Історичне джерелознавство: Підручник

У комплексі речових джерел вагому частку складають архітектурні пам'ятники. Вони відносяться до інформаційно складних джерел, які зберігають відомості щодо різних аспектів людської діяльності у галузі виробництва як матеріальних, так і духовних цінностей. Спорудження тих чи інших архітектурних пам'яток завжди пов'язане з конкретними історичними подіями, духовними процесами, з практичними потребами суспільства в цілому, або окремих груп людей, певних осіб. Архітектурні пам'ятки містять цінну інформацію історико-краєзнавчого і культурного характеру, є органічною складовою джерельної бази з історії українських старовинних міст та містечок, монастирських комплексів, дворянських маєтків тощо.

Пам'ятки архітектури прийнято класифікувати за різними ознаками. Так, за призначенням вони поділяються на житлові, культові, господарські, оборонні та поховальні споруди. Нерідко певна пам'ятка виконувала одночасно декілька функцій, зокрема, храми використовувалися як культові і оборонні споруди, замки — як оборонні й житлові. Багатофункціональність притаманна й іншим різновидам джерел, однак, тільки визначивши основне призначення джерела, можна всебічно проаналізувати історично важливу інформацію, що міститься у ньому. Архітектурні пам'ятки, так само як і інші групи джерел, прийнято поділяти за часом та місцем походження, за технікою створення, за матеріалом, з якого вони споруджені тощо. Історики, що вивчають архітектурні споруди як історичне джерело, обов'язково мають розумітися на стильових особливостях їх окремих груп. У цьому дослідникам допомагають методи, розроблені в мистецтвознавстві, історії архітектури та інших науках. Пам'яткам архітектури України присвячено значне коло наукових досліджень ³ .

Як уже зазначалося, найдавніші залишки житлових споруд на території України відносяться до епохи середнього палеоліту.

Під час археологічних досліджень у с. Молодове на Дністрі на глибині понад 10 м було виявлено залишки стаціонарного житла круглої форми діаметром 5—8 м. Крім основної житлової камери, воно мало ще дві бокові прибудови. Подібні споруди типу яранги набули поширення у пізньому палеоліті у зв'язку з похолоданням. Житлові споруди кроманьйонців представлені двома типами — зимовими і літніми. Зимові житла — це досить складні споруди, розраховані на довготривале використання. Для спорудження каркасу використовувалися дерево, кістки мамута, північного оленя. Каркас покривався шкурами тварин. У покрівлі залишався отвір для виходу диму. Всередині житла розмішувалися одне-два вогнища, які топилися деревом. Світло й тепло давали жирники — видовбані камені або кістки, заповнені жиром. Вхід до житла завішували шкурами. В цілому ці житлові споруди мали круглу або овальну форму і півсферичну об'ємність, чим нагадували яранги, поширені серед північних народів. З реконструкцією подібних пам'яток можна ознайомитись у Київському природничому та інших музеях.

Неподалік від зимових жител археологи виявили залишки літніх споруд, від яких збереглися вогнища. Можливо, це були житлові майданчики із легким покриттям. Поруч із житловими спорудами виявлено місця, де виготовлялися знаряддя праці, прикраси тощо. Входили до житлового комплексу і спеціальні ями, де зберігалися кістки та бивні мамутів.

До періоду пізнього палеоліту відноситься поява на території України перших споруд, що мали суспільне, обрядове призначення. Зокрема, вивчаючи найбільшу споруду Мізинського поселення на Чернігівщині, вчені дійшли висновку, що кроманьйонці використовували його як "будинок обрядів". Згодом він обвалився, сховавши під товстим шаром будівельних кісток предмети, що використовувались під час стародавніх обрядів і свят, у тому числі й унікальний набір ударних інструментів, виготовлених із кісток мамута й північного оленя.

З епохою мезоліту вчені пов'язують появу нової техніки будівництва житлових споруд.

Поблизу села Осокорівка (Надпоріжжя) археологи виявили залишки п'яти жител, що мали прямокутну форму й були розташовані по колу. В центрі одного з них, площею 30 м ² , розмішувалося вогнище. Такі будови мали опорні дерев'яні стовпи, їхні стіни обпліталися лозою і обмазувалися глиною. Легкий дах перекривався гілками або шкурами. Такі житла можна вважати прообразом майбутніх житлових споруд різних землеробських осілих племен, що заселяли територію України в давнину.

З ускладненням поховальних обрядів в епоху неоліту з'являються перші спеціально влаштовані могильники. Поступово вони перетворюються на досить складні споруди, для будівництва яких використовували дерево й камінь. Наприклад, кемиобпнські племена, що розселилися у Приазов'ї, Нижньому Подніпров'ї та Криму в період енеоліту (IV— III тис. до н.е.), для поховальної камери викопували чотирикутну яму, стіни якої обкладали добре обробленими й підігнаними одна до одної кам'яними або дерев'яними плитами. Внутрішні стіни нерідко розписувалися фарбами, які, можливо, імітували різнокольорові килими. Дно камери посилалося дрібною галькою, морськими мушлями або подрібненим вапном. Зверху камера перекривалася дерев'яними або кам'яними плитами і обмазувалася глиною. Над похованням робився земляний насип — курган, інколи над курганом встановлювали кам'яну антропоморфну стелу або неотесаний продовгуватий камінь — менгир. Традиція спорудження поховальних курганів була притаманна численним кочовим племенам і зберігалася на землях України упродовж майже трьох тисячоліть. Найвідомішими є скіфські кургани Солоха, Чортомлик, Куль-Оба, датовані кінцем V—IV ст. до н. е.

В епоху енеоліту з'являються й перші протоміста на території України — найбільші поселення трипільців, виявлені вченими поблизу сіл Володимирівка, Доброводи, Майденецьке та ін. Деякі з них (с. Усатово) були оточені ровами, інколи в кілька рядів, усередині укріплень розташовувалися різноманітні господарські, житлові та культові споруди. Трипільці, що заселяли південні, степові землі України, як будівельний матеріал використовували каміння.

Однією із найдавніших оборонних споруд на теренах України є унікальне укріплене поселення племен ямної культури (бронзовий вік) поблизу с. Михайлівка на Херсонщині. Воно розташоване на двох пагорбах із крутими схилами та частині плато, що примикає до них. Загальна площа поселення сягала близько 1,5 га. Оборонні споруди, що його оточували, складалися із цілої системи стін та ровів. Із боку плато по схилу пагорба було споруджено стіну довжиною 60 м. Перед головною лінією укріплень було збудовано ще декілька стін для додаткового захисту від можливих нападників. Оборонна система була замкнутою, кам'яні стіни й рови перемежовувалися із дерев'яним частоколом. Місцями висота залишків стін перевищує 2 м. Вони були складені з великих плит вапняку різного розміру, переважно необроблених. Залишки таких складних і великих оборонних споруд свідчать про досить високий рівень тогочасної будівельної справи на півдні України.

Таким чином, ретельне дослідження залишків давніх будівель дає підстави стверджувати, що до початку грецької колонізації Північного Причорномор'я населення, що проживало у різних регіонах сучасної території України, володіло навичками спорудження різноманітних об'єктів житлового, господарського, культового та оборонного призначення, використовуючи при цьому такі поширені матеріали, як дерево, глина, камінь тощо. Проте справжні архітектурні пам'ятки, що споруджувалися за певними проектами, з дотриманням відповідних технологій, з'явилися на півдні нашої держави лише у грецьких містах-колоніях Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї та ін.

Північнопричорноморські греки наслідували традиції античного містобудування. У більшості міст використовувався принцип прямокутного регулярного планування в межах як окремих районів, так і всього міста (Херсонес). В архітектурі (особливо храмів та громадських споруд) також в основному дотримувались античних зразків. Однак поступово у типах, конструкції та декорі будинків з'явилися певні місцеві мотиви, оригінальні елементи, нові художні образи. Різноплемінний вплив, якого зазнала культура північнопричорноморських полісів, найбільш яскраво проявився в архітектурі та мистецтві Боспора.

Архітектурні пам'ятки грецьких міст дійшли до нашого часу у вигляді фрагментів. Від споруд культового призначення залишились тільки вівтарі, залишки фундаментів і окремі ордерні деталі — бази, барабани, капітелі колон тощо. Це дало змогу вченим здійснити науково обґрунтовані графічні реконструкції храмів у Ольвії (актовий храм іонічного ордера V ст. до н. е., присвячений Аполлону Дельфінію), Пантікапеї (іонічний периптер початку V ст. до н. е.) та ін. Серед інших реконструйованих графічно монументальних споруд можна назвати пританейон у Пантікапеї (II ст. до н. е.), подвір'я якого оточене доричними портиками. На архітектурних деталях цієї споруди залишились сліди поліхромії. Досить поширеним був також аттичний ордер, який використовувався при будівництві невеликих споруд громадського призначення (наприклад, гімнасій в Ольвії) та житлових будинків. У плануванні та конструктивних особливостях останніх (наприклад, існування підвальних поверхів) найбільш повно відображені місцеві особливості. Високого рівня в Північному Причорномор'ї досягло також будівництво і декоративне оздоблення поховальних споруд — склепів. Найвідоміші пам'ятки такого типу відкриті на Боспорі. Це склепи Царського та Золотого курганів IV ст. до н. е., Васюринської гори — III ст. до н. е., пантікапейські — II ст. до н. е. В одному з останніх зображено сцену битви пігмеїв з журавлями. Цікавими є також зображення вершника і жінки, що сидить біля юрти, у склепі Анфестерія (II ст. до н. е.). Пам'ятки монументального живопису були невід'ємним атрибутом не лише поховальних, а й житлових і громадських споруд.

Джерельне значення мають споруди господарського й оборонного характеру. Серед херсонеських пам'яток слід згадати унікальну пам'ятку стародавнього землеробства — розмежування території на Гераклейському півострові. В першій половині IV ст. до н. е. там було збудовано декілька військово-господарських комплексів, під захистом яких і відбувалося освоєння нових земель. До останньої чверті IV ст. до н. е. вся територія Гераклейського та Маячного півостровів із застосуванням єдиного модуля була розмежована на більш ніж 400 ділянок площею 17,6 та 26,4 га, відокремлених одна від одної дорогами. Кожна ділянка була поділена кам'яними огорожами на квадрати 210 х 210 м, які своєю чергою поділялися на поля площею від 0,27 до 1,57 га. Саме ці поля оброблялися херсонесцями. Десята частина всіх оброблюваних угідь була власністю храмів. Існував і резервний фонд, з якого наділялися землею нові громадяни. Незважаючи на те, що частина "наділів" упродовж останніх століть зазнала руйнації і не збереглася у своєму первісному вигляді, розмежована територія на Гераклейському півострові і в наш час уважається еталонною і використовується для вивчення античного розмежування вченими багатьох країн світу, оскільки в інших місцях такі пам'ятки не збереглися. Останнім часом на півострові здійснюються масштабні дослідження, в яких беруть участь працівники Національного заповідника "Херсонес Таврійський" та американські вчені під керівництвом Дж. K. Картера. Важливими пам'ятками господарського призначення в Херсонесі є також будинок монетного двору, водогін, ями для засолки риби та ін. Херсонес оточувала система могутніх захисних мурів із кріпосними вежами й баштами. Інколи загроза з боку сусідніх народів була настільки відчутною (наприклад, у II ст. до н. е. з боку скіфів), що для укріплення оборонних споруд використовували надгробки з території розташованого поблизу некрополя.

Слід зазначити, що рештки споруд античного часу пізніше використовувалися у ранньохристиянському будівництві. Найбільшим його осередком був Херсонес, про що свідчать залишки фундаментів і стін 27 церков і каплиць. Найдавніші церкви мали форму рівнобічного, так званого "грецького хреста". V—VI ст. датуються округлі будови — ротонди, VII—IX ст. — базиліки, однонавні хрестильні-каплички. Останній тип споруд поєднував у собі риси базиліки і хрещатої будови. Усі споруди перекривалися, очевидно, дерев'яною стелею, а склепіння мали лише апсиди (вівтарні заокруглення) та ротонди. Виявлені рештки чудових мозаїк і архітектурних деталей свідчать про високий рівень розвитку будівні і мої справи, що перебувала на Чорноморському узбережжі під впливом Греції, Малої Азії та Кавказу. її зв'язки із пізнішим будівництвом на Наддніпрянщині досі остаточно не з'ясовані, хоча більшість дослідників вказують на впливи, яких зазнало давньоукраїнське монументальне будівництво з боку Візантії, Балкан, Кавказу й Північного Причорномор'я.

Грандіозне будівництво на теренах України характерне для старокнязівської доби. Безперечним, на думку вчених, є той факт, що в X—XI ст. в Україні переважали зразки візантійського будівництва — так званої середньої доби розвитку візантійського мистецтва, за якої виник особливий тип церков, що поширився на берегах Чорного моря (зокрема, в Херсонесі й Керчі), а також у Вірменії, Грузії, Болгарії та Македонії.

Детально розглянути джерельне значення усіх архітектурних пам'яток України від давньоруського періоду до нашого часу неможливо. Тому основну увагу ми зосередимо на розгляді культових споруд та їх ролі в історії культури України.

Залишки зрубної будови. Київ. X ст.

За основу культових споруд Київської Русі було взято поширений у Візантії хрестово-баневий тип храму. Основною рисою таких споруд було те, що їх внутрішній простір у плані мав форму хреста, над середньою частиною якого підносилася головна баня, що спиралася за допомогою підпружних арок і вітрил (спеціальних будівельних конструкцій) на чотири стовпи. Зі східного боку розміщувалися вівтарні апсиди. Складніші варіанти хрестовобаневих храмів мали шість, вісім, а інколи навіть дванадцять стовпів.

Як будівельні матеріали при зведенні монументальних споруд у X—XIII ст. використовувались цегла-плінфа і камінь (граніт, кварцит, шифер). Скріплюючим розчином була так звана цем'янка — суміш вапна із товченою керамікою, яка надавала спорудам рожевуватого кольору. В X—XI ст. на Русі була поширена система змішаної кладки із цегли і каменю, так званий opus mixtum. Дахи будов покривалися листовим свинцем або черепицею, у віконні отвори вставлялися круглі дерев'яні віконниці.

Перші кам'яні споруди житлового призначення відомі на українських землях ще з язичницьких часів, зокрема, згадуваний у літописах князівський палац Святослава Ігоревича в Києві. Початок будівництва кам'яних храмів пов'язують із спорудженням у Києві в 989 — 996 pp. церкви Богородиці, або, як її називали в народі, Десятинної.

Десятинна церква в Києві. Західний фасад. Реконструкція

До нашого часу цей храм не зберігся, частково вціліли лише фундаменти. 6 грудня 1240 р. він упав як останній рубіж оборони Києва від полчищ Батия. У середині XVII ст. на залишках його мурів було зведено невеличку однонавну церкву, що простояла до 1824 р. У 1842 р. на цьому місці було збудовано нову церкву в так званому "російському" стилі. При цьому всі залишки первісного храму були знесені (в деяких місцях залишки його стін сягали висоти шість метрів, на них зберігалися фрагменти Фресок, мозаїк, кахлів тощо). Останню споруду було зруйновано в 30-х роках XX ст. Сьогодні про зовнішній та внутрішній вигляд собору X ст. можна дізнатися із нечисленних відомостей писемних джерел та археологічних пам'яток. Це був великий шестистовпний, тринавний, багатоглавий хрестовобаневий храм Розміром 16 х 26 м, оточений із трьох сторін галереями. Церква мала багате внутрішнє оздоблення: мармурові колони з різьбленими капітелями, фресковий та мозаїчний живопис тощо. Храм слугував також князівською усипальницею, у ньому зберігалися мармурові саркофаги з князівськими похованнями. Один із таких саркофагів було виявлено під час археологічних розкопок і розбито на дошки, втрачені у XX ст. Крім того, з літописів відомо, то в Десятинній церкві зберігалися важливі документи, зокрема грамота князя Володимира Святославича, в якій ішлося про пожалування десятої частини доходів держави на потреби християнської церкви. Дослідники припускають, що при Десятинній церкві велися й ранні українські літописи, зберігалися цінні рукописні книги, переважно богослужебного призначення. Чудові зразки культових споруд Давньої Русі представлені храмами XI ст. Це, насамперед, Софія Київська, споруджена у 1037 р. князем Ярославом Володимировичем на честь перемоги над печенігами та свого остаточного утвердження на київському столі (деякі дослідники датують ці події і само будівництво храму 1017 p.).

Софійський собор порівняно добре зберігся до нашого часу, хоча й зазнав значних руйнувань і перебудов упродовж XIII— XX ст. Це великий п'ятинавний хрестовобаневий храм, оточений з півночі, заходу й півдня двома рядами первісно відкритих галерей, з ІЗ банями. До західних кутів будови примикають дві башти, які у давнину були вкриті шатровими верхами. Гвинтові сходи в баштах ведуть на другий поверх собору — хори. Дванадцять хрещатих у плані стовпів поділяють внутрішній простір собору на п'ять нав. У плані він має форму хреста, над середньою частиною якого підноситься головна баня. Софійський собор мав багате внутрішнє оздоблення. До нашого часу в деяких місцях збереглися мармурові пороги, різьблені шиферні плити, мозаїчні підлоги. Храм прикрашено фресковим живописом та мозаїками. Деякі риси Софійського собору, на думку дослідників, свідчать про спорідненість із традиціями давньоукраїнської дерев'яної архітектури. Це, зокрема, велика кількість бань (ІЗ), підкреслена пірамідальність композиції, відкриті галереї, а також оздоблення храму не лише мозаїками, а й фресками, що не є характерним для візантійського монументального мистецтва. Архітектурні та мистецькі особливості Софії Київської справили великий вплив на подальший розвиток вітчизняного храмобудівництва.

Плани архітектурних споруд IV-XVІІІ ст.

У 30-х роках XI ст. за розпорядженням князя Мстислава Володимировича в Чернігові було зведено Спаський собор, що також зберігся до нашого часу. За конструктивним типом це великий, тринавний, восьмистовпний храм, увінчаний п'ятьма банями. До північно-західного боку храму примикала башта. 3 протилежної сторони розмішувалася хрещильня. Особливістю споруди є відсутність галерей і видовженість її плану по лінії схід — захід. Мармурові колони були прикрашені капітелями іонічного ордеру. Усередині храм був розписаний фресками, які до нашого часу не збереглися. Поблизу собору виявлено залишки світських будівель: княжих будинків, воріт тощо.

Серед унікальних пам'яток, що збереглися, слід згадати церкву св. Михайла у Видубицькому монастирі. Вона була збудована князем Всеволодом Ярославичем у 1070 — 1088 pp. У цій будівлі вже простежуються риси, притаманні київським храмовим спорудам пізнішого часу, зокрема, однобаневість та відсутність галерей. Новий напрям у розвитку київської архітектури знайшов своє втілення в Успенському соборі Печерського монастиря, збудованого в 1073 — 1089 pp. За конструкцією це був шестистовпний, тринавний, хрестовобаневий храм з однією великою банею, без галерей.

Храмове будівництво велося й у інших містах. Літопис повідомляв, що в 1089 р. у Переяславі при єпископі Єфремі було споруджено великий кам'яний комплекс єпископського двору, до якого входили розкішний собор св. Михайла з настінними мозаїками, фресками, майолікою, мозаїчними підлогами, палац самого єпископа, також прикрашений мозаїками, мармуровими деталями, шиферними підлогами з інкрустаціями, кам'яна лазня та інші споруди. Двір було обнесено стіною із брамою і мадярамною церквою св. Феодора. Із пам'яток архітектури Переяславської землі кінця XI ст. частково збереглася

Михайлівська "божниця", збудована в Острі у 1098 р. Це була замкова каплиця Володимира Мономаха.

У першій половині XII ст. на Русі поширюється тип шсстистовпного, а в другій половині століття — чотиристовпного, одно- або чотирибаневого храму. Поступово зникають башти зі сходами, натомість сходи починають розміщувати у товщі стін будівель. Хори стають менших розмірів і займають місце в основному над західним притвором (нартексом), Змінюється і техніка кладки стін. Замість змішаної кладки із цегли та каменю і кладки із утопленими рядами з 20-х років XII ст. набула поширення техніка порядкової кладки із цегли (у Подніпров'ї), білого каменю (у Галицькій землі). Починає застосовуватися нова декорація фасадів: пілястри з напівколонками, аркатури і пояси і персбрик. У XII ст. в Подніпров'ї розвиваються київська, чернігівська і переяславська архітектурні школи, пов'язані між собою єдиними стилістичними особливостями.

Найвідомішими пам'ятками київської школи XII ст. є церкви Богородиці Пирогощі (1132) на Подолі, Кирилівська (близько 1146), Василівська (1183) у Києві та Юріївська (і 144) у Каневі. Особливе місце серед цих споруд займає Кирилівська церква, побудована дружиною князя Всеволода Ольговича — Марією Мстиславною — у Кирилівському вотчинному монастирі чернігівських князів Ольговичів. Вона збереглася до нашого часу в барочному убранстві XVIII ст. Спочатку це був великий шестистовпний тринавний храм з однією великою банею. Фасади будови розчленовували пілястри з напівколонками, прикрашали аркатури і пояси. Всередині церква прикрашена фресковим живописом.

Численними храмовими будовами збагатився Чернігів. Серед пам'яток місцевої архітектурної школи, що дійшли до нашого часу, виділяються Борисомібський та Успенський собори Єлець кого монастиря, Іллінська церква. Основним типом культових споруд Чернігова XII ст. залишався шестистовпний храм, близький за архітектурними особливостями до Кирилівської церкви у Києві, збудованої представниками чернігівської князівської династії.

Наприкінці XII ст. у зв'язку з посиленням економічного становища торговельно-ремісничих посадів давньоукраїнських міст в архітектурі Подніпров'я з'являються нові риси, що відображають смаки демократичних верств населення. Виникає новий тип храму, в якому центральна частина споруди набуває баштоподібної форми, багато уваги приділяється його зовнішньому виглядові. Можливо, ці нові риси виникли під впливом дерев'яної архітектури або готичних мотивів, що проникали із заходу.

У Києві, при дворі Рюрика Ростиславича, в той час працював видатний зодчий Петро Милонег. У 1199 р. він створив чудову інженерну споруду — підпірну стіну церкви св. Михайла у Видубицькому монастирі. Можливо, він брав участь у спорудженні церкви св. Василя в Овручі (1190) і Дванадцяти апостолів у Білгороді під Києвом (1197).

У середині XII ст. важливим культурним центром на заході Русі став Галич. У самому місті та на його околицях були споруджені величні кам'яні храми, перше місце серед яких належало Успенському собору 1157 р. (до нашого часу не зберігся). Білокам'яна будівельна техніка характерна для храмового будівництва не лише Галича, а й інших західноукраїнських міст — Василіва на Буковині, Холма та ін.

Літопис повідомляє про церкву св. Іоанна, збудовану в Холмі місцевим майстром Авдієм. Фасади цього білокам'яного храму були прикрашені скульптурними масками, різнокольоровим камінням, розписами і позолотою. У вікнах було вставлено вітражі. На березі Дністра до нашого часу частково збереглася церква св. Пантелеймона (бл. 1200). Це тринавний, чотиристовпний, однобаневий храм, споруджений із добре підігнаних блоків білого вапняку. Апсиди храму прикрашають напівколонки із капітелями коринфського ордеру, на які спирається аркатурний пояс. З великим смаком зроблені так звані перспективні портали, заглиблені у товшу стін, особливо головний — західний. Його прикрашають колонки на п'єдесталах з майстерно виконаними коринфськими капітелями і різьбленням у вигляді стилізованого листя аканту.

Галицькі архітектурні культові споруди мали свої особливості. Серед них частіше, порівняно із Подніпров'ям, трапляються ротонди (круглі у плані храми), їм притаманні білокам'яна техніка кладки стін, різьблення по каменю тощо. У цьому, на думку вчених, виразніше, аніж у інших регіонах, проявився вплив романського стилю на архітектурне мистецтво України XII—XIII ст.

і монголо-татарської навали й за часів постійних татаро-турецьких набігів українські церкви та монастирі починають входити до системи оборонних споруд і виконувати функції не тільки Божих храмів, а и фортець. Поширюється свято Покрови Пресвятої Богородиці покровительки і заступниці українського народу в цілому й українського козацтва зокрема. Починаючи із XIV ст. поширилося будівництво Покровських церков. Перші з них (до нашого часу збереглося близько півсотні Покровських церков) стояли на Кучманському шляху — одному із найнебезпечніших шляхів, якими легка кіннота тюрків уривалася в Україну. Всі вони мали міцні стіни, вузькі вікна-бійниці, зубчасті завершення, за якими могли ховатися стрільці з арбалетами або піщалями.

Храм Святого Пантелеймона

Церква св. Пантелеймона 1200 р. до та після реставрації у селі Шевченковому поблизу Галича

Нерідко оборонні башти перебудовувалися під храми. Такою була Покровська церква-замок у с. Сутківці Хмельницької області. Вона — одне із кращих творінь українського будівельного мистецтва XIV—XVIII ст. Ця оборонна споруда була перебудована під церкву у 1476 р. У першому ярусі з'явилися муровані склепіння, а над другим ярусом центральної частини готичні шпилі. У другій половині XVIII ст. над притвором звели двоярусну дерев'яну дзвіницю з бароковою маківкою. У 1894 р. споруду перебудували, розібравши шпилі, після чого вона втратила характерні готичні й барокові форми. Церква належить до типу чотириконхових споруд із центральним простором (10 х II м) та чотирма примикаючими до нього півкругами. Товщина мурованих стін — 1,5—1,6 м. У кладці збереглося замкове каміння з геральдичними щитами. Сходи, що ведуть на другий поверх, — внутрішньостінні. Храм прикрашають білокам'яні портали. В інтер'єрі на стінах і склепіннях зберігся фресковий розпис XVI ст.

У с. Шарівка неподалік від Сутківців збереглася Покровська церква-замок того ж періоду. Очевидно, що обидві храмові споруди входили до єдиної системи укріплень. Давня частина Покровської церкви — дзвіниця — спершу використовувалась як оборонна башта. У 30-ті роки XV ст. до східного фасаду башти було прибудовано тринавну церкву. Після руйнації в ході Північної війни церкву відновили у 1773 р. На її стінах і склепіннях — розпис темперою українського художника Йосипа Прагтля (1737—1799). Перебудовувалася вона й пізніше.

Частиною міцного, добре укріпленого замку Любарта у Луцьку також була Покровська церква, що входила до другої лінії оборони міста. Час її спорудження досі невідомий, проте за документами 1583 р. церква вважається давньою. Храм неодноразово перебудовувався, ремонтувався, а з початку XIX ст. до 1880 р. виконував функції міського собору. У плані це прямокутна, однонавна з напівкруглою апсидою, безбанева споруда. Із заходу до притвору примикає триярусна дзвіниця (восьмерик на четверику) із шатровим завершенням. Церкву прославила храмова ікона, відома під назвою "Волинська Божа Матір", що нині зберігається у Національному художньому музеї України й датується XII—XIII ст. Деякі мистецтвознавці пов'язують її створення з ім'ям відомого іконописця, київського митрополита Петра Ратенського (?—1326).

Значні зміни в архітектурі культових споруд відбулися наприкінці XVI — на початку XVII ст. У цей період дедалі більше простежуються риси світського будівництва, дерев'яні та кам'яні храми нерідко мають певну типологічну і стильову спільність. Найбільшого поширення у цей час набуває тип тридільної церкви у триконховому варіанті, коли крім вівтарної апсиди до центральної частини примикає з півдня і півночі додаткова апсилаконха. Західний притвор, або нартекс, часто увінчувався башто ю-дзвіницею. Ця тридільність була покладена в основу композиції Успенської церкви (1590 — 1631, архітектори П. Римлянин, В. Капинос, О. Прихильний) — головного храму в ансамблі споруд Львівського братства. До ансамблю входили також т. зв. "вежа Корнякта" (архітектор П. Барбон) і каплиця Трьох Святителів (автор невідомий). Ці споруди виконані у ренесансних формах відповідно до смаків того часу. Інтер'єри церкви та каплиці вирізняються стриманістю й благородством форм і мають цілком світський характер.

Архітектурі костьолів того часу притаманні традиційна організація їх у вигляді тринавних базилік, прикрашених ордерними формами. Це добре простежується у формах костьолу бернардинів у Львові (1600 — 1630, архітектори П. Римлянин і А. Бемер).

У XVI—-XVII ст. на українських землях будувалося чимало храмів-усипальниць феодалів, багатих мішай, гетьманів, козацьких старшин, шляхти. Більшість із них мали форму куба, перекритого півсферичною банею. Досконалістю форм виділяються каплиця Боїмів у Львові (1609—1615), церква-усипальниця в Низкевичах (1643— 1653), Іллінська церква в Суботові (1656) та ін.

Шедевром українського зодчества вважається Іллінська церква, збудована коштом Богдана Хмельницького. Відносно невелика, вона справляє враження монументальної оборонної споруди. У плані церква майже квадратна з шестигранним вівтарним виступом на сході. Внутрішній простір однієї нави поділено навпіл підпружною аркою, а перекрито церкву коробовим склепінням. На хори і горище ведуть сховані у товщі стіни вузькі сходи. Храм добре пристосований до оборони — його міцні мури завтовшки до 2 м. Вишуканої форми бароковий фронтон поділено по верти кальній осі пілястрою і двома горизонтальними карнизами. На другому ярусі влаштовано чотири стрільниці, ще дві розміщуються в пілястрах північного та південного фасадів (їх мета — не підпускати ворога до входу рушничним боєм). Архітектурний декор споруди вказує на те, що не відомий нам зодчий працював на межі зміни архітектурних стилів між ренесансом і бароко і досить вдало поєднав форми обох напрямів. Зведено храм із брил місцевого пісковику, а пілястри, фронтон, вівтарна апсида — із жолобкової цегли великого розміру.

Богдан Хмельницький, фундатор Іллінської церкви, за звичаєм того часу був похований на самому почесному місці — праворуч від вівтаря біля південної стіни споруди. У Чернігівському літописі XVIII ст. повідомлялося, що в 1664 p., коли польсько-шляхетські війська здобули Чигирин і Суботів, за наказом Стефана Чарнецького, обозного коронного війська Речі Посполитої, тіло гетьмана було викинуто з домовини. Після проведення ґрунтовних археологічних досліджень у 1970-х роках у зв'язку з реставрацією Іллінської церкви було остаточно з'ясовано, що труни Богдана Хмельницького у храмі справді немає. Гетьмана було поховано у поховальній ямі розміром 2,3 х 0,7 м, яку накрили великою кам'яною брилою місцевого пісковику. Щоб вилучити труну, не піднімаючи масивного блока, за свідченням відомого історика архітектури, автора проекту реставрації Іллінської церкви С. Кілессо, у зовнішній стіні церкви зробили два проломи. Таким чином було підтверджено факт вандалізму не тільки з боку С. Чарнецького, а й численних спадкоємців польського можновладця, оскільки земля в цій частині церкви перекопувалася неодноразово. В церкві виявлено три незаймані поховання козаків, датовані XVII ст. Можливо, це були соратники гетьмана або його близькі родичі (старшому років 60—65, двом іншим — 40—45). Сьогодні в Іллінській церкві Суботова стоїть символічний гранітний надгробок Богдану Хмельницькому, споруджений у 1954 р. Могили козаків відокремлені невеликим підвищенням. У 1995 р. у храмі було встановлено іконостас, майстерно вирізьблений із липи черкаськими різьбярами під керівництвом Івана Фізера.

У XVII ст., як і в попередні епохи, зберігалася традиція закладати храми на відзнаку певних історичних подій, вдалих військових походів, перемог над ворогом. Більшість із них були дерев'яними, проте збереглися й деякі кам'яні храми, наприклад, Покровська церква в с. Сулимівка на Київщині, збудована у 1622—1629 pp. на честь переможних походів проти татар і турків гетьманом нереєстрових запорозьких козаків Іваном Сулимою. Первісний вигляд церкви видозмінено в результаті перебудови 1838 р. та прибудови до неї дзвіниці у 1900 р. За просторовою композицією вона близька до традиційних типів українських тридільних церков — одноверха, центральний простір перекритий куполом, що завершується маківкою.

Іллінська церква 1656 р. до та після реставрації у селі Суботові поблизу Чернігова

Уславився храм однією з кращих ікон "Покрови Богородиці" (30-ті роки XVIII ст. ) і портретами Сули-ми й Сулимихи, що експонуються в Національному художньому музеї України.

Доба Української козацько-гетьманської держави позначена справжнім піднесенням культури в усіх її проявах. Своєрідний будівельний бум розпочався наприкінці XVII ст. в епоху панування нового архітектурного стилю, що в Україні набував форм так званого козацького, або мазепинського, бароко. Йому властиві пишність та велич композицій, декору. Стародавні українські храми, що починають відбудовуватися й ремонтуватися, також набувають нових барокових форм, зберігаючи при цьому первісну об'ємно-просторову структуру.

Ззовні Софійський собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спаський та Борисоглібський собори в Чернігові прикрашаються декоративними фронтонами й порталами, характерним для стилю бароко оздобленням вікон, дверей, ніш, бань, покрівель тощо.

Серед мурованих храмів Слобожанщини другої половини XVII ст. особливу увагу привертає найдавніша християнська церква Харкова — Покровський собор, зведений у 1689 р. До того ж це єдина споруда Харківської фортеці, що збереглася до нашого часу. В її архітектурі дослідники простежують усі прийоми українського дерев'яного будівництва в стилі бароко XVII ст. з деякими незначними впливами російського зодчества. Храм цегляний, побілений по тонкій затирці, двоярусний, з церквами у кожному ярусі. В його об'ємно-просторовому рішенні знайшли відображення традиції української трипільної, триверхої церкви. Верхня (літня) церква у плані майже цілком повторює нижню (зимову). Живописний, пірамідальний силует, статність й урочистість споруди підкреслено вишуканими декоративними деталями фасадів — колонками, лиштвою, сандриками, що декорують віконні отвори. Дзвіниця, яку звели одночасно із собором, схожа з ним за стилем. Вона має вигляд оборонної башти і входила до комплексу укріплень Харківської фортеці.

Значним досягненням української монументальної архітектури було зведення багатобаневих, п'яти й дев'ятикамерних храмів у Ніжині, Ізюмі, Густині, Новгороді-Сіверському, Глухові, Прилуках, Чернігові, Києві. Серед них — Троїцький собор Густинського монастиря (1671), Георгіївський собор Видубицького монастиря (1696—1701) та багато інших. До групи тринавних, багатостовпних, п'яти- або семибаневих храмів того часу можна віднести Троїцький собор у Чернігові (1679—1695, архітектор І. Баптист), Хрестовоздвиженський собор у Полтаві (1689—1692), собори Братського і Миколаївського монастирів у Києві (1690-ті роки, архітектор О. Старцев). В архітектурі цих споруд простежуються риси давньоукраїнських багатостовпних храмів, а також деяких культових споруд Литви та Польщі.

Цегляні стіни храмів тинькували й білили, металеві покрівлі фарбували у зелений колір, а бані й главки, вкриті листовою міддю, нерідко золотили. Будови прикрашалися розписами, декоративним різьбленням і ліпниною. Храми із розташованими поблизу дзвіницями, в оточенні малоповерхової забудови і живописних ландшафтів, ставали основними домінантами поселень, міст, монастирів.

У XVIИ ст. провідну роль у розвитку монументального будівництва відігравала київська архітектурна школа — її зодчі, майстри, каменярі, скульптори, різчики, позолотники. Кращі традиції народного та професійного будівництва втілились у творчості київського майстра С. Ковніра (1695—1786), який брав участь у будівництві й реконструкції багатьох споруд Києво-Печерської лаври. Серед них так званий Ковнірський корпус (1771 — 1772), дзвіниці на Дальніх (1754—1761) та Ближніх (1759—1763) печерах. Чудові зразки пам'яток у стилі бароко залишив нам вихованець Києво-Могилянської академії І. Григорович-Барський (1713 — 1785). Він був автором проектів багатьох культових та цивільних споруд. Серед них — надбрамна церква із дзвіницею Кирилівського монастиря (1760), Покровська церква (1766), храм Миколи Набережного (1775) у Києві.

Чудові кам'яні храми постають у XVIII ст. по всій території України, не лише у великих містах чи монастирях, а й інколи у невеликих поселеннях.

Прикладом таких споруд є значних розмірів Покровська церква u невеличкому селі Піддубці поблизу м. Луцька на Волині. Храм збудовано в 1745 р. у формах пізнього бароко з вираженими деталями, що характеризувати перехід до класицизму. У плані це ротонда із вписаною в неї хрестовою церквою, утвореною примикаючими з чотирьох боків парними баштами та витягнутим у плані приміщенням зі сходу. Велика баня на чотирьох масивних стовпах разом з декоративними маківками — завершеннями маленьких башт — створює оригінальну дев'ятиверху композицію, над якою домінує характерна для Волині міцна центральна баня, підкреслюючи центричність композиції. В інтер'єрі зберігся олійний живопис.

У XVIII — XIX ст. відбулося остаточне формування видатних архітектурних ансамблів, що не втратили свого історичного значення до нашого часу. Це насамперед монастирські комплекси Києво-Печерської лаври, Софійського, Братського, Видубицького монастирів у Києві, монастирські ансамблі у Чернігові, Переяславі, Полтаві, Почаєві, Кременці, Львові та інших містах. Переважній більшості з них присвячено чимало спеціальної літератури, в якій подається не лише ґрунтовний аналіз архітектурних особливостей певного комплексу пам'яток, а й розповідається про історію формування того чи іншого історико-архітектурного ансамблю, його історичну долю, взаємозв'язок з певними історичними подіями, визначними особистостями вітчизняної історії: політичними, церковними та військовими діячами, зодчими, художниками, письменниками та ін.

Деякі з цих ансамблів збереглися без значних втрат, інші зазнали часткових руйнувань, проте переважна більшість із них майже повністю була знищена в ході антицерковних акцій та воєн першої половини й середини XX ст. Серед останніх, зокрема, такий унікальний архітектурно-мистецький комплекс, як Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві, що почав відроджуватися лише в умовах незалежності України. Історія створення, діяльності, знищення та відродження цієї пам'ятки справді вражає, вона органічно пов'язана з історичною долею української державності в цілому.

Заснування у 1108 р. князем Святополком-Михайлом Ізяславичем Михайлівського Золотоверхого собору, як це нерідко траплялося, зовсім не збігалося в часі із заснуванням однойменного монастиря. Тривалий час Золотоверхий храм, що за архітектурним типом, безперечно, відносився до монастирських споруд, входив до комплексу "отчого" монастиря Ізяславичів — Дмитріївського. Про це красномовно свідчило мозаїчне зображення св. Дмитрія, розміщене на одному з най почесніших місць собору — південній пілястрі північного передвівтарного стовпа. Дослідники припускають, що храм було засновано на честь перемоги князів Святополка та Володимира Мономаха над половцями на р. Сальниці. Проте у князя Святополка був й інший привід для будівництва собору. Річ у тім, що, за переказами, його дружина Варвара, одна із дочок (можливо позашлюбних) імператора Олексія І Комнина, привезла до Києва мощі св. великомучениці Варвари і св. Первомученика Стефана, які Й стали найбільшою святинею Михайлівського Золотоверхого собору.

Святополк-Михайло помер 16 квітня 1113 р. поблизу Вишгорода. Його тіло привезли до Києва у червні й, поклавши на сани, як того вимагав звичай, допровадили до створеної ним церкви, яка на той час уже була повністю завершена, де й поховали Мабуть, поруч з ним було поховано й княгиню Варвару, яка померла 28 лютого 1125 р. У літописі згадуються й інші нащадки Святополка, які були поховані у родинному храмі, — Ярополк

Ізяславич, Святополк Юрійович, Гліб Юрійович та ін. Михайлівська Золотоверха церква виявилась єдиною з усіх споруд Дмитріївського монастиря, що встояла після навали Батия.

Миколаївський дерев'яний собор та план Медведівського монастиря (до нашого часу не збереглися)

Михайлівських храмів у Київській Русі було збудовано небагато (близько 15). Першим окремим храмом, присвяченим "князю ангелів", став собор Чуда архангела Михаїла в Хонах, збудований у 1070—1088 pp. Всеволодом Ярославичем у своєму родинному Видубицькому монастирі. Усі фундатори перших Михайлівських храмів були пов'язані шлюбними стосунками з візантійським імператорським двором. Дружиною Всеволода і матір'ю Володимира Мономаха була Марія, дочка імператора Костянтина Мономаха. Дружиною Святополка також була грекиня Варвара, про яку згадувалося вище. Можливо поширення культу св. Михаїла в Київській Русі було пов'язано з безпосереднім впливом візантійської традиції другої половини XI ст. Ще складнішою є проблема встановлення часу появи зображення архангела Михаїла в українській, зокрема київській, геральдиці. На великокнязівських печатках воно набуває поширення у XII— XIII ст. Проте покровителем Києва "небесний воєвода" стає значно пізніше, а появу його на гербі міста деякі дослідники схильні відносити до XVII ст.

Церкву, збудовану Святополком, не випадково названо Золотоверхою. Це — власна назва, що вирізняє її серед інших давньоруських храмів. Золотоверхим було названо ще тільки один собор — Успіння Богородиці у Володимирі Суздальському, збудований Андрієм Боголюбським у 1158—1160 pp. Епітет "Золотоверхий" (від грецького "Хрісокефалос" — "Золотоглавий") не лише вказував на особливості опорядження храму (позолочення глав — куполів), а й мав певний символічний зміст. Золото у візантійській естетиці символізувало метафізичне сяяння Слави Божої. Золотоверхий храм відтворював образ імператора-василевса, осяяного Божою Славою, на відзнаку споріднення з яким, найімовірніше, і збудував Святополк Михайлівський Золотоверхий собор.

Архітектурні особливості Михайлівського Золотоверхого собору поєднують у собі елементи візантійського і романського стилів. Дослідники давньоукраїнських архітектурних пам'яток припускають, що очолювали його будівництво майстри візантійської столичної школи. Принаймні деякі з них перед тим брали участь у спорудженні Успенського собору Києво-Печерської лаври. Після завершення будівництва Золотоверхого собору розпочинається, після значної перерви, муроване будівництво у Новгороді, яке очолили київські майстри, відправлені туди Володимиром Мономахом. На думку дослідників, принаймні Микільський та Юріївський собори зводив зодчий Петро. Можна припустити, що раніше він брав участь у зведенні Михайлівської Золотоверхої церкви, а можливо, й печорських споруд.

Михайлівський Золотоверхий собор останній серед давньоукраїнських храмів, стіни яких були прикрашені не лише фресками, а й мозаїками (всього таких храмів налічують не більше десяти). Серед них Десятинна церква (990 — 996), Софійський собор (1017 — 1037), церкви св. Георгія та св. Ірини (?) у Києві, Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1073 — 1089), храм на митрополичому дворі у Переяславі (бл. 1089) та поодинокі знахідки смальт в інших пам'ятках. Більшість михайлівських мозаїк загинули ще до того, як храм було зруйновано. У XIX ст. у ризниці собору зберігалося до 20 пудів (320 кг) мозаїчної смальти, що відпала.

Головною святинею Михайлівського храму вважалися мощі св. великомучениці Варвари. Св. Варвара була дочкою знатного язичника Діоскора з фінікійського міста Іліополя. Ніякі умовляння й тортури, в яких брав участь її батько, не примусили Варвару зректися християнства, за що дівчину зрештою було страчено (бл. 306 р. ). У VI ст. мощі великомучениці було перенесено до Константинополя, звідки їх привезла до Києва княгиня Варвара (голова великомучениці залишилась у Константинополі). Під час Батиєвої навали ці мощі було сховано під сходами башти храму. Серед інших святинь храму були також мощі руки св. Первомученика Стефана, частки мощей св. стовпників, які втрачені.

Перша згадка про Михайлівський Золотоверхий монастир датується кінцем XIV ст. У дарчій грамоті Печерському монастиреві від 21 листопада 1398 р. серед інших свідків згадується "Святого Михаїла Златоверхого ігумен Стефан Переломило". Це свідчить про існування на той час однойменної обителі при Золотоверхому храмі. Щодо фундатора монастиря, то найімовірніше ним був один із литовських князів. Про це свідчить грамота великого князя литовського Олександра від 27 липня 1496 р., в якій ідеться про князівське "подавання" (володіння, патронат) монастирем. Згадуються у грамоті й імена Івана Смолянина та Гришка Поповича, з яких починається майже безперервний ряд михайлівських ігуменів. Серед них особливе місце належить Івану Борецькому, який у 1618 р. прийняв постриг у зв'язку з його обранням настоятелем Михайлівського Золотоверхого монастиря. Для своєї дружини, що також постриглася у черниці, Борецький заснував, поряд, з чоловічим, жіночий Михайлівський монастир, у якому вона стала першою ігуменею. У 1620 р. Іов Борецький дістав сан митрополита Київського, а монастир здобув статус митрополичої резиденції й опинився в центрі найважливіших подій того часу. Серед інших видатних діячів вітчизняної історії, які свого часу очолювали монастир, були Ісайя Копинський (митрополит Київський з 1631 р.) та Феодосій Софонович (ігумен монастиря з 1655 р.). Обрання останнього ігуменом монастиря затвердив своїм універсалом віл 2 червня 1655 р. гетьман Богдан Хмельницький. Невдовзі Хмельницький передав у володіння Михайлівському монастиреві Федаківський млин під Трипіллям, виділив кошти на ремонт храму, зокрема нову позолоту головної бані. Ф. Софонович, серед інших духовних осіб, був присутнім на похованні гетьмана у Чигирині в 1657 р. Надають нові володіння монастиреві й інші гетьмани України — Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Іван Брюховецький, Іван Мазепа. З 1669 по 1677 р. ігумен Софонович фактично керував Київською митрополією. В цей час Михайлівський Золотоверхий монастир востаннє став центром церковної влади в Україні.

З історією монастиря пов'язане створення чудових зразків українського письменства. У 1672 р. Феодосій Софонович завершує написання видатного твору української історіографії — "Хроніки з літописів стародавніх", створеного у стінах Михайлівського монастиря. Без перебільшення можна сказати, що "Хроніка" стала головною справою життя Софоновича. Вона справила помітний вплив на подальший розвиток історичної думки в Україні. Цей твір є також важливим джерелом з історії Михайлівського Золотоверхого собору й однойменної обителі.

Наприкінці XVII ст. відбуваються важливі події у політичному та церковному житті України, що вплинули й на подальшу долю монастиря. 26 квітня 1686 р. у Москві було підписано "Вічний мир" між Росією і Польщею, за яким Київ остаточно переходив до Московської держави. Поки доля міста залишалася невирішеною, муроване будівництво в ньому штучно стримувалося. Тепер же російські урядовці почали сприяти будівництву кам'яних споруд, що мали оборонне значення. Не шкодували на це грошей і гетьман Іван Мазепа та інші представники української старшини. Саме в цей час генеральний військовий суддя Михайло Вуяхевич жертвує кошти на прибудову до Михайлівського Золотоверхого собору нового мурованого бокового вівтаря св. Варвари. Водночас реставрується увесь храм, зводяться бічні бані. Обдаровує монастирі новими маєтностями Іван Мазепа. Його коштом виготовлена срібна рака для мощей св. Варвари — шедевр ювелірного мистецтва доби бароко, подарована храмові у 1701 р. Рака, вагою близько 32 кг, прикрашалася карбованими зображеннями фруктових гірлянд та букетів. Цей витвір українського бароко зник під час руйнування собору.

Події Північної війни і падіння І. Мазепи принесли Україні незліченні лиха. До того ж у березні 1710 р. спалахнула моровиця, занесена з Литви, що лютувала до січня 1711 р. У Києві пощастило врятуватися лише десятій частині жителів. Епідемія не зачепила Золотоверхого монастиря, в якому знайшов порятунок київський генерал-губернатор князь Д. Голіцин. На відзнаку цього, як він уважав, чудесного спасіння Д. Голіцин докорінно перебудовує боковий вівтар св. Варвари, влаштовує іконостас вівтаря та дерев'яний різьблений балдахін над ракою великомучениці.

Розуміючи духовне значення монастирів, їх вплив на широкі верстви населення, починають вкладати у них чималі кошти й російські самодержці. Значною мірою це відбилося і в історії Золотоверхого монастиря. 1 квітня 1700 р. він отримав грамоту Петра І, якою підтверджувалося право монастиря на його маєтності. У 1712 р. за особистим повелінням Петра І жіночий Михайлівський (Софійський за назвою храму на честь св. Софії та її дочок Віри, Надії, Любові) монастир перенесено на урочище Плоське, де казенним коштом було споруджено церкву св. Іоана Богослова. За монастирським переказом, Петро І заклав Катерининський вівтар на згадку про свій порятунок під час невдалого Прурського походу 1711 р. Керував цими роботами Іван Матвієвич — типовий представник московської архітектурної школи ранньопетровського часу. Для того щоб з'єднати нові вівтарі з давнім храмом, він прорізав у стінах останнього по дві широкі арки. Це послабило стіни собору. До того ж споруджені масивні бокові вівтарі дали велике просідання і в середині 1740-х років мало не розірвали стару церкву. Саме тоді зазнали значної руйнації михайлівські мозаїки. Уздовж осі усієї будівлі пройшла широка наскрізна тріщина, серйозно постраждала й головна баня. Пошкодження від цієї тріщини видно посередині мозаїчної композиції "Євхаристія", що збереглась до нашого часу. При оздобленні порталів зодчий використав мармурові колони з давньої передвівтарної огорожі, причому встановив їх догори ногами. Вчені зазначають, що гідна подиву манера встановлювати колони ширшою частиною догори поширилась у Москві наприкінці XVII ст. Після перебудови, здійсненої І. Матвієвичем, храм багатьма елементами оздоблення уподібнювався до московських пам'яток того часу.

У 1746 р. розпочалась нова докорінна перебудова пам'ятки, викликана необхідністю зберегти ЇЇ від остаточної руйнації. Саме тоді вона набула тієї форми, що майже без змін збереглася до XX ст. З трьох боків храм було підперто масивними аркбутанами, простір між якими забудовано низенькими палатками та ризницями. До західного фасаду додано два прямокутні ризаліти, що по висоті дорівнювали вівтарям. Саме в цей час було розібрано давню сходову вежу, а в лівому хризаліті влаштовано нові сходи на хори. Замість трьох давніх бань було зведено чотири нові — храм став семиверхим. Архітектурна обробка фасадів надала їм неабиякої пишності, зокрема західний фасад собору збагатився композицією з трьох фронтонів вибагливої форми, вкритих ліпленням. Фронтон увінчувала постать архангела Михаїла, викарбувана з міді і позолочена (збереглася до нашого часу). Такі зображення, що являли собою двосторонній барельєф, характерні лише для київської школи металопластики. Зображення архангела Михаїла, виконані в такий же спосіб, прикрашали Київську браму Печерської фортеці, будинок Ратуші, південну браму св. Софії. Хто саме здійснював керівництво перебудовою храму невідомо, але документи засвідчують про причетність до його реконструкції видатного російського архітектора Івана Мічуріна, який перебував у Києві в середині XVIII ст. у зв'язку з будівництвом Андріївської церкви та Марийського палацу.

У Михайлівському Золотоверхому соборі, яким він постав після реставрації другої половини XVIII ст., українська барокова архітектура сягнула свого найповнішого втілення. Утворилася одна з найбільш складних і розвинутих композицій у тогочасному зодчестві, своєрідна "архітектурна енциклопедія", що поєднала в собі здобутки семи століть розвитку вітчизняної будівничої справи. Неперевершеним було і внутрішнє оздоблення храму. Особливу увагу привертав головний іконостас, споруджений у 1718 р. коштом гетьмана Івана Скоропадського. Його автором був чернігівський сніцар Григорій Петров (він також був автором іконостасів Добромикільської церкви на Подолі 1716 р. та великої лаврської церкви 1729 p.). Ікони були написані Стефаном Лубенським, пресвітером подільської церкви св. Миколи Набережного, відомим тогочасним київським майстром. Спочатку іконостас мав п'ять ярусів, однак у 1888 р. верхні яруси було знято, щоб надати храму більш "візантійського" вигляду. Знищено його було у 1934 р. разом із самим храмом.

Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві. Сучасний вигляд

На території Михайлівського Золотоверхого монастиря окрім однойменного храму існував комплекс історично цінних споруд, серед яких слід згадати Трапезну палату з церквою св. Іоана Богослова, засновану Іовом Борецьким у 1621 р. (збереглася до нашого часу у вигляді кам'яної споруди, зведеної у 1713—1715 pp.), дзвіницю, закладену у 30-х роках XVII ст. (у 1934 р. розібрано дзвіницю 1716—1720 pp., збудовану архітектором І. Матвієвичем), огорожу, спорудження якої було завершено у 1775 р. (зберігся невеличкий фрагмент), келії монастирської братії, що будувалися протягом XVII—XIX ст. (частково збереглися), та ін.

Історична унікальність Михайлівського Золотоверхого монастиря полягає також і в тому, що це перший український монастирський комплекс, який відтворено наприкінці XX ст. майже у повному обсязі, а також у тому вигляді, в якому він існував до зруйнування в 1930-х роках.

Джерельне значення мають споруди, що постали в Україні протягом XIX — на початку XX ст. Не всі вони вирізнялися високими мистецькими якостями, але всі залишилися свідками епохи, були пов'язані з важливими історичними подіями, історією суспільного та культурного розвитку. Деякі з них по праву вважаються справжніми перлинами вітчизняної культури. Серед них варто згадати церкву-мавзолей на Аскольдовій могилі у Києві (1810, архітектор А. Меленський), Вол оди мирський собор у Києві (1862—1882, за участю архітектора О. Беретті), Покровську церкву у с. Пархомівка на Київщині (1903—1906, архітектор В. Покровський), Олександрійську церкву в Кам'янці (поч. XX ст.) та ін. Слід зазначити, що в другій половині XIX ст. у Наддніпрянській Україні російська влада впроваджувала так званий псевдовізантійсько-руський стиль, відповідно до вимог якого не лише будувались нові споруди, а й реставрувались давні пам'ятки церковної архітектури у Києві, Овручі, Володимирі-Волинському та інших містах. На західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, у цей час впроваджувалися форми переважно романського та готичного стилів.

Нарешті, й серед мурованих храмів України нового часу ми маємо чудові зразки костелів, синагог, кенас, мечетей та інших культових споруд. Привертає увагу історія двох київських костелів — Олександрівського і Миколаївського. Перший із них був збудований на відзнаку перемоги над Наполеоном І католицькою громадою Києва у 1817—1842 pp. і названий на честь Олександра І (завершив будівництво архітектор Ф. Мехович). Другий було зведено в 1899—1909 pp. під керівництвом відомого київського архітектора В. Городецького у стилізованих готичних формах. Храм прикрашали високі стрільчасті башти. За проектом В. Городецького в 1900 р. у Києві було збудовано кенасу (культова споруда караїмів) у стилізованих мавританських формах. Це одна з небагатьох культових споруд Києва, яка й досі виконує не властиві їй функції (нині там міститься Будинок актора).

Цінні джерельні відомості містять пам'ятки, зокрема храми, дерев'яної архітектури. Дерев'яне будівництво протягом століть посідало чільне місце на теренах України, що володіла значними лісовими ресурсами. Загальновідомо, що перші християнські храми на Русі були дерев'яними (наприклад, церква св. Іллі на Подолі). Непоодинокими були випадки, коли спершу храм будували із дерева, а потім на цьому місці зводилась однойменна кам'яна церква. Нерідко дерев'яні церковні споруди переносились на інше місце.

Найбільш поширеними типами дерев'яних церков в Україні є однозрубні, тризрубні або п'ятизрубні із різними системами перекриття — ступінчасто-пірамідальною та баневою. Крім того, дерев'яні культові споруди мають певні особливості конструкції та оздоблення залежно від регіону поширення — Буковини, Галичини, Закарпаття, Придніпров'я. До нашого часу збереглося чимало унікальних зразків дерев'яних культових споруд XVI—XX ст. від найдавніших на західноукраїнських землях до порівняно нових церков східноукраїнських земель. Вершиною дерев'яного церковного будівництва дослідники вважають Троїцький собор у Новомосковську (1775—1778, архітектор Я. Погребняк). Цей дев'ятизрубний, дев'ятиверхий храм — одна із найбільших за розмірами і висотою дерев'яних будов України. Собор дістав у народі назву "козацького", "запорозького" і був настільки популярним, що його копіювали при будівництві інших храмів. Наприклад, за проектом архітектора П. Кузнєцова у с. Плешивець на Полтавщині з'явилась зменшена копія цього собору у камені.

Завершуючи огляд культових споруд України як історичного джерела, слід зазначити, що більшість будов кінця XIX—XX ст., які були виконані у стилі модерн та псевдоросійському, не включені до реєстру пам'яток, що охороняються законом. У Києві, наприклад, не зареєстровані як пам'ятки історії та культури споруди Свято-Покровського жіночого монастиря, збудованого коштом Великої княгині Олександри Петрівни Романової, яка згодом прийняла у ньому постриг. Серед них — Покровська церква та Миколаївський собор, зведені у псевдоросійському стилі у другій половині XIX — на початку XX ст. під наглядом київського архітектора В. Ніколаєва.

Отже, пам'ятки архітектури є цінним джерелом вітчизняної історії та культури, що містить багатопланову інформацію стосовно різноманітних аспектів минулого нашої держави. Це дає можливість досліднику порівняти, уточнити й підтвердити або ж спростувати відомості інших джерельних комплексів.