Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Цьому козацькому отаманові судилось особливе місце в історії українського козацтва, історії Січі, а отже - й України. Сталося так, що Петро Калнишевський (Калниш, бл. 1690-1803) виявився останнім кошовим отаманом Запорізької Січі, останнім оборонцем її традицій, її лицарства, самого її існування.

Кошовим отаманом Січі Калнишевський пробув десять років. Але можна сказати, що то була ціла епоха - епоха Калнишевського - в існуванні цього степового лицарського Ордену, так само, як свого часу була епоха Д. Вишневецького, К. Гордієнка чи І. Сірка.

Родом Петро Калнишевський з Полтавщини. Предки його по батьківській лінії належали до старшини Лубенського адміністративного полку і звалися Калнишамя: то вже згодом московські писарі "вихрестили" кошового на Калнишевського, мабуть, для "арістократіческаго благозеучія". Але Бог з ними, з писарями та їхнім "благозеучієм", вони ж бо й кошового отамана Грицька Лантуха, задля благозвучія, перехрестили були на Федорова, хоча здавалося б...

Калнишевський прожив довге, сповнене пригод та лицарського служіння, козацьке життя. Відомо, що за отаманування кошового Григорія Лантуха він був уже військовим осавулом, тобто входив до найближчого оточення отамана, і мав значний воїнський досвід. Це був час, коли, - так склалося, - великої шкоди авторитетові січового козацтва завдавали гайдамацькі загони та дрібні ватаги, які нікому не підпорядковувались і частенько не визнавали жодних норм

людського співжиття. Раз у раз вдаючись до примітивного грабіжництва та масової різанини, вони називали себе при цьому козаками, підриваючи довіру до істинного козацтва.

Щоб покласти край розбоєві хоча б тих ватаг гайдамаків, які базувалися на землях запорізького козацтва, кошовий Лантух сформував з охочих козаків щось на зразок карального полку і, під орудою осавула Петра Калнишевського, послав його в рейд від Дніпра до Бугу. Десь там, на Бузі, в районі сучасного Вознесенська, де завжди стояли сторожові козацькі залоги, Калниш-Калнишевський натрапив на одну з численних ватаг, що прийняла бій у добре укріпленому таборі. І хоч бій був справжнім, проте, здолавши гайдамаків, осавул більшу частину з них просто відпустив під чотири вітри, звелівши ніколи більше не потикатися на козацькі землі.

Та це, як уже мовилося, кошовому Лантуху і його січовому товариству не допомогло. Російські чиновники не переставали надсилати до Петербурга листи, у яких звинувачували запорожців, що вони підбурюють, озброюють і підтримують гайдамаків. Щоб якось з'ясувати цю справу, козацтво скликало на початку 1755 року раду і вирішило послати до столиці Росії повноважну делегацію, яка б переконала і гетьмана Кирила Розумовського, й імператрицю, що гайдамацький рух, і сам дух гайдамацький, нічого спільного із запорізьким козацтвом не мають. Так ось, одним із трьох делегатів від козацтва був П. Калнишевський.

Судячи з усього, Калнишевський показав себе на переговорах непоганим дипломатом, оскільки через три роки, коли стало зрозуміло, що російське чиновництво здатне позбавити Січ останніх земель (значну частину їх, до того ж, кращу, вже було відібрано), козаки знову сформували делегацію, яку довірили очолити саме йому. З чим же вирушав Калнишевський до Петербурга цього разу? Офіційно він мав ощасливити петербурзьке чиновництво ще однією "чолобитною* кошового отамана, а неофіційно — вразити це чиновництво щедрими подарунками (" підношеннями"), задля яких до столиці гнали цілий табун коней і навіть кількох верблюдів, а ще - везли бочки з рибою та торби з грішми. Дожилося козацтво наше українське! Раніше обстоювало землі своїми шаблями, тепер доводилося обстоювати їх хабарями. А що вдієш? Просилися ж під високу царську руку - маєте її.

Коней і верблюдів Калнишевський пороздавав усім, кому годилося, але справа з місця не зрушила. Майже рік довелося йому оббивати пороги різних чиновницьких ватаг, хоч не раз аж руки свербіли наскочити на них із полком своїх рубак, як оце недавно наскакував на ватаги гайдамаків. А подеколи й самому хотілося податися у гайдамаки. Але... мусив виконувати наказ товариства.

На осінь 1752 року на Січі склалася досить напружена ситуація. Кошовим Лантухом незадоволені були і петербурзьке чиновництво, і козацька сірома. Чиновництво нарікало на те, що, мовляв, підтримує гайдамаччину; сірома - на те, що гайдамаччину придушує. Отож, зібрали козаки раду й гукнули кошовим Петра Калнишевського. Козаків - якщо рахувати й тих, що сиділи по річкових паланках - налічувалось тоді понад 20 тисяч. Це все ще була могутня сила, яка вимагала до себе поваги і погрожувала сама за себе постояти, коли комусь там, у Петербурзі, не сподобається, що вона все ще існує.

З такими настроями й подалася до столиці імперії ще одна делегація - з хабарними кіньми-верблюдами та з кошовим отаманом на чолі. До того ж, нагода була поважна: в Росії зводили на престол нову імператрицю, Катерину II. Коронація відбувалась у Москві. Хроністи твердять, що, кинувши погляд на похилені голови своїх "вєрноподданих хохлов", імператриця розчулилась і подарувала кошовому медальку зі своїм портретом. А чиновники від її імені передали Січі нові клейноди, мабуть, наперед знаючи, що незабаром самі ж їх і відбиратимуть у кошового, бо до того йшлося.

Дивлячись на того "патрета" імператриці, що його на нагрудній медальці привіз їхній кошовий із Москви, козаки теж розчулилися. Але настільки, що почали самі себе питати: чи того чоловіка обрали ми собі за кошового, браття, якщо імператриця патретики йому дарує? Чи обстоюватиме він, із тим "патретиком" носячись, права та вольності козацької сіроми? Подумали отак, пошкребли потилиці і, про всяк випадок, булаву кошового в Калнишевського відібрали, щоб знову передати її Грицькові Лантуху. Той, бач, без "патретика", отже чоловік надійніший.

Одначе й він пробув отаманом недовго, бо ж землі козацькі чиновництво російське як відтинало, так і відтинає. А хтось же має це лиходійство зупинити. Козаки вирішили обрати когось рішучішого й назвали ним Пилипа Федоровича. Але й він незабаром мусив скласти повноваження. І в січні 1763 року кошовим стає Калнишевський - удруге, і відтепер уже надовго. До речі, за кілька місяців до його обрання Катерина П, своїм Указом, позбавила булави останнього гетьмана України - Кирила Розумовського, а щоб раз і назавжди закрити це питання, взагалі ліквідувала інститут гетьманства. Якщо зважити, що в пору свого гетьманування К. Розумовський жив здебільшого в Петербурзі, то стає зрозумілим, що в його особі козаки втратили тепер останнього, якщо не захисника, то принаймні представника, а перед дрібним чиновництвом - ще й заступника. Відтак, різко зростала відповідальність за долю козацтва вже самого отамана.

Серед гетьманів та кошових віддавна жила традиція: одразу по номінації закладати церкву, маючи на увазі при цьому, що в тих церквах їх і ховатимуть. Так ось, ще в часи першого свого отаманування Калнишевський збудував своїм коштом церкву в Лохвиці, на Полтавщині. Але це був не останній його внесок у справу поширення православ'я. Через п'ять років він, знову ж таки" за свій кошт, поставив кам'яну церкву Петра і Павла в Межи-гірському монастирі, а 1770 року - церкву Святої Покрови в Ромнах, щоправда, тут уже дерев'яну. Розвиваючи цю тему, Д. Яворницький зазначає, що, крім такої, церковної розбудови, "той таки кошовий, за обітницею, посилав вклади у церкву Гробу Господнього в Єрусалимі - чаші, дискоси, ложки, зірки зі срібла, озолочені ззовні*. А ще історик повідомляє, що на свої гроші козаки утримували шпиталь Межигірського монастиря.

На мій погляд, ці відомості важливі для нас уже хоча б тому, що свідчать:

козацтво було не лише військовою силою, а й важливим чинником громадсько-політичного й культурного життя України, захисником православ'я, охоронцем українських національних та козацьких традицій. Усе це й не подобалося імператриці та петербурзько-московському чиновництву.

Та повернімося до справ гріховних. Упродовж двох років після обрання Калнишевського отаманом, російські чиновники вперто вимірювали та описували землі козацтва. З якого б то дива така увага та старанність? Все пояснювалося просто: описані землі, як правило, віддавали потім російським аристократам, відставним генералам та офіцерам, новоспеченим поміщикам.

Щоб якось зарадити справі, Калнишевський удається до геніального плану: розсилає своїх гінців по українських губерніях, запрошуючи безземельне та малоземельне городове козацтво переселятися за пониззя Дніпра, на території січових паланок, і в такий спосіб "залюднювати" правічні січові простори. Погодьмося, що це було справді державне рішення, тільки так українські козаки могли врятувати свої

землі від остаточної російської колонізації, а отже, зберегти їх для України. І хоч ці заходи викликали нову хвилю незадоволення в Петербурзі: "Какпасмелі? Кто пазволіл?!" -все ж тисячі українських сімей устигли перебратися на Запоріжжя, та під захистом козацьких полків поставити собі хутори, слободи і навіть невеличкі містечка.

Про те, як реагували на ці дії Калнишевського російські урядовці, свідчить хоч би той факт, що вони подали імператриці спеціальну доповідну записку,

в якій доводили, що козаки для того вдарилися "у хліборобство, щоб економічно не залежати від Російської імперії", а отже, згодом і відокремитись від неї. Зверніть увагу, вже тоді російське чиновництво було твердо переконане, що це Росія годує хлібом Україну, і дуже побоювалося - ну, геть як у наші часи, Незалежної України, - щоб українці, не доведи, Господи, не відчули себе економічно незалежними від Росії.

1766 року Калнишевський знову поїхав до Петербурга, намагаючись припинити розтягування козацьких земель, але це нічого не дало. Переговори були важкими і майже безуспішними. Хоч царська бюрократія й погоджувалася, що з цією справою - з відбиранням землі - не слід особливо поспішати, щоб не провокувати козацтво на бунти. Наскільки тривалими й складними були ці переговори, переконуємося з того факту, що делегація витратила на них усі запаси власної, з України привезеної, горілки й вирядила на Січ майбутнього отамана чорноморських козаків Антона Головатого по нових 50 відер оковитої, без якої і приступу не було до чиновників, а ще - "для собственного их употребления".

Але це ми дещо відхилилися.

Поневолений український народ уже повставав на боротьбу. По обидва боки Дніпра виникали загони, що доводили свою правду силою зброї. На цій хвилі, на Правобережжі великого розвою набув повстанський рух під назвою "Коліївщина". Проте кошовий отаман Калнишевський не поспішав підтримувати його, хоч повстанцям і співчував. Це дало підставу козакам звинуватити його на Раді (26 грудня 1768 року) в тому, що він зрікся козацьких традицій, не підтримав повстанців, а отже — й народ. Гнів козацької сіроми був таким великим, що на Січі почалися погроми, а сам Калнишевський лише дивом урятувався від кийків та шабель: перевдягнувся і з кількома товаришами утік човном до Кодака.

На щастя, на Січі залишився піп, який був прихильником Калнишевського. Він зумів переконати козаків, що своїм бунтарством вони нічого не доможуться, лише накличуть гнів імператриці, а вона пошле військо. Кращого ж за Калниша кошового все одно не знайти. І козаки отямилися, послали до Кодака гінця: "Вернися, батьку! Буває.., погарячкували, трясця його матері".

Оскільки Калнишевський і сам не раз отак гарячкував та за шаблюку хапався, то швидко пересердився і теж визнав провину перед товариством. Поки козаки сварилися та мирилися, розпочалася (1769 року) російсько-турецька війна. І довелося їм - за наказом імператриці — вирушати в похід. До речі, напередодні офіційного оголошення війни, кримський хан Керім Прей вдався до несподіваного лицарського жесту: звільнив з неволі усіх запорізьких козаків та чумаків, яких тільки розшукав у Криму. Просто так, без викупу, на знак дружби. Ясна річ, сподівався на вдячність козаків. На те, що вони не зачіпатимуть татар, не нападатимуть на мирні улуси під час російсько-турецької війни, про наближення якої хан уже знав.

Відтворення участі козаків у цій війні зайняло б занадто багато місця, тому залишимо його письменникам та баталістам. Я лиш коротко скажу, що навесні січовики спорядили величеньку - на 38 чайок — козацьку флотилію і взяли під свій контроль гирло Дніпра та лиман. Більша ж частина - близько 8 тисяч козаків, на чолі з Калнишевським - вирушила, за наказом, до фортеці Святої Єлизавети. Що вони мали там робити, козаки так і не зрозуміли, оскільки до штурму справа не дійшла, зате швидко втямили інше: своїм виходом із Січі вони дали змогу татарам вирубати чотири великі паланки (своєрідні козацькі сторожові заслони, що займали певні території, мали своїх місцевих отаманів, але були підпорядковані кошовому).

За два роки війни козакам довелось повоювати і на Дніпрі, і на Дунаї. Не менш героїчно билися вони й на морі, топлячи та розганяючи турецькі ескадри. Між іншим, російського флоту на Чорному морі тоді ще не існувало, діяв тільки флот український. Це я до того, що тепер московські "знавці історії" переконують цілий світ, ніби "украінскаво флота на Чорном море нікогда не существовало". Заслуги козаків були такими, що в січні 1771 року Катерина II нагородила кошового Калнишевського ще одним своїм "nampe-том", у формі медальки, обсипаної самоцвітами. Такими ж нагородами відзначено й велику групу козацьких офіцерів.

Та війна на цьому не скінчилась. Козаки й далі гинули на всьому просторі від Азовського моря до Дунаю, зате козацтво як таке входило в моду. Найвпливовіші аристократи Петербурга почали записуватись... у козаки! Як колись записувались в них польські аристократи. Дійшло до того, що "козаком" став навіть фаворит імператриці Потьомкін, і товариство дібрало йому "аристократичне" прізвисько -Грицько Нечеса, тобто нечесаний (князь, як і все тогочасне велике панство, носив перуку). А що? Прізвисько як прізвисько! Князеві ще Й пощастило, бо при добрій порції горілки козаки могли ще й не таке вигадати.

А тим часом хроніка війни 1773 року просто-таки разюча. Отаман Калнишевський з п'ятьма тисячами своїх лицарів б'ється під Очаковом. Полковник Колпак громить турків і татар у районі Кінбурна. Козацький флот на чолі з отаман-"адміралом" Мандром помандрував аж до румунської Силістрії. Нагнавши неабиякого жаху на турецьких мореплавців, він висадив десант і допоміг графові Рум'янцеву здобути штурмом саму Силістрію.

Розчулений такими подвигами, князь-козак Нечеса подарував січовикам 38 казанів, щоб усі 38 куренів мали в чому варити саламаху.

Але, приймаючи в дарунок казани, Калнишевський іще не знав, що в цей час у Петербурзі імператриця з отим-таки Нечесою-Потьомкіним заварюють власну кашу... Щойно Росія підписала з Туреччиною Кючук-Кайнарджийський мирний договір (липень 1774 року), як російський уряд відчикрижив од Січі та приєднав до Росії всі землі Прогноївської паланки, яка, крім усього іншого, мала соляні копальні. А щоб уже остаточно віддячити козакам за їхню вірну службу, величезні, споконвіку козацькі території по річках Кам'янці, Білозерці, Конці та Рогачику росіяни передали Кримському ханству, яке Росія визнавала за незалежну державу.

Ось вам і "патретики з самоцвітами", трясця їхній матерії

Зате Грицька Нечесу, який аж надто "щедро" подякував козакам за вірну службу, призначають генерал-губернатором Новоросійського краю. Після чого Січ, з її козаками та всілякими паланками, стала "без надобностей" Ще двічі козацькі посольства кидалися від одного високопоставленого чиновника - до другого, ще вищого. Ганяли до того стольного Триклятого і коней татарських, і верблюдів, і бочки з рибою. А все не могли взяти до тями: того, чого не втрапили захистити шаблями, хабарями від чиновництва не врятуєш...

А щоб надалі козаки зі своїми делегаціями-депутаціями не набридали, імператриця видала у квітні 1775 року Указ* згідно з яким Нечесі велено було запорозьких козаків роззброїти, а Січ раз і назавжди зруйнувати. Для виконання цього наказу Потьомкін послав проти українських козаків 66-тисячну армію під командуванням генерала Текелі1 - серба за національністю - і 20-тисячне військо князя Прозо-ровського. Шістьма колонами рушила вся ця орда на Україну, на Січ. Готувалися до походу, як до справжньої війни. Взяли з собою 50 гармат і великий загін донських козаків, яких імперські чиновники, бачте, не турбували, - знищували тільки козацтво українське.

Висувати якісь претензії до своїх предків - річ марна. Але все ж мушу викласти те, чого досі на адресу кошового Калнишевського ніхто не висловлював, — своє рішуче солдатське обурення.

До якої ж бойової нездарності треба було довести колись могутню військову організацію, що звалася Січчю, щоб 86-тисячне військо росіян уздріти аж тоді, коли воно однієї темної ночі оточило січову фортецю! Я вважаю, що такої ганьби українське козацтво не зазнавало за всю історію свого існування. Це ж як треба було довоюватися Калнишевському та його офіцерам, щоб не мати ні передових роз'їздів, ні розвідки, ні належно налагодженої охоронної служби, й отак, ганебно, дати себе оточити! Після цього кошовий отаман Калнишевський, за канонами лицарської честі, мав би зробити собі харакірі, чи принаймні пустити собі кулю в чоло, а все його офіцерство - посипати голову попелом і повмирати від ганьби.

Ось як описує, посилаючись на тогочасних літописців, цей сором козацького війська А. Кащенко в своїх "Оповіданнях про славне військо Запорозьке низове":

"25 травня року 1775-го всі п'ять відділів російського війська несподівано для запорожців рушили на запорізькі землі. а серед ночі 4 червня генерал Текелій наблизився до Січі, обложив її своїм військом, повиставляв у кількох місцях гармати і через Камбаш підійшов мало не до самих окопів. У Січі тієї ночі всі спокійно спали, бо ніхто не чекав ні з якого боку лиха, й тільки світом, побачивши білі намети російського війська та наведені на Січ чорні пащі гармат, запорожці заметушилися, мов мурашки в мурашнику. Хто був простіший, той думав, що знову починається війна з турками, й запорожці мусять іти разом із державним військом, але старі січовики сумно покивали сивими чубами: "Не на турків дивляться московські гармати", - казали вони".

Приблизно такі ж описи знаходимо і в інших Істориків та літописців. І всі вони жалібно квилять над долею Січі. Звичайно, шкода, що Січ зруйнували. Але ще раз дозволю собі поставити запитання: "Чого варте військо, яке геть уявлення не має про те, що територією України, шістьма колонами, протягом майже 10 діб, суне на нього величезна армія? Чого варте військо, яке - покликане охороняти південні кордони України і, крім суто Січі, запосідає своїми паланками ще певні (і досить значні) території, - спокійно дає себе оточити? Яким сном може спати кількатисячне військо, щоб, прокинувшись уранці, вгледіти поблизу своїх окопів щонайменше 60-тисячну армію, яка вже порозпинала намети, націлила на Січ гармати і варить собі кашу! Мало не під самими козацькими шанцями?!"

Нехай закидають мене сучасні патріоти камінням, але я вважаю, що таке військо вже просто не мало право на існування. Принаймні, з такою військовою організацією, яка була в ньому на червень 1775 року. Тому з усією переконаністю кажу; зруйнування Січі, вся операція наступу російських військ на Січ - це не лише трагедія українського козацтва та України, це ще і військова ганьба. Адже російські війська наступали зусібіч, і так само Січ могли оточити татари, турки, поляки, ногайці - хто завгодно! А вона спала...

Калнишевський з усією своєю січовою старшиною перебував тоді, як відомо, на службі в Російській імперії. За законами будь-якої держави, у тім числі й російської, генерала, який припустився такої недбалості, що його військо отак собі, спокійно, оточила вночі багатотисячна армія та попідтягувала свою артилерію мало не впритул до його шанців, а він дізнався про це аж на ранок, - такого генерала годилося, якщо не розстріляти перед строєм, то принаймні розжалувати до рядового.

Зрештою, саме це росіяни й зробили. Тільки не з міркувань зміцнення дисципліни в інспектованому підрозділі. Російська армія прибула на Січ не для інспекції, а із заздалегідь спланованим наміром: підрозділ цей знищити, змести, як то кажуть, із лиця землі. Незважаючи на всі його бойові заслуги.

Уранці Текелі прислав полковника, який запросив кошового і всіх офіцерів до російського табору. Аж тоді Калнишевський скликав на майдані раду, щоб вирішити, що робити: йти чи не йти старшині до генерала Текелі; захищати Січ чи здаватися без бою? Погодьтеся, така рада під дулами п'ятдесяти гармат і ців'ями кількох тисяч рушниць мала досить кумедний вигляд. Особливо, коли кошовий запитав козаків: "То що робитимемо, товариство: оддамо Січ москалеві, чи не віддамо?".

Більшість, звичайно, гукнула: "Не віддамо!"-! кинулася до "гарматні* по рушниці та порох... Проте Калнишевський і козаки, що його підтримували, заборонили відчиняти арсенал. Та й січовий духівник-архімандрит Володимир Сокольський теж умовляв козаків не братися за зброю, не проливати кров християнську. Хоча напевне знав, що, увірвавшись на Січ, росіяни поводитимуться не по-християнському, як знали це й козаки. Врешті-решт, дійшло до навкулачок, перебіг яких росіяни споглядали з великою цікавістю. Дехто з козаків навіть взявся за ножі та шаблі.

Зрештою, ті, хто ладен був загинути в бою, але не зганьбити козацької честі, зрозуміти: для того, щоб видобути гармати і виставити їх на позиції, спершу треба перебити майже всіх своїх офіцерів, а також козаків, які їх підтримують, тобто вдатися до самовинищення. І тоді над Січчю розляглося: "На Дунай! До турка!" Ненависть серед простого козацтва до росіян була такою, що переважна більшість січовиків погоджувалася коритись найлютішому ворогові — турецькому султанові та його пашам, аби лишень не підлягати підступному російському цареві та його безпардонним чиновникам. Такою вона була - правда життя, і нікуди від неї не дінешся.

Щойно зайшлося на вечір, козаки - а їх було п ять тисяч ~ поперевозили до плавнів, на річку Підпільну, своє майно, припаси та зброю, і - за однією з версій, тієї самої ночі, перед світанком, а за другою - перечекавши кілька днів у плавнях, поміж лісистими островами, - пішли до гирла Дніпра, а звідти подалися до Дністровського лиману, під стіни Білгорода, й далі, до Дунаю.

А що сталося з тими трьома тисячами, що залишилися? їм довелося скласти зброю. А потім уже - кого кували в кайдани, кого вели до присяги, як солдатів її імператорської величності. Сам Калнишевський - за свідченнями літописців - начепив на шию медальку з "патретом" та самоцвітами, узяв хліб-сіль і, разом із старшиною, що не подалася на Дністро та Дунай, - пішов кланятись генералові Текелі. Але генерал поклонів не визнавав. Він негайно наказав узяти Калнишевського, військового писаря Глобу та інших старшин під варту, закувати в кайдани і відправити до столиці.

Ускочивши на Січ, російські війська повелися по-варвар-ськи: обдерли церкву, пограбували скарбницю, похапали все, що тільки можна було вхопити, а по тому всі будівлі, в тому числі й церкву, зруйнували та попалили. Коли Катерині II доповіли про це, вона видала спеціальний Маніфест: Сечь уже в конец разрушена - с істрєблєнієм на будущее время і самого названія запорожскіх казаков..".

До речі, сам той факт, що п'ять тисяч козаків спромоглися мало не з-під носа готового до нищівного бою війська вибратися з Січі, повиносити своє майно та набої в плавні, а звідти організовано відступити в пониззя Дніпра, свідчить, що гарнізон Січі, - вісім тисяч воїнів-професіоналів, чи не найкращих воїнів Європи, - навіть проґавивши ворога, вранці міг дати йому бій, як уже не раз давав туркам, татарам і полякам (як, зрештою, дав його росіянам під час першого руйнування Січі),2 і триматись у своїх окопах ще довго. Щоб потім із гідністю загинути, або відійти - але теж із боєм і гідністю. Бо те, що скоїлося на Січі 4-5 червня 1775 року - справді ганьба. Лицарі козацького Ордену, якими вважали себе січові козаки, на повинні були допустити, щоб їх так не по-лицарському принизили.

А як повелися росіяни а колишнім кошовим Петром Кал-нишевським? Майже рік його протримали в московській в'язниці, а потім переправили на такі знайомі українцям усіх покалнишевських поколінь Соловки. Там, у підземеллі, під вежею Соловецького монастиря, його тримали цілих 25 років! Можна тільки дивуватися, яким могутнім був організм цього українського козарлюги, якщо за таких нелюдських умов - без світла, без спілкування, без руху, в холоді та вільгості він прожив 25 років! Лише 15 березня 1801 року імператор Олександр І, нарешті, звільнив його з в'язниці.

Ось як переповідає подальшу долю кошового один із провідних наших істориків Михайло Грушевський: "Та найбільш було дивне, що тих старшин, які намовляли козаків не противитися, а покоритися царській волі, арештовано і розвезено по монастирях у тяжке заслання. Довго навіть не було нічого звісно про них, думали, що вони пропали. Аж потім виявилося, що Калнишевського заслано в Соловецький монастир, на Білім морі, і він там, замкнений у самітній келії, не бачучи людського лиця, прожив ще цілих двадцять п'ять літ, Очевидці-прочани, що бачили його в перших роках XIX ст., оповідали, що його випускали три рази на рік у монастирську трапезну з одиночної келії - в'язниці: на Різдво, Великдень, Спаса. Він питався у людей, хто тепер царем і чи все добре в Росії. Але сторожі не позволяли багато розмовляти. Схуд і зсохся від старості, був увесь сивий, але вбраний по козацьки, в синій жупан китайчатий, з двома рядами гудзиків. Умер 1803 року, маючи сто дванадцять літ. Перед тим 1790 року вмер військовий писар Глоба, засланий також в один північний монастир, і суддя Павло Головатий - у Сибірі, в монастирі Тобольськім ".

Дану цитату я навів ще й тому, що термін заслання й, особливо, термін перебування у соловецькім підземеллі різні дослідники визначають по-різному. Дмитро Білий у своїй розвідці "Малиновий клин" стверджує, що Калнишевський перебував у келії-в'язниці 28 років: "Найтяжче було славному кошовому Петру Калнишевському - 28років просидів він у кам'яному мішку Соловецького монастиря і помер там, проживши сто дванадцять років".

Але, як уже мовилося, імператор Олександр І звільнив

Калнишевського з в'язниці в березні 1801 року. А заарештований він був влітку 1775, потому майже рік провів у московській в'язниці, тобто Д. Білий помиляється: 28 років пробути в ув'язненні на Соловках Калнишевський аж ніяк не міг. Інша річ, що, вже маючи - принаймні формально - змогу повернутися в Україну, Калнишевський добровільно залишався в монастирі. Майже сліпий, до краю знеможений і знемічнілий - він відчував, що не здатен здолати далекий шлях до України, і визнав за краще залишитися ченцем монастиря. Так, у рясі, він прожив ще два роки, і справді, як вважають, помер у 112 років. Ото вже дійсно козацький гарт, козацька сила і козацька воля! Мабуть, нам, козацьким нащадкам все ж таки слід було б перевезти його прах з монастирського цвинтаря соловецького та на рідну Україну.

Ось така вона, сумна і трагічна, історія зруйнування Січі та винищення запорізького козацтва, і пов'язана з нею доля кошового отамана Петра Калнишевського.