий, а повстанський Корсуньський полк, який, разом зі створеним дещо пізніше Чигиринським, став його гвардією. До Хмельницького потяглися цілі загони повстанців, винищуючи на своєму шляху все, що звалося поляком і католиком.

М. Потоцький чекав на військо Хмельницького, замкнувшись у міцно укріпленому таборі. Але майбутній гетьман і не збирався штурмувати його. Вчинив лише кілька демонстраційних атак. Натомість підсунув полякам добровольця - смертника Микиту Ґалаґана. "Випадково" опинившись у полоні, Ґалаґан спочатку вперто мовчав, але під лютими тортурами заговорив. Так, як його навчено: у Хмельницького вже велика армія, а на допомогу йому йде зі своєю ордою Іслам-Гірей. Отже, поляків чекає така сама загибель, як і тих, що чинили опір у таборі під Жовтими Водами.

Величезний польський табір ще не оточено. Ще є можливість відступити. Ґалаґан сам зголосився провести поляків найкоротшим шляхом у бік Богу