Соціологія: пер. с англ.

Фактично всі індустріальні країни, за винятком Сполучених Штатів, мають усеохопні системи медичного обслуговування, що перебувають на державному забезпеченні. Наприклад, Національну службу охорони здоров'я (НСОЗ) Британії було організовано у 1948 р. її головною підвалиною став принцип, в основі якого доступ до медичного обслуговування має залежати від потреби в лікуванні, а не від платоспроможності .

НСОЗ фінансується з бюджету держави, кошти на її утримання стягуються як частина податку. Доступ до лікаря загальної практики (GР) вільний для всіх пацієнтів. Ліки, виписані в рецептах, спочатку видавалися безкоштовно, але недавно законодавством запроваджено систему часткової оплати. Коли було організовано НСОЗ для надання безкоштовної державної медичної допомоги, тиск із боку представників лікарської професії та інших зацікавлених осіб спричинився до того, що поряд із державною залишилася функціонувати й приватна медична допомога. Тоді як більшість лікарів загальної практики працюють виключно на НСОЗ, досить велика кількість консультантів мають і приватну практику. Існують також приватні лікарі та всілякі центри охорони здоров'я з медичним персоналом, що працює тільки в приватному секторі, а фінансування та заробітна платня часто прив'язуються до програм індивідуального медичного страхування. Проте лише незначна частка населення бере участь у таких програмах.

"Лікар більше не прийде. Він просив, щоб ти навідався до нього, коли одужаєш ".

Лікарі загальної практики відіграють основну роль у огляді пацієнтів і призначенні їм більш спеціалізованого лікування. Пересічний британський громадянин відвідує лікаря загальної практики приблизно чотири рази на рік. Лікарі загальної практики дають раду більш як 90 відсоткам хвороб, причому кожен з них має зареєстрованих ним або нею "список" пацієнтів (число пацієнтів не повинно перевищувати максимально допустиме, встановлене НСОЗ). Пацієнти, які лікуються в ЛЗП, не мають права самі звертатися безпосередньо до спеціалістів; таке рішення може прийняти тільки їхній лікар загальної практики. Лікарі-спеціалісти не можуть самі зголошуватися, тож у разі несхвалення ЛЗП пацієнтові навіть непросто потрапити на прийом до приватного консультанта.

Основною адміністративною одиницею НСОЗ сьогодні є районне управління охорони здоров'я (РУОХ) (District Health Authority). Ці управління складаються з осіб, призначених місцевою владою, медиків та людей, дібраних із місцевих зацікавлених груп і добровільних асоціацій. У принципі РУОХи мали б відображати склад широкої місцевої спільноти з погляду класового та етнічного походження; на практиці вони складаються в основному з осіб, що належать до середнього класу. Присутність у РУОХах представників медичного фаху пояснюється тим, що тільки вони мають необхідний професійний досвід. Тут варто, проте, зазначити, що такого ми не бачимо на інших ділянках місцевих структур управління, де службовцям заборонено законом висуватися на виборні посади у своїх організаціях (Kingdom, 1991).

"Біла книга" РУОХ, видана консервативним урядом 1989 p., внесла істотні зміни у функціонування цієї служби. Було наголошено на потребі боротися з бюрократизмом, запроваджувати більшу "внутрішню змагальність", домагатися більшої ефективності управління. Реформатори твердили, що місцеве управління, орієнтоване на місцеві потреби, є найкращою Гарантією ефективності. Керівники служб охорони здоров'я повинні менше залежати від дріб'язкової опіки з боку вищих урядових організацій. Організації РУОХ мають стати більше схожими на ті "гнучкі фірми", що виникають у промисловості (див. розділ двадцятий "Праця та економічне життя").

Однією з найдискусійніших новацій стало надання лікарням права перетворюватися на самоврядні одиниці. Згідно з цією програмою, лікарів заохочують самостійно знаходити джерела власного фінансування. Вони можуть тепер не дотримуватися національно узгоджених рівнів заробітної платні, одержувати доход з комерційних джерел і створювати додаткову вартість. За станом на 1996 рік багато великих лікарень обрали для себе цей шлях, а інші, певно, незабаром наслідують їхній приклад. Проте критики вважають, що такі лікарні мають шанси на процвітання лише в більш-менш багатих районах, що вони скуплять понад свої потреби дороге обладнання, яке могли б придбати собі інші поблизькі лікарні, й що вони, ймовірно, неохоче прийматимуть пацієнтів, чиє лікування може обійтися їм занадто дорого (Mohan, 1991).

Як і в більшості аспектів охорони здоров'я, оцінити реформування НСОЗ не так легко. Його наслідки дуже складні; суть цих реформ мало досліджувалася, а оцінити майбутні результати можна буде, як вважають, лише через багато років. До того ж реформи передбачають велику програму організаційних змін. Розглянувши наявні дані, Джуліан Леґран дійшов висновку, що існує принаймні потенційна можливість для справжнього поступу в якості та ефективності обслуговування хворих. Запровадження змагальності в різних секторах НСОЗ, на його думку, в загальному підсумку має принести більше вигод, аніж негативних результатів (Le Grand, 1994).