Соціологія культури: Навчальний посібник

Автор: | Рік видання: 2006 | Видавець: Київ: Кондор | Кількість сторінок: 302

2.6. Вплив особистості на культуру

Не можна розуміти справу так, що антична особистість народжується в античній культурі. Антична культура й особистість складаються одночасно, взаємновизначаючи одне одного. Так одночасно, обумовлюючи одне одного, формується антична особистість і античний театр, антична особистість і міркування, а потім і мислення. Розглянемо в зв'язку з цим ще один приклад — формування концепції, а потім і практики платонічної любові, які склалися значною мірою під впливом античної особистості, що формувалася.

Любов у ранній грецькій культурі розуміється як пристрасть, як тілесна насолода, як зовнішня стосовно людини дія, в якій вона сама мало бере участь. Чи могло Платона влаштувати подібне розуміння любові? Щоб зрозуміти це, врахуємо, що Платон, безперечно, був особистістю. Про те ж трохи інакше, наприклад, говорить Мішель Фуко, показуючи, що умовою політичної діяльності, яка процвітала в Стародавній Греції, як частково самого пізнання (філософи), було формування нової індивідуальності античної людини, що відбилося в концепції epimeleiajcura sui ("турботи про себе"). Eimeleia, пояснює Фуко, "означає певний спосіб дій, здійснюваний суб'єктом стосовно самого себе, а саме дія, якою він піклується про самого себе, змінює, очищає і перетворює (transforme) його. Для досягнення цього результату необхідна сукупність практичних навичок, які набуваються шляхом великої кількості вправ, що будуть мати в історії західної культури, філософії, моралі та духовному житті довгострокову перспективу". Фуко робить далі два важливих для нашої теми висновки, а саме: платонівська традиція характеризується тим, що "турбота про себе" у грецькій культурі і далі "знаходить свою форму та своє завершення в самопізнанні", і це самопізнання веде до визнання "божественного початку" у людині. "Пізнати самого себе, пізнати божественний початок, побачити його в собі, - пише Фуко, — це, я думаю, є основним у платонівській і неоплатонівській формі "турботи про себе".

Поглянемо з погляду цих уявлень на любов-пристрасть і на грецьку жінку. Любов-пристрасть є зовнішньою, привхідною в тому розумінні, що не людина приходить до любові, а любов до неї, вона її охоплює, проникає в неї, запалює У цьому розумінні людина - не суб'єкт любові-пристрасті, а її об'єкт. Ідеал же Платона – турбота людини про себе, свідома робота, спрямована на свою зміну, перетворення. Тобто повна протилежність любові-пристрасті. Любов-пристрасть – це сама пристрасть, стан, протилежний розуму, пізнанню, самопізнанню (недарма Афіна Паллада вийшла прямо з голови Зевса і непідвладна Афродіті й Еротові), у цьому стані, людина все забуває: і себе і богів. Знову ж вона - повна про тилежність ідеям Платона в тому, що турбота про себе, включаючи, природно, любовні відносини, знаходить свою форму і завершення в самопізнанні, що самопізнання так само, як і любов, повинне призвести до відкриття, виявлення в людині божественного початку. А раз так, любов-пристрасть — це не шлях до блага, не турбота про себе. Доводиться, на жаль, якщо наслідувати концепції турботи про себе, розлучитися і з любов'ю до жінки. Чому? Так адже саме з цією любов'ю для античної людини асоціюється пристрасть (адюльтер, любов до гетери чи повії, а також буденність дітонародження, сімейні проблеми і претензії (любов до дружини).

І ось Платон починає дивний захід — створює в "Бенкеті" концепцію любові, що відповідає його розумінню життя філософа; у нашій схемі життя філософа — це один з перших зразків античної особистості. Для цього, щоправда, Платонові спочатку потрібно було підмінити бога любові: Ерот, який настільки полюбився грекам, за яким стояла Афродіта, явно не підходив для завдання, поставленого великим філософом. Тим більше, що віра в старих богів вже частково похитнулася. У "Бенкеті" вирішення цього завдання — зміни Ерота — Платон доручає Ериксимаху, Агафонові та Діотимі, які послідовно доводять, що Ерот пронизує собою всю природу, вносячи в них гармонію, порядок, благо, що він добрий, розважливий, нарешті, мудрий. Коли Ериксимахуказує, що й у природі, "і в музиці, і в лікуванні, і у всіх інших справах, людських і божественних", присутній Ерот, що виявляється в благому устрої всіх цих речей, він, по суті, натякає, що любов — це не пристрасть, а пізнання, заняття наукою, мистецтвом, лікуванням тощо. Коли Агафон говорить, що "Ерот не кривдить ні богів, ні людей", що "насильство Ерота не стосується", що "йому найвищою мірою властива розважливість", то Платон тим самим переводить "потяг любові" на зовсім інший шлях — до ясної свідомості, волі і розуму. Коли Діотима говорить Сократові, що "мудрість — це одне із найпрекрасніших на світі благ, а Ерот — це любов до прекрасного, тому Ерот не може не бути філософом, то Платон, з одного боку, продовжує ту ж лінію — заміни Ерота — пристрасті, з другого боку, видно, забувши, відкриває свою особисту зацікавленість у всьому заході. Адже виходить, що Платон ставить на п'єдестал не просто Ерота, а бога любові для філософів.

Потім Платон переходить від бога до людини. Він визначає, що таке любов для смертного. На перший погляд, це визначення цілком годиться і для любові-пристрасті. "Любов'ю, — говорить Аристофан, — називається "бажання цілісності і прагнення до неї." Однак продовження мови Аристофана і далі мова Діотими показують, що цілісність, прагнення до неї Платон розуміє не стільки як фізичне з'єднання, скільки як прагнення до прекрасного, блага, творчості, удосконалення, безсмертя. При цьому Платон вводить дивний образ — людей "вагітних духовно", що розроджуються духовним тягарем в удосконалюванні себе і творчості. Не відкидає Платон і звичайну любов, що відбувається, однак, не заради насолоди, а заради народження. І все-таки духовне зачаття і народження він ставить незмірно вище звичайного, фізичного. "Ті, — говорить Діотима Сократові, — у кого позбутися від тягаря прагне тіло, звертаються більше до жінок і служать Еротові, саме сподіваючись дітородінням придбати безсмертя і залишити про себе пам'ять на вічні часи. Вагітні ж духовно, адже є і такі, вагітні тим, що саме душі і личить виношувати. А що їй личить виношувати? Розум і інші чесноти…, кожен, мабуть більше бажає мати таких дітей, ніж звичайних" .

Мова Діотими показова в багатьох планах. По-перше, виявляється, що Платон обмежує звичайну любов між чоловіком і жінкою дуже невеликою територією - дітонародженням; до речі, це виявилося досить цінним для християнськоїдаркви в наступній культурі -середньовічній. Далі, він стверджує, що об'єкт любові - не тіло, а душа; відповідно продукти любові - не пристрасть і насолода, а духовна творчість і турбота про себе. По-третє, природний об'єкт любові в цьому виладку - не жінка, а прекрасний юнак. І зрозуміло, чому юнак легко піддається вихованню, схильний до дружби і засвоєння прекрасного. Нарешті, не менш важлива обставина, що, з одного боку, юнак - не жінка, з якою уже пов'язані буденність, народження дітей, любов-пристрасть, а з іншого боку — він чимось схожий на жінку (красивий, пластичний, не загрубів, як дорослий чоловік тощо). Але що це за дивний ідеал любові, до якого, зрештою, приходить Діотима -"прекрасне саме по собі, вічне, не знаюче ні того і ні іншого"? По суті, це ідеал філософського життя, як його розуміє Платон: виявлення в собі божественного начала (він вічний і не може змінюватися), що дозволяє усім зрозуміти, жити для Блага, наказувати іншим. Шлях до цього і спосіб ним іти—любов і духовна робота, що зливаються воєдино. Ось яке цікаве, можна сказати, езотеричне уявлення про любов створив Платон.

Звичайно, Платон як особистість діє не на "порожньому місці": він включений в античну інтелектуальну традицію, прекрасно знає всіх учасників наживання мудрості та їх концепції. Але Платон не був би Платоном, якби він не створював нового, не переборював традицію і сформовані способи мислення. У цьому плані діяльність Платона може бути витлумачена як творчість, найважливіша ж характеристика останньої (і це очевидно)—особистість творця. Платон розуміє своє життя саме як творчість, "як виношування духовних плодів", для нього не існує окремо творчості і власного життя, це одне і те ж саме. Але Платон, навіть будучи езотериком, реалізує у творчості не тільки самого себе, а свій час, він усім своїм життям з повною відповідальністю відповідає на виклики сучасності. Те ж саме можна сказати по-іншому: через творчість і мислення Платона реалізується античне, тобто модерними стають антична культура й одночасно антична особистість.