Тема 1 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ: ЛЕКЦІЯ 3
• Внутрішні усобиці між руськими князями. Відносини Київ-
ської Русі з половцями
• Зовнішня політика Володимира Мономаха
• Українські землі періоду монголо-татарського нашестя як об'єкт міжнародних відносин
Внутрішні усобиці між руськими князями. Відно¬сини Київської Русі з половцями.
Після стрімкого злету й блискучого розквіту Київська держава зазнала занепаду й розвалу у наступний період феодальної роздробленості. Адже Київська Русь мала, за різними підрахунками, від 3 до 12 мільйонів населення й ве¬личезну територію, що обіймала близько 800 тисяч квад¬ратних кілометрів (майже половина цієї території в межах сучасної України), Але дуже швидко все було втрачене. Ярослав Мудрий розділив свою могутню дер¬жаву між синами на шість частин, а у XII столітті вона вже становила собою дванадцять формально об'єд¬наних у одній державі, але фактично окремих, незалежних держав, які навіть у відносинах між собою дотриму¬валися принципів міжнародної політики. Князівські усо¬биці посилюються, роз'єднувальні моменти стають дедалі глибшими.
Внутрішніми чварами вміло користувалися зовнішні вороги. Вони висувають непомірні територіальні пре¬тензії, грабують беззахисних людей. На південних кор¬донах на зміну розгромленим Ярославом Мудрим пе¬ченігам приходять не менш страшні половці, або комани. Князі в боротьбі між собою залучають половців як наймане військо, дорого платячи за ці послуги грабун¬ком і взяттям у полон власних сільських і міських жителів. Майже кожні три роки половці здійснюють по спустошливому набігові на беззахисні землі: з 1061 по 1210 рік ці степові хижаки вчинили сорок шість великих набігів.
У цей період плететься і складна інтрига міжнародних відносин. Ось яким був її початок. 1068 року половці розгромили трьох старших Ярославичів поблизу ріки Альти і страшенно спустошили Переяславську землю. Це призвело до повстання 1068 року в Києві, внаслідок якого з міста було вигнано великого князя Ізяслава, що втік до Польщі. Завдяки допомозі польського короля Болеслава Сміливого Ізяславу вдалося повернути собі київський престол. Але Болеслав за цю послугу відібрав Перемишль. Навесні 1073 року Ярославичі посварилися за полоцький уділ і Святослав зі Всеволодом удруге вигнали Ізяслава з Києва. Великим князем на три роки став Святослав.
Ізяслав знову кинувся до свого тестя Болеслава. Запропонував йому за допомогу значну частину вивезених з Києва багатств. Проте Болеслав золото взяв, але до¬помагати не поспішав, бо йому в цей час загрожували чехи. Ізяслав звертається по допомогу до німецького імператора Генріха IV, обіцяючи за повернення на пре¬стол навіть стати данником імперії. Юний імператор послав до Києва свого посла Бурхарда, якого Святослав прийняв дуже добре, переконував у своїй правоті й так обдарував імператора, що, як пише німецький літо-писець, «ніколи не бачили ми стільки золота, срібла і багатого вбрання». Такі дарунки підкупили Генріха IV, й він лише висловив Ізяславові формальне співчуття. Перед Ізяславом залишався тільки один шлях — до папи Римського Григорія VII. Син Ізяслава заявив папі, що Русь у випадку допомоги й повернення Ізяслава на престол визнає над собою не лише духовну, а й світську владу Ватикану. Папа надіслав з послами листи до великого князя й Болеслава, вимагаючи повернення Ізяслава на престол, при цьому писав так, ніби Київська держава уже є володінням Ватикану.
Листи папи не справили, мабуть, належного вражен¬ня, бо незабаром частина руських князів уклала угоду з поляками й пішла з військом до Силезії допомагати Болеславу боротися з герцогом Богемським. Для Ізяслава все завершилося благополучно. Після наглої смерті Свя¬тослава Всеволод добровільно віддав братові Київ.
Київ на цей час був одним з найбільших міст світу. До монголо-татарської навали у ньому жило 35—40 ти¬сяч чоловік. (Для порівняння: Лондон досяг такої чи¬сельності лише через 100 років.) А Чернігів, Переяслав, Львів, Галич та інші міста тогочасної Київської держави не перевищували 4—5 тисяч жителів.
Загалом же Київ стає розмінною монетою в тій страшній грі, що розгорілася між князями. За підрахунками ук¬раїнського історика Стефана Томашівського, які наво¬дить Орест Субтельний, за сто років, між 1146 і 1246, двадцять чотири князі сорок сім разів правили в Києві. З них один займав престол сім разів, п'ятеро князів правили тричі кожен, а восьмеро — двічі. Характерно, що тридцять п'ять князювань тривали менше року кож¬не. Київ поступово втрачав свою велич.
Але ось інший погляд. «Немає сумніву, — пише М. Карамзін, — що древній Київ, прикрашений пам'ят¬ками візантійських мистецтв, пожвавлений скупченням купців іноземних, греків, німців, італійців, переважав Москву... в багатьох відношеннях».
А коли 1169 року володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський на чолі об'єднаних сил одинад¬цяти князівств взяв його приступом і нещадно погра¬бував, то Київ зовсім занепав. Навіть М. Карамзін, який неприховано ідеалізує майже всіх київських князів, з відразою пише про цей погром так: «Сия, по слову древнего Олега, мать городов русских, несколько раз осаждаемая и теснимая, отворяла иногда Златьіе врата свои неприятелям; но никто не входил в них силою. Победители, к стьіду своєму, забьіли, что они русские: в течение трех дней грабили не только жителей и домьі, но и монастьіри, церкви, богатьій храм Софийский и Десятинний, похитили иконьї драгоценньїе, ризм, книги, самме колокола...». Така ж страшна кара чекала згодом на Новгородську землю. Князі поводили себе вдома як завойовники на чужій землі.
Ізяслав, не встигнувши порадіти поверненню на ве-ликокнязівський стіл, невдовзі загинув під час чергової братовбивчої війни. Великим князем став Всеволод, який упродовж усіх п'ятнадцяти років свого князювання не мав жодного спокійного дня через постійну боротьбу зі своїми жадібними родичами.
Зайняті внутрішніми справами, київські князі брали посильну участь і в зовнішніх акціях. Ізяслав та його брати продовжували підтримувати традиційні дружні стосунки з греками, даючи їм військо, завдяки якому імператори залишалися на тронах, адже у Візантії на той час також було неспокійно. Знаменитий Олексій Комнин, ще не будучи імператором, а тільки полко¬водцем імперії, в 1077 році, усмиряючи заколотника Ни-кифора Вриєнія, мав у своєму розпорядженні багато руських корабліа Ярославичі повернули Константинополь¬ському патріархові важливе право ставити київських мит¬рополитів.
Всеволод належав до найосвіченіших людей свого часу. Ніколи не бувши за кордоном, добре знав чужі мови, за що іноземці дуже його хвалили. Всеволод мав широкі династичні зв'язки. Він взяв у дружини собі візантійську принцесу з роду Мономахів. Одружив та-кож сина Володимира (що за матір'ю дістав прізвище Мономах) з донькою англійського короля Гаральда. Дочку Євпраксію віддав заміж за німецького імператора Генріха IV. Одного внука, Мстислава, одружив з донь¬кою шведського короля Інґа — Христиною.
Половці дедалі більше втручалися у вирішення русь¬ких справ. Дізнавшись про смерть Всеволода, вони рап¬том заявили, що хотіли б залишитися друзями київських князів. Великий князь Святополк, без поради з до¬свідченішими людьми, посадив половецьких послів до в'язниці.
Спалахнула війна, що завершилася перемогою половців. Тоді Святополк не знайшов нічого кращого, як одружитися з дочкою половецького князя Тугоркана, але це не зупинило половецької експансії на руські землі. Ніщо не допомагало, бо князі самі втягували по¬ловців у свої усобиці. Особливо цим відзначався князь Олег Гориславич, який закликав їх собі на допомогу, и тим, як свідчить літописець, «показував їм путь на Руську землю». Розгромом закінчився похід руського війська над річкою Стугною 1094 року. А половецький хан Боняк напав на Печерський монастир і пограбував його. Руїна й розвал запанували на Русі.
Тоді князі нібито одумалися. Домовившись між собою, вони 1097 року зустрілися в Любечі під Києвом. Це була перша спроба досягти широкої внутрішньої угоди на міжнародних принципах після початку феодальної роздробленості. Не без тертя угода була схвалена всіма учасниками зустрічі. Ось яким чином було поділено колись могутню державу: Святополк одержав Київську землю; за Мономахом залишився батьківський уділ — Переяслав, Смоленськ, Ростов, Суздаль, Білоозеро; Олег, Давид і Ярослав Святославичі посіли відповідно — Чернігів, Рязань, Муром; Давид Ігоревич утримав Во-лодимир-Волинський; Володар і Василько Ростиславичі закріпили за собою Перемишль і Теребовлю. Кожний учасник зустрічі клявся, цілував святий хрест, промов¬ляючи: «Хай буде земля Руська спільною для нас вітчизною, а хто повстане на брата, на того ми всі повстанемо». Але відразу ж після зустрічі угода була підступно порушена: Давид виколов очі Василькові не без згоди декого з учасників зустрічі. І ніяких санкцій проти порушника такої важливої угоди не було вжито. Цей варварський акт тільки спровокував черговий виток братовбивчої війни ,й новий переділ окремих князівств.
Князі вперто рубали сук, на якому сиділи, бо поділ держави, загалом послабивши її могутність, зменшив і владу князів. Якщо раніше піддані корилися їм неза¬перечно, то тепер почастішали випадки ледь не відкритого непослуху.
Зовнішня політика Володимира Мономаха.
Трохи пригашені були князівські апетити за Володимира Мо¬номаха (1113—1125 рр.). Цей великий князь, вольовий і сміливий, де силою, а де непересічним дипломатичним хистом, під постійною загрозою половецьких нападів, зумів на деякий час згуртувати довкола себе якщо не всіх, то більшість удільних князів. Володимир Мо¬номах об'єднав переважну частину держави Ярослава Мудрого. Під його руку стали Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхньоволзькі землі. Володимир Мономах, подібно до Ярослава, підтримував широкі ди-настичні зв'язки з низкою зарубіжних країн: Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Німеччиною, Угорщиною.
Енергійною боротьбою з половцями Мономахові вдалося встановити на цілих п'ятдесят років безпеку сте¬пового кордону. Низка половецьких орд піддалася під його руку. Володимир колонізував ними південні око¬лиці Русі, змусивши їх нести сторожову службу. Він дозволив вихідцям з Білої Вежі, столиці Хазарського каганату, яких тіснили половці, заснувати місто з тою ж назвою у верхів'ях ріки Остра за сто двадцять верст від Чернігова. І там була за короткий час збудована міцна фортеця.
Успіхи руської зброї так прославили Мономаха на Сході й на Заході, що, за висловами літописців, його ймення гриміло у світі. Сусідні державці шанували й боялися його. Мономах наводив жах і на Візантійську імперію. Він послав Мстислава з великим військом під Адріанополь і завоював Фракію. Наляканий Олександр Комнин надіслав до Києва дарунки: хрест животворного дерева, сердолікову чашу Авг'уста Кесаря, вінок, золо¬тий ланцюг і барми Константина Мономаха, Володи-мирового діда. Вручивши ці дари, митрополит ефеський Неофіт схилив київського князя до миру, увінчав його в київському соборному храмі імператорським вінком і проголосив руським царем. У московській Оружейній палаті й досі зберігаються так звана шапка Мономаха, себто корона, а також ланцюг, держава, скіпетр і ста¬ровинні барми, якими прикрашалися згодом усі російські царі в день свого сходження на престол (інаугурації). Ці безцінні речі, за деякими даними, могли бути да¬рунком імператора Олексія Комнина.
Прожив Мономах як для своєї епохи дуже довге жит¬тя — аж сімдесят три роки, останніх тринадцять будучи великим київським князем. Він залишив про себе добру славу не лише своїми справами, а й спеціально напи¬саним для своїх дітей «Повчанням». Це чудовий доку¬мент того часу, який варто сприймати саме як наста¬нову й тепер, але ми не аналізуватимемо його детально, а зупинимося тільки на міжнародних аспектах «По¬вчання». Ось як пише Мономах про увагу до чужинців: «А ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас (не) прийде, — чи простий, чи знатний, чи посол, — якщо не можете дарунком, (то) їжею і питвом. Вони бо, мимохо-дячи, прославлять чоловіка по всіх землях — або добрим, або лихим». Все хороше, продовжує він, ви мусите пам'ята¬ти, чого не знаєте, тому вчіться. І згадує свого батька
Всеволода, який знав п'ять іноземних мов, ніколи не виїжджаючи за межі рідного краю.
Особливою гордістю князя були його воєнні справи. Мономах згадує про вісімдесят три свої походи, а інших менш важливих просто й не пам'ятає. Він уклав з по¬ловцями дев'ятнадцять мирних договорів, узяв у полон понад сто їхніх кращих вождів і випустив їх згодом з неволі, а понад двісті половецьких ханів стратив і потопив у річках. За словами літописців, Мономах тво¬рив добро своїм ворогам і любив відпускати їх з дарами, особливо на схилі віку.
Ви знаєте, що Юрій Довгорукий, який заснував Мо¬скву 1147 року, через десять років після цієї події помер. Він мав княжий осідок і в Києві. Довгорукий настільки «уславився» всілякими злодійствами, що, дізнавшись про його смерть, київські жителі розгромили й пограбували його палац і сільський князівський будинок над Дніпром, який називався Рай, а також маєтки суздальських бо-ярів (які в різні часи наїхали з князем), не залишивши багатьох з них живими.
Кияни навіть не хотіли, щоб і тіло Юрія Довгорукого лежало поряд з дорогим їм Мономаховим, а тому поховали його за містом, у церкві «Спас на Берестові», на території нинішньої Києво-Пе¬черської лаври. Такий деколи кінець мають злочини проти свого народу. Можливо, у варварському погромі Києва через дванадцять років його сином Андрієм Бо-голюбським (про який уже згадувалося) були елементи помсти за знеславлення батькової пам'яті.
Показові деякі деталі боротьби з половцями періоду «Слова о полку Ігоревім», добре відомого зі шкільних підручників літератури. Так, хан Кончак «уславився» на той час своєю надзвичайною жорстокістю. Але не лише нею. У його війську застосовувалися особливо великі, так звані самострільні, луки, які ледве натягали п'ят¬десят воїнів, і великого калібру стріли. Був у його війську якийсь турок, який стріляв живим вогнем або ж порохом (може, це той грецький вогонь, який застосо¬вувався ще проти кораблів Ігоря?). Цього винахідника під час втечі половців кияни наздогнали і взяли в полон, привели до великого князя разом з усіма його вогнепальними пристроями. Але потім ніде не знаходимо в документах свідчень про те, що наші пращури десь використовували той винахід.
Торгівля, зумовлюючи знайомство з багатьма народами, сприяла нагромадженню й багатств, і досвіду. Попри свій занепад, Київ продовжував приваблювати іноземців. У місті жило багато греків, вірмен, німців, моравів, ве-неціанців, їх приваблювала насамперед вигідна торгівля й гостинність господарів, Не менше влаштовували іноземців можливість відправляти службу Божу католикам та представникам інших релігій і терпимість господарів до чужої віри. Католикам заборонялося тільки диску¬тувати щодо істинності тої чи іншої віри. Так, 1233 року Володимир Рюрикович Київський вигнав з міста якогось Мартина, пріора католицького храму Святої Марії у Києві, разом з католицькими монахами, боячись (як пише польський історик), щоби ці проповідники не посіяли серед народу сумніву в істинності православної віри.
Українські землі періоду монголо-татарського нашестя як об'єкт міжнародних відносин.
На Русь у цей час насувалося таке страшне лихо, якого ніхто не спо¬дівався, а за тяжкістю вияву та наслідками воно мало руйнівний вплив фактично на всю світову цивілізацію. Це було монголо-татарське нашестя. Монголо-татари з'явилися з глибоких азійських степів, швидко завоювали ряд відомих цивілізацій, виявивши при цьому нелюдську жорстокість, і раптово опинилися неподалік від руських кордонів.
На шляху монголо-татар першими стали половці. Монголо-татари з ними розправилися дуже легко. Але оскільки один з провідних половецьких ханів через шлюб дітей був у родинних стосунках з Мстиславом Галицьким, то слід було сподіватися на прохання про військову допомогу. І попри всі внутрішні незлагоди частині князів вдалося перебороти на якийсь час чвари й виступити проти сильного та підступного ворога разом. Це сталося 1223 року на річці Калці, Але виграти цю битву досить сильне руське військо не змогло, бо не мало єдиного плану бою, належної дисципліни кожної його ланки.
Довкола описаних подій розгорталася цікава дипло-матична інтрига. Коли це об'єднане військо руських князів збиралося в дорогу, до його керівництва прибуло десять послів від монголо-татар, які пропонували мир На т)йц підставі, що їхнє військо не входило в руські землі й не грабувало їх, а мало тільки єдину мету — покарати непокірних половціа Тому об'єднаним військам посли пропонували нападати не на монголо-татар, а на половців. Князям такі речі, мабуть, здалися прово¬каційними й підступними, бо вони вдалися до дій, які рідко застосовуються в дипломатичній практиці: нака¬зали скарати послів на смерть. За необдуманий кня¬зівський крок дорого заплатять землі, які пізніше за¬хоплять монголо-татари.
І все ж монголо-татари тоді ще не втрачали надій на порозуміння. На сімнадцятий день походу руського війська на південь нові посли з'явилися перед князівськими очима. Це було неподалік від гирла Дніпра. Тепер уже про мир не йшлося. Навпаки, монголо-татари виявили характер. Вони сказали; «Ви умертвили наших послів і хочете битви? Хай буде! Ми вам не зробили зла. Бог один для всіх народів: він нас розсудить».
Дійсно, битва завершилася страшним розгромом русь-кого війська. Монголо-татари стратили всіх полонених, а їх було багато. Трьох полонених князів задушили під помостом, на якому святкували перемогу, — це була й помста за вбивство послів. Але монголо-татари, не скориставшись своїм правом переможців повністю, так само несподівано, як і прийшли, зникли в тих же азійських степах.
Та вже тепер про них хотіли знати набагато більше: що це за люди, звідки походять, які їхні звички, прин¬ципи, наміри, методи і способи досягнення бажаного тощо. Русь почала по крупинці збирати ці дані. Нічого втішного, на жаль, у них не виявилося — розповідали багато страшного. Ось один з монголо-татарських ханів у боротьбі за владу використовує такий прийом: він наповнює сімдесят котлів окропом і варить у ньому заколотників живцем. Монголо-татари без жалю вби¬вали й міщан, і селян, вважаючи, що переможені не можуть бути друзями переможців і що смерть перших потрібна для безпеки останніх. Татари віддавали пе¬ревагу наданню миру тільки переможеним народам, а милували лише рабів, або ж данників. Підґрунтям цієї жорстокості була філософія Чингісхана: «Не варто ми¬лувати маєтки і життя ворогів, бо плід пощади — співчуття».
Татари перебували на низькому, далеко нижчому від тих, кого вони завойовували, ступені розвитку. Проте вони мали велике, добре підготовлене й дисципліноване військо, котре, мов повінь, усе змітало на своєму шляху. У бою воно вело себе так: намагалося насамперед ото¬чити ворога, засипало його хмарою стріл, уникаючи безпосереднього зіткнення. Хани й найближче їхнє ото-чення в січі участі не брали. Вони керували боєм зда¬леку, не гребуючи загальною втечею, коли не було іншого виходу. Але того, хто починав утікати без наказу й раніше за інших, карали на горло.
У внутрішньому ж побуті монголо-татари швидше користувалися не законами, а звичаями. За гріх серед монголо-татар вважалося вкинути у вогонь ніж, опер¬тися на палицю, вбити пташеня, вилити на землю мо¬локо, виплюнути з рота їжу тощо. Але вбивати людей, не знаючи жалю й пощади, розоряти цілі держави й цивілізації здавалося цим кочівникам узвичаєним. Мон-голо-татарин ніколи не обдурював монголо-татарина, про¬те обдурити чужинця вважалося похвальною хитрістю й доблестю.
Мабуть, оте негідне поводження з першими монго-ло-татарськими послами напередодні битви на Калці призвело до того, що коли 1237 року монголо-татари знову пішли на Русь, вони вже шукали не друзів, а данників і рабів. «Якщо бажаєте миру, — говорили монголо-татарські посли, — то десята частина всього вашого надбання хай буде наша». Звичайно, гордовиті руські князі відповідали відмовою — і гинули поодинці, не змігши й не зумівши об'єднати сили проти могутнього згуртованого ворога. Так впали Переяслав, Чернігів, підійшла черга й Києва.
Про багатства столиці Київської держави хан Батий уже знав. її уславляли не лише у Візантії та Німеччині, а й у наивіддаленіших куточках східних країн. Арабські історики й географи писали про неї у своїх творах.
І ось монголо-татари під стінами Києва. Вони засліплені небаченою красою. Проте бояться йти на приступ. Посилають послів. А кияни, знаючи про сумну долю Переяслава, Чернігова та інших міст і сіл, спеціально страчують цих послів, щоб відрізати собі шлях до відступу, до спроб здатися посеред страшного бою, який на¬сувався.
Монголо-татари не зупинилися під самим Києвом, а відійшли на річку Трубіж (на відстані 75 км) і розпочали ґрунтовну підготовку до облоги. Кияни ж готувалися Дати відсіч. Ні про які переговори вже із жодного боку не могло бути й мови. Не було на цей час і князя в Києві, тому обороною керував тисяцький Дмитро. Але вибір головного командира був правильний. Коли почалася січа, кияни билися завзято. Проте сила й солому, як відомо, ломить. Попри всю мужність і відвагу, майже всі захисники Києва загинули, але не здалися ворогові. Така затятість здивувала навіть Батия, який звелів привести до себе пораненого Дмитра й подарував йому життя.
Пізніше Дмитро, тривалий час перебуваючи при війську Батия, не раз прислужився своїй вітчизні, намовляючи хана якомога швидше покинути її межі, зманюючи його багатшими землями або ж висуваючи якісь інші причини. І Батий прислухався до Дмитрової думки, що, може, врятувало не одну тисячу наших пращурів.
А Батий після взяття Києва пішов далі до Європи, бо на його шляху вже нікому було стати. Хан швидко завоював Польщу, Угорщину, Сербію, Дунайську Бол¬гарію, Молдову, Волощину, чим навів жах на всю Європу. Але потім повернув на береги Волги, чим здивував багатьох європейських володарів, які чекали нападу.
В Русі-Україні, як і в багатьох інших загарбаних монголо-татарами землях, встановлюється своєрідний окупаційний режим. З одного боку, завойовники праг¬нуть не знелюднювати краю, адже тоді він перетвориться на пустелю й ніякої вигоди їм не принесе. З іншого боку — регіон і так втратив багато своєї людності: певна частина загинула в боях, а чимало місцевого населення потрапило до полону. По-третє, слід було, за давньою традицією монголо-татар, до кореня зни¬щити місцевих князів і бояр, щоб нікому було мститися й мати право на володіння чи управління цими землями в майбутньому. Але після здобуття основної поживи під час нападу татарина цікавило й наступне прибут¬кове визискування загарбаних земель.
На території Києва такий режим було встановлено дуже швидко. Величне європейське місто з населенням до 150 тисяч чоловік мало тепер лише 170 уцілілих дворів. Проте воно швидко відродилося. Так, папський нунцій (посол) Плано Карпіні, посланий папою до грізного хана, 1246 року бачить у Києві не суцільне згарище та відсутність людей, а, навпаки, всього через шість років після взяття й пограбування Києва перед послом постає хоча й зі слідами великого лиха, але живе місто. Про це свідчили й ті європейські купці, яких зустрів Плано Карпіні на вулицях і базарах міста. Із цього
Карпіні робить закономірний висновок, що місто живе, бо живитися лише зовнішньою торгівлею воно не могло без підгодовування довколишніми селами. З іншого бо¬ку, присутність іноземних купців з Австрії, Греції, Італії, Польщі, Франції свідчила про можливість одержання цими купцями вагомого прибутку й гарантію від мож-ливого грабунку, бо купець свій товар у ненадійне місце не повезе.
Плано Карпіні пише також про ту десятину, яку отримували монголо-татари як з майна, так і з людей. За ординськими звичаями переписувалося все населен¬ня, навіть немовлята, і з кожного бралася данина — з багатого і з бідного. Хто не платив данини — потрапляв у рабство. Горе було й тим, хто не зумів одружитися, чоловік чи жінка: їм обом також загрожувало рабство.
Даниною не обкладалися лише церковники та мо¬настирі. Тут також виявилася гідна подиву далеко¬глядність ханської адміністрації. Заграванням з духо¬венством і ченцями монголо-татари хотіли показати міс¬цевому населенню, що вони терпимі до чужої релігії, бо бачили істинність віри в людях. А задобрене духо¬венство не кликало народ до опору. Програвала тільки народна справа боротьби з ворогом.
З'явилися в лексиконі українців незнані раніше слова: баскак — намісник хана на якійсь території, його упов¬новажений; ярлик — право на володіння певною тери¬торією; ясир — живий товар, себто бранці, та ін.
Князі, які залишилися живими після нападу монго-ло-татарського війська й хотіли хоч якимсь чином уп¬равляти власними колишніми землями, змушені були їхати на поклін до хана в його резиденцію. Приниження було неймовірне, але такими були тодішні правила гри, й руські князі на них погодилися. Під час другої своєї поїздки до Золотої Орди великий князь Ярослав помер у довгій дорозі. Створився цілий прошарок так званих «татарських людей», які не бажали підлягати ніякій іншій владі, крім монголо-татарської, що становило не¬безпеку увічнення влади монголо-татар на українській землі.
На колись вільній землі на два століття запанував чорний морок страшного рабства, яке гнітило не лише тіло, а й душу волелюбного народу. Народ збирався з силами, щоб, вдало використавши міжнародне стано¬вище, разом завдати удару ворогові й визволитися з неволі не лише самому, а й іншим пригнобленим мон-голо-татарами народам.
На шляху безкарним, здавалося б, монголо-татар-ським ордам постала вільна частина українських зе¬мель, що не скорилася напасникові. Це було Галиць-ко-Волинське князівство. Там вели постійну боротьбу такі справжні патріоти, як Данило Галицький, про ро¬зумну зовнішню політику якого йтиметься далі.
