Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Протягом цілого свого життя полковник Іван Нечай (р.н. невід. - помер після 1663) перебував у затінку слави свого знаменитого брата, народного героя Данила. Звичайно, можна сказати: "Така його доля". Але, придивившись до деяких вчинків і бойових подвигів цього Богданового соратника ближче, починаєш жалкувати, що для нас він і досі з братового затінку не вийшов. Бо навіть коли йдеться про те, що зробив саме він, сучасники наші, в кращому разі, плутають його з Данилом Нечаєм, або ж просто не можуть уторопати, про кого мова.

Як і Його брат, Іван Нечай одразу приєднався до повстанців, і справно служив офіцером Визвольної армії Хмельницького. Але згодом гетьманові сяйнула думка, що цей досвідчений, відданий народній справі чоловік, брат славетного полководця, міг би з гідністю виконувати обов'язки посла. Починаючи повстання, Хмельницький, як ми знаємо, залишив у Криму свого старшого сина - Тимоша - і як представника козацтва при дворі хана, і як заручника, що мав гарантувати вірність гетьмана домовленостям з Кримом. Ясна річ, дипломатичні зв'язки з Бахчисараєм цим не обмежувалися. Час від часу гетьман посилав туди свої посольства. Але з 1650 року при дворі Махмет-Гірея з'явився постійно акредитований посол. Ним став Іван Нечай.

Усе повстання Хмельницького проходило під знаком союзу з кримськими татарами. Союзники це були ненадійні. Раз у раз вони зраджували гетьмана, не цуралися самочинних нападів та руйнацій, перекидалися на бік Польщі, проте, зрештою, іншого тактичного союзника, який би не тільки допомагав у боротьбі з поляками, а й хоч сяк-так убезпечував південні кордони України, Хмельницький не мав. Ось чому гетьман міг довірити дипломатичну місію в Криму тільки дуже близькій, надійній людині.

Полковник Іван Нечай був саме таким - надійним і близьким. Вже хоч би тому, що молодша гетьманова донька Олена обрала собі його за чоловіка. Якщо зважити, що за цей період відносини з Кримом складалися по-різному, час від часу набуваючи загрозливих і навіть трагічних відтінків, то можна зрозуміти: Нечаєві доводилося докладати чимало зусиль, щоб і ситуацію переломити і самому під гарячу ханову руку не потрапити. Місія Богданового зятя в Бахчисараї тривала по 1653 рік. По тому, повернувшись в Україну, він виконував різні дипломатичні доручення, певний час перебував при гетьманові чи то в ранзі ад'ютанта, чи то офіцера з особливих доручень.

Судячи з усього, бойового офіцера таке становище не влаштовувало, і 1656 року він знову очолив полк. А, щойно дійшла звістка, що в Білорусії, під час облоги Старого Бихова, загинув Іван Золотаренко, гетьман скерував Івана Нечая туди, надавши йому доти незнаного чину "полковника білоруського". На практиці це означало, що, по суті, Нечай стає керівником усієї території, що перебуває, чи й надалі перебуватиме, під контролем українських військ, тобто намісником гетьмана в Білій Русі.

Доручення це було нелегким з кількох причин. По-перше, Нечай та його воїни відчували постійний натиск литовсько-польських військ і певної частини білоруських аристократів, що залишалися вірними Речі Посполитій і Великому Князівству Литовському. По-друге, за всіма порухами українців у Білій Русі ревно стежили росіяни, які вперто не бажали визнавати будь-якого впливу України на життя цієї території. Вже тоді росіяни чомусь вважали, що право впливу на білоруські землі і справи мають тільки вони. Але в тому й річ, що білоруські повстанці, селянство, навпаки, намагалися брати приклад з козаків. Тим паче, що Нечаїв попередник Іван Золотаренко всіляко сприяв запровадженню в Білорусії козацького ладу та козацьких звичаїв. Білоруські повстанці почали навіть заводити собі на головах оселедці та оголошувати себе козака ми-запорожцями.

Іван Нечай повів справу свого попередника далі. Він відтіснив литовсько-польські війська від кордонів і аж до 1659 року, власне, вже й по смерті гетьмана Хмельницького, правив отаким собі юридичне но оформленим білоруським князівством.

Смерть гетьмана, і боротьба за булаву, що спалахнула одразу після неї, на певний час вибили І. Нечая з сідла. З одного боку він мав ніби підтримувати кандидатуру Юрія Хмельницького, та, водночас, як тверезий політик, розумів, що той іще не готовий узяти на себе керівництво державою. До того ж, мало не всі інші претенденти на булаву, через родинні зв'язки, теж виявилися не чужими йому людьми. Подробиць його тогочасного життя і дій до нас майже не дійшло, проте відомо, що, повернувшись в Україну, полковник Нечай рішуче підтримав гетьмана Виговського. Зокрема, він був учасником великої ради в Гадячі (вересень 1668), яка ухвалила новий українсько-польський договір, що передбачав союз із Польщею на рівноправних засадах. Цей договір, як відомо, сприйняли в нашій державі неоднозначно. Він послаблював залежність України від Росії, але посилював залежність від Польщі чи, принаймні, зближував з нею.

Іван Нечай опинився серед тих, хто підтримав цю угоду не лише політично, а й збройне, взявши участь у конфлікті з Росією та прихильними до неї українськими військами, якого окремі історики не без підстав називають "українсько-московською війною 1659 року*. Під час однієї з битв цієї війни, що точилася з перемінним успіхом, Іван Нечай потрапив у полон до росіян. Його заслали до Тобольська. Можна не сумніватися, що від смертної кари його врятувало тільки те, що він був зятем Б. Хмельницького, і росіяни - з політичних міркувань - мусили зважити на це. Остання згадка про нього датується 1663 роком.