Пізнє середньовіччя підготувало людину до сприйняття Бога і його творінь, зокрема природи, уже не як суб'єктів (подібне уявлення, щоправда, ще довго зберігалося, але поступово відходило на другий план), а мислячої проблемної реальності, майже закономірної. Прагнення логічно упорядкувати явища, що належать до сфери сакрального і звичайного життя, з'ясувати їх початки, зв'язати їх між собою і з загальною причиною — Богом, що уже давно розумілася як субстанція, позбавлена антропоморфних властивостей, зрештою, призводить до того, що поряд із сакральним світом і подіями, описаними у Священному писанні, перед людиною постав інший світ — природний, який підкоряється незмінним законам. Крім того, люди у своїй масі прилучилися до християнства, стали християнами, тому завдання "переробки" людини і Страшного Суду було зняте з порядку денного.
Людина освоювалася в новому подвійному світі: починала пізнавати природу й одночасно продовжувала віддавати належне Богу. Запозичивши від останнього волю і віру в розум, людина Відродження стає більш незалежною від Творця, оскільки перестає боятися Кінця Світу і Страшного Суду й усе більше сприймає Бога як умову життя, як закони, яким підкоряється і життя, і природа. Себе людина все частіше розуміє і витлумачує усього лише як менш досконалу стосовно Творця. Якшо Бог створив світ, то і людина, зрештою здатна це зробити. Як говорить Марсиліо Фічино, людина може створити самі "світила, якби мала?" знаряддя і небесний матеріал".
Мабуть, ці два моменти - прийняття одночасно двох реальностей (природної і сакральної новий більш високий ступінь самостійності людини, але озираючись на Бога, що розуміється вже як умова буття та мислення,. утворюють сутність епохи Відродження та нового бачення дійсності. Найкраще це бачення було виражене в знаменитій промові Пікоделла Мірандоли Мова про достоїнство людини"; з нашої ж точки зору, в цьому тексті були задані схеми, що визначили самосвідомість ренесансної людини і, отже, зробили можливим нове ренесансне мислення.
Я к уже відзначалося, самосвідомість, що відкривається і вводиться у нову культуру, не може не бути езотеричною, оскільки в "точці проходу" у нове, ще небувале, людина спирається тільки на саму себе, у самій собі повинна знайти джерела існування й енергії. Однак за формою, навпаки, мова йде про справжню реальність, що в епоху Відродження означало тільки одне: усе визначає не лише воля Творця, але і воля самої людини. Звернімося безпосередньо до тексту. У ньому Піко Мірандола стверджує не більше, не менше, що людина стоїть у центрі світу, там, де в середні віки стояв Бог, і що вона повинна уподібнитися якщо і не самому Творцю, то вже у будь-якому разі херувимам (ангелам), щоб стати настільки ж прекрасною і досконалою, як вони.
"Тоді, —читаємо ми в "Мові продостоїнство людини", — прийняв Бог людину як творіння невизначеного образу і, поставивши її в центрі світу, сказав: "...Я ставлю тебе в центрі світу, щоб відтіля тобі було зручніше бачити усе, що є у світі. Я не зробив тебе ні небесною, ні земною, ні смертною, ні безсмертною, щоб ти сама, вільний і славний майстер, сформувала себе в образі, якому ти надаєш перевагу. Ти можеш переродитися в нижчих, нерозумних істот, але можеш переродитися за велінням своєї душі й у вищі, божественні. О, вища щедрість Бога-отця! О вище і чудове щастя людини, якій дано володіти тим, чим побажає, і бути тим, ким хоче!""
Текст дивний. Не Бог, а людина в центрі світу. Щоправда, поставив її туди Бог. Саме людина — славний майстер, що творить сама себе за своєю волею і бажанням (а в чому, запитаємо, тоді призначення Бога, прерогативу якого в плані творення і напрямку життя перехоплює людина?). Людина не просто тварина і раб божий, але і подібна херувимові, тобто фактично ангел, причому досягає вона цього небесного стану знову ж сама, за допомогою езотеричної роботи що включає в себе моральне очищення, удосконалення особистості, пізнання природи. Але не потрібно перебільшувати, усе-таки поки людина залежить від Бога, і крім того, подана пристрастям, навіть іноді божевіллю. Як же Мірандола пропонує з ними боротися? Дуже цікаво, за допомогою моралі та природної філософії (діалектики), що дозволить, на його думку, упорядкувати й очистити душу. Виходить, що ренесансна особистість не тільки робить себе за власним бажанням, алеї прагне наблизитися до ідеалу людини, як тоді говорили, "універсальної людини , п,д яким розумілася людина, що частково нагадує Творця Але до універсальної ренесансна людина йшла від звичайної людини, підданої безлічі пристрастей. Усі три зазначених моменти (ренесансна особистість як людина, що творить сама себе за власним бажанням, як універсальна людина і як л юдина пристрастей) аналізує Л.М. Баткін у статті "Поняття про індивіда з листування Нікколо Макіавеллі, Франческо Ветторі й іншими". При цьому він показує, що в ренесансній людині уживаються найрізноманітніші речі: "високе" і "низьке", віра і заперечення загальноприйнятої моралі, прагнення до універсальності й одночасно до самостійності та незалежності, "фантазії" і розрахунку.
"І Ветторі, що, вважаючи себе набожним, справно по святах слухає месу, і Макіавеллі, відчуваючи відверту відразу до ченців і церковників, — пише Баткін,
обоє вони поводяться так, немов традиційної моралі ніколи не існувало... не можна не розчути полемічних інтонацій у повторюваній на різні лади формулі індивідуальної незалежності: треба "жити вільно і без оглядки", "поводитися по-своєму, не переймаючись чужим", "поводитися на свій манер", "займатися своїми справами на власний розсуд". За цим ціла нова програма людського існування... Індивід повинен сам вирішувати, що йому підходить... Макіавеллі пише, що гідна і перевірена у серйозних речах людина має право "відпустити вузду" (буквально: "розширити дух", дати йому волю і "жити весело"). Про такого індивіда, який сполучає, перемежовує в собі "grave" і "lieto", говорять, що він — універсальний!... але як погодити універсальність індивіда з його ж особливістю? Тобто з тим, що в кожного індивіда — своя фантазія. І що кожен повинен поводитися на власний розсуд. Не озираючись на інших. Саме така "мудра" людина. Але це не заважає Макіавеллі одночасно стверджувати, що "мудра" людина універсальна, і ми маємо право поцікавитися, чим же в такому випадку одна універсальна людина буде відрізнятися від іншої універсальної людини. "Якщо "універсальність", міркує далі Баткін, — узагалі синонім душевній об'єктності, вільності, особистісної поведінки тощо, то специфічна універсальність того ж індивіда як політика ставить його в раціональну залежність від обставин... і, по-суті, знеособлює.... Якщо "фантазія" і "спосіб поведінки" беруть початок з античного поняття "ingenium" і вказують на деяку позараціональну заданість (індивід дивиться на речі і поводиться так, а не інакше, оскільки так уже він влаштований), то протилежний принцип полягає в раціональності оцінок, розрахунків і дій, що звідти випливають. Потрібно "не засновувати свою думку на пристрастях", "не протистояти", "поступатися розумним міркуванням", "засновувати свою думку на розумності".
Звернімо увагу, у розмовах про самостійну поведінку формується уявлення про "свободу", через яку потім буде конституюватися новоєвропейська особистість. Далі проблема самостійної поведінки впирається в питання про те, чи є людина вільною у своїх діях чи вона цілком обумовлена обставинами, що включають її натуру, які і задають її "фантазії". Нарешті, нова постановка питання про самостійну поведінку виникає в контексті нової соціальної практики, де одні люди намагаються керувати іншими, тобто в політиці.
