Зовнішня політика України: навчальний посібник

Прихід до влади Володимира знаменував новий етап в історії Київської Русі. Саме на період правління Володимира припадає завершення процесу консолідації руських земель в одне могутнє державне об'єднання. Внутрішнє зміцнення держави дало змогу князю Володимиру проводити активну й успішну зовнішню політику.

Скандинавське походження династії Рюриковичів передбачало тісні контакти Києва з цим регіоном. Сам прихід до влади Володимира став можливим завдяки підтримці скандинавів. У 978 р. князь залишив Новгород і з дядьком Добринею подався до Швеції, де одружився з Оловою, донькою одного з місцевих вождів. Тесть надав молодому князю військову допомогу, з якою той і вирушив до Новгорода, а далі в Київ, вигнавши звідти Ярополка. При дворі Володимира перебував Олаф Грюгвасон — нащадок Гаральда Прекрасноволосого, який 995 р. став королем Норвегії, підтримуючи тісні й дружні стосунки з Володимиром.

Однією з перших акцій князя Володимира стала виправа на західноукраїнські землі. Під 981 р. у "Повісті минулих літ" зазначено: "Пішов Володимир на ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи". Серед істориків довший час тривала суперечка про приналежність цих земель. З наявного на сьогодні матеріалу можна стверджувати, що ця територія етнічно була руська, але політично залежна від Великоморавської держави. Похід Володимира закріпив територію Червенських градів (межиріччя Західного Бугу та Вепру) за Київською Руссю.

У 983 р. князь Володимир здійснив похід на ятвягів (племена наближені до литовців), які жили у межиріччі середньої течії р. Німан та верхів'ями р. Нарев. Кампанія була вдалою і зазначена територія була зарахована до складу Києворуської держави.

У літописі 985-й рік описаний як рік переможного походу князя Володимира на Волзьку Булгарію. Результатом походу було укладення мирного договору, умови якого нам ближче не відомі, однак слова Добрині, сказані князю Володимиру, дають підстави сумніватися у великій успішності цієї кампанії. Добриня заявив: "Оглядав я колодників (полонених), і всі вони є в чоботях. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах". Отже, данини на волзьких булгар накласти не вдалося, а отже не можемо говорити про підконтрольність цієї території Києву. Водночас укладений мир був підкріплений одруженням князя з булгарською княжною, яка стала матір'ю майбутніх князів Бориса і Гліба. У тісних і добросусідських стосунках із Києвом була зацікавлена і сама Волзька Булгарія, котра багатіла на транзитній торгівлі між Заходом і Сходом, а тому потребувала спокою і миру. Але безхмарності досягти не вдалося. Відомі ще два походи руських військ на Волзьку Булгарію у 994 і 997 рр. Під 1006 р. є згадка про нову русько - булгарську угоду, в якій1 особливе місце належало правам та привілеям руських купців.

Після походу 985 р. на булгар руські війська спустилися вниз по Волзі, до кінця розорюючи існуючі ще там хозарські поселення, але укріпитися в пониззі Волги князь Володимир не зміг через присутність там військ Харезмшаха.

Напередодні християнізації Русі князь Володимир надіслав своїх людей до Німеччини для з'ясування тамтешніх вірувань і звичаїв, а посли з Німеччини (у літописі "німці з Риму") побували у Києві. І хоча Володимир прийняв християнство візантійського зразка, його нова дружина Анна була родичкою Феофано, дружини Отона ІІ, що сприяло зближенню Русі та Німеччини, і об'єктивно це зближення було спрямоване проти домінування Візантії.

У спадок від батька Володимир отримав "печенізьку проблему". З 990 р. печеніги здійснили серію грабіжницьких нападів на руські землі. У 992 р. під Переяславом Володимир розбив кочовиків, але в битві 996 р. заледве не потрапив до них у полон. У 997 р. печеніги невдало облягли Білгород. Така ситуація змусила князя подбати про південні рубежі держави. Саме в цей час почалося будівництво так званих Змієвих Валів. Це були дерев'яно-земляні укріплення (рів і вал) завдовжки близько 1 тис. км. Основна їх частина — 5 ліній — розташована на Правобережній Україні по річках Віті, Бобриці, Стугні,межиріччях Дніпра — Тетерева, Дніпра — Кам'янки, Росі — Гуйви (притоки Тетерева). У найбільш вразливих місцях постали ще й фортеці. Все це дало змогу зняти раптовість печенізьких вторгнень і значною мірою убезпечити південні рубежі держави від печенігів.

Для консолідації руського суспільства Володимир вирішив використати релігійний фактор. Однак так звана перша релігійна (язичницька) реформа очікуваних наслідків не дала. Стало очевидним, що язичницьке багатобожжя не може виконати цю роль. Потрібна була релігія однобожна (монотеїстична). Такою релігією стало християнство, запозичене з Візантії. Про намір князя Володимира змінити релігію довідались у сусідніх країнах, звідки на Русь прийшли представники основних світових релігій. Однак вибір був безальтернативний, його визначила багатовікова орієнтація на Візантію. Можна окреслити кілька дуже важливих факторів упливу Візантії на Русь: географічний (близькість), економічний (власне торговий, так послідовно обстоюваний русичами у договорах із візантійцями), політичний (запозичення візантійських інститутів влади), культурний (вища культура імперії не могла не мати постійного і всепроникного впливу на руське суспільство, особливо його верхівку). Окрім того, візантійська модель християнства в уявленні руських князів пов'язувалася з вищістю світської влади (так званий цезаропапизм) на противагу Риму та Заходу, де пануючим був папоцезаризм.

Ситуація у Візантії сприяла задумам князя Володимира. Після смерті Іоана Цимісхія (976 р.) імператорами залишились сини Романа II Василь та Костянтин (власне залишилися, бо формально вони правили з 963 р., а Никифор Фока й Іоан Цимісхій були лише співправителями). Однак претензії на трон заявив підстаркуватий полководець Варда Склір, за що його було зміщено та призначено правителем Месопотамії, звідки він і почав заколот, який переріс у повстання, а сприяла тому болгарська кампанія Василя П. Упокорена ще Цимісхієм, Болгарія бурлила. На заході країни утворилась незалежна від Візантії держава на чолі зі синами коміта Миколи — комітопулами (Самуїлом, Мойсеєм, Аароном і Давидом). Улітку 986 р. Василь II направив війська у Болгарію, але в серпні того ж року був розбитий болгарами під Сердіною (Софією). Цим скористався Варда Склір і в грудні 986 р. підняв повстання, а на початку лютого 987 р. проголосив себе імператором. Розгромити бунтівника доручили Варді Фоці. Протистояння двох Вард загрожувало громадянською війною, однак у травні 987 р. вони порозумілися, що було фатальним для імператорів. У вересні 987 р. Варда Фока ув'язнив Варду Скліра, а себе проголосив імператором. Брати імператори опинилися у ситуації, котра вимагала негайних рішучих, а, можливо, і нестандартних рішень.

За версією М. Брайчевського, надалі події розвивалися так. До Києва відбуло посольство, очолене топархом однієї з наддунайських областей, просити допомоги. Володимир дав на це згоду, але за умови, що йому буде віддана сестра Василя II і Костянтина VIII — Анна. Візантійський дипломат не готовий був дати ствердну відповідь, оскільки не мав на це повноважень (небажання візантійських імператорів родичатися з "варварами" було загальновідоме, і підтвердження цьому — відмова французькому королю Гуго Капету видати за його сина Робера та одну з царівен).

Повернення візантійського посланця відбулося восени 986 р. Василь II був обурений пропозицією київського князя, але переговорів не перервав. Навесні 987 р. відбувся згаданий виступ Варди Фоки — ситуація, в якій опинився Василь II, стала критичною. За таких умов князь Володимир узяв ініціативу у свої руки — здійснив похід на Херсонес (Корсунь). Похід почався восени 987 р. і до березня 988 р. тривала його облога, яка закінчилася капітуляцією міста. З Херсонеса Володимир вислав посольство до Константинополя з погрозою — якщо йому не віддадуть Анну, то наступним місцем походу буде візантійська столиця. Опинившись у безвиході, Василь II дав присягу на одруження, але вимагав, щоб Володимир охрестився. Князь погодився — його хрещення відбулося в Херсонесі в церкві Св. Іоанна, там же був узятий і шлюб з Анною. Тоді шеститисячне

військо русичів рушило на допомогу імператору та допомогло йому розбити Варду Фоку. Після повернення додому князь розпочав процес християнізації Русі.

Запровадження християнства, як і його обставини, незмірно піднесло авторитет Київської Русі, ввівши її у коло європейських християнських держав. Для зовнішньої політики князя Володимира це був не просто успіх, це був колосальний дипломатичний прорив.

На початку XI ст. дещо покращилися стосунки Русі з Польщею. Певну роль у цьому відіграла місія єпископа Бруно Кверфуртського (родом із саксонської аристократії), який 1008 р. побував у Києві. З відома князя Володимира Бруно кілька місяців проповідував християнство серед печенігів і зумів посприяти укладенню русько-печенізького договору. Припускають, що Бруно причетний і до русько-польської угоди, підсиленої одруженням Святополка Володимировича з дочкою Болеслава Хороброго. Правда, невдовзі дійшло до охолодження стосунків з Польщею. Річ у тому, що 1011 р. померла дружина Володимира Анна, і князь наступного року одружився з онукою Отона І, молодшою дочкою графа Куно фон Бнінген і Рошліти (Рихлінт), дочкою імператора Генріха II. Це означало зближення з Німеччиною, котра була ворогом Польщі. В 1013 р. відбувся похід Болеслава Хороброго на руські землі, відбитий Володимиром.

Володимир підтримував добросусідські відносини з Угорщиною, уклавши договір миру і дружби з королем Іштваном І Святим (997—1038). Дочку Володимира Прямислава видали заміж за двоюрідного брата короля герцога Ласло Сара. Розвивав Володимир дружні стосунки і з Чехією, в основі яких були економічні інтереси. Торговий шлях з Києва через Володимир, Сандомир, Краків, Прагу до Регенсбурга впродовж усього періоду існування Київської Русі був ключовим у її зв'язках з Центральною Європою. Відомо, що Володимир уклав договір дружби і миру з чеським князем Андрихом. Загалом, період правління Володимира був часом консолідації руського суспільства, зростання економічного потенціалу та безпрецедентного, порівняно з попередніми часами, зростання зовнішньополітичної активності.

Смерть князя Володимира 1015 р. спричинила міжусобну боротьбу за владу між його синами, внаслідок якої київський престол опанував Ярослав Мудрий. У протистоянні Ярослава Мудрого зі Святополком останньому допомагав його тесть — польський король Болеслав Хоробрий. Ця допомога виявилася недостатньою і Святополк програв справу, але польські війська зайняли частину західноукраїнських земель. У 1022 р. Ярослав Мудрий зробив невдалий похід на Берестя, окуповане поляками. Протистояння Ярослава Мудрого з князем Мстиславом відволікло князя від польських справ, і лише примирення з братом дало змогу знову повернутися до цієї проблеми. У 1030 р. руські війська відбили у поляків Белз, а 1031 р. — Червенські гради. Єдність руських земель була відновлена.

Натомість виникли проблеми у самій Польщі. Спочатку Мєшко II (1025—1034) уклав невигідну угоду з німецьким імператором Конрадом II. Мєшко II спробував знайти підтримку в чехів, однак на переговорах з ними був затриманий і ув'язнений. Почалася боротьба за польський трон, у яку втрутився і Ярослав Мудрий, підтримавши князя Бесприма, що дало йому змогу утвердитися на польському престолі. Але невдовзі Бесприма вбили бунтівники, а трон зайняв відпущений чехами Мєшко II. Аби заручитися підтримкою Конрада II, Мєшко II уклав ще один невигідний договір із німцями, за яким відмовився від королівського титулу, а Польща втрачала деякі землі на користь Німецької імперії. У 1034 р. Мєшка II убив власний мечник і Польща вступила у полосу анархії та міжусобної боротьби.

Ярослав Мудрий допоміг сину Мєшка II Казимирові І утвердитися на польському престолі. У 1024 р. була укладена русько-польська угода, скріплена шлюбом Казимира зі сестрою Ярослава Мудрого Марією - Добронегою, а син Ярослава Мудрого Ізяслав одружився зі сестрою Казимира — Гертрудою. Допомагаючи Казимирові, Ярослав Мудрий здійснив наприкінці 30-х і в 40-х роках XI ст. кілька походів на Мазовію, яка конкурувала з Казимиром.

Зближення з Польщею дещо погіршувало ставлення німецького імператора Конрада II до Ярослава Мудрого. У 1040 р. і 1043 р. руські посольства відвідали імперію. У 1043 р. імператорові Генріху III була запропонована рука однієї з доньок Ярослава Мудрого, але той відмовився. Бажаючи мати добрі стосунки з імперією, Ярослав Мудрий посприяв одруженню сина

Володимира з Одою, дочкою графа Леопольда фон Штаде, сина Ігоря з Кунегундою, дочкою саксонського маркграфа Оттона, а сина Святослава — зі сестрою трірського архієпископа Бурхарда. Укладення таких шлюбів об'єктивно стримувало активність східної політики німецького імператора Генріха III.

Ярослав Мудрий доклав зусиль для покращення стосунків із Угорщиною. По смерті угорського короля Стефана І королівський трон успадкував його племінник Петро Орсеоло, який орієнтувався на союз із німецьким імператором. Інший племінник — Андрій — подався на Русь: спочатку на Волинь, але князь Ігор Ярославович не захотів його прийняти, і тоді принц був змушений вирушити до половців, а вже звідти прибув до Києва. Саме тут до угорського принца Андрія прибула делегація опозиційної до Петра Орсеола знаті зі запрошенням зайняти трон. Очевидно, Андрій отримав допомогу від князя Ярослава Мудрого, бо невдовзі таки зайняв угорський престол і одружився з донькою Ярослава Мудрого Анастасією, а онук Ярослава — Ростислав Володимирович — одружився з Ілоною (Ленкою), донькою угорського герцога Бели.

На кінець 40-х років XI ст. припадає встановлення дружніх стосунків між Київською Руссю та Францією. Ініціатором тут виступила Франція. У 1048 р. з Парижа до Києва вирушило посольство, яке очолили Готьє Моський, Госселен де Шаліньяк та Роже Шалонський. Від імені короля Генріха І вони просили руки доньки Ярослава Мудрого Анни. У травні 1049 р. в Реймсі відбулося весілля. Зі собою до Франції княжна взяла кириличне Євангеліє, на якому пізніше присягали французькі королі.

Традиційно дружніми в часи правління Ярослава Мудрого залишалися русько-скандинавські зв'язки. Сам Ярослав був одружений з донькою шведського короля Олафа Інгігердою, котру в нас звали Ірина. Подружжя жило дружньо і, як відомо, по смерті Ірини Ярослав Мудрий заповів поховати себе біля неї. Руські літописи та скандинавські саги повідомляють, що деякі скандинавські правителі та їхні діти знаходили притулок у Києві. Так, зокрема, у війську Ярослава Мудрого перебував Гаральд Хоробрий — норвезький принц, який був закоханий у княжу доньку Єлизавету. В 1046 р. Гаральд Хоробрий одружився з Єлизаветою, а з 1047 р. він став норвезьким королем.

У спадок від діда та батька Ярослав Мудрий отримав невирішену "печенізьку проблему". Ще 1017 р., в період боротьби Ярослава за Київ, печеніги здійснили великий похід на столицю, в якій під час облоги і штурму спалахнула велика пожежа. Уже 1019 р. на р. Альті війська Ярослава Мудрого зуміли розбити печенізьку орду. Укріплюючи південні рубежі держави, Ярослав Мудрий продовжив розбудову Змієвих Валів. Система потужних укріплень з'явилася в Пороссі. Її центром став Юріїв, а також Торчеськ, Ятлин, Святославль. Це дало свої результати і печенізькі напади втратили свій головний козир — неочікуваність та раптовість.

У 1036 р. під стінами Києва відбулася вирішальна битва з печенігами. Війська Ярослава Мудрого, до яких входили, окрім киян, ще й новгородці, варяги у жорстокій січі зуміли розгромити печенігів. Літописець з гордістю записав: "І сталася січа люта, і ледве одолів під вечір Ярослав, і побігли печеніги в різні боки, і не знали вони, куди втікати, і ті, втікаючи, тонули в річці Ситомлі, а інші — в інших ріках. І так погинули вони, а решта їх десь розбіглась і до сьогодні". Після цієї поразки печеніги вже не змогли оправитись і загроза їхніх нападів з півдня була знята.

Хоча Ярослав Мудрий загалом здійснював миролюбну політику, та все ж докладав зусиль до розширення кордонів держави на північному заході. У 1030 р. Ярослав Мудрий здійснив похід у Прибалтику на чудь, де заклав місто Юріїв (сучасне Тарту в Естонії). У ЗО—40-х роках XI ст. русичі здійснили кілька походів проти ятвягів, литовців, естонців, але закріпитися твердо в цьому регіоні їм не вдалося.

На час правління Ярослава Мудрого погіршилися стосунки Русі з Візантією. Правда, сталося це не відразу. Є відомості, що руські війська в 30-х роках XI ст. неодноразово допомагали візантійцям. Але 1043 р. на чолі з сином Ярослава Мудрого Володимиром рушили на Візантію. Дослідники пояснюють це зміною політики щодо Русі нового імператора Костянтина IX Мономаха (1042—1055). У Константинополі почалися утиски руських купців, було вбито якогось знатного русича, розорено руські склади на Афоні. Все це змусило Ярослава Мудрого вдатися до зброї. Однак похід закінчився невдало. Частину війська під час бурі викинуло на берег і взяли в полон візантійці. Конфлікт тривав до 1046 р., коли було укладено русько-візантійську угоду, що поновлювала попередні договори, а союз двох держав скріплено одруженням сина Ярослава Мудрого Всеволода з дочкою імператора Марією. Цей шлюб засвідчив високий статус Київської Русі.

Однак, видається, що у стосунках із Візантією певні, зокрема церковні, протиріччя залишалися. Свідчення цьому — призначення Ярославом Мудрим 1061 р. на київського митрополита Іларіона. Літописець з цього приводу зазначив: "Поставив Ярослав русина Ларіона митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів". Іларіон був священиком церкви Святих Апостолів у Берестовому і поставлення його митрополитом без згоди константинопольського патріарха можна розглядати як певний антивізантійський випад. Водночас, Іларіон не був довго митрополитом — припускають, що не більше, ніж два-три роки (принаймні він втратив посаду ще за життя Ярослава Мудрого), а тому цю подію трактують як тимчасове непорозуміння, достеменніші причини якого нам невідомі.

Загалом зовнішня політика Київської Русі в період правління Ярослава Мудрого відзначалася продуманістю, відносною миролюбністю, прагненням відстояти руські інтереси, для захисту яких у разі необхідності застосовувалася сила зброї. Винятково важливе значення мала династична шлюбна політика Ярослава Мудрого, завдяки якій вдалося породичатися з володарями не лише сусідніх, а й віддалених від Русі європейських держав.