Історичне джерелознавство: Підручник

Автори: , , , , , | Рік видання: 2002 | Видавець: Київ: Либідь | Кількість сторінок: 488

Дивись також:

ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА

одна з трьох гілок єдиної, але поділеної функціонально державної влади, сутність якої полягає у здатності ...

ЕЛЕКТРОРАТ

від лат. elector - виборець) - громадяни, які мають право голосу для участі в політичних ...

ІДЕОЛОГІЯ

(від грец. idea - поняття і logos - учення) - система концептуально оформлених уявлень, ідей ...

ПЛЮРАЛІЗМ

(від лат. pluralis - множинний) – ідейно регулятивний принцип суспільно-політичного й соціального розвитку, що випливає ...

МАНІФЕСТ

(manifesto, від лат. manifestos — явний) — 1) урочисте письмове звертання (акт) верховної влади до ...

5.7. Документи громадських об'єднань та політичних партій

Із зародженням громадських рухів, об'єднань, а згодом і політичних партій виник новий різновид історичних джерел — документи і матеріали цих організацій. Пізнавальна цінність для історика джерел цього походження зумовлюється тим, що звернення до них дає можливість докладно вивчити не лише внутрішню історію партій та об'єднань, їхні цілі, стратегію, тактику, засоби боротьби, які вони використовували, а й простежити їх уплив на розвиток історичних подій, зокрема політичне, соціально-економічне та духовне життя країни у той чи інший період.

Типологія документів політичних партій і рухів досить широка. В її межах можна виділити кілька груп:

• статути партій та об'єднань. Вони визначають організаційну побудову та принципи діяльності, функції центральних та місцевих органів, права й обов'язки їх членів;

• програмні документи партій та об'єднань. У них окреслюються цілі як кінцеві, так і на певних етапах розвитку суспільства, практичні завдання та методи їх здійснення. До цієї групи належать також заяви партій щодо їхнього ставлення до найболючіших повсякденних проблем;

• матеріали з'їздів, конференцій, пленумів, засідань центральних і місцевих органів партій та об'єднань. Це наймасовіше джерело партійного походження, що дає уявлення про практичну діяльність партій та об'єднань;

• листування партійних і громадських організацій, інші документи про їх практичну діяльність;

• виступи на з'їздах, конференціях, у пресі лідерів партій та об'єднань, у яких роз'яснюються й коментуються документи цих організацій, а також їхня практична діяльність;

• комплексним джерелом є партійна преса, в якій представлені майже всі вищеназвані різновиди документів, а також інші матеріали, що висвітлюють діяльність партій та об'єднань.

Програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства. Київ, 1991. Титульна сторінка

Програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства. Київ, 1991. Титульна сторінка

Поява перших національно-патріотичних об'єднань опозиційного характеру в Україні пов'язана з розгортанням національно-визвольного руху на зламі XVIII— XIX ст. У 50 — 70-ті роки XIX ст. найбільш поширеною формою таких об'єднань були українські громади — організаційно слабкі осередки, більшість з яких не мала спочатку навіть програмних документів. Вони діяли у Петербурзі (з 1858 p.), Києві (1861), Полтаві (з 1861 p.), Чернігові (з 1861 p.), Харкові (1861), Одесі (початок 70-х років), Єлисаветграді (70-ті роки). Незважаючи на їх заборону царизмом наприкінці 70-х років, вони продовжували свою діяльність. Більше того, на початку 80-х років у ново громаді з'явилися і програмні документи.

У 1891 р. група студентів, яка відвідала могилу Кобзаря у Каневі, заснувала "Братство Тарасівців", таємна робота якого розгорнулась головним чином у Харкові. У 1897 р. за ініціативою С. Кониського та В. Антоновича відбувся установчий з'їзд Всеукраїнської загальної організації, що об'єднала патріотично налаштованих людей різних політичних поглядів, яких згуртовувала любов до України.

Всі ці організації здебільшого займалися освітньо-культурницькою або науковою роботою українського спрямування. Вивчення їх історії утруднюється тим, що документів про їхню діяльність збереглося небагато, хоча програми, статути деяких із них опубліковані84. Значний пласт документів про діяльність цих організацій відклався і в судово-слідчих справах царських каральних установ (див. 5. 6).

На західноукраїнських землях поштовхом до розвитку національно-визвольного руху була революція 1848 р. у країнах Європи. У формуванні вимог щодо надання Галичині національно-територіальної автономії важливу роль відіграла створена у травні 1848 р. у Львові Головна Українська Рада, в якій були представлені різні групи інтелігенції краю та її газета "Зоря Галицька".

У наступні роки організаційною формою задоволення національно-культурних потреб населення Західної України були численні осередки культурно-освітнього товариства "Просвіта", заснованого в 1868 р. за ініціативою А. Вахнянина. Просвітницький рух згодом поширився і в Наддніпрянській Україні, проте був заборонений радянською владою, а в Галичині осередки "Просвіти" діяли до 1939 р. і відновили свою діяльність наприкінці 80-х років.

Значного поширення в Україні набув народницький рух. Українці брали активну участь у діяльності таємних загальноросійських революційно-демократичних організацій "Земля і воля" (1861 — 1864), "Народна воля" (1879) та ін. Численні організації, гуртки і групи народників створювалися у містах України: гуртки "чайківців" (1869 — 1874, Київ, Одеса, Херсон), "Київська комуна" (1873, Київ), "Південні бунтарі" (друга половина 70-х років, Одеса), "Таємна дружина" (1877, Чигиринщина), гурток В. Осинського (1877 — 1879, Київ), "Південноросійська група народовольців" (1891, Київ) та ін. Діяльності народників присвячені численні документальні публікації 85 .

Збереглися джерела про робітничі організації в Україні, зокрема про "Південноросійський Союз робітників" (1875, Одеса), документи якого опубліковані 86 .

З 90-х років XIX ст. збереглися програмні документи українських політичних партій, перші з яких з'явилися у Галичині. В 1890 р. у Львові була заснована Русько-українська радикальна партія, а в 1899 р. — Українська національно-демократична партія та Українська соціал-демократична робітнича партія.

У 1900 р. у Харкові виникла Революційна українська партія, а в 1905 р. на її базі створена Українська соціал-демократична робітнича партія. На початку XX ст. в Україні з'явилися перші соціал-революційні організації, на базі яких у 1917 р. була заснована Українська партія соціалістів-революціонерів.

За ініціативи М. Грушевського у 1908 р. була зроблена спроба об'єднати політичні партії українського спрямування в "Товариство українських поступовців", яке в період Української революції 1917 — 1920 pp. стало фундатором створення Української Центральної Ради. Попри істотні відмінності програмних настанов більшість утворених партій об'єднувала благородна ідея національного визволення українського народу, відновлення української державності. Програми українських політичних партій, що діяли в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст., опубліковані, так само як і аналогічні документи російських партій, що діяли толі на українських землях 87 .

Важливу джерельну інформацію містять документи загальноросійських політичних партій — більшовиків, меншовиків, бундівців, кадетів, які мали в Україні свої організації. Насамперед це стосується Російської соціал-демократичної робітничої партії, що утворилася у 1898 р. Прихід більшовиків до влади в Росії у 1917 p., а згодом і в Україні на багато десятиріч визначив характер її розвитку, призвів до монополії єдиної ідеології. Всі інші партії були заборонені. Лише в Західній Україні до 1939 р. продовжували діяти різні громадські об'єднання та політичні партії українського спрямування.

Документи з історії Комуністичної партії України як загону КПРС потребують окремого розгляду, оскільки вони визначали діяльність усіх гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової, напрями розвитку країни в усіх сферах її життя — політиці, економіці, духовній сфері. Комуністична партія України ніколи не була самостійною у своїх рішеннях, а являла собою лише один із загонів КПРС, тому для аналізу подій в Україні слід використовувати джерела не лише з історії Компартії України, а й КПРС у цілому.

Основні документи партійних органів представлені у багатотомному виданні "Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій та пленумів ЦК" 88 , що охоплює період з 1898 по 1985 р. Більш повно документи КПРС представлені у щорічнику "Справочник партийного работника", який виходив (з перервами) з 1926 по 1991 р. У ньому вміщувалися постанови пленумів ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, найважливіші постанови ВЦРПС та ЦК ВЛКСМ за відповідний рік. Останній, 30-й випуск цього видання охоплює події 1990 року. До частини випусків, що уміщують документи до 1984 p., є довідковий том 89 . Найважливіші партійні документи з господарського будівництва друкувалися також у багатотомному виданні "Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам". Видані також стенограми або протоколи більшості з'їздів і конференцій РСДРП - РКП(б) - ВКП(б) - КПРС.

Найважливіші джерела з історії Комуністичної партії України вміщені в узагальнюючих збірниках документів з'їздів та конференцій партії 90 . Опубліковані також протоколи або стенограми окремих з'їздів 91 , проте документи більшості з них друкувалися лише вибірково (звіти ЦК, основні рішення, директиви тощо) під стандартною назвою "Матеріали .... з'їзду Комуністичної партії України". Такі видання присвячені з'їздам, починаючи з 16-го (1949 р.) і закінчуючи 28-м (1990 p.).

Досліджуючи джерела з історії Комуністичної партії, слід ураховувати такі їхні специфічні риси, як популізм й утопічність багатьох програмних настанов, заідеологізованість директив, у тому числі й тих, що стосувалися проблем господарського будівництва, відрив від реального життя та упередженість в оцінках багатьох явищ дійсності. У 1961 р. , наприклад, за пропозицією М. Хрущова XXII з'їзд КПРС прийняв нову програму партії, в якій ставилося завдання побудови до 1980 р. в СРСР матеріально-технічної бази комунізму. Інший генеральний секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв усупереч реальним фактам у 1967 р. констатував побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства.

Працюючи з документами КПРС, слід ураховувати й таку їх особливість, як відмову партійних органів від визнання принципових помилок, допущених у практичній діяльності у попередні роки. Винятки у цьому відношенні були поодинокі. Наприклад, упродовж 1946 — 1951 pp. ЦК КП(б)У прийняв низку постанов із проблем розвитку науки та культури в Україні, у яких піддав нищівній критиці відомих представників української інтелігенції — учених, письменників, композиторів, художників, звинувачених у буржуазному націоналізмі та космополітизмі. Ці постанови, що призвели до репресій і творчого спаду, а нерідко й припинення діяльності багатьох митців та учених, до застою в науці, були скасовані, як політично помилкові, під тиском громадськості лише у 1990 р. на хвилі гласності та перебудови.

У XX ст. в Україні зросла кількість громадських об'єднань різного спрямування, які, не називаючи себе партіями, справляли значний вплив на історичні події. Це, насамперед, професійні спілки, що з'явилися в Україні на початку 1905 р. Спочатку вони створювалися як заводські комісії, депутатські і делегатські збори робітників та службовців, але незабаром набули характеру звичайних спілок професійного спрямування, які в складних умовах царизму активно боролися за інтереси трудящих. Уже в 1907 р. профспілки України об'єднували близько 60 тис. робітників та службовців. Особливо бурхливу діяльність вони розгорнули в 1917 — 1920 pp., активно впливаючи на розвиток революційних подій. Саме цей період їх діяльності найповніше відбився в опублікованих документах 92 . За радянських часів профспілки поступово втратили свою самостійність, перетворились на складову адміністративно-командної системи, хоча в соціальній сфері вони продовжували відігравати певну роль. Діяльність профспілок у роки радянської влади відображена у стенограмах з'їздів, конференцій профспілок, збірниках постанов профспілкових органів різного рівня.

В окремі періоди на території України діяли різні громадські організації, що залишили помітний слід в її історії. Так, 4 серпня 1914 р. у Львові виник "Союз визволення України", що діяв до 1919 р. До його складу входили в основному вихідці із Наддніпрянської України. До останнього часу діяльність цієї організації висвітлювалась не об'єктивно, заполітизовано, що спонукало істориків (хоча й із великим запізненням) оприлюднити основні документи Союзу, щоб громадськість мала об'єктивне уявлення про його роботу 93 .

Упродовж останніх років в Україні почали з'являтися публікації документів про діяльність такого радикального національно-патріотичного об'єднання як "Організація українських націоналістів" (ОУН), заснованого в 1929 p., яке протягом майже усього періоду свого існування діяло у глибокому підпіллі або в еміграції. Лише після проголошення незалежності України вищі керівні органи ОУН змогли діяти легально на території нашої країни. Документи ОУН, які раніше друкувалися лише за кордоном, у 1992 р. вперше з'явилися в Україні, що дало змогу історикам об'єктивно досліджувати роль цієї організації у політичному житті нашої країни 94 .

Така ж доля спіткала документи дисидентських і правозахисник організацій, які діяли за радянських часів в Україні і за її межами у 50 — 80-ті роки XX ст., зокрема Української Гельсінської групи, що виникла у 1978 р. Матеріали цих організацій друкувалися спочатку виключно за рубежем і лише недавно побачили світ в Україні 95 .

Що ж до офіційних громадських об'єднань і творчих спілок, що діяли в Україні, то джерела з їх історії досить відомі, оскільки вони включалися регулярно до збірників документів з історії радянського суспільства.

Наприкінці 80-х років XX ст. на політичній арені України легальну діяльність розгорнули нові громадські об'єднання та політичні партії, документи яких становлять інтерес для вивчення новітньої суспільно-політичної історії України. У вересні 1989 р. з ініціативи творчої інтелігенції утворено масову суспільно-політичну організацію — Народний Рух України, яка відразу ж активно включилася у процес національного відродження України, завоювання нею незалежності. Згодом Народний Рух України трансформувався у партію, а ще пізніше на його базі сформувалося кілька політичних партій, у тому числі таких, що використовують у своїх назвах слово "рух". Оскільки Рух відіграв значну роль у боротьбі за незалежність України, фахівці виявляють великий інтерес до документів цього об'єднання. Чимало з них уже опубліковано 96 .

В період проголошення суверенітету і незалежності України та упродовж наступних років кількість політичних партій у країні швидко зростала. Сьогодні у нашій державі зареєстровано понад 100 партій. Лише у 1999 — 2000 pp. їх виникло більше як 30. В Україні нині діють як украй ліві партії, наприклад, Партія комуністів (більшовиків) України, Прогресивна соціалістична партія, Союз комуністів, так і вкрай праві — Конгрес українських націоналістів, Соціал-національна партія України. Проте більшість партій дотримується поміркованих, центристських позицій. Частина програмних документів діючих в Україні партій опублікована 97 . Певну допомогу історику в пошуку джерел з цієї проблематики можуть надати довідники політичних партій України 98 .

Упродовж останніх століть нагромаджено величезний масив джерел партійного походження. Значення документів тієї або іншої політичної партії чи громадського об'єднання визначається, насамперед, тією роллю, яку вони відігравали чи відіграють у житті України. Рівень доступності партійних джерел також не однаковий, оскільки не всі партії та об'єднання приділяли належну увагу своєчасному створенню, збереженню та публікації джерел з історії своєї організації. У публікаціях ще недостатньо представлені документи сучасних політичних партій та рухів. Більшість документів цих об'єднань можна знайти лише в періодичній пресі. На жаль, багато хто із лідерів різних об'єднань згадують про джерела лише тоді, коли мова заходить про партійні ювілеї. Так сталося з Українською спілкою студентів, керівництво якої вирішило відновити десятирічну історію цієї організації і видати збірник документів, присвячений її діяльності". Ось чому дослідження опублікованих партійних джерел слід поєднувати з роботою над архівними джерелами, більшість з яких зосереджена у Центральному державному архіві громадських об'єднань України, а також в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Матеріали з історії більшості профспілок зберігаються в архіві Федерації профспілок України.