Людина всередині об'єктивного Всесвіту, що спостерігається, знаннями про який вона зобов'язана науці ("науковій картині світу"), створює свій емоційно-ціннісний Всесвіт. Він складається в процесі взаємодії її життєвих світів, суперечливих за своєю природою. Світи, винесені за межі повсякденності, основним способом існування яких є людська свідомість, здатна до самоототожнення з ними, набирають різних культурних форм, чи то міфологічних, релігійних або духовно-культурних утворень світського характеру. Саме вони і визначають світогляд, світовідчуття і пов'язані з ними духовні орієнтири поведінки. Виникає досить локальний простір, насичений ціннісно-нормативними установками, що відчувається навіть фізично при зміні культурного середовища.
М. Шелер у книзі "Формалізм етики" стверджує, що творіння ціннісного Всесвіту зобов'язано такому фундаментальному способу (модусу) людського буття, як "ordo amoris" (порядку любові). Будь-який порядок, що встановився через практичний досвід, у тому числі й у сфері любові, є елементом загальної культури, що є поточним підсумком об'єктивації людських дій, які володіють ціннісно-нормативним змістом, спрямованістю, інтенсивністю і породжені у контексті "люблячого буття" (ens amoris). Об'єкти людської любові в науці отримали назву "цінності". Через їхню різну значущість в очах людей вони поділяються на гедоністичні, утилітарні, цінності життя, цінності культури і цінності священного (М.Шелер). Оскільки світ любові і світ панування конкуренції, суперництва, експансії, прагнення до домінування принципово розрізняються за спрямованістю і змістом, то й конкретні збудники дій людини в цих світах різні. Ця суперечливість світів людини є однією із найскладніших загадок її існування.
В історії ідей, присвячених загадкам людського існування, уперше, як визнають багато авторів, поставив питання про Добро і Зло як всесвітніх початках Заратустра (приблизно XII—X століття до н.е.). Соціальне знання в його час вироблялося міфологічним мисленням, що відрізняється синкретизмом (злитістю раціонального і ціннісного підходів). Люди не мали ніяких сумнівів щодо вірогідності міфів, що пояснюють походження і вплив Землі, Неба, Творця на долі людей. Вони не переживали вибір лінії поведінки особистісно, отже, не несли і відповідальності за цей вибір, оскільки знаходилися у всевладді позаособистісного, традиційно-містифікованого мислення. Окрема людина діяла за принципом подоби своєму оточенню, його героям (соціальним зразкам). Зарадустра, напевно, вперше в історії зміг вийти за межі такої злитості і на основі особистісно орієнтованого мислення залишив нам образи Бога, диявола, раю, пекла, чистилища, Матері-порочної, Страшного суду. Іудаїзм, перейнявши ці їда, став своєрідною ланкою до християнства й ісламу. Світов. релігії стали проповідувати особисту відповідальність перед Вищою істотою, зумовлену можливістю вибору лінії поведінки в житті й у життєвих ситуаціях самим індивідом на свій розсуд. "Справедливе" покарання за учинене відкладалося "на потім", відносилося до посмертного існування.
Норми-заборони поступово замінялися нормами-рамками, у межах яких індивід віднаходив деяку свободу вибору. Зрозуміло, що така відповідальність ґрунтувалася на почутті як загальної, так й індивідуальної любові до Творця, що виховується церковними організаціями, духовною літературою, музикою, живописом, повсякденними молитвами; у ході останніх відбувається "медитація", зосередження духовних зусиль людини на спілкуванні з Вищою істотою. Відхід від повсякденності, від її суєти сприяє самоототожненню людини зі світом сакрального — світом Творця.
Теоцентричний світ (сформована релігіями картина світу) був цілісним зі своєю логікою пояснення всього сущого, там були і є свої порядки, всеосяжна ієрархія і моральність. За релігійними уявленнями, боротьба між Добром і Злом у такому світі в перспективі повинна закінчитися остаточною перемогою Добра. Характерно, як тлумачиться це питання в "Молоті відьом": "Бог дає свободу волі людині, не заважає повному прояву злості демонів і стежить, щоб з цих двох сил вийшло якнайбільше добра для Всесвіту". Таким чином, Зло поступово переходить у Добро, і навпаки.
Одним із завдань соціального знання в історії думки було примирення Знання з Чеснотою. В основі Знання лежить скепсис, сумнів як стимулятор допитливості, без чого нема, як відомо, наукового пошуку. В основі ж Чесноти — любов, у тому числі і до людини як до вінця творіння. Сутністю любов і є саморозчинення люблячого у своєму об'єкті, тобто повна відсутність сумніву. Тут знаходиться вододіл між наукою і вірою. Перша серйозна спроба їхнього примирення була зроблена Сократом. Ядром його вчення був девіз "Пізнай самого себе!", знання він ототожнив із благом, чеснотою, наполегливо стверджуючи, що немає нічого сильнішого від знання, воно керує людиною, зло ж відбувається "від нестачі знань". Він стверджував також, що знання про себе і навколишнє наближає людину до мудрості та робить доброчесною його поведінку, а недолік знання веде до вчинків поганих.
XX століття, однак, показало, що знання за своєю природою амбівалентне, що це сила, яку можна використовувати і в ім'я добра, і в ім'я зла. Постало питання про ступінь універсальності понять добра і зла. Справді, стосовно якої групи людей добро є Добро, а зло є Зло? Ще в античному світі одні софісти доводили, що право, мораль, справедливість — це змова слабких проти сильних, тому що заборони, сковуючи обдарованого і сміливого, підкоряють його інтересам безкрилої більшості. Інші ж, навпаки, стверджували, що це змова сильних проти слабких: хитрі і могутні маніпулюють простодушною більшістю, яка під впливом моральних забобонів змушена піклуватися про чужі інтереси, як про свої.
Пізніше перша позиція була ясно виражена у формулі Ніцше, відповідно до якої людині треба стати сильною, а для цього необхідно знаходитися "по ту сторону добра і зла" (німецький нацизм використовував цей девіз, фальсифікувавши його для формування свого ідеалу особистості — "білявої бестії"). Друга лінія софістів була творчо продовжена більшовизмом, який оголосив "буржуазну мораль і право" брехливими, лицемірними, атому знаряддями класового панування: на противагу цим цінностям і нормам повинні були стати пролетарська мораль і революційна законність.
Результатом в обох випадках було формування суспільств тоталітарно-мобілізаційного, соціоцентричного характеру. Пролетарсько-класова і націонал-соціалістська культури, йдучи від релігійних Абсолютів і зруйнувавши їх у масовій свідомості, волею чи неволею відкрили дорогу до вседозволеності (нації, партії, вождя) в ім'я досягнення утопічних завдань.
Але чи рятує релігійно-сакральний світ від зла в поведінці людей? На жаль, зіткнення, що почастішали на рівні конфесій, говорять, що причини конфліктів усе більше ідуть у ментальні світи ("боротьба богів"). Однак вплив вірувань, тобто стійких уявлень про надприродне втручання в життя людей, про божественну зумовленість їхніх доль, уявлень, за якими ховаються потреби в захисті, добробуті, безсмерті, на свідомість і поведінку людей, усупереч надіям мислителів античності й епохи Просвітництва, не слабшає. В усьому світі релігійність росте. Ця тенденція характерна і для України.
Поняття "вірування" звичайно пов'язано зі словом "віра", тобто некритичним сприйняттям чийогось судження, переконань, картини світу, поглядів на життя. Вірування пов'язане з трансцендентальними поясненнями фактів соціального й індивідуального життя, з віднесенням їх до волі Вищої істоти. У менталітеті будь-якого народу існують стійкі уявлення (архетипи), наприклад, про життя після смерті, переселення душ, Страшний суд, посмертну долю людини тощо. Вірування оживляються бурхливо особливо в періоди суспільної дестабілізації, ламання устояних ціннісно-нормативних координат поведінки і соціокультурних зразків. Духовна дезорієнтація людей, що відбувається при цьому, веде до підвищеної потреби людей у наставництві ззовні, орієнтації на "вічні" норм и і цінності, у зміцненні духу за рахунок довіри, до авторитету Вищої істоти. Соціолог і культуролог професійно зобов'язаний, не вдаючись до шкали цінностей і норм того чи іншого віровчення і не порівнюючи їх, відшукувати соціальні причини їхнього існування. У цій галузі істинне те, що дано життям.
Від цих описів і міркувань, що лежать на поверхні, перейдемо до виявлення внутрішньої причини вірувань. Усі вірування пов'язані з феноменом любові. Любов, якщо її взяти в соціальному аспекті, є процесом самоототожнення суб'єкта з об'єктом, який набув виняткової значимості в очах суб'єкта.
Об'єкт любові знаходить статус значеннєвої цінності чи надцінності. Любов є ставленням до цінності, заради якої часом приноситься в жертву навіть така фундаментальна цінність, як земне, "плотське" життя. Любов у її вищому значенні с саморозчиненням людини в іншій людині, груп чи символічному образі. Саморозчинення є процесом, шо має початок, розквіт і кінець. Цьому процесу сприяє практика сакралізації - освячення кого-небудь чи чого-небудь, надання йому "святенності", авторитетності; потяг до сакралізації набуває часом фанатичних форм. Ритуали, церемонії, молебні. молитви, естетично виразні храми, урочисті свята - усі ці соціокультурн. засоби служать одному: породити і поглибити почуття поваги, любові насамперед до вищої істоти в особі Бога, вождя, святого героя. Сакралізації піддаються й історичні події (дні Революції, Незалежності, Перемога тощо). Тому можна говорити про сакралізацію повсякденності і про сакральні світи. Самоідентифікація особистості із сакралізованими істотами й об'єктами сприяє здійсненню вчинків "за подобою", вироблення відповідних цьому світу рис особистості (відданості, довірливості, слухняності, здатності до самовіддачі, безкорисливості). Християнство, наприклад, спеціально виділяє положення про те, що людина зіпсована і цілком гріховна. Дуже точно схоплена природа людини: саме в боротьбі, у тому числі й із собою, формуються її соціально-прийнятні риси. Уданому випадку переконаність людини у своїй гріховності, з одного боку, і формування культурного зразка—образу Бога—з другого, спонукають індивіда до систематичної роботи над своєю особистістю.
Будь-яка канонізація (великомучеників, героїв, царів і т.д.) веде до формування "еталонних істот" (референтних груп), з нормами і цінностями яких суб'єкт ототожнює свої ціннісно-нормативні координати поведінки і думки (переконання), причому відбувається добровільна орієнтація на них. Особливо це характерно для молодості — часу пошуку своїх героїв через актуалізацію здібностей до наслідування. Шанування пов'язане з любовним ставленням, що доходить часом до стану екстазу. Обожнювання, наприклад, національного героя природне: воно підвищує життєздатність спільноти, пов'язане з порятунком, рятуванням від небезпечного, страшного, жорстокого і служить залученню послідовників.
Любов як джерело життя вічна. Безліч каналів і форм її проявів у життєдіяльності людей — гарантія їхньої життєстійкості. Не даремно в українській культурі Віра, Надія, Любов зв'язані в єдину тріаду, що додає людині оптимістичної життєвої орієнтації.
Підведемо деякі підсумки. Знання знаходить практичну значущість лише в його поєднанні з цінністю соціального чи сакрального характеру. Заради чого застосовується чи буде застосовуватися набуте знання - найважливіше питання сучасного інформаційного суспільства. Актуальною стає сьогодні позиція авторів концепті Всеєдності, які стверджували, що в самій творчості людини реалізується єдність .стани, добра і краси. Світська культура, розвиваючись у боротьбі з релігійною, формувала в масах уявлення про свободу як про вищу цінність, а про справедливість, - як про норму, що встановлюється між людьми ними самими. Актуальним у свій час був виснов0к Маркса про те, що Релігійний світогляд є самосвідомістю людини, яка "чи не знайшла себе, чи вже знову втратила". Цим самим любов як життєстверджуюча сила знаходила нову орієнтацію: через любов до свободи вона поверталася до самої людини, і вона уже не здавалася "рабом Божим", а прагнула бути вільною особистістю. Гуманізм і як доктрина, і як соціальна практика є любов'ю до людини, "благоговінням перед її життям". У сучасних умовах, у століття техногенної цивілізації, коли знання — сила, ідеальним є стан урівноваженості, гармонія між світською і релігійною культурами. Будь-яка релігія претендує на надання вищих сенсів людському існуванню. Однак упорядкування внутрішнього життя, ментальності людини за допомогою релігійних цінностей і норм виправдано лише у випадку виникаючого іноді в суспільстві вакууму в сфері ідей і значеннєвих цінностей. Тому надія лише на релігію в ділянці духу зовсім ілюзорна. Справа в тому, що цінності і канонізовані соціокультурн і зразки вірувань звернені в основному в минуле. Але люди у своїй свідомості одночасно живуть у минулому, сьогоденні і майбутньому. Соціальні цінності і норми, зразки дій у сьогоденні і майбутньому багато людей черпають (в умовах свободи совісті) зі світської культури, що, будучи більш динамічною, мінливою, досить адекватно відповідає історично збільшуваній розмаїтості людей.
