Становлення політології як науки і навчальної дисципліни
Політологія - це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що політологія (в англомовних країнах встановився інший термін - "політологічна наука") - це наука про політику. Сам термін утворився з двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos (вчення, слово). Виникнення політології пов'язують з рубежем ХІХ-ХХ ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань. Але витоки сучасної політології необхідно шукати в політичних ідеях і теоріях попередніх історичних епох.
В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи:
•
перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;
•
другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру і найголовніше - стають більш прив'язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади, правової держави і демократії; у цей період відбувається становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей;
•
третій етап - це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. у політології формуються принципово нові методологічні підходи до дослідження політичних явищ, що призводить до появи різнобічних шкіл і напрямів, які відіграли значну роль у становленні сучасної політологічної науки. В першу чергу, політологія, що народжувалася, відчула на собі вплив
позитивістської методології, принципи якої були сформульовані О.Контом і Т.Спенсером. Під впливом позитивізму в політичних дослідженнях утвердився принцип версифікації (від лат. verus - шукати, facio - роблю), тобто підтвердження, згідно з яким наукову цінність можуть мати вірогідні емпіричні факти, які можна перевірити шляхом спостереження, вивчення документів і кількісних методів аналізу. Позитивізм стимулював розвиток
емпіричного напряму політології. Значний внесок у розвиток емпіричних досліджень внесла Чиказька школа політичної науки (20-40 pp. XX ст.), заснована відомим американським політологом Ч.Мерріамом.
Другий методологічний підхід, що утвердився, -
соціологічний - тлумачив політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя: економіки, культури, етики, соціальної структури суспільства. Зокрема, марксизм заклав традицію економічного
детермінізму - розуміння політики через дію об'єктивних економічних законів класового суспільства.
У цілому для європейських політологів початку XX ст. (а вони одночасно були і соціологами) було характерне дослідження політики в широкому соціальному контексті з виходом у сферу філософії, історії, соціології та психології. Розвиток політології цього періоду пов'язано з іменем Макса Вебера, якого закономірно вважають засновником теорії легітимності влади і сучасної теорії бюрократії. Важливу роль у становленні політичної теорії зіграли Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельс, які заклали основу теорії еліт.
Могутній вплив на становлення методології і проблематику політології мали ідеї засновника психоаналізу З.Фрейда. Він звернув увагу на роль несвідомих імпульсів у детермінації політичних явищ. Значною мірою під впливом психоаналізу в політології сформувалися напрями, що досліджують політичну поведінку, спонукальні причини потягу до влади. Значний внесок для утвердження в політології методів психоаналізу й експериментальної психології внесли Ч.Мерріам і його соратник по Чиказькій школі Г.Лассуелл. Діяльність Чиказької школи підготувала ґрунт для
біхевіоралістської (від англ. behaviour -поведінка) революції в західній і перш за все в американській політології після другої світової війни. Політична поведінка була визнана основою політичної реальності, що підлягає емпіричній фіксації, за допомогою, в першу чергу, методів природничих наук. У межах цього напряму були досліджені моделі поведінки в різних ситуаціях, наприклад, на виборах, при прийнятті політичних рішень. Об'єктом досліджень стала мотивація, яка спонукала індивіда до дій.
Біхевіоралістський підхід був орієнтований на два принципи неопозитивізму:
•
принцип версифікації, що вимагає встановлення істинності наукових тверджень за допомогою їх емпіричної перевірки;
•
принцип звільнення науки від ціннісних суджень і етичних оцінок.
Біхевіоралізм, з одного боку, заперечив ідеологічну тенденційність у поясненні політики, а з іншого - відмовляв політології в постановці проблем, спрямованих на соціальне реформування суспільства, що викликало критику з боку значної частини відомих політологів. У 70-х pp. XX ст. у розвитку західної політології почався новий період, який отримав назву "постбіхевіоральної революції". Було визнано, що головним у політології є не тільки опис, але й тлумачення політичних процесів, також відповіді на запити суспільного розвитку і вироблення альтернативних рішень. Це призвело до відродження інтересу до різнобічних дослідницьких підходів: історико-пізнавального методу, дослідницького підходу, розробленого М.Вебером, марксизму і неомарксизму, зокрема до ідей представників Франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса, Е. Фромма. Політологія знову звернулася до нормативно-інституціональних методів, що пояснюють політику як взаємодію інститутів, формальних правил і процедур. Наслідком постбіхевіоральної революції став своєрідний консенсус політологів стосовно рівноправності найбільш різнобічних підходів у вивченні політичної сфери: неприпустимості визнання пріоритету якого-небудь одного напряму.
У післявоєнний період політологія суттєво розширила і сферу своїх досліджень.
Це перш за все такі питання, як:
• політичні системи (Г. Парсонс, Д. Істон, К. Дойч);
• політична культура (Г. Алмонд);
• політичні режими (Х. Арендт, К. Поппер, К. Фрідріх, З. Бжезинський);
• партії і партійні системи (М. Дюверже, Дж. Сарторі);
• конфлікт і консенсус у політиці (Р. Дарендорф, С. Ліпсет).
Політична наука збагатилася новими напрямами в дослідженні проблем демократії. Р. Даль, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер розробили нові теоретичні моделі демократії. В останні десятиліття зросла цікавість до проблем політичної модернізації (С. Хантінгтон) і проблем створення умов, що визначають демократичні перетворення різних країн.
Розвиток політології як самостійної науки і навчальної дисципліни - це не тільки період визначення її предметної сфери та методологічної основи, але й період організаційного оформлення. З другої половини XIX ст. політологія стає на шлях активного організаційного оформлення. Існує декілька поглядів щодо початку інституціоналізації політології, тобто її оформлення в самостійний напрям у сфері освіти і наукових досліджень. Деякі вчені пов'язують її появу з виникненням у середині XIX ст. в Німеччині правової школи, орієнтованої на вивчення держави. Пізніше, у 1871 р. в Парижі створюється інший політологічний центр - Вільна школа політичних наук. Інші дослідники символічною датою появи політології називають 1857 p., коли у США в Колумбійському коледжі, що згодом став університетом, став читатися курс політичної теорії. У 1880 р. тут відкривається Школа політичної науки. З цього року в США починає видаватися перший політологічний журнал. Після другої світової війни у багатьох країнах спостерігається своєрідний "бум" на політологічні дослідження. Це стимулювало створення академічних політичних інститутів і міжнародних центрів. Так, у 1949 р. в межах ЮНЕСКО була заснована Всесвітня асоціація політичних наук. У 70-90 pp. XX ст. відбувається кінцева інституціоналізація політичної науки. З допоміжної дисципліни, яку нерідко розглядали як доповнення до юриспруденції і соціології, політологія перетворилася в загальновизнану, організаційно оформлену академічну дисципліну з широко розгалуженою системою освітніх та дослідницьких закладів
