Соціологія: 100 питань – 100 відповідей

Погляди на освіту в теоретичних концепціях представників соціологічного знання дозволили накопичити чималий матеріал з історії соціології освіти.

Огюст Конт (1798—1857), наприклад, підкреслював необхідність навчання позитивному мисленню промислової еліти і пролетарів в новому індустріальному суспільстві. Він вважав, шо система освіти — важливий соціальний механізм розповсюдження, передачі трансформації знань від покоління до покоління

Лестер Уорд (1841—1913) з розвитком освіти зв'язував успіх реформ, направлених на досягнення соціальної рівності. Він доводив, що освіта сприяє формуванню "колективного розуму" суспільства, спрямовувала хід суспільного розвитку.

Джон Дьюї(1859-1952) відмічав, шо завдання освіти — навчання людей методам пізнання і перетворення світу. Школи майбутнього, на думку Дьюї, повинні бути органічно злиті з соціально- економічними потребами суспільства, диференційовані за класовими ознаками (для народу і для правлячої еліти).

Еміль Дюркгейм (1858-1917) поклав початок самостійної розробки соціології освіти. Він вважав, що виховання і освіта можуть бути досліджені як соціальні факти, тобто вони є предметом науки соціології і для їхнього дослідження необхідно використовувати соціологічні методи.

Він відмічав, шо освіта і виховання нерозривно пов'язані з соціалізацією індивідів, виступають її засобами.

Щоб приборкати природний егоїзм, необхідно в процесі виховання і освіти привчати людину підкорятися дисципліні, яка повинна мати характер влади, але одночасно бути обов'язком, як необхідним, так і усвідомленим. Дисципліну не потрібно абсолютизувати як єдину ціль соціалізації. Суспільства повинні сприяти становленню особистості. Сприяння розквіту особистості, формування в індивіді відчуття незалежності, здібності до рефлексії і вибору все більшою мірою визначає спрямованість освіти, виховання, соціалізації.

Виділення соціології освіти в спеціальну область відбулося завдяки ідеям Макса Вебера (1864—1920). Він обґрунтував, що соціальна дія повинна відповідати двом вимогам: бути, по-перше, суб'єктивно орієнтованою і, по-друге, бути орієнтованою на інших. Реалізація обох вимог безпосередньо пов'язана з рівнем розвитку свідомості, умінням грамотно і науково обґрунтовано мислити і діяти.

Завдяки освіті наука проникає у виробництво, управління, в побут людей, що свідчить про універсальну раціоналізацію суспільства. Корисність освіти для практичного і особистого життя, на думку Вебера, полягає: в розробці "техніки оволодіння життям" — як зовнішніми речами, так і вчинками людей; в розробці методів мислення "робочих інструментів" і виробленню навичок поводження з ними; в виробленні ясності співвідношення цілей і засобів соціальних дій; в розумінні і уточненні "кінцевого значення власної діяльності". Карл Мангейм (1893—1947) підкреслював, що освіта — це спосіб впливу на людську поведінку, засіб соціального контролю. Він послідовно виступав проти ідеологізації науки, освіти. Однією з найважливіших соціальних функцій освіти він вважав формування особливої соціальної групи — творчої інтелігенції, з якою пов'язу- вав надії на подальшу демократизацію всіх сфер суспільства, у тому числі і освіти.

Толкотт Парсонс (1902—1979) розробив ідеї про соціалізаційні функції інституту освіти, про необхідність системного підходу до навчальних установ і їхніх елементів.

В сучасні західній соціології розроблені продуктивні методологічні підходи до дослідження освіти:

функціоналізм розглядає проблему нерівності можливостей в доступі до отримання знань;

ураховує індивідуальні здібності учнів і відмінності між школами і однотипними навчальними закладами, засновані на об'ємі знань; не ураховує чинників і внутрішніх процесів, що впливають на мобільність молодого покоління (Девіс, Мур, Коулман, Блау, Данкен, Хоппер);

теорія конфлікту фокусує увагу на суперечностях інтересів різних елементів надбудови суспільства; використовує концепти марксистів —- класові суперечності на основі економіки; аналізує суперечності, засновані на неекономічних соціальних інститутах — культурі, політиці, релігії тощо (Боулз, Пуланцас, Гінтіс, Коллінз, Ароновіц, Жирокс, Альтюссер, Аніон, Віліс, Шор, Фрайер);

структуралізм вважає, що код знання виступає основоположним принципом, який формує відмінності в світоглядах, соціальній ідентифікації і різновиді знань. Інституції освіти розглядаються структуралістами як організації, які кодують культуру, а ці коди відтворюють соціальні категорії (Бурд' є, Бернстайн. Хіф, Казден, Хімс);

нова соціологія освіти пропонує принцип критичного осмислення наукового знання. Соціологія знання, на їх думку, — це наукова орієнтація, яка виявляє більш загальний науковий і культурний напрям. Освіта — це не тільки маскування ідеології групових інтересів у вигляді об'єктивного знання або учбового плану, це також відтворювання соціальних зразків нерівності, що виявляються у відмінностях індивідуальної успішності в школі (Мангейм, Горбут, Карабел, Халсі, Браун, Векслер, Шарп, Жирокс);.

критична соціологія (М.Янг та інші) доводить, що освіта особистості — це складний соціокультурний процес, який не обмежується системою формальної освіти. Серед тенденцій сучасної освіти відмічаються:

комерціалізація;

акцент в контексті безперервної освіти на знаннях, необхідних базовій професії, і на навчанні, наближеному до життя, всі форми якого беруться інституціями формальної освіти ззовні.

В західній соціології в залежності від соціально-економічних проблем акцентувалися наступні проблеми освіти:

в 1950—60-і роки — вивчення шкіл, класів, неформальних груп, морально-психологічного клімату (Гордон, Гетцельс, Колеман);

у 1970-і роки — проблеми доступності освіти, взаємин учнів і педагогів (Будон, Кумбс, Смелзер);

з 1980-их років — безперервна освіта, ефективність перепідготовки і підвищення кваліфікації (Турен, Бурдье, Коулмен, Саймон, Флауд, Хоманс).

У вітчизняній соціології освіти в XX ст. успішно проводилися внутрішньоінституційні дослідження (соціальна структура і функції, статус педагогічних працівників). Наприклад, Ф. Р.Філіппов досліджував соціальні функції освіти, М. П. Лукашевич — освіту як соціальний інститут, В. С. Бакіров — самореалізацію і ціннісні орієнтації особистості.

Зовнішньоінституційні дослідження (зв'язок з наукою, культурою, політикою) теж були предметом дослідження вітчизняних соціологів. Н.А.Аітов вивчав освіту як чинник формування соціальної структури, В. 1. Астахова — соціальні проблеми вищої освіти, В. Я. Нечаев — освіту як соціокультурний процес, О.О.Якуба — взаємодію соціальних інститутів вищої школи і виробництва. Суттєвий внесок у сучасну соціологію освіти вносять також такі українські соціологи, як Л. М. Герасіна, О. І. Навроцький, Є.А. Подольська, Л.Г.Сокурянська, Ю. О. Чернецький та інші.