Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

З обранням 1 січня 1754 року Григорія Лантуха (росіянам прізвище його не сподобалося, й вони, намагаючись зрусифікувати якомога більше козацьких імен, серед інших, примусили його в офіційних паперах підписуватися "Григорієм Федоровим") пов'язана ціла історія. Річ у тім, що, за тодішніми російськими законами, козаки не мали права обирати собі кошового, не спитавши на те дозволу гетьмана Малоросії Кирила Розумовського та царського уряду, а отже, й не узгодивши з ними кандидатури. Проте січовики демонстративно ігнорували це правило, викликавши цим роздратування К. Розумовського: "Гетьман я тут, чи не гетьман?/" Він навіть поскаржився імператриці Єлизаветі, мовляв, не поважають. Звели приборкати.

Імператриці тоді було не до приборкання козаків - вони ж бо ще могли знадобитися для війни, - вона просто пустила повз вуха цю історію. Відтак, напруження в стосунках між кошовим та гетьманом тривало.

Отаманство Лантуха збіглося зі значною активізацією гайдамацького руху. Й оскільки ці нікому не підлеглі ватаги почали нападати і на польські маєтки, і на татарські улуси, а також на купців та гінців, то кошовому довелося розпочати боротьбу з ними. Принаймні з тими, чиї загони базувалися на землях запорожців. Це з наказу Г. Лантуха, Петро Калниш, майбутній кошовий Калнишевський, а тоді ще тільки військовий осавул, узяв полк запорожців і подався на Буг "викурювати" з прибережних лісів та яруг місцевих гайдамаків.

Одначе, виправа ця не давала ефекту. Поки Калниш там обертався, ватаги вдавали, що розбігаються, а щойно козаки брали напрямок на Січ, гайдамаки знову хапались до зброї, що викликало гнів уже не тільки татар та поляків, а й росіян. Які вимагали негайно й нещадно... Й ось тоді Лантух удався до цікавої тактики: замість збройних полків, він послав на Буг запорізьких дідів, щоб вони, як мудрі люди, "авторитети", переконали гайдамацьких отаманів припинити напади, та не накликати лиха на себе й на Січ. І діди пішли. І привели кількох отаманів до кошового. Лантух нагримав на них, полякав шаблею, а потім узяв присягу, що надалі їхні ватаги ні на кого не нападатимуть.

Здавалося б, інцидент вичерпано. Але те, що гайдамацькі отамани отак собі безборонно побували на Січі, дало підставу російським генералам та й самому гетьманові Розумовському запідозрити, що діяли гайдамаки все ж таки не без відома Січі. Кошового Лантуха викликали до тодішньої гетьманської столиці Глухова і влаштували слідство, що тяглося мало не рік. Зрештою, кошового виправдали, але сам факт такого слідства спровокував різке невдоволення козаків: за давніми законами Січі, судити кошового могла тільки січова Рада! І ніхто більше.

Проте на гайдамаках справа не стала. За тих часів, до України дедалі більше людей тікало з Сербії. Утворилася ціла провінція, що дістала назву Новосербії. Керував нею генерал Хорват. Так ось, комусь у Петербурзі спало на думку відчикрижити чималий шмат козацьких земель і передати їх отій Новосербії. З цього приводу Лантух одержав листа від гетьмана Розумовського: так, мовляв, треба, старий, сам бачиш, що землі обмаль. Але кошового це не переконало, і він написав Розумовському, що так далі не піде. Якщо землю козакам відбиратимуть, вони стануть на ЇЇ захист зі зброєю в руках, а коли що до чого, то й під високу руку турецького султана підуть.

Оскільки конфлікт назрівав дуже серйозний, на Січі змінили погляд на гайдамаків. Дехто навіть подався до їхніх ватаг, щоб збройно виступити проти росіян та переселенців. Отоді Г. Лантух і опинився між двох вогнів: з одного боку, він мусив придушувати гайдамацький рух, бо інакше міг піти під російський суд, з другого - треба було цей рух підтримувати, бо такою була воля козацтва. Скінчилося все це на тому, що козаки скликали раду і заявили Лантухові: " Віддай булаву, ми знайшли собі іншого батька".

Не всім на Січі подобалося й те, що Г. Лантух заходився був зміцнювати дисципліну. Зберігся один з "міцних" наказів цього кошового, яким він карає самарського полковника Івана Водолаза за те, що він "через своє безумство, запаморочившись проклятими люлькою і п'янством, військові універсали зневажив і грабунок вчинив, з приводу чого в коші війська запорізького низового визначено: "за такі бездумні вчинки і зневаження військових універсалів його, як недоброго сина, покарати".

Проте наступник його, Олекса Біленький, не пробув кошовим і року, як козаки знову попросили на отаманство Лантуха. Це при ньому Січ пережила смерть імператриці Єлизавети, коронацію Петра III та двірцевий переворот, унаслідок якого до влади прийшла Катерина II.

1762 року кошовим на місце Лантуха вперше обирають П. Калнишевського, але навіть цей, вельми мудрий і талановитий керівник, утримав булаву за першим разом тільки на рік. Козаки знову вклонилися Лантухові: "Ходи ти, батьку!" Він пішов. Проте, Йому грунтовно не щастило. Щойно він ставав отаманом, як розпочиналася якась нова російська чи татарська інтрига. Цього разу вона постала у формі описування запорізьких земель, за яким крилося відторгнення козацьких територій на користь переселенців із Сербії, Бессарабії та Росії. У такий спосіб російський уряд намагався перетворити козацькі землі на землі "дружби народів", щоб потім раз у раз переконувати українців, що ніби це земля не їхня, а, бачте, "так історічєскі слажілось..."

Насправді ж "історічєскі слажілось" так, що земля ця од віку, ще з часів Київської Русі, була українською, і її віками захищали від напасників козаки. Але імперські амбіції не дозволяли росіянам миритися з-існуванням козацтва та України. Імперії потрібна була колонія під рукою "старшого брата".

Проте цього разу Г. Лантух був набагато рішучішим, ніж перше. Він зібрав раду, на якій ухвалили боронити свої землі силою зброї. Відтак, полковник Деркач, який очолював паланку на Бузькому Гарді, підняв своє козацтво і заходився виганяти переселенців, спалюючи їм оселі. Генерал Хорват спробував був заступитися. Дійшло до збройних сутичок. У ситуацію втрутилась імператриця Катерина II: "Как пасмєлі?!" Але й тут Г. Лантух показав характер. Зневаживши наказ імператриці заарештувати Деркача, він сам провів розслідування, і полковника росіянам не видав, заявивши, що той усе робив, як і годилося робити командирові паланки.

Імператриця розлютилася. Викликала до себе К. Розумовського. "Ти їм гетьман?! - в'їдливо поцікавилася вона. - Якщо гетьман, то розберися! А ні, тої..."

Розумовський мусив посилати на Січ свого представника з сильною охороною. Завваживши, що тут вже Йдеться до збройного конфлікту між Січчю та Росією, а частина козацтва цього собі не зичить, - кошовий Григорій Лантух зрікся влади, заявивши, що не бажає отаманувати в час, коли росіяни нехтують усіма давніми правами й традиціями українського козацтва. Сталося це наприкінці 1764 року.

Звичайно, Г. Лантух показав би більше доблесті, якби не зрікався булави, а навпаки, міцніше стис її в руці і повів козацтво на захист прав та земель, піднімаючи при цьому на боротьбу городових козаків і весь український, народ. Але він не зважився на це і, як кажуть у таких випадках, Бог -та ще історія - йому суддя.

Відомостей про його подальшу діяльність дослідники козацтва не віднайшли. Очевидно цей відхід від січового керма став для Г. Лантуха останнім.