Соціологія: 100 питань – 100 відповідей

Кінець XVI—XVII ст. вважають епохою утвердження цінності людини в духовній культурі України. Саме у цей час вперше в Україні з'являється таке суто ренесансне явище, як яскраво виражене авторське волевиявлення: майже всі передмови до українських друкувань підписані авторами.

Розвиток індивідуальної самосвідомості відбувається через усвідомлення важливості й оригінальності власної діяльності, яке ґрунтується, з одного боку, на об'єктивній оцінці власного творчого доробку, а з іншого, — на визнанні цього доробку іншими. Треба наголосити, що усвідомлення цінності і важливості власного "Я" не мало нічого спільного з вузьким індивідуальним егоїзмом. Отже, у суспільно-політичній та філософській думці України чітко окреслилися два напрямки. Ідейна їх поляризація особливо виявилася у поглядах на людину та її призначення у земному бутті, способах вирішення проблеми співвідношення принципів дії та споглядання.

• Один з цих напрямків, репрезентований /. Вишенським, Й. Княгиницьким, Й. Почаївським та іншими, мав глибоку вітчизняну традицію, яка своїм корінням сягала культури Київської Русі, тісно пов'язаної з греко-візантійським світом. Представники цього напрямку вважали людину духовно і фізично немічною, гріховною, тому вони абсолютизували духовний початок в людині, а її призначення в земному бутті вбачали в постійному самовдосконаленні духу з метою посмертного злиття з Богом.

Щоб самовдосконалитися, на їхню думку, треба пройти кілька ступенів самоочищення, яке з необхідністю передбачає абсолютне зречення матеріального світу, тілесних почуттів. Найвище благо людини — пізнання абсолютної істини (Бога) досягається лише на шляху "чистого" споглядання. Звідси — відмова від активного суспільного життя, возвеличення скитницького чернецтва.

Інший напрямок української суспільно-політичної думки представляли головним чином діячі та ідеологи "братського руху" — Ю. Рогатинець, К. Т. Ставровецький, С. Зизаній. Вони виходили вже з нового, ренесансного розуміння людини, її призначення в земному бутті. Людина мислилася ними як фізично і духовно досконала істота, здатна насолоджуватися красою землі і всім сущім на ній, радощами тілесних почуттів, як така, що не потребує "спасіння" від Бога, а здатна на само врятування.

Людська особистість вдосконалюється не шляхом аскетичного самоочищення й відчуженості від світу, а лише через громадську діяльність. Кінцевою метою земного буття людини, її вищим благом, на їхню думку, є "народна користь", спільне благо, яке можна осягти лише завдяки активній діяльності на користь суспільства.