Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Передбачаю, що постать князя Григорія Потьомкіна в цій книжці викличе подив: неукраїнець, генерал-губернатор: так, "Великий гетьман*у але ж не козаки його обирали - сама імператриця призначила... Проте всі ці аргументи дуже легко відкинути. Серед гетьманів і кошових різних часів бачимо безліч неукраїнців, котрі мали різні польські чи російські чини та посади і котрих призначали на гетьманство чи отаманство - кого цар, кого король, кого хан чи султан. Ото, у цьому ряду князь Потьомкін, як кажуть в Одесі, "дуже навіть дивиться*. Інша річ, що бачити ім'я цього князя серед імен козацьких дещо незвично. Але то вже суб'єктивний фактор сприймання.

З вашого дозволу, я не вдаватимусь до відтворення всього життєвого шляху князя, усіх петербурзьких інтриг цього фаворита імператриці, а лише коротко окреслю етапи сходження, щоб потім зосередитися на тій частині його буремної, і не завжди праведної, діяльності, що стосується життя українського козацтва.

Народився він 1739 року, в дрібнопоміщицькій дворянській сім'ї. Освіту здобував спочатку в Смоленській духовній семінарії, а потім у Московській університетській гімназії. В університеті він дуже ревно взявся за науку і в 1756 році навіть був відзначений золотою медаллю, але незабаром втратив будь-який інтерес до навчання і, поки інші відбували лекції, насолоджувався видами Москви, або вдавався до запальних диспутів із ченцями.

Відчувши, що ідея служіння церкві абсолютно не приваблює цього кремезного, гвардійської статури парубка, духовний шеф гімназії архієпископ Крутицький і Можайський відбув з ним кілька принципових розмов, а далі, мабуть, пророче уловивши струмінь долі цієї людини, не лише порадив негайно податися на військову службу, але й дав 500 карбованців на дорогу до Петербурга та підтримку його перших кроків.

Як вахмістр (а не в чині офіцера, як, стверджує дехто з істориків) кінної гвардії, Г. Потьомкін узяв участь у двірцевому (1762 року) перевороті, внаслідок якого до влади у Росії прийшла Катерина II. Саме участь у цьому перевороті та відданість новій імператриці визначили успіх подальшої кар'єри гвардійського офіцера. А була вона справді разючою. Вже 1768 року його призначають камергером (тобто старшим за рангом придворним) Двору її Імператорської Величності і надають чин секунд-ротмістра. Того ж таки року він бере участь у російсько-турецькій війні, під кінець якої (1774) набуває чину генерал-поручика.

Наші історики чомусь досить скептично ставляться до військових заслуг Потьомкіна, більше апелюючи до фаворитських достоїнств та чинів його, а ще — до невмирущих "потьомкінських сіл". Так, справді, в житті цього наближеного до імператриці гвардійця траплялося всіляке. Але документально засвідчено, що вже під час першої своєї війни (російсько-турецької 1768-1774) полковник Потьомкін відзначився в боях неподалік Хотина. Особливу хоробрість і воєначальницький талант він виявив в битві 29 серпня 1769 року, коли, очолюючи великий загон кавалерії, зупинив наступ кінноти верховного візиря Молдаванжі-паші і, спільно з іншими військами, примусив турків і татар відступити.

Командуючи корпусом кінноти, він 4 січня 1770 року розбив і відтіснив за річку Малку 10-тисячний корпус Сулеймана-паші. Відзначився він також у битвах під Журжею, Ларгою, першим увірвався до передмістя палаючої Кілії. В 1773 році, під вогнем турків, генерал-поручик Потьомкін переправився з передовим загоном через Дунай, щоб узяти участь у битві під Сілістрією... Отже, як бачимо, свої бойові нагороди та чини він здобував чесно, на полях битв.

Повернувшись із театру бойових дій до Петербурга, Потьомкін перебирає до своїх рук справу придушення великого повстання під проводом О. Пугачова, яке, як ми знаємо, кулями та багнетами солдатів успішно придушив. Того ж таки 1774 року князь Потьомкін офіційно - якщо тільки такий термін доречний у даному контексті - стає фаворитом імператриці, а точніше кажучи, її загальновизнаним коханцем. Відтак, його вплив не лише при дворі, а й у межах цілої імперії, різко зростає. Незабаром він стає президентом військової колегії при імператриці, тобто, по суті, майже військовим диктатором Росії. Окрім того, його призначають новоросійським, азовським та астраханським генерал-губернатором.

Саме князю Потьомкіну належав план великої операції, пов'язаної з приєднанням до Росії Кримського ханства. За цю Кримську кампанію імператриця своїм особливим Указом надала йому титул "найяснішого князя Таврійського*. З ініціативи Потьомкіна засновано також низку українських міст, зокрема, Миколаїв, Херсон, Катеринослав (нині Дніпропетровськ), Севастополь.

Коли ж повернутися до його військової кар'єри, то слід сказати, що вершини її Потьомкін досяг, ставши головнокомандувачем російських військ у російсько-турецьких війні 1789-1791 роках. Цікаво, що талановитий полководець О. Суворов перебував тоді в його безпосередньому підпорядкуванні. Щоправда, вони частенько конфліктували, але то вже нюанси, яких ми дозволимо собі не торкатися.

Ну, гаразд, переворот, губернаторство, війни з турками, нагороди... Але як воно сталося так, що князь Потьомкін раптом опинився на чолі українського козацтва? О, це окрема історія, на якій варто спинитись докладніше.

Якось так сталося, що в середині XVIII століття поміж російського дворянства завелася мода, яка свого часу запосідала польську, молдавську та інші аристократії, - записуватись у запорізькі козаки і в такий спосіб прилучитися до лицарського Ордену. Погодьтеся, що досить часто, говорячи про січовиків, пригадуючи оселедці та шаровари, ми зовсім забуваємо, що йдеться не про якусь там степову ватагу, а про давній лицарський Орден. І що кожен, кого висвячували у запорізькі козаки, ставав лицарем, а отже, аристократом, так би мовити, загальноєвропейського штибу.

Інша річ, що одні аристократи, чи просто романтики, йшли на Січ, щоб віддавати цьому Орденові усе своє життя, і тут ми можемо назвати десятки, якщо не сотні, імен представників польської та української шляхти: Лянцкоронський, Вишневецький, Виговський, Хмельницький...

Другі ж лише удостоювали Січ-Орден своїми нечастими відвідинами та прилучалися до його лицарства формально.

Щоб переконатися, наприклад, у популярності козацького Ордену серед російських та польських аристократів, які воліли стати саме такими, формальними, членами його, вдамося до списку Д. Яворницького. Ось кілька найпромовистіших імен: генерал-аншеф Іван Глебов; польський коронний гетьман Ксаверій Браницький; генерал-поручик граф Андрій Остерман; генерал-майор князь Олександр Прозоровский; начальник астрономічної експедиції Христофор Ейлер; статський радник Петро Веселицький...

Га? Що скажете про оцих хлопців при генеральських і "протчих" віц-мундирах, які раптом позаводили собі оселедці козацьких рубак?!

Не втримався од спокуси й генерал, князь Григорій Потьомкін. Проте між названими оселедцевими генерал-козачками та князем Потьомкіним існувала істотна різниця. Ті були лише "почесними козаками* і жодного практичного стосунку до українського козацтва не мали. Що ж до Потьомкіна, то склалося так, що доля запорозького козацтва, - а згодом і процес заснування нових козацьких військ, -залежали саме від нього: його поглядів, його владних можливостей, а подеколи й від настрою - не без того...

Зближення Потьомкіна із українськими козаками припадає на добу російсько-турецької війни (1768-1774). Навесні 1772 року кілька куренів запорізького козацтва зайшло човнами в Дунай і прилучилося до російських військ, якими командував генерал-майор Потьомкін. Там князь навіч упевнився в небуденній мужності козаків, познайомився з дисципліною, ладом і традиціями козацьких підрозділів.

" - Ну от, хто я такий? - міркував собі при келихові цілком пристойного бессарабського вина Потьомкін. - Ну, князь; ну, генерал; ну, командувач війська... Але ж не лицар козацького Ордену, не козак! А мужністю та лицарством запорожців уже й сама імператриця замилувалася. Спеціальну Грамоту видала" (від 22 лютого 1772 року). Одне слово, вино, весна, романтика... Отак, одного вечора, розманіжившись, - як тепер пам'ятаю, було це 15 квітня 1772 року, - сів наш князь писати листа.

Кому? Та кошовому ж, Петрові Калнишевському. Козаків його хвалив, у повазі до січового товариства запевняв, а далі не втримався і, назвавши кошового, як годилося справжньому козакові, "батьком", слізно попрохав і його, нетягу, прилучити до запорізьких козаків-лицарів, та записати до Кущівського куреня. Чому саме до Кущівського? Бо хлопці там!.. Бувало, як вип'ють із князем, то так же ж любо співають!..

Не часто випадало кошовому Калнишевському отримувати листи від російських генералів. А як і траплялося, то змісту вони були одного: негайно присилай полк! Або й два! Допоможи в боротьбі з турками-татарами. Аж тут раптом генерал, князь, у козаки проситься! "А що, хлопці, - й собі розманіжився Калнишевський, - приймемо цього "єнера-ла", чи може, той?.."

"А таки приймемо, трясця його матері, - загуло товариство. Козак з нього, може, й нікудишній, але ж до імператриці підступатися може, слово знає. Мо' й нам у пригоді стане..."

І записали князя в козаки. Оскільки ж, за традицією, кожного новоприбулого записували під якимось, уже суто козацьким, прізвиськом, то й Потьомкіну дали прізвисько

"Нечеса". Князь - тобто, пардон, князів тут не було, всі рівні межи рівними, - тож я й кажу; козак Кущівського куреня Грицько Нечеса... Чого "Нечеса" ? Та дивної якоїсь заведенції тримались оті російські "єнерали"... Нема, щоб, як годиться, виголити собі оселедця та на людей бути схожими... Так ні ж, перуки - щось велике й кудлате - на голови накладають. А що князева перука була з особливо патлатих...

Ну, не знаю, як вам, а самому князеві нове ім'я сподобалось. Коли на петербурзьких балах дами, за давньою звичкою, зверталися до нього, "князь", він ніби аж сердився і просив іменувати себе "казаком Кущъовсъкого куреня Гріцком Нєчесой". Щоб, знаться, по-аристократичному.

Але ми дещо відхилилися.

Воювали козаки в цій війні добре. Про це свідчать листи імператриці, а також російських генералів: Рум'янцева, Долгорукого, Прозоровського. А Потьомкін, той, мабуть, од щирої своєї прихильності, подарував запорожцям аж 38 великих казанів: кожному куреню - та по казану. Щоб козаки їли з них кашу, і його, Грицька Нечесу, славного козака запорізького, добрим словом згадували. Та оскільки відразу після дарування казанів росіяни заходилися відбирати від запорожців землі, заселяючи їх вихідцями з Росії, Сербії, Німеччини - одне слово, створювати оте, сьогодні добре знане "русскоязычное насєлєніє", - то козаки навіть пісню про них склали. І були в ній дуже "ніжні" слова про оті російські казани, що за них у козаків позабирали всі... лани.

Єдине, що втішало, що Росія нарешті підписала з Туреччиною мирну угоду, а їхнього "товариша курінного" (тобто заступника курінного отамана) Грицька Нечесу призначено генерал-губернатором Новоросійського краю. Козаки спочатку навіть не второпали, що воно й до чого, а тому зраділи: "Ти диви, братця, як "наші" вгору пішли! Але потім роззир-нулися: що ж воно діється?! Одні землі росіяни загарбують собі, другі віддадуть кримським татарам, бо так передбачає Кючук-КайнарджийськиЙ мирний договір; а генерал-губернатор, тобто "товариш курінного", сидить собі в Петербурзі й носа на козацькі землі, що їх отак, хижо, шматує імператорське чиновництво, не потикає.

Щоправда, якось князь все ж таки навіть листа написав кошовому Калнишевському. Ось як зворушливо переповідає цю подію А. Кащенко у своїх "Оповіданнях про славне військо... "

"21 червня 1774 року новий Новоросійський генерал-губернатор Потьомкін, живучи завжди в Петербургу, ще раз послав Калнишевському подарунки; дзигарик (годинник. — Б.С.) та оксамит, написавши дуже дружнього листа, який закінчив по-українському; "Будь ласка, батьку, пришли мені гарного татарського коня, щоб козакувати годився".

Ну як було запорожцям не втішитись? А втішившись, депутацію з поважних, заслужених козаків до імператриці послали, коней мало не табун погнали до Петербурга, щоб було чим задобрювати високе чиновництво (басував у тому табуні і козакувато-татарський кінь для Грицька Нечеси), але виявилося, що все марно. Навпаки, Катерина П ще й свого "дзигарика" козакам підкинула - у вигляді наказу про знищення запорозького козацтва. Генерал-губернатору Потьомкіну-Нечесі велено було козаків роззброїти і — кого до тюрми засадити, кого по панських маєтках розігнати, а саму Січ знищити. Раз і назавжди.

Отримавши від Потьомкіна казани, січова старшина написала йому листа, в якому дякувала за подарунок, та водночас просила про заступництво. "Люблячи (військо) любовно, - цитує фрагмент його А. Скальковський в "Історії Нової Січі..." - вживіть заходів до виконання обіцянки, котрою так запевнені й утішені, що не сумніваємося в досягненні розради в печалях наших, маючи право, живим Богом і всім світом випровдане". Датоване було цього листа 24 січня 1775 року, напередодні знищення Січі. І важко сказати чи то пером козацьким водило передчуття, чи може, кошовий уже мав якусь інформацію, яка насторожувала.

Як росіяни плюндрували в 1775 році Січ, ми вже знаємо. Як знаємо й те, що не допомогли кошовому П. Калнишевському ні імператрицині, за особливі заслуги даровані, неделъки з "патретами", ні татарські коні, ні дзиґарики. Коли Калнишевський опинивсь у тогочасній московській

"Бутирці", сам князь Нечеса власноруч написав імператриці доноса, в якому стверджував, ніби "віроломне буйство* колишнього кошового і разом з ним заарештованих таке велике, що всі вони заслуговують на смертну кару. Та, оскільки він чоловік чуйний і про бойові заслуги "батька" Калнишевського пам'ятає, то радив не страчувати, а засадити в підземелля Соловецького монастиря. Саме там, на Соловках, у монастирському підземеллі, і втішався цоканням князевого "дзигарика" наш кошовий цілих 25 років.

Придушення повстання Пугачова і знищення української козацької вольності було значною заслугою перед імперією, і Катерина II не залишилася в боргу: "Придушення пугачовського бунту завершилося, за планом Потьомкіна, знищенням Запорозької Січі* В 1776 р. Катерина II "пожалувала" його поручиком кавалергардського корпусу, подарувала і Аничковський палац, воєводство Кричевське (в Білорусії) з 14-ма тисячами душ, 100 тис, карбованців і домоглася для нього князівського достоїнства Римської імперії, з титулом Світлійшого"}

Ось так, щедро, оплачувалася імператрицею ця ганебна послуга Грицька Нечеси. Одначе бог із ними, з нагородами. В тій таки "Довідковій книзі" віднаходимо інформацію, яка розкриває суть багатьох старань Потьомкіна і яку, наскільки мені відомо, ніхто з вітчизняних дослідників досі ґрунтовно не аналізував. Ось вона : "В 1777 році князь вирушив оглядати доручені йому намісництва: губернії Новоросійську, Астраханську і Саратовську, тобто всю тодішню Південну Росію від Чорного до Каспійського моря. В цей час у голові Потьомкіна зародилася думка, за яку він узявся з усією палкістю та рішучістю свого характеру; це був проект вигнання турків з Європи і відродження Візантійської імперії — з царями російської династії. Новоросійський край повинен був слугувати першою сходинкою до величезного заходу. Голий степ належало заселити, облаштувати, озброїти. В1779році закладено м. Херсон, на правому березі Дніпра, і тут збудовано військові казарми, у вигляді мазанок. В 1780році князь прибув до Кременчуга. Імператриця наділила його всією повнотою влади і мільйонами грошей. На його поклик почали прибувати в безлюдний край поселенці з усіх країв: греки з Мореї - і з архіпелага: вірмени з Криму і Закавказзя; італійці і німці, калмики з уральських степів; запорожці, котрі втекли за кордон, тепер знову почали повертатися на старе попелище... Тим часом упало Кримське ханство; Потьомкін примусив Шагін-Гирея добровільно зректися престолу, і маніфест Катерини сповістив Європу, що Кримський півострів, острів Тамань і Кубанська країна приєднуються до Росії. Водночас цар Грузинський Іраклій присягнув на вірність Катерині і її спадкоємцям... Він оперезав фортецями Чорне море і відкрив береги його для торгівлі. Порти Херсонський, Феодосійський і Севастопольський отримали однакові привілеї з Петербургом і Астраханню. Для полегшення сполучення з внутрішньою Росією, пробито було дніпровські пороги. В самому краї почали процвітати промисловість, господарство, навіть освіта, оскільки князь всюди засновував повітові та землеробські училища, а в Катеринославі навіть збирався відкрити університет" .2

Якщо розвіяти фіміам хвалебної ідилії, то відкривається, що Запорізька Січ, її землі, виявилися в епіцентрі глобального імперського задуму, в якому, власне, не було місця ні українському козацтву, ні українському народові. А військову силу козацтва новоявлений творець російсько-візантійського Вавилону прагнув використати лише, як криваво-тілесний підмурівок для своїх ефемерних амбіцій.

Та поки Калнишевський спокутував свою вірність Російській імперії по її імперських Соловках, сама імператриця відчула, що наближається ще одна війна з Туреччиною, отже потрібні воїни, потрібні козаки. Й у травні 1779 року з'являється маніфест, яким Катерина II закликала запорожців повернутися з турецьких земель в Україну і скласти присягу на вірність їй. Козаки — де б вони не були: на Бузі, Дністрі, Дунаї, на Буджацьких лиманах - мали змогу познайомитися з цим документом, але, вислухавши обіцянки імператриці, сказали "нема дурних", і під її високу руку жоден кіш так і не повернувся.

У квітні наступного року імператриця знову повторила звернення. Реакція була такою ж. А війна усе ближчала, і російські генерали нервували. Все ж таки краще було б, якби українські козаки пішли проти турків, аніж проти них. Так воно безпечніше. Ось тоді Катерина й сказала своєму фаворитові: "Слухай-но, хто там, зрештою, генерал-губернатор: я чи ти? Ну, то зроби щось, щоб повернути отих козаків". Князь знову почав слати гінців, тепер уже й від себе, але це теж не допомогло.

А тим часом повстали татари Криму, яким страшенно не подобалося бути підлеглими її величності. Свій хан — він, хоч і хан, але все ж таки свій. Вони до нього звикли. А щодо російської імператриці, то хай би вона краще своїми тата... пардон, росіянами правила.

Маючи нагальну потребу у військах, Потьомкін розіслав уповноважених по всіх паланках колишньої Січі, сподіваючись, що хоч хтось із козаків погодиться служити імператриці. За Буг, на турецьку територію, теж послав довірених осіб. Й ось до Херсона зійшлося близько тисячі охочих. Нібито й не таке вже й значне військо, але в Петербурзі вирішили, що початок непоганий. Щоправда, в 1787 році Потьомкін дозволив сформувати з козаків лише волонтерську команду, яку очолив Сидір Білий, і служба в якій стала для вчорашніх "зрадників імперії" своєрідним випробуванням на вірність. Та оскільки ніхто з козаків утікати назад, "під турка", не збирався, то вже наступного — 1788 - року було дозволено на березі Бузького лиману, в Васильківському урочищі, створити Васильківський кіш і обрати отамана, яким знову ж таки став Сидір Білий. А незабаром волонтери-козаки були перейменовані на " Чорноморське військо вірних козаків", і Потьомкін сам запросив із Петербурга клейноди зруйнованої Запорізької Січі - булаву для С. Білого та печатку. Отаманом над військом Потьомкін настановив С. Білого, а суддею А. Головатого. Таким ото побитом наш князь-козак Потьомкін-Нечеса і став засновником Українського Чорноморського війська.

Коли 1787 року Катерина зважилася на вояж своїми новими землями, козаки-чорноморці вже гарцювали, супроводжуючи її карету. Скориставшись нагодою, Сидір Білий звернувся до імператриці з проханням відродити Запорозьке козацтво, проте згоди не дістав. Відомо, що поданню звернення сприяв Потьомкін, який теж вважав, що можна було відродити Січ, але вже таку, яка б вірно служила Росії.

А потім почалася російсько-турецька війна. Як билися українські козаки під командуванням Сидора Білого, Антона Головатого, Захара Чепіги та інших козацьких командирів, знаємо з попередніх оповідей. Можу лише нагадати, що й тепер вони показали себе неперевершеними воїнами. А по війні взяли на себе охорону українських кордонів, які на той час стали вже й кордонами Російської імперії. Відтак, чисельність козацьких військ мусила поступово зростати. Визначаючи цю потребу, Катерина II надала князю Потьомкіну (це сталося на початку 1791, за іншими даними - наприкінці 1790) - звання "Великого гетьмана військ Катеринославських та Чорноморських".

Козаки поставилися до цього призначення помірковано. Сподівалися, що, маючи за гетьмана такого впливового чиновника імперії, почуватимуться впевненіше. Так воно, власне, й було. Хоча сам фельдмаршал відчував, що становище його, авторитет при дворі помітно похитнулися. В лютому 1791 він востаннє відвідав Петербург і був прийнятий Катериною II. Імператриця зустріла його досить доброзичливо. Враховуючи його заслуги перед імперією та давню свою прихильність до улюбленого фаворита, подарувала йому будинок, який увійшов в історію столиці під назвою "Таврійський палац"; і прикрашений дорогоцінним камінням мундир вартістю в 200 тис. карбованців. Проте Потьомкін уже знав, що придворні інтригани зуміли похитнути віру підозріливої імператриці у його відданість, отож приймальню Катерини II він залишав із тривогою відданого, вознесеного до вершин влади раба, який добре розуміє: будь на те воля імператриці, за кілька хвилин він міг би позбутися всіх дарованих нею чинів, титулів і маєтностей.

І все ж, нехай ніхто не наважиться звинувачувати князя Потьомкіна в тому, що він поставився до свого призначення гетьманом як до формальності. Таки нуртувало в душі цього чолова щось таке, що збуджувало в нього інтерес до козацтва, примушувало захоплюватися історією і славою козаччини.

Перше, до чого він вдався на посаді гетьмана, це звернувся до імператриці з проханням віддати козакам-чорноморцям під поселення всю землю, що пролягала між Південним Бугом, Дністром (мається на увазі пониззя цих річок) та Чорним морем. Погляньте на карту, і ви переконаєтеся, що йдеться про чималий шмат території. Крім того, їм було надано Тамань та ще цілу округу поблизу неї. Щоправда, зробивши козакам таку послугу, Потьомкін негайно послав на Дунай нові козацькі полки, де вони, разом із російськими солдатами, брали штурмом Ізмаїл, Тульчу, Ісакчу, гинули в битвах під Кілією та Бабадагом. Але то вже інша історія, та й далеко не все в Російській імперії залежало від "всемогутнього* Потьомкіна.

Розуміючи, що й далі проводити цю війну безглуздо, Туреччина погодилася на мирний договір (якого укладено було наприкінці липня 1791 року, в Галаці). Та оскільки кордоном між двома імперіями мав стати Дністер, то всі землі, які українські й російські солдати зуміли здобути між Дністром і Дунаєм, знову відходили до Туреччини. Природно, що в українських козаків таке рішення викликало страшенне обурення, розгубленість, гнів. їм було значно тяжче, ніж росіянам, залишати подунайський край, бо ж добре пам'ятали, що він належав їхнім предкам, що за цю землю безліч разів билися і дружини давньоукраїнських князів, і козацько-повстанські війська отаманів-гетьманів. Але, знову ж таки, вони зрозуміли, що це розмежування імперії залежало не від Потьомкіна, а тому "Великого гетьмана* свого в цьому не звинувачували. Тим паче, що й сам князь виявив різке незадоволення підписаною без нього угодою. "Незабаром після того (тобто після прийому Потьомкіна імператрицею - B.C.) надійшло повідомлення, - мовиться з цього приводу в "Довідковій книзі Імператорської Головної квартири", - що Рєпнін, розбивши під Мачином візиря Юсуфа пашу, підписав з турецькими уповноваженими попередні мирні статті. Прибувши до Галаца, Потьомкін, незадоволений тим, що перемога вислизнула з його рук, знищив договір як такий, що не відповідає гідності імперії".3

Ясна річ, по цьому він примусив своїх дипломатів виробити нові статті договору з Туреччиною, які й були покладені в основу переговорів, що відбувалися вже в Яссах, тодішній столиці Молдавського князівства. Але саме там він тяжко захворів на "злоякісну лихоманку", як було визначено його діагноз в офіційному повідомленні. Відтак і ця війна, і мирний договір виявилися, для нього останніми. На початку жовтня, готуючись їхати до Миколаєва, щоб звідти податися до Петербурга, він раптом тяжко занедужав. Потьомкін ще сподівався, що дорогу якось витримає - їхати так чи інакше треба було, - але, здолавши лише 38 миль, відчув, що вмирає і попросив козаків, які становили особисту охорону, винести його з карети. Козаки розстелили килим і поклали свого "Великого гетьмана" на землю. Тут, поблизу Галаца, лежачи посеред степу, в колі українських козаків, він і помер. Сталося це 5 жовтня 1791 року.

Хто б як не ставився нині до цієї історичної постаті, але ми, українці, повинні усвідомлювати, що князь Григорій Потьомкін був причетний до долі Запорозької Січі, до заснування Чорноморського, Бузького та Кубанського козацтв, а отже - подобається це комусь, чи ні - належить, і завжди належатиме, нашій, українській історії.