Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Слава Верлана, що в 70-ті роки XVIII століття гуляла Україною, була суворою, як і сам цей ватажок повстанців. Верлан (Верлян, р. н. і р. см. невід.) був одним з ініціаторів і натхненників гайдамацького руху. Саме на Брацлавщині, де діяв його загін, воно набуло найвищого сплеску, найбільшої масовості і найжорстокіших своїх форм.

Родом він був з Брацлавщини, козацький гарт здобував на Січі, що добре прислужилося йому згодом, коли створював сотню надвірного війська князя Любомирського. Проте, що таке надвірна сотня? Звичайно, це охорона можновладця. Але не тільки. Це також інструмент утискувань селянства, так би мовити, домашній каральний загін. І така функція Верлана не влаштовувала. Він почав марити славою вождя повстанців, славою народного заступника. Ще занадто свіжі були в пам'яті народній подвиги Сагайдачного, Хмельницького, Нечая, Богуна... То чому б і не випробувати долі? І випробував. Допоміг випадок. Вердан, будучи начальником надвірних козаків Шаргорода, отримав циркуляр російського полковника Полянського виступити проти поляків, прибічників Лещинського. Цього було досить. Оголосивши, що має іменний Указ імператриці Анни, Верлан сам себе удостоїв чину полковника і почав формувати козацький полк, роздаючи чини та ставлячи завдання: розорювати і винищувати ляхів та євреїв, щоб приєднати край до Росії.

Для селян, які почали сходитися до його загону, він був "полковником запорозького війська". Це справляло враження. Поширилася чутка, нібито цей запорозький полковник спеціально прибув з Січі, щоб знайти правду для народу, стати за його віру і зрушити всіх на боротьбу з поляками та уніатами.

До речі, саме його загонові поляки дали назву "гайдамаків", а вже потім ця назва перейшла і на всіх повстанців.

Армія Верлана зростала, як-то кажуть не щодня, а щогодини, тож незабаром він відчув себе справжнім полководцем. Окремі його загони обертались на Поділлі, на Волині, заскакували і у Галичину. Слабко організовані ватаги Верлан поступово реформував у злагоджене військо: призначив сотників і полковників, запровадив порядки й дисципліну, які панували на Січі. Єдине, що насторожувало, як багатьох повстанців, так І просто жителів України, то це те, що, визволивши якесь містечко чи село від поляків, Верлан негайно примушував усіх складати присягу на вірність російській імператриці Анні.

"Постійно збільшуючи свої сили, - писав у своєму дослідженні "Історія гайдамаччини" історик В. Антонович, - Верлан зробив кілька переходів по Врацлавському воєводстві, винищуючи дворян і євреїв, приводячи до присяги інше населення. Після кількох вдалих сутичок з польськими військами, він зайняв міста Вроди і Жванець і, в половині червня 1731 р., пустив свої загони в напрямку Львова і Каменця".

Достеменно відомо також, що саме Верлан заагітував податися в гайдамаки іншого сотника надвірних військ - Саву Чалого, про якого мова піде трохи згодом.

Проте вірнопіддано навертаючи українське селянство та міщан під високу руку російської імператриці, Верлан ще не здогадувався, як поведуться імператриця та російські війська вже через місяць-два, щойно Лещинський виїде з Польщі, щоб пересидіти своє лихо у Франції, а його прихильники перейдуть на бік росіян. Так ось, коли партія Лещинсь-кого припинила боротьбу за корону, росіяни повернули свої репресії проти гайдамаків. Еге ж, отих самих, яких іще вчора підтримували та завзято спонукали до антипольських виступів, до різанини.

Уже на осінь 1734 року російські війська частково повибивали загони Верлана, частково порозганяли. А всіх селян-повстанців, які потрапляли їм до рук, росіяни або карали смертю на місці, або ж передавали на суд полякам. Можна уявити собі, що то були за суди! Збагнувши, що він даремно старався силою заганяти українську людність під присягу російській імператриці, що в такому його прислужництві росіяни вже потреби не мають, навпаки ганяються тепер за ним, як за ворогом (чи небажаним свідком?), - Верлан сформував загін з молдаван та валахів і разом зі своїми підручними - теж полковниками Скоричем і Писаренком, подався у Молдову. При цьому він зумів повести з собою великий обоз з усім награбованим. Шляхетські сеймики Брацлавського та Подільського воєводств почали вимагати від господаря Молдови видати Верлана і повернути награбоване. Та сталася дивна річ: молдавський уряд справді повернув частину майна! Але заявив, що арештувати ватажків гайдамак не може. Й ось тут виникають версії: або ж Верлан загинув у сутичці з молдавським військом, яке захопило обоз, або ж відкупився награбованим. Якби молдавани вбили його, вони, напевне, оголосили б про це полякам. Одне слово, подальша доля його, невідома. Але можна припустити, що він приєднався до одного із загонів так званих "левенців" - повстансько-грабіжницьких ватаг, які гуляли тоді берегами Дністра. Вигідність їх позицій полягала в тому, що, рятуючись від репресій, вони переходили через кордон. Й оскільки молдовани, турки, поляки та росіяни так і не спромоглися скоординувати своїх дій, спрямованих на придушення цього руху, тактика "левенців" давала їм змогу довгенько уникати вирішальних сутичок із каральними загонами кожної з країн.

Проте із загадковим зникненням Верлана, гайдамацький рух в Україні не згас, його полум'я роздмухували інші ватажки: Грива, Медвідь, запорозький старшина Харко, Рудь, Іваниця. Як з'ясувалося, розпалити цю соціально-національну повстанську пожежу значно легше, ніж погасити.