Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року): Навч. посібник

Автор: | Рік видання: 2002 | Видавець: Київ: Либідь | Кількість сторінок: 240

Тема 4 УЧАСТЬ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИХ ПОДІЯХ ПЕРІОДУ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ: ЛЕКЦІЯ 1

•  Зовнішня політика Богдана Хмельницького на етапі поступового переходу від козацького автономізму до
створення самостійної Української держави
•  Пошуки Богданом Хмельницьким історичного вибору
майбуття України після укладення Зборівського миру

Зовнішня політика Богдана Хмельницького на етапі поступового переходу від козацького автономізму до створення самостійної Української держави.

Зов-нішньополітичне та й внутрішнє становище Речі Поспо-литої напередодні Визвольної війни було дуже вигідним. Це підкреслювало багато дослідників тієї пори. Усі сусіди Польщі в той час ослабли або ж переживали якусь кризу. Була розбита й знесилена тридцятилітньою війною Німеччина. Під турецьким ярмом знемагала Угор¬щина. Швеція також постраждала через свою участь у тій же тридцятилітній війні. Московія ще не позбулася наслідків Смутного часу й не забула недавніх поразок у війні з поляками. Частими династичними змінами була знесилена Туреччина, яка до того ж пам'ятала поразку під Хотином. Здавалася остаточно приборканою неспокійна козаччина.

Була певна злагода й у самому польському суспільстві. Активна колонізація задніпрянських земель, посилена експлуатація .того краю надміру збагатили магнатів. Затихли релігійні суперечки. Але іноземці бачили, що золота шляхетська свобода, яка створила для Польщі славу однієї з найвільніших у світі держав, спиралася на повне безправ'я й приниження народних мас.

Як справедливо зазначав Дмитро Дорошенко, в державі процвітав парламентаризм, але поряд із цим впадала у вічі повна безсилість виконавчої влади.

Незадовго до Визвольної війни в Польщі було про голошено нового короля. Владислав IV з династії Ваза, діяльний і заповзятий, дуже прихильно ставився до козаків, яких добре знав за їхніми славетними справами. Він виношував плани війни проти турків у коаліції з іншими християнськими країнами. Ці його плани підтри-мувала Венеціанська республіка, для якої боротьба з турками була проблемою номер один. Ініціювати війну король сам не міг, бо напевне знав, що шляхта, маючи спокійне забезпечене життя, не погодиться з його пла¬нами. Тому Владислав IV вів підготовку до війни таємно, сподіваючись з допомогою козаків спровокувати турків на війну, а вже потім поставити шляхту перед фактом. Відомо, що король зробив у цьому напрямі й конкретні кроки. Навесні 1646 року у Варшаві перебувала ко¬зацька делегація у складі двох осавулів і двох сотників (Нестеренка і Б. Хмельницького). Після попередніх пе-реговорів з прибічниками короля вони зустрілися потай вночі із самим королем, який дав козакам гроші, прапор і грамоту, що дозволяла збільшити реєстр до 12 тисяч. За все це Владислав IV звелів козакам готуватися до морського походу й чекати на сигнал.

Однак сейм дізнався про ці плани короля й низкою рішучих заходів провалив їх. До того ж король 1647 ро¬ку втратив єдиного улюбленого сина, а з ним й інтерес до свого колишнього життя. Невдовзі, вже коли роз¬почалася Визвольна війна, король помер. Так справа великої війни з турками зазнала невдачі.

Скоро полякам стало не до війни з турками, бо в Україні спалахнула величезна за масштабами й наслідками народна війна проти польського поневолення. Хмель¬ницький, який здобув великий дипломатичний досвід, розвинувши свої природні здібності, залучив на свій бік татар. Хан кримський зобов'язався впродовж трьох років воювати разом з козаками проти Польщі й Литви. Татари об'єдналися з козаками, попри те, що були зацікав¬лені в ослабленні як Польщі, так і козаччини. До того ж мали й прямий матеріальний зиск. Адже під час бо¬йових дій їм надавалися право й можливість брати головну свою здобич — ясир. І хоча Хмельницький по¬годжувався на союз за умови, що татари будуть брати в полон лише шляхту й польське населення взагалі,

проте татари не дотримувалися цієї умови. Вони часто брали невільників, не з'ясовуючи їхньої національності, причому від кількох десятків до кількох сот тисяч. Це створювало в Україні додаткове напруження, але обійтися без татарської допомоги в боротьбі проти силь¬ної польської армії Хмельницький не міг. Тому він змушений був не лише миритися з грабіжницькими звичками своїх союзників, а й із непослідовною по¬ведінкою татар, які, бачачи, що одна з воюючих сторін перемагає, тут же переходили на бік іншої або ж просто виходили з бою, прирікаючи свого союзника на поразку. Так було впродовж усього періоду контактів Хмельницького з татарами.

Після двох катастрофічних поразок у битвах під Жовтими Водами та Корсунем Польща була на грані повної поразки. Король на цей час помер, обидва геть¬мани — коронний і польний — потрапили в полон і були віддані Хмельницьким своїм союзникам — тата¬рам. Польща залишилася без короля, без командування військом та й без самого війська.
Польська шляхта панічно боялася наслідків походу Хмельницького вглиб Польщі та його державницьких устремлінь, спрямованих на створення самостійної, не¬залежної держави. Тому плетиво дипломатичних інтриг досягло на цей час свого апогею. Польські дипломати повідомляли у Варшаву, що гетьман формує нове кня¬зівство, наголошує, нібито вся Україна здобута його шаблею, а столицею майбутнього українського князівства має стати Київ як традиційна столиця української дер¬жави. Дійшли й сигнали про те, що гетьман титулує себе «князем Русі».
Але Хмельницький на той час ще зовсім не був готовий до проголошення повного суверенітету Вітчизни. Самого поняття «суверенітет» тоді ще не існувало. Воно було запроваджене під час Великої французької ре¬волюції (1789 p.), А за часів Хмельницького в усій Європі панували монархії з певними елементами республікан-ського правління. Трапилося так, що події випередили готовність Хмельницького до проголошення самостійності України. Як писав Грушевський, гетьман того періоду нагадував козака, який, не можучи сісти на коня, по¬просив допомоги у Бога. Й Бог так його підштовхнув, що сіромаха не втримався на спині коня й перелетів аж на інший бік. Отож і в цьому разі розвиток народної війни зайшов так далеко, зумовивши такі рішучі заходи, до яких гетьман ще не був готовий ані політично, ні психологічно.

Ця неготовність Хмельницького до рішучих дій на державницьких шляхах вилилася в скромне прагнення до автономії в межах Польщі. Тому, здобувши такі вагомі перемоги, він, вдаючи, що не знає про смерть короля, направив до нього посольство з наказом вимагати 12-тисячний реєстр, виплату реєстровим козакам затриманої за останні 5 років платні, захисту прав пра¬вославних віруючих з поверненням відібраних церков у Західній Україні, Білорусі й Литві, До інструкції послам додавався список завданих козакам кривд від польської влади. В листі до короля описувалася сва¬воля польських адміністрації й магнатів стосовно укра¬їнців. Народне повстання гетьман кваліфікував як акт вимушеної самооборони, запевняючи короля у своїй вірності й лояльності. Знаючи про складні стосунки короля зі шляхтою, Хмельницький пропонував йому діяти разом.
Козацьких послів було прихильно прийнято й ви-лухано в сеймі, який запевнив їх у амністуванні всіх повстанців за умови, що буде розірвано союз з татарами, повернуто полонених і приборкано бунтівників. Сейм ухвалив рішення відрядити до козаків спеціальну комісію на чолі з відомим польським дипломатом православної віри Адамом Киселем. Йому було дано інструкцію по¬годитися на 10 чи 12 тисяч козацького реєстру й певною мірою задовольнити суто козацькі права й привілеї. Тим часом народне повстання підіймалося на якісно вищий щабель. І Хмельницький, щоб не втратити керів¬ництво ним, змушений був піти за повстанцями.

Він знову покликав на допомогу татар і надіслав листа польській адміністрації, в якому попереджав, що через сваволю окремих магнатів, особливо Яреми Вишневець-кого, змушений розпочати нову кампанію.

У битві під Пилявцями козаки знову здобули бли¬скучу перемогу. Думки старшини щодо подальшого ве¬дення війни не збігалися. Гетьман прийняв пропозицію однієї з партій рухатися далі вглиб Польщі. До цього його підштовхували й татари, які прибули вже після бою й жадали здобичі зі ще не розграбованих територій. Хмельницький змушений був розплачуватися з ними такою страшною ціною. Він оточив Львів, але не брав місто штурмом, щоб не віддати на поталу жадібним татарам цей економічний і культурний центр Західної України, а обмежився порівняно невеликою контрибуцією. Шлях на Варшаву після одержання цієї контрибуції був відкритий.

Але замість взяття безборонної Варшави гетьман зо¬середжується на виборах короля. Вплив його на мож¬ливі кандидатури на польський престол величезний.

Хмельницький відкидає кандидатуру королевича Кар-ла — брата покійного Владислава IV. Не приваблює гетьмана також особа семигородського князя Юрія Ра-коші. Хмельницький обстоює кандидатуру королевича Яна Казимира, якого сучасники кваліфікують як лю¬дину дуже невисокої інтелігентності, а Грушевський просто називає його психопатом. Проте Хмельницький наполягає на своєму, і його делегація, послана з-під Замостя до Варшави, вирішує долю виборів. Королем стає Ян Казимир.

Перед новим королем Хмельницький поставив ледь не ультиматум. Він висунув такі умови припинення війни: загальну амністію для всіх учасників повстання, повернення козацькому війську давніх вольностей, без¬посередню залежність гетьмана від короля, скасування церковної унії. Король наспіх задовольнив майже всі козацькі вимоги. Козаки дістали своєрідну територі¬альну автономію. Зростала чисельність реєстрових ко¬заків. Козацтво отримувало право вільного виходу в море. Король обіцяв розглянути й інші козацькі вимоги й благав про одне — якнайшвидше відвести козацьку армію в Україну.

І Хмельницький, замість того, аби скористатися без¬порадністю польської адміністрації, маючи всі можли¬вості для взяття столиці ненависної гнобительки всього українського, задовольнився королівськими обіцянками й повернув своє військо додому.

У Києві гетьмана зустрічали як тріумфатора, пере¬можця, захисника. Його прославляли, з ним зустрічалися різні групи населення. Проте на нього чекали в Києві й посли від молдовського й волоського господарів, від турецького султана й семигородського князя. Всі на¬магалися перетягти гетьмана на свій бік, не шкодуючи компліментів та авансів. Султан запропонував Б. Хмель¬ницькому через свого посла зробити титул гетьмана спадковим, від чого той ввічливо, але твердо відмовився. Тоді між Туреччиною та Україною було укладено уго¬ду, за якою українцям дозволялося вільно плавати по Чорному морю, а українських купців на 100 років звіль¬няли від мита.

Присутність послів робила Україну міжнародним чин¬ником, її найближчі сусіди намагалися втягти козацьку державу до різних зовнішньополітичних комбінацій. Пе¬реговори та бесіди з духовенством, українською інтелі¬генцією дали можливість гетьманові по-новому погля¬нути на себе. Він відчув себе не просто керівником козаків, а вождем усієї української нації. Це не могло не внести змін і в його політику.

У необхідності нової політики переконував Хмель¬ницького й патріарх Паїсій, який привіз до гетьмана дипломатичні доручення від молдовського господаря. Патріарх доводив важливість закріплення перемог ко¬зацького війська в інтересах усього східного право¬слав'я. Він пропонував гетьманові план союзу право¬славних держав (України, Московії, Молдови й Волощини); спрямованого на захист прав православних християн¬ських народів, поневолених турками.

Під натиском таких і подібних дипломатичних акцій, під впливом народного повстання Хмельницький зробив конкретні дипломатичні кроки вперед. Насамперед він прагнув розірвати Вічний мир між Польщею та Моско-вією І634 року. Для цього гетьман доручив патріархові Паїсію і своєму спеціальному послові, які відбули до Москви, зробити все можливе для того, щоб посварити Московію з Польщею. Він пропонує Московії окупувати Сіверщину, просить дозволу на прихід донських козаків на допомогу запорожцям. Як крайній захід, Хмельниць¬кий звертається з проханням хоча б застосувати дип¬ломатичний тиск проти Польщі. З Угорщиною гетьман домовляється про координацію дій після оголошення нею війни Польщі. В разі удару козаків зі сходу Ракоші мав наступати з Мукачевого, зайняти Галичину та Краків. Розпочав Хмельницький переговори з литовським геть¬маном і керівником литовських протестантів Янушем Радзивіллом. Складається враження, що від колишніх миролюбних сподівань гетьмана не лишилося й сліду. Б. Хмельницький став діяти рішучіше, Польща не могла не помічати його небезпечних дипломатичних кроків. Тому було форсовано приїзд в Україну поль¬ських послів. Місцем зустрічі гетьман обрав не Київ, а Переяслав, очевидно, бажаючи використати й назву цього міста — перейняти славу. Даремно посли нама¬галися домогтися від Хмельницького виконання його обіцянок, даних під Замостям, — позиція гетьмана була стійкою. Він впевнено заявив послам, що тепер його план полягає у створенні незалежної Української дер¬жави й визволенні українського народу з-під поль¬ського гноблення.

Киселеві, керівнику делегації, вдалося домогтися від гетьмана лише одного — точного роз¬межування польського та українського війська і вста¬новлення перемир'я до початку літа. Обидві сторони почали готуватися до продовження війни. І В результаті битви під Зборовом, коли хан вперше пішов (під впливом дарунків від канцлера Оссолінського) на зраду у вирішальну хвилину бою, було прямо на полі битви ^8 серпня 1649 року укладено Зборівську мирну угоду. За її умовами встановлювався 40-тисячний козацький реєстр. Перебувати козацтво мало на тери¬торії Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств. Ця територія переходила до гетьманської адміністрації. Перебування на ній коронного війська заборонялося. Урядовцями тут могли бути лише православні. Не мали права поселятися на тих теренах єзуїти та євреї. Київському митрополитові надавалося місце в польському сенаті. Учасникам повстання оголошувалася загальна амністія. Зборівський договір мав паліативний характер. Замість повного визволення України від польського панування довелося задовольнитися своєрідною національно-тери¬торіальною автономією й то лише для козацької вер¬стви. Все українське селянство знову поверталось у стан кріпаків і мусило відбувати панщину. Тому гетьман просив поляків тримати умови угоди в таємниці. Проте шила в мішку не втаїш, і скоро народ дізнався про умови миру. Стався новий вибух повстання, яке тепер Хмельницький змушений був сам і придушувати. Тому він лишився невдоволений умовами миру й розглядав його як тимчасову угоду, роблячи все для створення нової державної організації на території козацької України. Хмельницький поводився так, наче був монархом су¬веренної держави. Він розвинув широку дипломатичну діяльність. Гетьман провадив зносини з Московською державою, Туреччиною, Угорщиною. Офіційною назвою Української козацької держави на цей час стає назва — Військо Запорізьке,

Наприкінці 1649 року сейм у Варшаві в присутності послів Хмельницького затвердив основні Зборівські статті. Деякі з них трохи видозмінювалися, решта затверджувалася королівськими універсалами у незмінному вигляді. «До майбутнього сейму» відкладалися релігійні питання, які викликали на сеймі найбільшу дискусію.

Пошуки Богданом Хмельницьким історичного вибору майбуття України після укладення Зборівського миру.


Зборівський договір не розв'язував не лише внутрішніх, а й зовнішніх проблем. Хмельницький намагався не дратувати татар. Він навіть послав козацький загін на чолі зі своїм сином Тимошем на допомогу кримському ханові, що воював із черкесами. Але ханові цього було замало. Він робив все для того, щоб втягти козаків у війну з Москвою. Поляки ж хотіли знову створити ко¬аліцію проти турків, підбурити проти них козаків і розір¬вати козацько-мусульманський союз. Влітку 1650 року в столиці гетьмана Чигирині навіть з'явився посол Ве¬неціанської республіки, який вмовляв Хмельницького вирушити в морський похід на Царгород. Гетьман діяв у цій ситуації як блискучий дипломат. Він поставив умовою своєї участі в антитурецькій коаліції згоду на це польського короля і кримського хана, який, за да¬ними козацьких дипломатів, мріяв про звільнення від турецької залежності.

Кримський же хан усе підштовхував Хмельницького до війни проти Москви. Хмельницький війни не хотів, бо у разі чого розраховував на допомогу Московської держави у війні проти Польщі. Тому він спровадив татар на Молдову, господар якої Василь Лупул не хотів віддавати свою доньку заміж за Тимоша. А плани щодо синового одруження були великі, бо друга донька Лу-пула була за литовським князем Радзивіллом. Отже, завдяки цьому шлюбові гетьман прагнув принаймні за¬безпечити нейтралітет Литви в майбутній війні з Польщею. Відмовою взяти участь у антитурецькій коаліції Хмель¬ницький забезпечував собі також можливість домогтися хоча б нейтралітету чи допомоги Порти. 1649 року він відрядив посольство до Царгорода із заявою про свою «готовність» служити султанові. Наступного року геть¬ман повторив свою заяву, й до нього прибуло турецьке посольство. Відбувся обмін посольствами, як між авторитетними суб'єктами міжнародного права. А 1651 ро¬ку в Україну прибуло велике посольство від султана, яке привезло багаті дарунки. Але чи не найкращим дарунком була грамота, якою султан сповіщав гетьмана про те, що бере Хмельницького під свою опіку та оборону, Султан повідомляв також, нібито хоче мати при собі постійних козацьких резидентів.

Історики по-різному оцінюють цей крок гетьмана. Дехто навіть звинувачує його у зраді інтересів України. Але більшість вважає, що в даному разі йшлося про звичайний політичний союз. Бо саме в цей час аналогічні переговори велися і з Московією. На Московію тиск здійснювався тим, що в Україні дали притулок пре¬тендентові на московський престол самозванцеві Ти¬мофієві Акундінову.

Польща знала чи здогадувалася про дипломатичну гру Хмельницького. Тому робила свої кроки. Після смерті канцлера Оссолінського 1650 року в Польщі перемогла партія, яку очолював непримиренний ворог Хмельниць¬кого коронний гетьман Микола Потоцький. Він поши¬рював чутки, нібито Хмельницький займався створенням антипольської коаліції України з Кримом, Молдовою, Волощиною, Трансильванією, Туреччиною, до яких мог¬ли долучитися Швеція й Московія. Короля Потоцький залякував тим, що Хмельницький хоче скинути його з престолу й посадити на нього трансильванського кня¬зя Юрія Ракоші.

Під впливом агітації Потоцького й Польща вжила надзвичайних дипломатичних і військових заходів щодо посилення своєї безпеки. Все це свідчило про підготовку до нової війни.

Довкола україно-польських відносин була закручена складна дипломатична інтрига. Кожна з воюючих сторін намагалася надати боротьбі між собою вигляд боротьби за віру. До гетьмана прибув із грецького сходу мит¬рополит Йосаф Коринтський і привіз меч, освячений на Гробі Господнім у Єрусалимі. Це означало, що пра¬вославний світ вбачав у Хмельницькому борця за пра¬вославну віру. Зі свого боку, до польського короля прибув спеціальний легат від папи Римського й благо¬словив його на боротьбу за інтереси католицької церкви.

Не будемо зупинятися на трагічному перебігу подій під час битви під Берестечком. Крім великих людських втрат, козацьке військо позбулося також похідної кан¬целярії гетьмана з усіма дипломатичними документами. Поразкою були продиктовані принизливі умови Бі »"-церківського договору, укладеного у вересні 1651 року. За цим документом чисельність реєстрових козаків ско¬рочувалася наполовину — до 20 тисяч, Козацька тери¬торія зменшувалася з трьох до одного воєводства — Київського, а Брацлавське й Чернігівське поверталися під управління королівської адміністрації. Козаки звідти мали відійти. Гетьман зобов'язувався розірвати союз з татарами і взагалі не вести закордонних зносин. Що¬правда, оголошувалася амністія всім учасникам повстан¬ня, підтверджувалися також права православної віри. Саме під час ратифікації Білоцерківського договору в сеймі вперше стався випадок, через який потім нерідко виникала нездоланна перешкода на шляху ухвалення державного рішення: один шляхтич з Литви своїм «вето» заблокував рішення сейму. Це дало змогу Хмель¬ницькому ігнорувати умови угоди. Гетьман підтримував зносини з Московською державою, Туреччиною і Кри¬мом. Втрутився він у черговий раз і в справи Молдови, під час походу до якої у битві під Батогом у липні 1652 року знищив чималу польську армію.

Одруження сина з донькою молдовського господаря Лупула дало змогу Хмельницькому сподіватися на те, аби втягти в орбіту українських інтересів Молдовське й Волоське князівства, а може й на те, що ці князівства стануть залежними від України. Плекав надію гетьман навіть на те, що зможе посадити Тимоша на молдов¬ський престол, змістивши Лупула на Волоське або Се-мигородське князівство. Тиміш втягнувся в цю боротьбу, яка набула драматичних форм, і врешті-решт загинув під час облоги міста Сучави. Балканська політика геть¬мана по суті потерпіла крах.

Не досягнувши порозуміння з Туреччиною та іншими країнами Сходу й Балкан, виснаживши до краю свої сили, Хмельницький знову зав'язав близькі стосунки з Москвою. Війна з Польщею також не викликала вже такого ентузіазму в населення, як це було на початку її. Про взаємну виснаженість свідчила битва під Жван-цем. Хоча перевага була на боці козаків, однак крим¬ський хан у черговий раз зрадив їх, виступивши по¬середником у переговорах між поляками й козаками і змусивши Хмельницького замиритися з поляками на умовах Зборівського договору. Сам хан задовольнився великою контрибуцією та правом брати ясир на Волині й у Галичині. Гетьман, дізнавшись про це, послав свої війська із завданням відбирати ясир у татар, не зупи¬няючись перед розгромом загонів колишнього союзника. Укладена в грудні 1653 року Жванецька мирна угода повторила в основному Зборівський договір. Війна за¬йшла у безвихідь, Хмельницький дедалі більше схи¬лявся до союзу з Москвою.

Ще наприкінці 1648 року, маючи за плечима низку вражаючих перемог над поляками, Б. Хмельницький через свого посланця полковника С, Мужиловського попросив у Москви дипломатичної підтримки й воєнної допомоги. Цар не поспішав з остаточною відповіддю: він мав свої розрахунки. Проте інтерес до України був такий великий, що за роки Визвольної війни Москва надіслала до Б. Хмельницького 13 посольств.
Переговори гетьмана з Москвою зайшли так далеко, що в час, коли укладалася Жванецька угода, посли московського царя вже їхали в Україну, аби обговорити план союзу з Москвою та протекції царя над Україною. Хмельницький на цей час уже розумів, що позбутися ролі сіамського близнюка з Польщею без чужої до¬помоги неможливо. Тому він апелював до релігійних почуттів московського царя, заманюючи його значними територіальними поступками з боку Польщі в разі пе-ремоги над нею.

Але Московія боялася встрявати в черговий виснаж¬ливий конфлікт з Польщею. Вона вдоволено спосте¬рігала за процесом взаємного виснаження Польщі й України. Коли ж ознаки ослаблення Польщі ставали дедалі відчутнішими, Московія поводила себе щодо неї все агресивніше. У дедалі гостріших нотах та інших дипломатичних документах Московія вимагала від Польщі відшкодування за різні кривди та збитки, завдані колись поляками московській стороні.

Те, що відбувалося перед Переяславською угодою, мало таку передісторію. У квітні 1653 року козацькі посли Бирляй та Мужиловський прибули до Москви з пропозицією: козаки не хочуть миритися з поляками, просять прийняти гетьмана з Військом Запорізьким під цареву високу руку, Після цього Московія розпочала переговори з Польщею, причому цар узяв на себе функцію посередника між Україною й Польщею. Цар запропо¬нував королеві помиритися з Військом Запорізьким, по¬вернути козакам усі права за Зборівським договором, скасувати унію тощо.

Переговори завершилися невдало. Тоді цар грамотою від 22 квітня 1653 року повідомив Хмельницького: «Мьі изволили Вась принять под нашу Ц В. руку». Але Земський собор довго не наважувався затвердити це царське рішення. На його сесіях всебічно обговорюва¬лася можливість протекторату Московії над Україною, зважувалися причини й наслідки такого непростого кроку, Найголовнішими аргументами на користь взяття України під царську руку були: безчестя цареві з боку Польщі (тут швидше йшлося про вперте небажання поляків прийняти московські умови), утискування пра¬вославної віри в Польщі, небезпека можливого пере¬ходу Хмельницького під руку Туреччини. І аж у жовтні 1653 року собор врешті ухвалив рішення просити царя, аби він прийняв Україну «під свою високу руку задля православної віри й святих Божих церков». Після цього гетьмана повідомили, що в Україну відбуває царське посольство.

Перша зустріч гетьмана з московськими послами ста¬лася 7 січня 1654 року в Переяславі. Хмельницький довідався, що посли привезли царську грамоту. Був обговорений ритуал присяги. Вранці 8 січня гетьман мав провести таємну нараду з козацькою старшиною, потім посли повинні були оголосити царську грамоту, далі гетьман знову мав провадити нараду зі старшиною і, нарешті, у соборній Переяславській церкві гетьман повинен скласти присягу. Згодом цей порядок був уточ¬нений, бо після таємної наради постало питання про необхідність скликання козацької ради, що не перед¬бачалося попередньо. Після проведення такої ради Хмельницький відвідав послів, Бутурлін передав йому царську грамоту, тут же зачитану писарем Виговським. Наближалася найвідповідальніша мить: присяга в церкві. Але раптом уже в церкві гетьман звернувся до мос¬ковських послів з вимогою передусім скласти присягу від імені московського царя. Посли навідріз відмовилися це зробити, мотивуючи свою відмову тим, що, мовляв, в Московії всі складають присягу цареві, але цар нікому її не складав і складати не буде, чого не можуть узяти на себе і його посланці. Посли пропонували повірити цареві на слово, бо «слово государево пре-менно не бьівает"ь».
Але гетьман зі старшиною виявили рішучість і по¬казали характер. Уже 12 січня до Бутурліна прибули Виговський, суддя Богданович (Зарудний), місцевий пол¬ковник Тетеря з вимогою дати листа за підписом цар¬ського посла, яким би підтверджувалися колишні ко-зацькі вольності, права й маєтності, бо на слово, мовляв, на місцях учасникам присяги люди не повірять. Це була спроба козацької старшини порушити питання про укладення договору з Москвою. Бутурлін відмовився дати такого листа, вказавши на право козаків самим звернутися через своїх послів безпосередньо до царя.

Так завершилася підготовча робота до рішучого кро¬ку, який мала зробити Україна на краю історичної прірви, до якої затягувало її перебування під Польщею. Не відаючи про свою подальшу долю, гетьман і народ України сподівалися на те, що православний цар не дасть на поталу рідну віру, з повагою ставитиметься до прагнень українського народу до волі й незалеж¬ності, вважатиме Україну рівноправним партнером у боротьбі зі спільними ворогами.