Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Цей український козак-чорноморець однаково добре володів і шаблею, і пером. Він ніколи не був військовим отаманом Чорноморського (чи вже й Кубанського) козацького війська, проте внесок його в історію Чорноморського козацтва такий, що він і сам має право посісти гідне місце в його - козацтва цього - історії.

Народився Іван Попко 28 серпня 1819 року. Батько його, Діомид Попко, служив священиком Тимашівського куреня Чорноморського козацького війська, отож у дитинстві та юності майбутнього генерала й історика все складалося таким чином, що ніхто не сумнівався: він теж стане козацьким священиком, теж понесе слово правди Божої до волелюбних бунтівних душ козацьких. Саме цьому шляху житейському й були підпорядковані освіта і виховання Івана Попка, котрий, після закінчення духовного училища, до якого вступив 1829 року, став семінаристом духовної семінарії, а далі, в 1840 (за іншими даними - в 1841) році, досить успішно закінчив Московську духовну академію.

Звідки саме походить родина майбутнього козацького генерала та історика, дослідниками так до кінця і не з'ясовано. Та й взагалі, непогано дослідивши початковий етап Чорноморського козацтва, Іван Попко дуже мало подбав про те, щоб з'ясувати коріння власного роду та залишити ґрунтовну автобіографію. Відомо лише, що батько його належав до козацької родини, котра була переселена чи то з Лівобережної України, чи й з самого Запоріжжя, і виявилася серед засновників Кубанського козацтва.

Повернувшись після навчання в Москві на Кубань, молодий священик ще застав ту традицію кошову, згідно з якою, козаки самі обирали собі священиків. Власне, вони лише називали гідних та підготовлених для того, щоб бути священиками, після чого претендент на курінного чи військового духівника вирушав до Феодосії, де його висвячували та благословляли.

Але здебільшого це йшлося про тих священиків козацьких, які не мали спеціальної духовної освіти, а осягали її самотужки. Що ж до Івана Попка, то про такого священика можна було лише мріяти.

Навіть будучи висвяченими, козацькі священики продовжували залишатися... козаками, дотримуючись козацьких бойових звичаїв, відбуваючи військовий вишкіл, виявляю* чи належну мужність у бою. Тож чи варто дивуватися, що чимало з них прославилося у походах і загинуло, заступаючи в бою когось із старшин; ведучи козаків в атаку.

Проте самого Івана Попка кар'єра священика не приваблювала. В козацтво він вступив рядовим козаком і так захопився військовою справою, що дослужився до генерала. До речі, у визначенні генеральського чину його - теж існують певні розбіжності. Так, в одинадцятому томі "Української радянської енциклопедії", в статі"Попко Іван Діомидович", читаємо: "Після закінчення 1841 Московської духовної академії, П. вступив у Чорноморське козацьке військо і дослужився до генерал-лейтенанта" -1 А в уже цитованому нами дослідженні Д. Білого "Малиновий клин" знаходимо інше твердження: "За 52 роки постійних війн Іван Попко з рядового козака дослужився до генерал-майора" отримавши сім орденів і шість медалей" } Якщо зважити, що навіть військові отамани дослужувалися в ті часи лише до генерал-майорів, то легше припустити, що й історик Іван Попко сягнув саме цього військового чину, (у багатьох інших виданнях та публікаціях його називають просто "генералом").

Бойове хрещення своє майбутній історик та етнограф пройшов у боях з черкесами, захищаючи хисткі кордони Чорноморії. Але військово-політична ситуація складалася так, що на цьому його бойові виправи не завершилися. Він змушений був узяти участь у так званій Кримській війні 1853-1856 років, де відзначився особистою хоробрістю у Севастопольській кампанії, котра згодом знайшла відображення в його історичних нотатках. Не обминули його й події російсько-турецької війни 1877-1878 років. Проте, виявляючи належну мужність та воєначальницький хист у боях" Іван Попко все ж таки ніколи не вважав себе людиною суто військовою, завжди тяжіючи до гуманітарної освіченості, до творчої праці історика, етнографа, літератора.

У другій половині XIX століття на Кубані сформувалося досить сильне українське культурницьке поле. Усе більше з'являлося людей - шанувальників історії, фольклору, етнографії, - котрі не лише старанно вивчали походження українського січового лицарства та процес становлення Чорноморського козацького війська і Чорноморії, але й самі творили цей фольклор, займалися літературною працею. Тут знали і шанували творчість Тараса Шевченка - за свідченнями багатьох сучасників тих подій, портрет великого Кобзаря був чи не в кожній хаті козака-кубанця; знали й шанували творчість Івана Котляревського, Миколи Гоголя, багатьох інших митців.

Кубані дуже пощастило, що тривалий час на чолі козацького війська стояв визначний патріот України, літератор, особистий друг Шевченка, генерал Іван Кухаренко. Відтак утворилася ціла плеяда впливових козацьких лідерів, котрі підносили на новий, воістину європейський, рівень культурне життя козацтва, ознайомлювали з ним європейську громадськість: досить назвати імена Івана Попка, історика Про-копія Короленка, історика і політичного діяча Федора Щербини, відомого письменника Василя Мови (Лиманського); етнографа і поета Олександра Півня, відомого художника Федора Коваленка, композитора Олександра Кошиця... А чи ж не з Кубані полинула у широкий світ славетна українська пісня "Розпрягайте, хлопці, коні" ? (дехто з дослідників вважає, що там, на Кубані, вона й народилася), чимало інших пісень, які й досі виконують численні самодіяльні хори та ансамблі Кубані, і серед них - Кубанський козацький хор: "Іде козак за Кубань", " Зажурились чорноморці", "Прощай мій край, де я родився", "Хто не бував за Кубанню, той горя не знає"; великою популярністю користувалися пісні та романси на слова Т. Шевченка, С. Руданського, І. Котляревського.

Людина високоосвічена - існує думка, що він досить вільно володів дев'ятьма мовами; володар дуже солідної як на той час домашньої бібліотеки, Іван Попко плекав велику мрію - написати історію заснування Чорноморії, історію Кубанського козацтва. Важко стверджувати, що він дійсно зумів утілити цю мрію в життя, але все ж таки робота в архівах Катеринодара, Астрахані, Ставрополя, записи розповідей старих козаків, аналіз легенд, дум та історичних пісень дозволили йому створити досить оригінальну працю "Чорноморські козаки в їх цивільному та військовому побуті"; котра побачила світ в 1859 році в Санкт-Петербурзі. Відомо, що цим дослідженням, як і низкою інших публікацій Івана Попка з історії козацтва, побуту та етнографії, користувався - високо відгукуючись про них - відомий історик Микола Костомаров; їх старанно опрацьовував кубанський історик Прокопій Короленко; не обминають їх і сучасні історики козацтва. Нариси, історичні розвідки, замальовки Івана Попка завжди відзначалися тонким українським гумором, досконалим знанням звичаїв і традицій Чорноморії, а відтак, і запорозьких козаків; стиль оповідей, які з'являлися під псевдонімами "Помандруйко", "Осавул", у нього був особливий - з тонкою іронією та перченим гумором, з пейзажними замальовками. Велике пізнавальне значення має і створений ним "Статистичний опис Чорноморського козацтва" (Санкт-Петербург, 1840), котрий дозволяє проаналізувати соціальний та економічний стан кубанського козацтва.

Цікаво, що перед смертю Іван Попко подбав про власний проект дзвіниці, яку, згідно з заповітом, було споруджено на його могилі - помер він у серпні 1893 року - в Ставрополі. Але чи усвідомлював він, помираючи, що своєю працею на ниві історії та етнографії створив пам'ятник значно величніший і шанованіший?