Історичне джерелознавство: Підручник

Серед писемних джерел української історії одне з важливих місць займають судово-слідчі документи. Відомо, що в житті суспільства судові установи завжди відігравали помітну роль. У документах судових органів відображені, як правило, найгостріші проблеми, що стосуються як окремих осіб, так і підприємств, організацій, партій, рухів і суспільства в цілому. Разом з іншими карально-репресивними органами вони захищали існуючий лад, намагаючись запобігти будь-яким виступам проти нього. Все це визначає неабияке значення судово-слідчих документів для вивчення історичних подій. Різноманітні документи і матеріали, що входять до цього різновиду джерел, можна поділити на три підгрупи:

1. Слідчі матеріали (протоколи обшуку та огляду, протоколи слідства, допитів звинувачених та свідків, очних ставок, донесення агентів, листування слідчих органів, речові докази та ін. ).

2. Судові документи (протоколи судових засідань, допитні листи по справі, вироки судів тощо).

3. Матеріали прокурорського нагляду (запити, донесення та інші документи прокурорів).

Звертаючись до цих документів, слід мати на увазі, що в царській Росії, а згодом і в Радянському Союзі політичний розшук був здебільшого інститутом позасудового переслідування людей і збору відповідної інформації. Тому до вказаних вище підгруп слід додати ще одну — матеріали, що відкладалися у каральних органах і не доходили до суду.

За радянських часів з'явилися нові різновиди судово-слідчих джерел, небачені раніше у практиці судочинства цивілізованих країн: розстрільні списки, рішення позасудових надзвичайних органів ("двійок", "трійок"); розписки або приписки про виконання смертних вироків тощо. До судочинних матеріалів цього часу примикають і такі документи, як звернення засуджених до державних і громадських діячів, державних та інших організацій. Наприклад, репресований в роки радянської влади поет В. Стус звертався зі скаргами на рішення судів до секретарів ЦК Компартії України П. Шелеста, Ф. Овчаренка, Голови Президії Верховної Ради СРСР М. Підгорного, до Пен-Клубу тощо ⁷³ .

На характер судово-слідчих джерел істотно впливає статус у державі судів та інших органів, шо примикають до них, ступінь їх самостійності у вирішенні питань. Наприклад, утручання в радянський час партійних органів у роботу органів судочинства та правопорядку призводило до втрати ними об'єктивного підходу до вирішення справ.

Працюючи з документами судів, карально-репресивних органів, слід мати на увазі, що в їхніх архівах, окрім судово-слідчих матеріалів, відклалися й інші різновиди джерел. Приміром, у польсько-литовську добу суди, що відігравали в той час надзвичайно велику роль у державі, перетворилися на своєрідні сховища найбільш цінних матеріалів з різних сторін життя, насамперед актових джерел, оскільки до актових книг численних судів (гродських, земських, трибунальних, магістратських тощо) вписувалися різного роду умови, договори, зобов'язання приватних осіб, королівські жалувані грамоти, привілеї, сеймівські конституції, статути про податки, наслідки люстрації королівських володінь тощо.

За пізніших часів серед судочинних матеріалів опинилися й речові докази виступів проти існуючого ладу — особисті речі, програми й статути політичних партій та громадських організацій, їх агітаційно-пропагандистська література, преса, твори звинувачених та ін. (ці джерела розглядаються в інших розділах).

Із судово-слідчих джерел особливу цінність для історика становлять матеріали політичних процесів. У Росії, починаючи зі створеного ще на початку XVIII ст. Петром І Преображенського приказу, політичні розслідування стали невід'ємною частиною діяльності карального самодержавно-бюрократичного апарату. В 1802 р. у системі державного управління було створено Міністерство внутрішніх справ, а при ньому організована таємна політична експедиція. Згодом назви установ, їх кількість мінялися, проте незмінним залишалася їхня основна функція — захист самодержавного ладу. Політичний розшук у різні періоди вели такі установи: Особливий секретний комітет, Комітет вищої поліції, Особлива канцелярія, відділення власної його Імператорської величності канцелярії, Департамент поліції Міністерства внутрішніх справ, Слідча комісія для політичних справ при Київському, Подільському і Волинському губернаторі (1846 — 1882). У 1827 р. був створений сумнозвісний корпус жандармів. Він мав п'ять округів, які, наче павутина, обплутали всю Росію. Цінні відомості історик може почерпнути і з кримінальних справ, тим більше, що будь-які виступи проти властей розглядалися судами здебільшого як кримінальні дії.

Обсяг судово-слідчих документів у різні періоди історії був неоднаковим. До початку XIX ст. судово-слідчих справ збереглося небагато, проте звернення до них дає можливість конкретніше уявити форми протесту народних мас проти існуючого ладу. Як приклад, можна навести протокол допиту гайдамаки Семена Гаркуші, учасника Коліївщини (1768), який очолював повстанський загін, що упродовж 15 років діяв в Україні ⁷⁴ .

З XIX ст. відклалися свідчення про численні політичні процеси в Росії, що торкнулися багатьох політичних партій, громадських організацій та окремих осіб із України. Великий резонанс у суспільстві мали, зокрема, судові процеси над декабристами (1825), членами Кирило-Мефодіївського братства (1847), Південноросійського союзу (1875). Унаслідок секретності судово-слідчі матеріали за цими та іншими процесами довго не видавалися, хоча в архівах їх збереглася величезна кількість. Лише по справі декабриста П. Пестеля вони складають, наприклад, 72 томи, С. Муравйова-Апостола — 63 томи.

Судочинні матеріали у справах декабристів почали друкуватися лише у 80-ті роки XIX ст., а в більш повному обсязі побачили світ ще пізніше. Починаючи з 1925 р. Центрархів (Москва) розгорнув видання матеріалів Верховного кримінального суду і слідчої комісії у справі декабристів у вигляді серії збірників документів. За п'ять років було видано сім томів, один із яких (шостий) містить матеріали, пов'язані із повстанням Чернігівського полку. З 1950 р. видання серії відновлено. Всього вийшло 18 томів ⁷⁵ (видання буде продовжено). У видання вміщено матеріали попередніх допитів (так звані Допитні пункти і відповіді на них), протоколи очних ставок, витяги із показань інших осіб, листи до слідчих і органів державної влади, документи, виявлені під час обшуків, донесення агентів поліції, протоколи слідства та суду тощо. Особливо цінним для істориків є 16-й том, випущений у 1985 р. У ньому вперше опубліковано журнали Слідчого комітету у справі декабристів і доповідні записки його голови А. Татіщева Миколі І. Ці документи дають можливість прослідкувати усі перипетії справи декабристів й орієнтуватися у всіх інших томах серії.

Чимало цінних свідчень про піднесення національно-визвольного руху в Україні у XIX ст. містять матеріали судового процесу над членами Кирило-Мефодіївського товариства, першої в Росії політичної організації національного характеру. їх удалося оприлюднити лише у 1990 р. в серії "Джерела з історії суспільно-політичного руху на Україні XIX — початку XX ст." ⁷⁶ До трьох томів документів увійшли журнал слідства, загальні матеріали, а також судові справи на 17 членів товариства — Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, М. Гулака, В. Білозерського, О. Навроцького, Г. Андрузького та ін.

Велика кількість судочинних джерел залишилася віл радянської доби історії України. В адміністративно-командній системі радянської влади карально-репресивні органи відігравали домінуючу роль, вони були головним знаряддям політики придушення інакомислення. Більшовики ще в лютому 1918 р. створили комісію по боротьбі з контрреволюцією. З кінця 1918 р. на підконтрольній їм території почала діяти Надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами. Пізніше (з 1922 р.) ці функції були передані створеному НКВС Державному політичному управлінню УСРР, а згодом — Народному комісаріату внутрішніх справ та Комітету державної безпеки. Таким чином, у Радянському Союзі та його республіках, зокрема в УРСР, карально-репресивні органи із надзвичайних поступово перетворилися на невід'ємну складову каральної системи держави. Спираючись на ці органи, власті проводили масові репресії, депортації населення. В умовах масового терору в СРСР відбувалося безпрецедентне зростання судово-слідчих справ, що супроводжувалося фальсифікаціями з метою штучної організації на догоду властям голосних справ, процесів. Ініціатором такої політики нерідко виступали центральні та місцеві органи Комуністичної партії. Наприклад, 3 серпня 1937 р. Секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін надіслав секретарям ЦК нацкомпартій та обкомів партії шифрограму, в якій давалася вказівка організувати "...в кожній області по районах 2-3 відкритих показових процесів над ворогами народу — шкідниками сільського господарства, які пробралися до районних партійних, радянських і земельних органів". Місцевій пресі було доручено широко висвітлювати ці процеси з метою мобілізації колгоспників "на боротьбу з шкідництвом та його носіями" ⁷⁷ .

До 1991 р. документи радянських карально-репресивних органів залишалися недоступними для дослідників. Після проголошення незалежності України частина з них була розсекречена і передана до державних архівів. Наприклад, до Центрального державного архіву громадських об'єднань України передано понад 34 тис. справ репресованих по м. Києву та Київській області за період з 1919 по 1950 р., у тому числі слідчі справи О. Грушевського, А. Кримського, В. Липківського, В. Симиренка та ін. Ці матеріали дають можливість не лише простежити долю конкретних людей, а й реально уявити масштаби репресій, оцінити загальну політичну обстановку в Україні в той час.

За останні роки розгорнулася велика робота щодо публікації судово-слідчих джерел. Одними із перших опубліковані матеріали сфальсифікованого владою судового процесу "Спілки визволення України", що відбувся 9 березня — 19 квітня 1930 р. в м. Харкові і став прологом великого терору в Україні. У ході процесу були засуджені 45 представників української інтелігенції. На роль керівника неіснуючої організації було "обрано" видатного вченого-українознавця С. О. Єфремова. Згодом було заарештовано ще 700 осіб, а всього після процесу, на думку дослідників, було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тис. осіб. Лише в 1995 р. вперше були опубліковані документи, присвячені цьому процесу (56 документів) — протоколи допитів, свідчення, доповідні записки працівників ДПУ України, протоколи очних ставок, листи, заяви, обвинувальний вирок, витяги із протоколів судової "трійки", акти про виконання смертних вироків ⁷⁸ . Завісу над діяльністю каральних органів радянської влади відкриває також збірник документів, присвячений діяльності цих органів ⁷⁹ . До 60-річчя Соловецької трагедії був виданий двотомник документів, у якому вміщено матеріали про розстріл на Соловках у 1937 р. 1111 в'язнів. Тут уміщені також протоколи допитів, анкети звинувачених, ордери на арешти, матеріали оперативної розробки в'язнів, акти про виконання вироків тощо ⁸⁰ .

Великий масив судочинних документів пов'язаний із репресіями в Західній Україні. У 1939 — 1940 pp. тут почали здійснюватися масові репресії та депортації населення. Усього за політичними ознаками було репресовано до початку війни 1 173 170 осіб (понад 10% населення регіону). Цій зловісній події присвячені судочинні документи та інші матеріали збірників, виданих у 1996— 1998 pp. ⁸¹ Наприкінці 90-х років почалася підготовка спільного українсько-польського видання "Польща та Україна у 30 — 40-х роках XX ст.: Невідомі документи з архівів спецслужб". До збірників увійдуть матеріали про репресії у Західній Україні в 1939—1941 pp., а також польсько-українські насильственні переселення 1944— 1947 pp.

Публікація джерел про репресії радянських часів здійснюється у щоквартальнику "З архівів ВУЧК—ГПУ— НКВД—КГБ", який виходить із серпня 1994 р. У розділі "З літопису колишніх спецслужб" тут друкуються численні судово-слідчі документи. Аналогічні документи уміщуються і в книгах серії "Реабілітовані історією", що видаються у регіонах України.

Київське наукове товариство ім. Петра Могили започаткувало серію документальних видань "Україна у XX ст.", в якій поставило за мету розкрити різні вияви масового терору в Україні у 1917 — 1945 pp. Серію відкрила монографія С. Білоконя, присвячена проблемам терору в Радянському Союзі ⁸² . Наступні шість томів уміщують тематичні підбірки документів (діяльність органів ЧК— ОГПУ—НКВД; "Спілка визволення України"; переслідування церкви; цензура в Україні; українські діячі 1917 — 1945 pp. ; масони в Україні тощо). Значну частину документів складатимуть судово-слідчі матеріали, використання яких допоможе історикам об'єктивно відтворювати трагічні сторінки історії України.

Оскільки за радянських часів на органи ВЧК—ОГПУ— КДБ покладався не лише політичний розшук, а й стеження за настроями людей, інтерес для істориків представляють інформаційні та агентурні матеріали цих органів про становище на місцях. На жаль, публікація таких матеріалів лише починається. Одне із значних видань такого роду започатковане в Росії. Воно присвячене становищу на селі в різних регіонах СРСР, у тому числі в Україні. У першому томі видання уміщені вельми красномовні матеріали про становище в українському селі, про повстанський рух у сільській місцевості в перші роки радянської влади ⁸³ .