Розглянемо еволюцію понять життєвої форми і життєвого стилю. У XV-XV1 ст. ці поняття вживалися все рідше, а в Новий час з його універсалістським і раціоналістичним пафосом були практично відкинуті та забуті, відродилися лише в працях Ґете і романтиків, а потім, у другій половині XIX ст., почали вживатися антропологами для опису відмінностей у способі життя різних племен і народів. Винятком є робота німецького філософа і психолога Е.Шпрангера, що побудував своєрідну теорію форм життя як типів особистості і виділив на цій основі шість типів: теоретична людина, економічна людина, естетична людина, суспільна людина, владна людина і релігійна людина. Кожному типу, за Шпрангером, відповідає своєрідна структура мотивації, сприйняття реальності, афективно-емоційної сфери тощо.
Теоретична людина вважає пізнання вищою формою діяльності, яка неминуче визначає характер усіх її життєвих проявів. Сутність пізнання — виявлення предметності (об'єктивності). Дані досвіду необхідно осмислити, опрацювати для того, щоб "очистити" їх від усього, що стосується індивідуальних особливостей сприйняття або специфіки ситуації сприймаючого суб'єкта. "Чиста предметність", її об'єктивний характер визначаються тим, що об'єкт виступає як один і той же, як той самий для будь-кого, хто усвідомлює Я. Результатом пізнання стає взаємозв'язок суджень, поєднаних між собою відповідно до закономірностей системи.
Для "теоретика" всі інші цінності вторинні. Його поведінка у сфері економіки блокована споконвічною теоретичною установкою, тому що будь-яка дія з погляду корисності має настільки явно суб'єктивний зміст, що загрожує зруйнувати ідеал чистого пізнання. Підхід "теоретика" до естетичних об'єктів визначається прагненням проникнути "за" естетику і виявити в творі його об'єктивну "ідею", про яку можна судити з погляду істинності, "теоретик" асоціальний, йому далека співчуваюча, альтруїстична установка суспільного життя, він не поділяє загальних настроїв, будучи інтелектуалом, він неминуче стає індивідуалістом.
У політичній сфері він володіє могутнім потенціалом, але не часто може його реалізувати; для цього він недостатньо орієнтований на конкретне на противагу загальному. Теоретик сильний у дискусіїі полемщі та здатний до руйнування догм, освіту вважає необхідним і достатнім інструментом прогресу. Як говорить Шпрангер, згадуючи позитивістів від Кондорсе до Бокля і своїх сучасників, їхня докорінна помилка в наступному: "вони прогледіли, що знання як життєва здатність лише тоді діє позитивно, коли органічно по'єднуеться з іншими духовними си лами його власника". Шпрангер відзначає: "Інтелектуали звичайного розбору ( політиці) прагнуть до радикалізму, тому що вони підмінюють реальність з її різне манітним життям чистими розумовими визначеннями. Вони також космополіти, тому що відмінності між народами лежать не стільки в відмінностях структуру свідомості (хоча й у них теж), скільки в їхніх фантазіях, у їхній соціологічній орієнтації і в їхній релігійності".
У сфері мотивації інтелектуал прагне перебороти афекти він також намагається бути незалежним від якихось приватних, конкретних цілей, якщо не може включити їх у загальну систему закономірностей життя і поведінки. "Стиль його мотивації - загальнообов'язковість поведінки, його відповідність максимам", -
писав Шпрангер. ..
Так само детально він характеризує економічну людину. Це та, яка у всіх життєвих відносинах орієнтується на корисність. Для неї усе стає засобом підтримки життя, квазіприродної боротьби за існування і творення задовольняючого п способу життя. Вона заощаджує матерію, енергію, простір і час, щоб витягти з них максимум корисного для своїх цілей.
Економічна людина аж ніяк не відмовляється від знання, але тільки такого знання, що задовольняє її критерії практичної корисності. Для неї знання заради неї самої— безглуздий тягар. Унаслідок цього виникає тип технічного знання - знання, що організовується відповідно до практичної мети. Естетична установка йому далека, оскільки мистецтво не має цінності корисності. "Корисне, як правило, ворог прекрасного". Однак, зрозуміло, об'єкти мистецтва можуть знайти економічну корисність, потрапивши під категорію предметів розкоші; але в цьому випадку вони позбавляються естетичних визначень. Економічна людина (так само як теоретична) асоціальна, тому що її основна егоїстична установка вступає в протиріччя з альтруїстичною основою суспільного життя.
Багатство — це влада. Спочатку економічна людина поширює свою владу на матерію, енергію тощо, тобто на природу і технічні засоби оволодіння нею. Але це одночасно і влада над людьми. Тому економічній людині не далекі владні установки, тим більше що в більшості людських суспільств право приватної власності є конституюючим чинником політичного порядку.
Так само і релігійна установка може сполучатися з економічною. Можливі два підходи до їхньої взаємодії. По-перше, можна зосередитися на тому, які способи економічної поведінки детерміновані релігійно-етичними світоглядами, що виникли незалежно від господарської діяльності, а по-друге, можна, навпаки, предметом дослідження вибрати форми релігії, що сформувалися саме на основі економічних мотивів. Перший підхід використовував Макс Вебер у "Протестантській етиці" і "Соціології релігії". Але і другий підхід правомірний, оскільки він відображає ставлення економічної людини до релігії. "Економічний бог" виступає як господар усіх багатств, як джерело всіх корисних дарунків. У будь-якій релігії, що витлумачує сенс життя, природно, міститься подібний момент, "тому що без хліба насущного ніяке життя взагалі було б неможливе, і найглибші таємниці світу пов'язані саме з таємницею хліба насущного і його життєдайною силою".
Мотиви економічної людини відрізняються від мотивів "теоретика" тим, що замість цінностей пізнання вирішальну роль відіграють цінності корисності.
Розглядаючи естетичну людину, Шпрангер аналізує різні типи естетичного переживання; він пише: "Якщо випадок спонукуваної фантазією насолоди залишається одиничним переживанням, то це не що інше, як поетичний настрій, естетичне відхилення. Якщо ж на кожному життєвому відрізку вся душа виступає формуючою силою, тобто силою, що додає барви, ритми і настрої, то ми маємо справу з естетичним типом людини. Суть її ми можемо виразити коротко; усі свої враження вона перетворить у вираження".
Зрозуміло, що "естет" має мало справи з науками (за винятком "наук продух", що володіють, як було відзначено вище, власною специфічною конституцією), його спосіб пізнання природи — не теоретичний. Естетичні цінності мало стосуються економічних. Естетичне руйнується, якщо йому приписується цінність іншого порядку: технічна чи моральна, цінність виховання чи повчання. Естетична людина не є і суспільним типом, тому що вона індивідуаліст, хоча існує "вища форма естетично-соціального плану" — еротика. "Кожен винятковий естетист є винятковим еготистом".
Естетична людина має смак та інтерес до влади, але не має "органу" для його реалізації. Вона є за духовним складом індивідуалістом і аристократом, займає в політиці ліберальні чи навіть анархістські позиції, її специфічна форма мотивації — "воля до форм и ", що виражається в мотивах приватного порядку, таких, як самореалізація, "побудова й оформлення самого себе", універсалізація естетичного бачення, тоталізація форм.
Організуючим принципом життя соціальної людини є любов у її релігійному розумінні. Якщо розглянути співвідношення любові з іншими ціннісними сферами, то зрозуміло, що духу любові протистоїть об'єктивність науки, так само існує напруженість між економічним і соціальним підходами: останній виключає перший. Відносини між соціальною і естетичною установками більш індиферентні, вони, як правило, не зіштовхуються і не взаємодіють. За словами Шпрангера, любов і влада не виключають одне одного втому випадку, коли мова йде про владу любові. Соціальна людина може знайти себе в політичному сенсі тільки в патріархальних політичних системах, де царює дух братерства і любові, а не в сучасних режимах, що характеризуються універсальним раціональним правовим порядком. Зрозуміло, найбільш близький соціальному типу релігійний тип.
Щоб зрозуміти, шо таке владна людина, треба зрозуміти, що таке "влада". Оскільки влада може виявлятися у всіх описаних вище ціннісних сферах, її можна визначити так: здатність і (часто також) воля навіяти іншим людям власну ціннісну установку або як постійний, або як минущий мотив діяльності. Усі прояви владних відносин виражають собою стиль, що в широкому розумінні слова можна позначити як політичний. Тому владна людина може іменуватися політичною людиною (політиком).
Усі ціннісні сфери життя владна людина ставить на службу своїм владним устремлінням. Для неї пізнання—засіб здійснення влади. Зрозуміло, на першому місці для політика стоять науки про суспільство і людину. Але для неї в науках важливий не пафос об'єктивності, як для теоретичної людини, а те, яку користь вони можуть принести для реалізації її владних устремлінь; вона орієнтується на ті галузі науки, знання яких допомагає керувати людьми відповідно до її власних планів. Таким чином, між теоретичною і владною установками є корінне протиріччя: той, хто вважає істину вищим законом, не може вважати владу вищою цінністю.
За Шпрангером, відносини між політикою й економікою цілком однозначні. Багатство (як матеріальне, так і чисто фінансове) завжди є могутнім політичним засобом. Але політик і економіст — різні типи, тому що для політика економічна мотивація є допоміжною.
Для політичної людини і естетичне — також лише ланка в ланцюзі засобів здійснення її цілей. Але іноді владне й естетичне стикаються; це можливо тоді, коли владною людиною починають рухати не стільки раціональний розрахунок і знання обставин, скільки безмежна фантазія, що виливається в гігантські проекти оформлення і переоформлення світового цілого. Така людина є прикордонною — між людиною владною і людиною естетичною.
У соціальному плані виділяються два типи політиків. Перший тип — чистий політик — протилежний соціальній людині, тому що зайнятий винятково реалізацією своїх цілей, навіть якщо це суперечить волі всіх інших. Є й інший тип соціально фундованої влади, де "фюрер" ощасливлює людей самим фактом свого правління.
У найзагальнішому вигляді мотивація владної людини формулюється просто: прагнення переважати над іншими. Але це дуже абстрактне визначення, тому що володар визначається поза залежністю від права і спільності.
Мотивація справжнього володаря базується на самоподоланні, тобто він підкоряється деяким вищим цінностям, що стають правилами практичної діяльності як для інших людей, так і для нього самого. В іншому випадку варто говорити не про політичну владу, а про голу сваволю.
І, нарешті, останній тип — релігійна людина. Більшою чи меншою мірою релігійність притаманна кожній людині. Ядро релігійності є пошуком вищої цінності духовного існування. Релігійна людина — це та, чия цілісна духовна структура постійно орієнтована на виявлення вищого, що приносить нескінченне й абсолютне задоволення ціннісного переживання.
Найважливіша риса мотивації релігійної людини полягає в тому, що релігійна людина пройнята прагненням долучитися до найвищої системи цінностей, яка визначає не тільки її особисте життя, а й тотальність світу в цілому.
Не будемо зупинятися на шпрангерівському аналізі взаємин релігійного типу з іншими людськими типами, щоб уникнути остаточної вульгаризації (через скорочення і спрощення) надзвичайно глибоких і тонких відмінностей.
Шпрангер також досліджує складні типи, обумовлені сполученням перелічених вище простих типів. Його теорія життєвих форм - мабуть, найбільш глибоко розроблена культурологічна (не психологічна) типологія особистостей. Вона використовується як у теоретичних дослідженнях особистостей і їхніх життєвих стилях, так і в емпіричному аналізі.
