Тема 1 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ: ЛЕКЦІЯ 2
Лекція 2
• Зовнішня політика Ігоря та Ольги
• Дипломатія Святослава
• Розквіт міжнародних зв'язків Русі за Володимира Великого та Ярослава Мудрого
Зовнішня політика Ігоря та Ольги.
Після Олега київським князем став Ігор (912—945 рр.), який свого часу через малолітній вік мав передати престол своєму дядькові. Ігореві впритул довелося зіткнутися з вели¬кою бідою, що звалилася на його державу; із східних степів прийшли печеніги. Вони отаборилися в південних степах, спустошили Бессарабію, Молдову, Волощину, змуси¬ли угрів переселитися звідти в Паннонію й розселилися майже по всьому Північному Причорномор'ю від Дону до Дунаю. З восьми окремих печенізьких областей чо¬тири знаходилися на схід від Дніпра, між Руссю й Хазарією, а інші чотири — на захід, у Молдові, Тран-сильванії, на Бузі й поблизу Галичини.
Ці неспокійні південні сусіди не знали землеробства, жили в наметах, кибитках та вежах. Кочовики за своїм основним заняттям, вони постійно шукали нових пасо¬вищ, а також багатих сусідів для пограбування. Вони уславилися своїми швидкими кіньми. Озброєні списами, луками, стрілами, миттєво оточували ворога й блиска¬вично щезали. Жалість не була відома їм.
Печеніги спробували пограбувати Київ. Зустрінуті сильним військом, не захотіли випробовувати долю в бою і мирно відійшли в Бессарабію чи Молдову, де вже панували тоді їхні одноплемінники. Там цей народ наводив жах на сусідів. Він став знаряддям їхньої взаємної ненависті й за плату допомагав їм знищувати один одного. Греки давали печенігам золото для стри¬мування угрів і болгарів. Шукали з ними дружби й руси, бо хотіли мати безпечну торгівлю з Константи¬нополем, а дніпровські пороги й гирло Дунаю були зайняті печенігами. Вони мали можливість грабувати й палити руські землі обабіч Дніпра. Могли й поси¬лювати київських князів своїм найманим військом. По¬над два століття печеніги були постійною загрозою майбутніх українських земель.
Ігор уклав угоду з печенігами, й ті впродовж п'яти років не турбували Русь. Лише 920 року натрапляємо на згадки про першу справжню війну з ними. Вже під старість Ігор вирішив здійснити похід на Візантію, мабуть, захотів повторити подвиг Олега. До цього він намагався жити з Константинополем у мирі й дружбі. Відомо, що 935 року кораблі й воїни Ігореві ходили з грецьким флотом до Італії. А в 941 році київський князь збирає величезні на ті часи військові сили — 10 тисяч суден — і виходить з ними в Чорне море. Болгари попередили греків про небезпеку. Проте Ігор встиг пристати до берега й пограбувати боспорські око¬лиці. Князь був упевнений у перемозі й на морі, але греки вперше використали проти його кораблів «грець¬кий вогонь», який завдав русам великої шкоди. Значних втрат зазнало княже військо й на суші. Над полоненими в Царгороді вчинили дику розправу.
Через два роки Ігор знову вирішив вирушити в похід. Готувався князь до нього серйозно: зібрав численне власне військо, покликав варягів з-за моря, найняв пе¬ченігів, які дали йому аманатів (так називали в ті часи заручників із знатного роду, завдяки яким запобігали зраді найнятого чи запрошеного війська, бо тоді аманатів убивали). Отож Ігор з флотом і кіннотою знову пішов на Грецію. Коли болгари й херсонесці вдруге сповістили імператора, що Чорне море вкрилося руськими кораб¬лями, той у відчаї негайно вислав до Ігоря своїх послів. Зустрівши князя неподалік від гирла Дунаю, посли запропонували данину, яку колись взяв з греків Олег. Обіцяли дати й більше, якщо князь погодиться на під¬писання миру. Одночасно задобрили багатими подарун¬ками корисливих печенігів. Тоді Ігор оголосив своєму війську умови миру.
Цікава реакція розсудливих воїнів. Вони відповідали князеві так: «Якщо цар без війни дає нам срібло й золото, то чого ми більше можемо вимагати? Чи відомо, хто подолає: чи ми? чи вони? Та й з морем хто радився? Під нами не земля, а глибина морська: в ній спільна смерть людям». Ігор прислухався до думки загалу, взяв дарунки для своїх воїнів і повернувся до Києва. А со¬юзникам — печенігам — звелів у вигляді плати по¬грабувати сусідню Болгарію, яка воювала на боці Візантії.
Враховуючи результати другого походу була укла¬дена нова торговельна угода 944 року. В ній обумов¬лювалася свобода дипломатичних і торговельних зно¬син, заборонялися безчинства русів на грецькій тери¬торії. Руські купці мали зупинятися в тому ж монастирі Святого Маманта. їхні закупки були обмежені лише паволоками — дорогими шовковими тканинами. До угоди внесені статті про повернення рабів, які втікали від своїх господарів, про викуп полонених, про підсудність русів під час перебування в Царгороді.
Спеціальною угодою Русі заборонялося втручатися у справи Кор-сунської (Херсонеської) області в Криму. Дозволялося ловити рибу в гирлі Дніпра, але заборонялося там зи¬мувати. Київська держава зобов'язувалася також не пускати «чорних булгар» на грецькі володіння. Було в угоді й нове: її мали ратифікувати в Києві.
Міжнародними суперечностями зумовлена й загибель Ігоря. Справа в тому, що, підкоривши собі інші племена, київські князі, як правило, залишали там управляти місцевих князів. А відносини з тими територіями ви¬ливались у форму так званого полюддя. Це коли князь '3 Дружиною, як пише Константин Багрянородний, у листопаді вирушав збирати данину, а у квітні, коли скресав Дніпро, на човнах-дубах, видовбаних із цілого дерева, мед і хутра сплавляли до Києва. Там збирався караван, який вивозив ці товари до греків.
Дотримуючись цієї традиції, Ігор пішов до древлян-ських земель зі столицею Іскоростень (сучасний Коро¬стень). Зібравши данину, він був невдоволений її кількістю та якістю. Тому відпустив більшість своєї дружини додому, а з нечисленним найближчим оточенням вирішив піти по другому колу. Коли древляни уздріли це, вони почали вмовляти князя зупинитися. Але він уперто продовжував свій повторний обхід володінь. Тоді древ¬ляни з приказкою: «Якщо понадився вовк до отари, то не заспокоїться, доки всіх овець не передушить», — схопили князя, прив'язали до двох нагнутих дерев і розірвали його в такий спосіб навпіл.
Древляни сприйняли це вбивство як власну перемогу і, знаючи, що син Ігоря Святослав ще малий, вирішили захопити владу над Києвом. Але в оригінальний спосіб. Вони висунули вимогу, аби вдова Ігоря Ольга (945— 957 рр.) вийшла заміж за їхнього князя Мала (мабуть, місто Малин на північний захід від Києва назване на його честь). Про цю умову Ользі повідомили двадцять древлянських послів. Княгиня вирішила помститися за смерть чоловіка з істинно жіночою хитрістю. Вона вда¬ла, нібито приймає послів з надзвичайними почестями. Наказавши викопати величезну яму, Ольга сказала древ-лянським послам, що на знак особливої поваги їх прямо в човні принижені кияни понесуть на руках. А потім гордих такими почестями древлян кинули до ями й живцем закопали.
Ольга ж тим часом попросила древлян прислати ще послів. Цих, не привчених до лазні, лісових мешканців просто в ній спалили. За звичаями тих часів мститися треба було, очевидно, тричі, бо Ольга наказала древ¬лянам варити мед для тризни над своїм загиблим чо-ловіком, а після неї пообіцяла вийти заміж за Мала. Правлячи тризну разом з древлянами, Ольга дочекалася, доки вони переп'ються, і звеліла всіх перебити. А древ¬лян на тризні було п'ять тисяч.
Повернувшись до Києва, Ольга зібрала чимале військо й рушила з ним на древлян. Навіть малолітній Свя¬тослав узяв участь у битві. Програвши її, древляни укріпилися у своїй столиці. Облога виснажила їх, і вони запропонували Ользі мед та хутра. Ольга відмовилася від такої данини й дуже здивувала древлян скромним проханням: дати від кожного двору по три горобці й голуби. Древляни гадали, що відбулися легким пере¬ляком. Але коли в темряві запалали їхні житла, вони збагнули всю підступність княгині. Бо Ольга звеліла до лапок кожного горобця й голуба прив'язати запалені трути й відпустити птахів. Звичайно ж, кожна з них полетіла додому, під стріху. Всі кинулися втікати з палаючого міста, де їх переймали Ольжині воїни. Кня¬гиня звеліла скарати на горло тільки деяких старійшин, інших віддала в рабство, а на всіх древлян наклала тяжку данину.
Так передає літописець чи то легенду, чи правду про непересічний дипломатичний талант київської кня¬гині. Навіть якщо це й легенда, то вона свідчить про досить високий рівень середньовічної дипломатії, а та¬кож про її методи й прийоми. Ми дізнаємося з літопису про систему міжнародних відносин, тодішню мораль, звичаї та способи їхнього втілення в життя, спроби виробити певні закони і утвердити традиції. Маємо та¬кож звикати до думки, що судять персонажів історії за звичаями й мораллю їхнього часу.
Пройшовши серйозну дипломатичну школу вдома, Ольга продемонструвала незабаром свій хист у Кон¬стантинополі, куди поїхала з великим почтом. Там її охрестив сам патріарх, а Константин Багрянородний став її хрещеним батьком. Імператор приймав київську княгиню на найвищому рівні й сам описав ту подію. Ось Ольга прибула до імператорського палацу. За нею йшли княжі особи, її родички, багато знатних пань, руські посли й купці, що звичайно жили в Царгороді. Константин та його дружина, оточені придворними й вельможами, зустрічали цей почет. Після цього імператор, як сьогодні б сказали, зустрівся з княгинею віч-на-віч у покоях своєї дружини.
У цей перший день, 9 вересня 955 року, на честь Ольги було влаштовано чудовий обід у величезній Юс-тиніановій храмині (щось на зразок московської Грано-витої палати). Імператриця сиділа на троні, а княгиня, на знак особливої пошани до неї, стояла до того часу, доки їй вказали місце за столом з придворними дамами. Під час обіду грала музика, показували своє мистецтво танцюристи. Руські посли, знатні особи з Ольжиного почту й купці обідали в інших покоях.
Після обіду обдаровували гостей грішми. Чималі су¬ми одержали племінник княгині, вісім її найближчих придворних, двадцять послів, сорок три купці, Ольжин священик, почет Святослава, посольські працівники, три перекладачі (серед них — особистий перекладач княгині).
На особливому золотому столикові були розставлені закуски. Ольга сіла за нього разом з імператорською родиною. Тоді на золотій, оздобленій дорогоцінним ка¬мінням тарілці їй піднесли в дарунок дуже велику суму грошей. Менші кошти отримали шість її родичок, вісімнадцять служниць.
Ольга гостювала в Царгороді довго, бо наступний обід відбувся аж 18 жовтня. Тоді княгиня сиділа за одним столом з імператрицею, її невісткою й синовими дітьми. Імператор обідав в іншій залі з рештою русів. Обід завершився новими грошовими дарами.
Незважаючи на такий пишний прийом, Ольга лиши¬лася невдоволеною певними його деталями. Коли опісля приїхали до Києва грецькі посли й почали вимагати, щоб княгиня виконала свою обіцянку й послала до Візантії допоміжне військо, а також просили дарунків — невільників, хутер і воску, Ольга відрізала їм: «Коли цар ваш постоїть у мене на Почайні стільки ж часу, скільки я стояла у нього В Суді (Константинопольській гавані. — /. О.), тоді пришлю йому дарунки й військо», З тим посли й повернулися до імператора. З цього видно, що греки не виявили до київської княгині очіку¬ваної нею пошани. Неприємне враження залишила в серці княгині узвичаєна зверхність візантійського двору. У всій цій історії Ольга продемонструвала почуття ви¬сокої особистої й державної гідності.
Взагалі Ользі належить в історії особливе місце. Це була перша й тривалий час єдина жінка на такій ви¬сокій посаді. Народні перекази охрестили її хитрою, церква — святою, історія — мудрою. І це не були звичайні компліменти, бо до неї великі князі просто воювали, а вона правила державою, За Ольги Київська держава стала відомою в найвіддаленіших країнах Європи.
Дипломатія Святослава.
Зовнішня політика прямо¬лінійного Святослава, доброго воїна, але менш талано¬витого дипломата, не відзначалася особливою мудрістю. Князь більше покладався на силу, ніж на переговори, хоча й не відмовлявся в разі необхідності від їх ве¬дення. Святослав завершив об'єднання східнослов'янських земель у одній державі. В результаті його походу в'ятичі перестали платити данину хазарам. Він поширив свою владу на фінські племена, які жили між верхньою Волгою та Окою. Напав на волзьких болгар за Волгою і зруйнував їхню столицю поблизу теперішньої Казані. Святославові належить честь припинення тривалого па¬нування хазарів: 965 року він здобув і зруйнував їхні головні міста Саркел над Доном й Ітіль (Білі Вежі) неподалік від гирла Волги, Падіння Хазарського кага-нату водночас відкрило прямий шлях для безпосеред¬ньої торгівлі зі Сходом. Після успішного походу на Хазарію Святослав повоював ясів і касогів (черкесів) на Північному Кавказі, Він зміцнив також своє пану¬вання на Таманському півострові, де на місці старої грецької колонії Таматархи виникло найвіддаленіше русь¬ке князівство Тмутаракань.
Чотири роки провів Святослав у Болгарії. Ця країна страшенно подобалася йому своїм серединним поло¬женням у його землях, теплим кліматом, екзотичними плодами, близькістю до Константинополя, центру тодішньої цивілізації й зовнішньої торгівлі Русі. Тепер мати не заважала йому втілити своє бажання — перенести сто¬лицю держави на береги Дунаю.
Проте Болгарія зустріла Святослава як ворога. Йому довелося витримати тяжку битву, перш ніж він знову оволодів Переяславцем і відновив утрачені позиції. За¬гострилися його стосунки з Візантією. Хоча греки самі провокували появу Святослава в Болгарії, але дуже швидко переконалися, що допустилися помилки. Імператор Іоанн Цимісхій вимагав, аби руси, виконавши раніше укладену угоду, залишили Болгарію. Самовпевнений Свя¬тослав не схотів слухати його послів, гордовито відповівши їм, що скоро буде сам у Константинополі й вижене греків до Азії.
Почалася війна. Імператор виявив хитрість. Під при¬водом виплати данини на кожного Святославового воїна він хотів виявити сили русів. Йому вказали 20 тисяч, хоча в наявності була заледве половина. Тоді греки зібрали 100 тисяч воїнів, які оточили русів. Святослав звернувся до своїх воїнів з промовою, яка лишається класичним взірцем короткого, але проникливого жанру. Він сказав: «Втеча не врятує нас; волею чи неволею мусимо ми битися. Не посоромимо вітчизни, але ляжемо тут кістьми». І'далі сказав знамениту фразу: «Мертвим не соромно». І пішов попереду свого нечисленного війська. Натхнені такою палкою промовою, воїни билися з по¬троєною сміливістю. Переважаючі сили ворога не ви¬тримали стрімкого натиску й почали втікати.
Імператор попросив миру. Була укладена письмова угода. За нею русам, зокрема, мали постачати харчі. Святослав забажав особисто зустрітися з Іоанном Циміс-хієм. Зустріч відбулася на березі Дунаю. Грецькі історики детально описали її. Вони навіть склали своєрідний словесний портрет Святослава. Він був середнього зро¬сту й досить стрункий, але похмурий з вигляду. Груди мав широкі, шию міцну, очі голубі, брови густі, ніс плескатий, вуса довгі, бороду рідку, а на голові пасмо волосся (мабуть, щось на зразок оселедця), що свідчило про його шляхетність. У вусі висіла золота сережка, прикрашена двома перлами й рубіном. Учасники зустрічі розійшлися задоволені один одним.
Святослав повертався додому з великою здобиччю й нечисленним військом. Навколо нього плелися складні інтриги греків, болгар, печенігів. Печеніги чекали його біля дніпровських порогів. Князь дізнався про це й зупинився на зимівлю неподалік від гирла Дніпра. Але навесні знову рушив на Київ. Печеніги вдруге перепинили йому шлях. Не звиклий відступати, Святослав сміливо ки¬нувся в бій... і загинув. Печенізький князь Куря відрубав йому голову, обкував череп і зробив з нього чашу, з якої пив в особливо урочистих випадках. Залишки дружини принесли до Києва звістку про долю свого войовничого князя.
Слід зазначити, що, незважаючи на певну прямо¬лінійність зовнішньої політики за Святослава, Київська держава дотримувалася послідовної лінії, яка макси¬мально захищала б її інтереси. Не лише за допомогою мечів, а й завдяки послам удалося досягти багато чого. Тут і похід на схід та розгром хазарів, і воєнний тиск на кримські та причорноморські володіння Візантії, ово¬лодіння регіонами Приазов'я й Нижнього Поволжя, від-воювання в Болгарії Нижнього Придунав'я і навіть спроба посадити на імператорський трон руського став¬леника Калокіра.
Все це завдавало відчутного удару по інтересах Візантії. Тому Царгород укладає з Києвом 967 року таємну угоду (як бачимо, вже й тоді були таємні угоди!). За цією угодою передбачалися поновлення мирних відносин між двома державами, порушених нападом русичів в Криму, відмова Києва від подальших нападів на візан¬тійські володіння в Північному Причорномор'ї, згода Візантії на оволодіння Руссю Нижнім Придунав'ям. Та¬ким чином, успіхи зовнішньої політики Київської Русі в цей період незаперечні.
Розквіт міжнародних зв'язків Русі за Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
Найбільшого розвитку досягли зовнішньополітичні відносини давньоруської держави в період її розквіту за Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Володимир сів на київський стіл після короткої усобиці зі своїми братами. Йому допо¬магали в цій операції варяги. Тому вони вважали себе завойовниками Києва й почали вимагати данину з кож¬ного жителя по 2 гривні. Не маючи спочатку достатньої сили, щоб справитися з варягами, Володимир обіцяв їм данину аж до того часу, доки руське військо не пе¬реважило варягів. Останні не ризикнули бунтувати й попросилися до Візантії. Володимир з радістю відпустив цих неспокійних гостей. А його посли повідомили імпе¬раторові, що варяги ненадійні, тому їх не слід залишати в столиці, а краще розіслати в різні місця. Просив він також ні в якому разі не дозволяти варягам знову повернутися на Русь, бо, зміцнившись у власних силах, не хотів більше мати з ними справу.
Володимир, продовжуючи активну зовнішню політику своїх попередників на престолі, завершив об'єднання етнографічної території південної гілки східного слов'ян¬ства в одній державі. Він повернув загарбані Польщею червенські міста: Червень, Перемишль, Белз. Наступних два роки князь приборкував в'ятичів, які перестали платити йому данину. Завоював він також землі ят-вягів — дикого, але мужнього литовського племені, яке мешкало в лісах між Польщею й Литвою. На північний захід^ Володимир поширив свої володіння аж до Балтійського моря. Йому належала Лівонія. Його чиновники, за свідченням ісландського літописця, їздили збирати данину з усієї людності між Курляндією й Фінською затокою. Уклав князь мир з болгарами, які урочисто обіцяли жити з Києвом дружно, підтвердивши свою клятву словами: «Хіба тоді порушимо договір свій, як камінь плаватиме, а хміль тонутиме у воді».
Володимир добре розумів важливість династичних шлюбів для стабільності міжнародних відносин. Тому серед перших його чотирьох дружин було дві іноземки: чешка чи богемка й болгарка. Загалом князь вів тоді, за звичаями того часу, досить безпутне життя, У нього було вісімсот наложниць: по триста у Вишгороді та Білогородці і двісті в селі Берестові (де тепер Києво-Печерська лавра). Тільки після хрещення він разюче змінив свою поведінку.
Володимир швидко зрозумів згубність язичницької релігії для централізації його величезної держави. Він хотів також позбавити русів остогидлого прізвиська «вар¬вари», яким наділяв їх хрещений світ. Розумів він, що значно зміцнить свої міжнародні контакти, коли виявить прихильність до якоїсь з панівних релігій. Такі думки приходили Аскольдові й Ользі. Але Володимир прийняв тверде рішення охрестити всю Русь і навіки покінчити з язичництвом. Цей процес був цілком закономірним для тодішньої Європи, бо разом з Київською державою християнство прийняли Угорщина, Польща, Швеція, Нор¬вегія, Данія.
Літописець докладно описує роздуми Володимира про те, якій релігії віддати перевагу. Усі сусідні країни хотіли привернути могутнього державця на свій бік за допомогою віри. Його хотіли бачити своїм представники таких релігій: магометанської (запропонованої послами волзьких болгарів), іудейської (за якою стояли посли хазарів), католицької (пропозиції надійшли від Рима та німців), грецької (ініціатором була Візантія). Врешті він вислав десять послів у різні місця з наказом розібра¬тися в перевагах тої чи іншої релігії. Повернувшись до Києва, посли говорили князеві з презирством про богослужіння магометан, з неповагою до католицизму й із захопленням про грецьку віру. «Якби закон грець¬кий, — сказали посли, — не був кращим за інші, то бабка твоя, Ольга, наймудріша за всіх людей, не зду¬мала б прийняти його».
Тут літописець не перебільшує, як деколи з ним бувало. Грецький старовинний рукопис з паризької бібліотеки доводить істинність поїздок київських по¬сольств до Рима й Царгорода.
Проте не слід думати, що лише зовнішня атрибутика грецької релігії приваблювала Володимира. Найбільше йому імпонували догмати православ'я, які на чільне місце висували монархічний устрій держави. Київський князь вбачав позитивний вплив православної релігії на зміцнення Візантійської імперії, забезпечення певною мірою високого рівня цивілізації і міцності об'єднання різнорідних територій. Це й був справжній мотив його схильності саме до грецької релігії. Та й добросусідські відносини з Візантією завдяки спільній вірі було легше налагодити.
Володимир не був би Володимиром, якби хрестився у звичайний спосіб. Ні, йому кортіло, щоб сам факт хрещення визнали всі провідні держави Європи, а оголосили про це авторитетні грецькі царі й патріарх. На чолі великого війська він пішов проти Херсонеса (або Корсуня) — одного з найбагатших міст Криму, колиш¬ньої грецької колонії. Місто визнавало за собою владу імператора, проте не платило йому данини. Херсонесці вперто боронилися, але серед них знайшовся зрадник, якийсь Анастас, що зумів вказати князеві водогони, якими живилося місто. І захисники Херсонеса змушені були здатися.
Потім через своїх послів Володимир повідомив імпе¬раторів Василя й Константина, що він бажає одружи¬тися з їхньою сестрою Анною. Візантія тоді переживала не кращі часи, йшла боротьба за трон, а тому імператори, попри свою зневагу до язичників, дали згоду на цей шлюб. Вони, крім усього, сподівалися завдяки допомозі майбутнього зятя врятувати свій трон від зазіхань пре¬тендентів. Проте виставили зустрічну умову: князь му¬сив прийняти християнство.
Володимир погодився. Він негайно вислав імператорам на допомогу шість тисяч своїх воїнів, які двічі розбили військо заколотника Варди Фоки, а 989 року самого Фоку було взято в полон і страчено. А Володимир хрестився, за одними даними, в Херсонесі, після чого повернув місто Візантії як посаг за наречену, за іншими — у Василькові під Києвом.
Повернувся Володимир до своєї столиці з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями та дружи¬ною Анною.
Прийняття православ'я не обірвало зв'язків Києва із Заходом, започаткованих ще Ольгою. Никонівський літопис зберіг згадки про обмін посольствами між Володимиром і Римом.
Наприклад, 988 року під час облоги Корсуня посли від папи Іоанна XV принесли князеві в дар мощі — голову святого Климента, другого папи Рим¬ського. В 991 році знов приходило до Києва посольство від того ж папи. 994 року літопис занотував повернення посольства Володимира з Рима. Року 1000-го їздили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт стосунків Києва з папою — це проїзд через місто до печенігів і назад єпископа Бруно з Кверфурта, родича імператора Генріха II. Володимир дружньо прийняв пап¬ського нунція й супроводжував до кордону своєї землі.
Війну з хорватами Володимир скінчив миром на вигідних для себе умовах. Проте він не міг бути спокійним за південні кордони, які постійно порушували печеніги.
Для захисту цих земель Володимир здійснив велике переселення новгородців, кривичів, чуді, в'ятичів у міста над Десною, Остром, Трубежем, Сулою, Стугною. А потім він пішов походом проти печенігів і переміг їх, забез¬печивши мир своїм південним володінням на кілька років
Цікава історія стосунків Володимира з Норвегією. Є дані, що він міг воювати з норвезьким принцом Ериком. Малолітній принц норвезький Олаф, племінник Сигурда, одного з вельмож Володимира, з матір'ю, вдо¬вою імператрицею Астридою, знайшов притулок у Києві. Олаф жив при дворі, його долею дуже переймалася велика княгиня. Принц вірно служив князеві, але став жертвою наклепу й мав залишити службу. Через кілька років, можливо з допомогою Володимира, він став нор¬везьким королем, віднявши престол у Ерика, який мусив тікати до Швеції. А потім навіть почав воювати з Во-лодимиром за оволодіння північно-західними руськими землями. Війна тривала чотири роки й завершилася вигнанням нападника. Довелося київському князеві при¬боркувати й надто незалежного рідного сина Ярослава, який правив у Новгороді, хоча до збройної сутички й не дійшло.
Під кінець свого правління Володимир уже не шукав подвигів і жив у мирі із сусідніми країнами — Поль¬щею, Угорщиною, Богемією. Він став у один ряд з найвидатнішими володарями Європи. Про нього рознес¬лася слава в трьох частинах світу: стародавні сканди¬навські, німецькі, візантійські, арабські літописи пишуть про київського великого князя.
Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів, Старший син — Свято-полк — був одружений з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав — з донькою короля Швеції Олафа Ігігердою — Іриною. Дочка Премислава була одружена з угорським королем Владиславом Ли¬сим, інша — з чеським королем Болеславом Рудим, третя, Марія-Доброніга,— з Казимиром Обновителем, ко¬ролем Польщі.
Шлюб Володимира з Анною, про що вже йшлося, зв'язав його не лише з візантійським, а й з німецьким імператорами, бо сестра Анни Теофано була дружиною імператора Оттона II і матір'ю Оттона III, через ма-лолітство якого стала при ньому регенткою.
За Володимира Київ став гідним суперником Цар-городові. Німецький найманець, який 1018 року, вже після смерті великого князя, під час міжусобної війни потрапив до Києва, був вражений його 8 ринками, 400 церквами, багатонаціональним натовпом на майда-нах. Німець зустрів там скандинавів, франків, греків, данців, вірменів — різномовну, різноплемінну масу лю¬дей. А це могло свідчити лише про одне — про високий міжнародний авторитет Київської держави.
Після Володимира чотири роки великокняжий пре¬стол посідав Святополк (1015—1019 рр.). Будучи прави¬телем Турівського князівства, він хотів, за намовою свого тестя польського короля Болеслава, відділитися від Києва. Володимир, дізнавшись про це, звелів поса¬дити Святополка до в'язниці. Туди ж потрапили його дружина й німецький єпископ Рейнберн, який приїхав з дочкою Болеслава. Але після смерті Володимира Свя¬тополк розійшовся не на жарт. Саме він убив своїх братів Бориса і Гліба, яких церква згодом канонізувала на святих. А потім його жертвою став ще один брат — древлянський князь Святослав, який хотів утекти до Угорщини. Але Святополкові посланці перейняли його в Карпатах і також убили.
На братовбивцю пішов походом Ярослав, князь нов¬городський. Святополк відразу кинувся до тестя. А Бо-леслав і сам був не від того, аби взяти участь у владнанні київських справ. Він не просто хотів помсти-тися за свого зятя, а й повернути Польщі червенські міста. Воюючи тоді з Генріхом II, німецьким імператором, поспішив якомога швидше завершити бойові дії й зосе¬редитися лише на цих справах.
Невдовзі Болеслав підкорив своєму зятеві майже весь південь колишньої Володимирової держави. Що¬правда, за допомогою союзників. Але діставши до¬помогу, відіслав назад союзне військо, а польське роз¬ташував по містах Київської області для відпочинку й постачання. Щоб позбутися конкуренції тестя, Свято¬полк звелів таємно умертвити всіх поляків. Болеслав, злякавшись за власне життя, виїхав з Києва. Отой зрад¬ник Херсонеса Анастас, якого Володимир взяв до Києва й наблизив до' себе, увійшов у довір'я до Болеслава, став його скарбником і вивіз усю скарбницю за кордон. А Ярослав наближався до Києва. Святополк утік до печенігів, які з цим зрадником увійшли в руські землі. Запекла битва завершилася поразкою печенігів.
Святополк, якого літописець таврує прізвиськом «Ока¬янний», втік до Богемії, де його й слід пропав.
Прихід до влади Ярослава, пізніше названого Мудрим (1019—1054 рр.), збігся з останньою навалою печенігів на Русь. Вирішальна битва з ними відбулася під самісінькими стінами столиці. Ярослав переміг, а на місці битви спо¬рудив чудову церкву, названу йменням Святої Софії. Це був митрополичий храм, урочисто відкритий 1037 ро¬ку. Ярослав обвів місто кам'яними мурами, а головні ворота назвав Золотими.
Ярослав поріднився з багатьма знаменитими волода¬рями Європи. Польський король Казимир, як уже го¬ворилося, одружився з сестрою Ярослава, дочкою Во¬лодимира. Цей союз затвердив за Києвом червенські міста. Зате Ярослав приборкав заколотника проти Ка-зимира на ймення Моїслав, який захопив Мазовію й хотів бути незалежним володарем.
Зарубіжні літописці згадують трьох дочок Яросла¬ва — Єлизавету, Анну й Анастасію. Перша була дру¬жиною норвезького принца Гаральда. Гаральд спочатку служив у війську Ярослава, а згодом — в імператорському в Константинополі. Успішно воював у Африці, на Си-цилії. Після одруження з Єлизаветою став королем Норвегії.
Друга княжна, Анна, вийшла заміж за Генріха І, короля Франції. Цьому передувала така історія. Батько Генріха І, Роберт, мав необережність одружитися зі своєю родичкою (в четвертих). Але папа Римський, дізнавшись про це, оголосив його одруження кровозмішуванням і жорстоко переслідував. Боячись такої ж долі, Генріх почав шукати наречену за межами Франції, яка, тоді ще бідна й слабка, могла пишатися союзом з могутньою Київською державою. 1048 року король прислав до Ярослава послом єпископа Шалонського Рокера. Анна приїхала з ним до Парижа й вийшла заміж за Генріха. Після його смерті (1060 р.) вона спочатку пішла в чер¬ниці, але через два роки всупереч волі сина одружи¬лася з графом де Крепі. Син її, Філіпп, хоча й став королем Франції, однак настільки любив і шанував матір, що до 1075 року підписував усі державні папери разом з Анною.
Третя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла заміж за угорського короля Андрія І. За нею на лівий берег Дунаю переселилося чимало колишніх громадян Київської держави.
Троє синів Ярослава одружилися з європейськими принцесами. Норвезькі літописці називають Володимира, старшого сина Ярослава, чоловіком Гіди, доньки англій¬ського короля Гаральда, переможеного Вільгельмом За¬войовником. Такі широкі зв'язки свідчать про великий міжнародний престиж Ярослава. Недаремно його нази¬вали «тестем Європи».
У київському дворі шукають собі притулку вигнанці, представники різних європейських династій. Норвезь¬кий король Олаф разом із сином Магнусом пережив у Києві втрату престолу, який Маг"нус згодом повернув родині. Угорські королевичі Андрій і Левента сидять у Києві, аж доки угорські магнати не запрошують Андрія на престол.
Ярослав залишив нам чудову пам'ятку середньовіч¬ного права — «Руську правду». Не маючи змоги й потреби аналізувати цей історичний документ цілком, прокоментуємо ті його статті, що стосуються іноземців. Сама наявність статей стосовно іноземців уже свідчить про широкі сталі міжнародні контакти Київської дер¬жави. Запозичення норм законів інших країн також підтверджує широту зв'язків Києва з сусідами далекими й близькими.
За вбивство і чужоземця, і слов'янина слід було стягати з убивці однакову суму грошей. Це могло свідчити про те, що варяги не були на Русі завойов¬никами, бо завойовники не дають завойованим рівних із собою прав. Так, у середньовічній Європі за вбивство франка треба було платити 200 су, а за вбивство рим¬лянина — вдвоє менше.
Цікаво прослідкувати своєрідний протекціонізм «Русь¬кої правди» до чужоземців у питаннях безпеки особи. Всякий карний донос вимагав свідчень і присяги семи чоловік, але іноземці могли обмежитися й двома. Для фіксації легких побоїв вимагалося двох свідків. Проте чужоземця не можна було звинувачувати без наявності семи свідків.
Особливими статтями захищалися й майнові права іноземців. Якщо закордонний купець довірив свій товар безнадійному боржникові, не знаючи про його банк¬рутство, то в такому випадку негайно продавалося все майно цієї людини з молотка. Першими ж грішми від¬шкодовувалися збитки іноземця. І лише із залишкових коштів могли бути повернені інші борги. Злісних лих¬варів позбавляли їхніх грошей взагалі.
У разі стихійного лиха або розбою за спалений чи пограбований товар не відповідав ніхто. «Но если купец в пьянстве утратит вверенньїй ему товар, или промотает его, или испортит от небрежения, то заимодавцн по-ступят с ним, как им угодно: отсрочат ли платеж или продадут должника в неволю».
Таким чином, нове державне утворення на сході Європи за дуже короткий історичний час — якихось два століття — пройшло період виникнення й розквіту. На сході Європи сформувалася велика слов'янська дер¬жава, котра своїми кордонами сягала від Кавказу до Фінської затоки, від середньої Волги до Карпат і Кра¬кова. Київська держава стала бажаним об'єктом і по¬важним суб'єктом зовнішньої політики багатьох країн. На її могутність змушені були зважати визнані лідери Європи. Це був закономірно й період розквіту київської дипломатії.
