Різномасштабність суб'єктів одній і тієї ж культури (народ як ціле, клас, партія політична чи культурна еліта, глава держави, великий художник, історик-аналітик, рядовий носій культури) припускає не тільки різний ціннісно-змістовний контекст розуміння й оцінки культури її різними суб'єктами, але і дуже різні конфігурації змісту в її інтерпретаціях. Власне кажучи, усі мислимі чи гіпотетичні суб'єкти даної ціннісно-змістової єдності насправді беруть участь не в одному, а в істотно різних культурних подіях. Єдність і одиничність конкретного з соціокультурного буття "розшаровується" на різні за метою, засобами, діями, інтересами, перспективами, змістом тощо складові цілого — відповідно до кожного з реальних суб'єктів культури. Відомий анекдот про будівельників середньовічного собору, один із яких вважає, що він бере участь у створенні величного храму, інший бачить у своїй діяльності тільки важку, виснажливу працю (носить камені), а третій знає лише те, шо він заробляє на життя собі і своїй родині, — наочне підтвердження такого "розшарування" зовнішньої дієвості на "внутрішні" події, що володіють різною культурною значущістю і цінністю. Причому саме ці "внутрішні" події становлять суть культурного явища: саме вони сильніше переживаються, глибше усвідомлюються, повніше й яскравіше відображаються в культурних текстах. У цьому плані можна говорити не тільки про інтерсуб'єктивність культури, але і про її інтердієвість.
У процесі освоєння абстрактного буття культури її конкретними суб'єктами відбувається інтеріоризація і суб'єктивізація цього буття, результатом чого є Його ціннісно-змістове "розшарування" і наповнення деякої "події" різноманіттям конкретних змістів і оцінок, нерідко відмінних одних від інших і навіть протилежних за своїм ідейним й емоційним наповненням (не говорячи про художньо-естетичну, філософську чи моральну цінність його відображень). Неважко уявити крайній випадок жорсткого розшарування зовнішньої дієвості на взаємовиключні внутрішні події, — це громадянська війна, побачена очима її учасників з ворожих таборів. В Україні XX ст. Центральна Рада, Гетьманат і більшовицькі війська; Грушевський, Винниченко, Скоропадський і Антонов-Овсієнко, Раковський, Хвильовий, Островський і Курбас — це різні соціокультурні дискурси однієї війни, це протилежне за змістом її бачення й оцінка в різних культурно-історичних контекстах. І разом з тим, це різні соціальні і культурні події: Апокаліпсис . створення Нового світу, звільнення України від більшовицького ярма чи встановлення Радянської правди на територіях, звільнених від Директорії: відродження дореволюційної культури (у своєму генезисі дворянської) чи ствердження культури пролетарської, радянської; ці події стають і розвиваються одночасно, паралельно одна одній.
Це саме різні культурні шари об'єктивної дієвості, а не просто суб'єктивні (щирі чи помилкові) культурні інтерпретації однієї безумовної соціально-історичної події, причому це не просто розкол, роздвоєння єдиного феномена (на "червоне" і "жовто-блакитне"), але набагато більш складна конфігурація суперечливої соціокультурної феноменальності: усі карти основних антагоністів у громадянській війні плутала селянська незалежність ("зелені" тощо), яка, власне кажучи, відкрила "третій фронт". Нарешті, ці значеннєві конфігурації ще й інтерсуб'єктивні, оскільки втягують у себе різних суб'єктів подій, інтерпретацій, оцінок. Досить колоритно і внутрішньо правдоподібно розкривається суперечлива, динамічна полідієвість вітчизняної Громадянської війни в багатьох художніх текстах свого часу.
Як правило, кожна соціокультурна подія семантично багатошарова: у ній є шар природний і соціальний, культурний і емоційно-психологічний. Наприклад, життя і смерть Т.Г.Шевченка можуть бути розглянуті як подія соціальна, медична, культурно-історична, політична, релігійна, повсякденно-побутова, індивідуально-психологічна, психоаналітична, літературно-творча. І все це будуть різні події, замкнуті на різних суб'єктах культури, по-різному осмислені, включені в різні ціннісно-змістові контексти. Можна уявити життя Шевченка як історичну подію, ієрархічну за своєю значеннєвою структурою. У цій ціннісно-змістовій ієрархії семантичні шари дієвості можуть бути вибудовані різним чином, — залежно від шкали цінностей, обраної тим чи іншим суб'єктом оцінки. Зрозуміло, що для різних суб'єктів культури —літераторів — сучасників Шевченка, державних чиновників Російської імперії часів Миколи І і сучасних читачів ця ієрархія складається по-різному, а дієвість і соціокультурний зміст смерті Шевченка з'являється щораз у своєрідному соціальному і культурному контексті.
Так, життя Шевченка може бути розглянуте як подія в політичному житті миколаївської епохи (в одному ряді з повстанням декабристів, жорсткістю авторитаризму тощо) . Але вона з рівним правом може бути представлена як подія в історії української культури, літератури, поезії (і тоді суб'єктами цієї події виступають Куліш, Костомаров, Гулакта ін. діячі української культури).
Можна також, наприклад, як фундаментальний шар у підґрунтя цієї події покласти національне значення творчості Шевченка, а "вершиною" ієрархії вважати індивідуально-психологічні мотиви смерті поета, пов'язані з драматичними перипетіями його особистого життя, з усіма його психологічними, економічними і творчими колізіями. І щораз вибудована тим чи іншим способом ієрархія культурної семантики смерті поета буде представляти не тільки оригінальну інтерпретацію трагічної події української культурної історії, але й особливу подію — у будь-якому разі для визначеного суб'єкта культури, який цю подію переживає, осмислює чи в ній бере будь-яким чином участь (діяльно, інтелектуально, емоційно тощо).
Висування на перший план осмислення вихідної дієвості — культурного, політичного, психологічного чи релігійного контекстів — не тільки змінює принципово спрямованість і зміст події, алезмінюе і саму подію. Смерть Шевченка в контексті політики, психології особистого життя - це істотно рані події, побачені Й осмислені різними суб'єктами культури, але лише пересічні водній крапці - даній смерті. Тому життя і смерть Шевченка в широкому культурно-історичному контексті можуть бути зрозумілі лише у світлі інтердієвості культури.
Теоретично можливі випадки, коли стихійне лихо катастрофічного масштабу з яких-небудь суб'єктивних причин не зачепить одного з його свідків, і тоді воно не виявиться подією для нього доти, поки його непрямі наслідки не зачеплять його життя. У статті "Г-н — питання про мистецтво" (1861) Достоєвський описав гіпотетичну ситуацію, що розгорнулася під час страшного Лісабонського землетрусу, що відбувся в XVIII ст., коли тисячі людей розшукують близьких і оплакують жертви, а якийсь поет пише і публікує в місцевому "Меркурії" вірш на зразок фетовського: "Шепіт, боязке дихання...", у результаті чого розлючена юрба лінчує представника "чистого мистецтва" (якому коли-небудь потім, років через 30—50, можливо, і пам'ятник спорудить..). Поет не довідався Подію і жорстоко поплатився за це. "Він співав і танцював біля труни мерця", — зауважує Достоєвський.
Драматичним може, часом, виявитися різночитання тієї ж події його різними і різномасштабними суб'єктами. Так, публікація М. Зощенком в розпал Великої Вітчизняної війни філолофсько-психологічної повісті "Перед сходом сонця" навіть була сприйнята пильними партійними ідеологами як образливий виклик патріотичним почуттям радянських людей, як брудний пасквіль на нашу дійсність і майже як зрада Батьківщини чи ворожа диверсія. Після війни цей факт був пригаданий Михайлові Зощенка А.Ждановиму зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) "Про журнали "Звезда" і "Ленинград"" (1946).
Однак і сьогодні величезна більшість читачів Зощенка навряд чи достойно оцінить новаторство і філософську глибину його твору в контексті боротьби Радянського Союзу з гітлеризмом. Тим часом саме повість Зощенка "Перед сходом сонця" найзрозуміліше розкриває історичне значення і прихований зміст протиборства двох тоталітарних режимів у Другій світовій війні, причини перемоги радянських людей над гітлерівцями, протилежність не тільки розуму, але і простого здорового глузду людиноненависницькій ідеології фашизму, тоталітаризму взагалі. Письменник стверджує перемогу розуму над старістю, здоров'я над хворобою, любові над ненавистю і життя над смертю...
Справа в тому, що в даному випадку Жданов і Зощенко як суб'єкти різних культур (субкультур), інтерпретуючи й оцінюючи той самий літературний текст (повість Зощенка)з різних точок зору, мали на увазі різні події, що знайшли в її особі різні дієві ряди, що тільки перетинаються, але в основному не збігаються різні культурні, явища і змісти. Подібним чином можна співвідносити і піддавати порівняльному аналізу різні інтерпретації одного явища як різні події – різні не тільки за змістом, але і за своєю структурою, за конфігурацією вхідних у нього складових елементів дієвості, що входять у нього. Конфлікт інтерпретацій, що дозволяється в процесі герменевтичного і феноменологічного аналізу відповідних культурних текстів, виявляє різноманітні дискурси, у рамках яких визначаються події.
Можна уявити зміст події як багаторівневу семантику, що включає, наприклад, шар природно-історичних чи природних змістів; шар соціальної і політичної семантики; шар культур філософських і художніх змістів та рівень емоційно-психологічних переживань... Тим часом суть проблеми полягає в тому, у якій послідовності розташувати ці семантичні шари; який з них стане глибинним (утворити ментальне підґрунтя події), а який виявиться на поверхні змісту; як вишикується ціннісно-змістова ієрархія цих шарів. Залежно від ціннісно-змістової конфігурації дієвості семантики це буде та чи інша форма, той чи інший тип події. Верхній шар семантики диктує події, їх характер і спрямованість у цілому, наприклад, переважно політичний, культурно-історичний, індивідуально-психологічний тощо.
Будь-який варіант уявлень про структуру події говорить про те, що подія архітектонічна, і вивчення подій у їхньому взаємному зв'язку чи окремо, зіставлення типологічно подібних і порівняння типологічно відмінних подій можливо тільки через аналіз їхньої внутрішньої ієрархічної значеннєвої структури — архітектоніки, що за своєю будовою і семантикою інтерсуб'єктивна.
