Тема 5 УКРАЇНА В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ЄВРОПИ ІІ пол. XVII—XVIII ст.: ЛЕКЦІЯ 2
• Українська карта в планах європейських країн під час Північної війни 1700—1721 років
• Зовнішня політика гетьмана Івана Мазепи та її наслідки для України
Українська карта в планах європейських країн під час Північної війни 1700—1721 років.
Україна була ок¬ремим державним утворенням в Московському царстві. Характер і форми цієї державності визначалися щоразу під час виборів нового гетьмана в так званих статтях. Уже йшлося про деякі з них. Характер відносин між Україною та Московією дедалі більше нагадував ва¬сальну залежність першої від другої. Хоча Москва за¬лишала Україні широку внутрішню автономію: владу гетьмана, якого обирали, власні закони, адміністративний і судовий устрій, військо, фінанси тощо. Драматичною закономірністю кожних нових статей ставав поступовий, але невпинний рух до обмеження української автономії й влади гетьмана.
Не були винятком і статті, названі Коломацькими, які новий гетьман Мазепа змушений був укласти з московськими урядовцями на березі річки Коломак між Полтавою та Харковом, 22 пункти статей багато в чому повторювали старі, але було чимало й нового. Старшина, яка колись сама просила царя заборонити гетьманові мати зносини з іншими державами, тепер оговталася й хотіла домогтися такого права, але в цьому було категорично відмовлено. Мало того, будь-які листи, що надходили від урядів інших країн, наказувалося не¬гайно пересилати до Москви. Були оговорені козацькі права й привілеї: звільнення від податей і повинностей на маєтки, ґрунти, сіножаті, ліси, млини тощо. Під¬тверджувалися права київських та ніжинських міщан, зазначені в попередніх договорах. Скасовувалися орен¬ди, які найбільше досаждали селянам. Чисельність ре-єстровиків становила ЗО тисяч. Гетьман не мав права скидати з посад старшин, не поставивши до відома царя. Резиденцією гетьмана визначався Батурин. Побли¬зу його, ніби для охорони, мусив перебувати полк мо¬сковських стрільців. Воєводи московські з гарнізонами мали стояти в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі і Острі, але без права втручатися в місцеві справи. На козаків покладалися обов'язок захисту південних кор¬донів від татарських наскоків і будівництво укріплень на південному кордоні Гетьманщини вздовж річок Орелі й Самари. Вперше до статей вносилося положення про те, що гетьман і старшина повинні дбати про зближення з московитами, особливо через змішані шлюби. Це вже була ознака чіткої етнічної імперської політики.
Після Самойловича залишилося величезне багатство у вигляді готівки (майже півмільйона золотих) і дорогих речей, понад 19 тисяч маєтків, і Москва наполягала на тому, щоб половина цього багатства пішла до царських скарбів, а половина — до військових. Але фактично друга половина перейшла в розпорядження нового геть¬мана, який дуже швидко став чи не найбагатшою лю¬диною в імперії. У нього було лише маєтків ледь не 20 тисяч.
Мазепа був, очевидно, від природи геніальним дип-ломатом. Сучасники дружно відзначали, що не було людини, яку б Мазепа не переконав або не влестив, наполягаючи на своєму. Його любили при дворі поль¬ського короля, часто посилаючи з дипломатичними до¬рученнями, й при штабах лівобережного й правобе¬режного гетьманів — Дорошенка й Самойловича, також використовуючи його непересічний дипломатичний хист. Він сподобався Василеві Голіцину, царівні Софії, моло¬дому цареві Петру. Зумів Мазепа увійти в довіру й до багатьох європейських монархів, з якими, попри заборону, підтримував дипломатичні зносини. Завдяки своєму дипломатичному хистові Мазепа часто рятував власне життя, бо через неспокійний характер він не раз потрапляв до екстраординарних ситуацій.
Першою серйозною бойовою операцією за участю Мазепи був черговий похід на Крим, який здійснив Василь Голіцин 1689 року. Гетьман допомагав йому і військовою силою, і продовольством, і боєприпасами, й порадами. Чергова помпезна спроба підкорити Крим успіхом не увінчалася, проте була представлена в Москві як блискуча перемога. Голіцина обсипали нагородами. А він був вдячний Мазепі за допомогу.
Мазепа того ж 1689 року на чолі величезного по¬сольства прибув до Москви. З ним приїхала вся ге¬неральна старшина, п'ять полковників, а всього у його делегації налічувалося понад триста чоловік. Везли із собою й багаті дарунки, бо вже знали, що Москва гроші любить.
Вітали гетьмана як могутнього союзника й володаря. Назустріч козацькій дружині виїхав почесний караул з кінноти й піхоти. Біля воріт Москви на Мазепу чекала царська карета. За давнім візантійським етикетом один з бояр весь час питав про здоров'я гетьмана.
Мазепа в цей час святкував свій тріумф. Йому влаш¬тували в Кремлі пишний прийом, славили його подвиги, передали від імені царів багаті дарунки: срібну вазу й золотий пояс, прикрашений діамантами. Мазепа відвідав царя Івана та патріарха, але не зумів зустрітися з Петром.
Здавалося б, усе чудово. Але трапилося непередба-чуване. Саме в дні перебування гетьмана в Москві там стався по суті державний переворот. Молодий цар Петро відправив царівну Софію в Новодівочий монастир, а сам став повновладним монархом, проігнорувавши не¬доумкуватого брата Івана.
Добре знаючи московські абсолютистські звичаї, Ма¬зепа готувався до найгіршого. Розуміло складність ста¬новища і його оточення. Воно вже навіть почало підбирати наступника на посаді гетьмана. Але всі погано знали Мазепу. А він ризикнув і цього разу. Під час зустрічі з 17-річним Петром Мазепа просто зачарував молодого царя. До чарів він долучив ще й багатющі дарунки: великий золотий хрест, викладений самоцвітами, чудову шаблю (наївний хроніст тієї доби оцінював її у 2 тис. крб.) і золоті обручі для царської родини. Все це дуже спо¬добалося, і повертався Мазепа додому в ще більшому фаворі, ніж їхав до Москви.
Вдома на нього чекав конфлікт з запорожцями. Ко¬зацька голота вважала, що Мазепа, провадячи свою політику в інтересах старшини, нової української шлях¬ти, ігнорує інтереси простих козаків і селян. Тому три¬валий час гетьман не був популярним на Січі. Там часто починалися проти нього заколоти й повстання, до того ж переховували призвідців або ж винуватців цих акцій. Серйозний, екзамен довелося витримати геть¬манові у зв'язку з повстанням Петрика.
Колишній полтавський писарчук втік на Запоріжжя, де швидко став головним писарем Січі. Враховуючи ненависть простих людей до нових поміщиків, закликав козачу сірому спільно з татарами прогнати Мазепу. Петрик переконав кримського хана в необхідності розпочати війну проти Москви й навіть уклав з татарами союзний договір, за яким Україна зрікалася своїх договорів з Московією і ставала союзницею Криму. Після цього він звернувся до запорожців з таким маніфестом:
«Болюче дивитись, як чужинці руйнують і гноблять рідний край.
Не диво, що таке робить польський король. Колись ми були його піддані, але завдяки Богові та Хмель¬ницькому ми визволились і накоїли Польщі стільки лиха, що вона й досі не може подужати.
Не диво, що нашим ворогом є хан: з давніх-давен ми руйнували його землі.
Та дивне ось що: поведінка московських царів; вони не завоювали нас зброєю; наші предки з власної волі для оборони православної віри піддались їм свободно. І Москва зробила із нас свою передню сторожу: звідки ворог не йде, він у першу чергу руйнує наш край, за яким Москва ховається, як за твердинею. Та і цього їй мало; вона хоче ще зробити з нас своїх невільників».
Цей цінний документ, кожен рядок якого доходив до сердець тих, до кого він був звернений, написаний у Сімферополі. Багато запорожців відгукнулося на за¬клик Петрика, обравши його гетьманом України. Татари разом з козаками пішли походом проти Мазепи.
Почалася затяжна й нелегка боротьба. Агенти Мазепи заздалегідь доповідали про кожен порух Петри-кового війська та про все, що робилося в його таборі. Петрика підтримала й частина селян, бо він оголосив про передачу їм, на випадок перемоги, всього панського добра.
Так в українському визвольному, русі вкотре вия¬вився віковічний конфлікт між національною й соціальною течіями. Петрик був виразником інтересів козацької бідноти й селянства. Він одночасно прагнув скинути московське ярмо й українських панів. Мазепа ж хотів незалежної України для себе й новоствореної ним аристократії. Але за Мазепою стояла більша сила, і всі походи Пет¬рика разом з татарами були розгромлені.
Козацькі війська дедалі більше залучалися до реа¬лізації планів московського царя. Коли він вирішив про¬бити вікно до Чорного моря й обложив Азов, Мазепа разом з козаками одержав завдання не допустити татар до цього міста. Він не лише виконав це доручення, а й взяв штурмом недоступну раніше фортецю Кизикер-мен (нині Берислав). Цар був задоволений операцією.
Зміцнюючи свій авторитет, Мазепа одночасно дбав про посилення впливу України на міжнародні справи. Гетьман прагнув зробити з Батурина європейську сто¬лицю. При його дворі був заведений дуже точний це¬ремоніал, за яким гетьман приймав іноземних послів з королівською пишністю. На утримання дипломатії йшли великі кошти.
За Мазепою закріпилася слава опікуна й захисника православної церкви й науки. Ця слава поширилася серед православних Оттоманської імперії. Й чимало грецьких єпископів, болгар, сербів і навіть арабів приходило до Батурина просити допомогу. Гетьман допомагав в міру своїх сил. Він навіть видав власним коштом Євангелію арабською мовою. Ця книга, оздоблена брильянтами, зберігається в Алеппо. На великі свята в церкві Святого Гробу Господнього в Єрусалимі й досі користуються срібною мискою, вирізьбленою якимсь італійським мит¬цем, з таким написом: «Щедрий дар великого гетьмана Його величності Івана Мазепи».
Про зрослий авторитет Мазепи в європейських дво¬рах свідчить і спогад французького посла де Бонака, який писав, що в Україні він не зустрічав людини, яку можна було б порівняти з Мазепою не лише впли¬вом і багатством, а й освіченістю та широтою світогляду.
Впродовж правління Мазепи відновлюються безпо¬середні торговельні зв'язки України із закордоном, пе¬рервані за часів Руїни. Насамперед партнерами України прагнуть стати Пруссія, Швеція, Австрія. В ці країни вивозять збіжжя, льон, прядиво, худобу, віск, сало, шкіри, тютюн, а звідти імпортують різні тонкі тканини, білизну, металеві вироби, коси, предмети розкошів, музичні інструменти, книги, дорогі вина, колоніальний крам то¬що. Головними центрами українського експорту стали Бреслав, Ґданськ, Кролевець (Кенігсберг^, Риг'а. Через них українська сировина йде до Німеччини, Англії, Голландії, Швеції. Здійснюються у великих розмірах торговельні операції з Литвою, Польщею, Московією, Кримом, Туреччиною, Волощиною. Важливим торговель¬ним центром стає Стародуб з багатими купецькими гільдіями, які ведуть широку торгівлю із закордоном.
На зламі двох століть у Європі зав'язується тугий вузол проблем, який відбивається на майбутті всього континенту. На півдні частина питань була вирішена укладенням мирних договорів сепаратного характеру між Австрією, Польщею й Туреччиною. Петро І, зали¬шившись один-на-один з турками, 1700 року у Констан¬тинополі уклав з Оттоманською імперією перемир'я на 30 років. За умовами перемир'я все північне узбережжя Азовського моря з Азовом відходило до Московського царства. Заборонялося будівництво укріплень у гирлі Дніпра, а існуючі фортеці мали бути зриті. Так зникли з лиця землі Таванськ і Кизикермен. За цим перемир'ям Україна одержувала частковий доступ до Чорноморсь¬кого й Азовського узбереж, що мало вирішальне зна¬чення для її економічних і політичних інтересів.
Розв'язавши собі руки на півдні, Петро І всю увагу переключив на північ, куди перенісся й центр вирішення європейської долі. Цар марив за всяку ціну вийти до Балтійського моря. Заради цього Петро І укладав різні союзи, і не помишляючи враховувати інтереси України та інших частин імперії, які мимоволі залучалися до його авантюр.
Цар вирішив скористатися молодістю Карла XII — короля могутньої тоді Швеції, ледь чи не єдиної во¬лодарки Балтійського моря. Глибокою осінню 1699 року Петро І уклав угоду з польським королем про поділ шведських володінь, до якої згодом приєднався король Данії. Польща прагнула дістати Лівонію та Естонію, Росія хотіла мати Інг'рію та Карелію, вийшовши в такий спосіб нарешті до Балтійського моря. А Швеція своїх володінь нікому без бою віддавати не збиралася. Тому 1700 року розпочалася війна, названа Північною, і три¬вала вона 21 рік. її початок збігся з розгортанням бо¬ротьби Франції з коаліцією у складі Іспанії, Англії, Голландії й Німеччини за так званий іспанський спадок. Обидві війни постійно перепліталися боковими гілками. Україна ж попри свою волю втягувалась у війну з колишнім надійним союзником.
Зовнішня політика гетьмана Івана Мазепи та її наслідки для України.
Петро І без жодних вагань порушив договір між Україною й Московією про те, що українські війська поза межами вітчизни викори¬стовувати заборонялося. На той час українська армія налічувала 60 тисяч козаків, а московська — 70 тисяч воїнів. Карл XII мав 110 тисяч війська.
Спочатку до бойових дій на далекій півночі було залучено 12 тисяч козаків. Згодом Петро І зажадав підкріплення. Пішло ще 7 тисяч — 5 полків на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом. Ко¬заки вдало воювали, але петрівські солдати знущалися над ними, навіть відбирали бойову здобич. Це викликало велике незадоволення козацтва в цілому. Мазепа обережно, не виявляючи себе, підбурював козаків проти Москви.
У цей час на Правобережжі з'являється яскрава по¬стать фастівського полковника Семена Палія. Цей патріот прагнув організувати на правому березі козаччину, пе¬редати її під владу лівобережного гетьмана, з'єднавши в такий спосіб розірвану навпіл Україну. Палій підняв проти Польщі повстання, яке успішно розвивалося. Але на пропозицію Мазепи прийняти Палія разом з усім Правобережжям у своє підданство Петро І відповів рішучою відмовою, бо не хотів псувати стосунки зі своїм союзником польським королем. Царя більше цікавила допомога поляків у боротьбі зі Швецією.
Карл XII попри свою молодість успішно розвивав бойові дії на всіх фронтах. Під виглядом допомоги Польщі Петро І наказав Мазепі просуватися в глиб цієї країни. Виконуючи наказ царя, гетьман захопив Київщину, Волинь, а згодом і Галичину зі Львовом. У цей час він заарештував Палія й відправив його до Батурина, Звідти фастівського полковника вислали до Москви, а згодом — до Сибіру. Народ засудив Мазепу за цю акцію.
В Україні в цей час недаремно боялися, що Петро І в разі наступу Карла XII залишить її напризволяще, кинувшись рятувати свої північні надбання і безпосе¬редньо Москву.
Постало доленосне питання: що ж діяти далі? Україна програвала від будь-якого повороту війни. В разі виграшу Карла XII вона перетворювалася на здобич його союз¬ника Станіслава Лещинського, нового польського ко¬роля. А коли б переміг Петро І, то Україна через централізаторську його політику втратила б і рештки своєї автономії. З цієї ситуації треба було шукати якийсь прийнятний для майбутнього України вихід.
І перед Мазепою постав тяжкий вибір: з ким бути? Старшина, пам'ятаючи давні традиції, дедалі більше схи¬лялася до союзу зі Швецією. Московське ярмо вже давалося взнаки, і тому хотілося спробувати увійти в союз з країною, віддаленою від безпосередніх кордонів України, яка не могла б претендувати на всю чи частину її території. Між Карлом XII і Мазепою почалися переговори, але їхні подробиці навряд чи стануть колись нам відомими, бо всі шведські архіви згоріли під Пол¬тавою. Відомо лише, що обидва учасники переговорів зберігали цілковиту таємницю, не довіряючи паперові того, що можна було використати проти них. Переговори були непростими: посланцями чи посередниками з обох боків виступали й польська княжна, і ченці, і свяще¬ники. Ускладнювало переговори те, що надто багато було поставлено на карту, особливо з боку Мазепи. Але гетьманові стало відомо, нібито цар пропонував Україну навіть англійському лорду Мальборо.
Мазепа не переривав своїх міжнародних зв'язків. Француз Балюз, відвідавши Москву, повертався через Україну, де гостював у Мазепи, У своєрідному звіті до керівництва Балюз, зокрема, зазначав: «Його дуже поважають у козацькій країні, де народ назагал сво-бодолюбивий і гордий і мало любить тих, що ним во¬лодіють». Характеризуючи інші риси гетьмана, фран¬цузький гість пише: «Він має великий досвід у політиці: у протилежності до москалів він слідкує і знає, що діється у чужих країнах... Від цього володаря не міг я нічого певного витягнути. Він належить до тих людей, що воліють або зовсім мовчати, або говорити і не ка¬зати». Балюз побачив у резиденції гетьмана портрети тогочасних володарів Європи: «На найвиднішому місці знаходиться гарний портрет Його Величності (французь¬кого короля.— /. О.), Там же, але на менш видному місці, я бачив портрети Цісаря, Султана, польського Короля та інших володарів».
Тим часом, як і події, переговори поволі просувалися вперед. У вересні 1707 року Мазепа покликав шведів на допомогу, обіцяючи знищити 7 тисяч російських солдатів, що стояли гарнізонами в Україні. Карл XII відвів Україні почесне місце в антиросійській коаліції, яку він цілеспрямовано готував. За ним тепер стояла Польща, шукали його дружби Австрія, Великобританія, Нідерланди й Франція, прагнула до союзу Туреччина. Боялися його Данія і Пруссія. Коли б Україна долу¬чилася до цієї коаліції, то був би створений природний міст між Туреччиною та шведськими володіннями.
А втім події стрімко розвивалися. Посланець Кар¬ла XII повідомив, що вже підготовлений проект договору з Мазепою. Проте гетьман зволікав. Він хотів прийняти пропозиції шведського короля тоді, коли переконається, що цар не може боронити не лише Україну, а й власну землю. Тоді весь світ мав стати свідком, що гетьман, либонь, змушений був іти за подіями. І знову обачний гетьман не компрометував себе писаним словом. Він продовжував спілкуватися з Карлом XII через посланців. Карл XII вивів його на свого союзника Станіслава Ле-щинського. А той ледь не провалив справу, розпатя¬кавши турецькому послові, що Мазепа — його приятель. Довго довелося гетьманові маскувати це чванство. Тут стався скандал з доносом Кочубея та Іскри, який геть¬манові вдалося пригасити завдяки своєму найвірнішому приятелю московському канцлерові Головкіну та довіреній особі Шафірову, найталановитішому російському дип-ломатові тієї доби.
Нарешті між королем «шведів, готів і вандалів» і гетьманом України була підписана таємна угода. Про глибоку її таємність свідчило те, що знали про неї, окрім короля й гетьмана, лише шведський прем'єр-міністр Піпер та, можливо, генеральний писар Орлик. Орлик і наводить пізніше б пунктів з цієї угоди:
«Ст, 1. Його Королівська Величність зобов'язується боронити Україну і частину Краю козаків, приєднаного до неї, і послати туди негайно на поміч війська, коли це буде необхідним або коли князь (Мазепа) і Гене¬ральна Рада будуть цього домагатися. Ці війська, ввій-шовши в край, будуть під командою шведських гене¬ралів. Та як довго будуть їх там уживати, його Ве¬личність передасть їх під провід князя або його наслідників, а вони будуть уживати їх так довго, як довго бачитимуть у цьому потребу. Його Королівська Величність буде оплачувати їх, а козаки постачати їм харчі.
Ст. II. Все те, що буде завойоване на давніх мос¬ковських володіннях, належатиме згідно з правом воєнним до того, хто займе це як переможець. Та все те, що буде признане як колишня власність українського на¬роду, буде передане або збережене для українського князівства.
Ст. III. Український князь і Генеральна Рада будуть панувати надалі згідно з правом, яким користувалися досі на всьому просторі князівства і частин, до нього приєднаних.
Ст. IV. Іванові Мазепі, законному князеві, ніяким робом не будуть перешкоджати у володінні цим князівством. Після його смерті, яка, як надіємося, не прийде швидко, буде забезпечена свобода для ук-раїнських земель, згідно з її правами і давніми законами.
Ст. V. Що торкається гербу і титулу українського князя, то не буде ніяких змін у досі прийнятих звичаях. Його Королівська Величність не може засвоїти собі того титулу ані того гербу.
Ст. VI. Для більшої забезпеки так цього договору, як і України, князь і Генеральна Рада відступлять його Королівській Величності на час цієї війни, як довго триватиме небезпека, кілька своїх міст, а саме Стародуб, Мглин, Полтаву, Батурин і Гадяч».
До Петра доходять звістки про можливу Мазепину зраду, але цьому не вірять ні сам цар, ні його міністри. Та й як можна підозрювати людину, яка наказує свя¬щеникам відправляти богослужіння в усіх церквах за перемогу Петра І, присилає цареві в дарунок 2 тисячі дукатів і просить затвердити купівлю нових маєтків у Московії?
І все ж рано чи пізно Мазепі треба було вибирати між Петром І і Карлом XII. Цей вибір стався 4 листопада 1708 року, коли Мазепа разом з козацьким загоном приєднався до шведського короля. З цього часу поча¬лися й для України, і для гетьмана тяжкі часи.
Мазепа виступив із зверненням до українського війська (його можна прочитати в книзі О. Я, Єфименко «Історія України та її народу», с. 241—244). Він пояснював козакам мотиви такого рішучого кроку. Відкидаючи зви¬нувачення в зраді, Мазепа пише: «Бачився я з обома воюючими королями, шведським і польським, і все вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнацій у майбутній на неї навалі, а щодо Великороси, нам єдиновірної і єдиноплемінної, випросив у нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати ні з щведами, ані з поляками, ані з велико-росіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою...» Пояснював Мазепа й свої надії на конкретні зовнішні кроки щодо забезпечення незалеж¬ності України, називаючи й головних гарантів са¬мостійності — провідні європейські країни.
Петро І при перших звістках про цей рішучий крок гетьмана не вірив нікому, але коли переконався в цьому, його гніву не було меж. Він видав два маніфести до всього українського народу та інструкції власним ге¬нералам. Це сталося 7 і 8 листопада. В цих документах Мазепа оголошувався зрадником, але не лише царя, а й України. Тут Петро І не цурався й неприхованої неправди. Так, у одному з маніфестів написано: «Він (Мазепа) порозумівся зі шведським королем і Лещин-ським, щоб наново віддати Малоросію під Польщу і щоб передати унії Божі церкви і наші славні монастирі». Після маніфестів розпочався страшний терор, про який ви знаєте з курсу історії України — доля Батурина тощо.
За розпорядженням царя Мазепа був підданий цер¬ковному прокляттю, так званій анафемі. Вона проголо¬шувалася в Успенському соборі Москви. А доручили її оголосити українцеві, царському митрополитові Сте-фанові Яворському, колишньому наставникові Києво-Могилянської академії, авторові панегірика про Мазепу. Інший давній панегірист Мазепи, Феофан Прокопович, поквапно змінив у своїй драмі «Володимир» усе, що стосувалося гетьмана. А потім аж до 1917 року в усіх церквах імперії від Владивостока до Риги оголошували в першу неділю Великого посту анафему Мазепі.
Зі свого боку Карл XII також звернувся до ук¬раїнського народу з маніфестом, у якому запевняв: «З Божою допомогою хочемо боронити український народ і хоронити його аж до хвилини, коли, скинувши з себе московське ярмо, поверне він свої давні права і воль-ності... Те, що каже цар, буцімто ми змовилися з поль¬ським королем, щоб йому видати Україну, це брехня, яка переходить межі нахабства, чисто московська ви¬гадка». Петро І відповів на маніфест Карла XII про¬кламацією, до якої долучив документ на доказ, ніби гетьман продав свою країну Польщі. Між Петром І і Карлом XII почалася своєрідна дуель маніфестів, став¬кою в якій була Україна.
У цей час своє слово сказала Запорізька Січ. Добре розуміючи її значущість у цій війні, обидва державці намагалися залучити Січ на свій бік. Петро І відрядив на Запоріжжя послів з багатими дарунками і красно¬мовного архімандрита, який мав умовити запорожців стати на бік царя. Але слідом за московськими послами прибули й представники Мазепи.
Цікавою й показовою для демократизму вирішення питань на Січі була велика рада 23 березня 1709 року. Рада вислухала спочатку московських послів, потім ли¬ста від Мазепи, а на завершення — листа від кримського хана, який радив запорожцям стати на бік Мазепи. Вирішальною була промова кошового отамана Костя Гордієнка, який схилив терези непростого обговорення на користь союзу з Мазепою. Це зробили запорожці, які ніколи не погоджувалися із соціальними поглядами Мазепи та його оточення. Вони вчинили так в 'ім'я інтересів України.
Після цього Карлу XII послали листа, в якому Кость Гордієнко від імені «запорізької братії» запевнив, що він сам і все товариство приймають опіку шведського короля. Вони, писалося в листі, ладні йти на будь-які жертви, аби вибороти собі свободу, і «молились до Бога за успіх для шведів». 30 березня 1709 року Карл XII зустрівся із запорізькими послами. Король прийняв по¬передньо умови запорожців, і б квітня Гордієнко разом зі своїм штабом прибув у ставку шведів.
Там йому був влаштований пишний прийом. Король кілька днів вшановував представників козацтва. На Січ вислали гроші з окремим вітанням, яке мало бути за¬читане на великій раді. Мазепа подарував запорожцям 50 тисяч золотих дукатів.
Гетьман підписав із Січчю формальну угоду, скріплену взаємною присягою. Король із свого боку зобов'язу¬вався, що не підпише з царем миру, доки Україна й запорожці не стануть вільні назавжди від московського панування, доки їм не повернуть давніх історичних прав і привілеїв. Король урочисто пообіцяв, що його військо не порушуватиме життя люду України. За¬порізькі посли повернулися на Січ, несучи з собою звістку до султана з пропозицією виступити війною проти царя. Цей союз гетьмана із запорожцями мав велике політично-стратегічне значення. Адже за запо¬рожцями, що являли собою «захист і корінь українського простолюддя», могла піти основна маса селян і козаків.
Меншиков скористався ситуацією й по-варварському знищив Січ. Було сплюндровано навіть гробницю ко¬шових отаманів, забрано гармати, державний скарб і прапори. Багато захисників Січі загинуло лютою смер¬тю. Петро І привітав Меншикова з перемогою такими словами: «Ми прийняли з великою радістю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело всякого лиха і надії наших ворогів». А згодом Петро І повідомив генерала Апраксина, що «полковник Яковлєв заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тим робом ми винищили останній пень Мазепиного роду...».
27 червня 1709 року в генеральному бою під Пол¬тавою шведська армія зазнала поразки. Наслідки цього бою мали величезне значення. Вони відчувалися в усій Європі впродовж цілого століття. Могутня колись дер¬жава Ґустава Адольфа впала, перетворившись на малу державу. Приклад Швеції надихнув Вольтера на такий знаменний вислів: «Яка це трагедія — мати велику історію і мале населення». На поталу Росії була віддана Польща. Полтавська битва мала фатальні наслідки для всіх народів Східної Європи, на яких насувалася російська експансія. Перед Росією тепер була відкрита дорога на Крим, на Грузію та й на Туреччину з протоками Босфор і Дарданелли — рожевою мрією всіх російських самодержців.
Після Полтавської битви Карл XII з Мазепою та залишками війська почали втікати до Туреччини. Со¬юзники негідно поставилися до козаків. Коли шведський генерал Левенг'аупт;, що прикривав переправу короля з почтом під Переволочною (у гирлі Ворскли), здавався в полон, в угоді про капітуляцію він не обстояв прав козаків, яких цим було поставлено поза законом.
Втікачі з пригодами прибули до Бендер. Це фактично був початок політичної еміграції з України, що потім широким потоком розлилася і по Європі, й за океаном. Але й там не припинялася дипломатія. Спеціальні посли європейських монархів просили султана офіційно на¬дати Карлові XII й Мазепі політичний притулок. Крим¬ського хана просили пристати до україно-шведського союзу для наступної боротьби з царем.
А мстивий Петро І ніяк не міг змиритися з тим, що Мазепа вислизнув йому з рук. Уже в Бендерах на Карла XII чекав московський посол, який пропонував вигідні умови миру з одною вимогою: видати Мазепу. Король з обуренням відкинув цю пропозицію. Але Пет¬ро І не вгамовувався. Його посол передав великому візиреві власноручного листа з вимогою видати Мазепу. При цьому як винагорода пропонувалася величезна су¬ма — 300 тисяч талерів. Мазепу врятували і протест Карла XII, і звернення до султана французького короля та інших монархів.
Але старого гетьмана нічого вже не могло порятувати від не менш жахливої напасті — смерті. Далися взнаки й страшні злигодні, що звалилися на його старечу го¬лову, й переживання останніх років, і турбота про долю України, та й вік. З жовтня 1709 року гетьман Іван Степанович Мазепа помер.
Можна по-різному ставитися до цієї історичної постаті. Але попри всі емоційні сплески, які постійно оточували й оточують Мазепу, незаперечним є те, що гетьман боровся за незалежність України, за її повний суверенітет. Якими засобами він при цьому користу¬вався, яку особисту мету ставив перед собою, для кого хотів будувати самостійну Україну, — все це історії ще доведеться оцінити.
