Говорячи про правові ідеології, спробуємо дати схематичне зображення консервативних поглядів на противагу прогресистським, ліберально-демократичним. У галузі права протистояння цих двох позицій виражалося в протистоянні позитивного і природного права.
Позитивне право легітимізується традицією і реальним практичним життям правових і соціальних інститутів. Природне право — це раціоналістична конструкція, що ставить на місце те, що є, те, що повинно бути відповідно до природи і розуму. Точка зору природного права припускає найвищою мірою критичну позицію стосовно наявних інститутів. У філософів французького Просвітництва, насамперед у Руссо, ця критика всіх установ, усіх традицій, усієї культури доходить до крайності. Вище сказано, що, за Руссо, людина "народжується вільною", але наявні суспільні інститути стають її кайданами; так само вона за природою своєю добра і позитивна істота, але установи роблять її злою і дурною.
Отже, протест проти традицій, втілених в інститутах, і прагнення зруйнувати, стерти ці інститути є одночасним прагненням реалізувати і захистити природи і права особистості, тобто ті права, якими однаковою мірою за самою своєю природою володіє кожна людина і які відкриті розумом (читай: просвітницькою філософією).
Але, природно, руйнування суспільних інститутів і традицій призвело б до руйнування людського співжиття взагалі. Тому на місце організації, що руйнується, ставиться нова, більш досконала, виникаюча на основі суспільного договору. Зруйнувавши старе, люди починають ніби знову із самого початку. Вільні індивідууми, що самовизначаються, приходять до взаємної угоди щодо нової форми суспільного устрою. Таким чином, суспільні інститути виявляються споконвічно погодженими з принципами індивідуальної свободи. У результаті договору із сукупності індивідуальних свобод народжується загальна свобода, якій добровільно підкоряється кожен індивідуум. Такий вигляд має формування правових і соціальних установлень на основі природного права.
Руссо, звичайно, малював ідеальний образ держави. У реальності справа завжди була складнішою. Принцип індивідуальної свободи, думав Гегель, не може бути єдиним принципом побудови права. Безперечно, він повинен враховуватися, але як вторинний і підлеглий. Хоча Гегеля не можна вважати прихильником позитивного права, він, проте, вважав наріжним каменем державної і правової системи саме правову дійсність. А ця дійсність втілює в собі традиції й органічно виниклі інститути, системи життя, керування, господарювання, що історично склалися.
Вище ми зупинялися на гегелівській концепції свободи і протиставленні абстрактної (негативної) і конкретної свобод. Негативна свобода — це нескінченна можливість вибору і відсутність обмежень. Конкретна свобода — це результат самообмеження індивіда, що випливає з його вільного вибору. Вільна свобода не дана споконвічно, вона лише поступово виростає з природних нахилів і потягів. У нижчих формах свого прояву свобода підлегла їм. Але вона досягає панування над ними, відбираючи ті з них, що відповідають її сутності, внаслідок чого вони звільняються від своєї випадковості й суб'єктивності та стають власними її визначеннями. Таким чином, індивідуальна свобода не перестає бути вільною, вона не страждає від цього обмеження, нав'язаного їй ззовні, а насолоджується ним як проявом власної свободи. Виходить так, що свобода волі не суперечить її самообмеженню. Так виводиться необхідний зв'язок свободи з законом, чи у більш широкому плані - особистості із суспільством.
Стосовно державно-правових установ таке розуміння свободи протистоїть як сваволі нічим не обмеженої індивідуальності, так і придушенню особистості суспільними інститутами. У практичному житті такому розумінню свободи відповідає уявлення про цивільну відповідальність як боргу й обов'язку, що накладає на себе громадянин.
Звідси, за Гегелем, суспільство і держава, є не самим обмеженням, а заповненням особистості. У суспільстві людина знаходить те обмеження, що випливає з ц розумно, істоти, із самої основи її свободи. Таким способом забезпечується гармонійне поєднання інтересів особистості й інтересів надіндивщуального цілого. Суспільство — "місце" цієї гармонії. Більше того, воно — порятунок індивідуума. Негативна свобода не дає людині твердих основ життя, у неї виникає таке "жагуче прагнення до об'єктивного порядку", що вона готова піти в рабство, аби позбутися цієї порожньої і беззмістовної необмеженої свободи. Коли ж вона знайшла позитивну, конкретну свободу в прийнятій на себе цивільній відповідальності, вона знаходить у ній свою власну істоту, свою цивільну, державну, національну ідентифікацію. Це не торжество беззмістовної суб'єктивності, а дійсна свобода, тому що тут людина виявляється "із самою собою", зі своєю власною соціальною істотою.
Якщо витлумачити все це звичною політичною мовою, то можна прийти до такого формулювання. По-перше, чиста безмежна свобода важка для людини і не відповідає її людській сутності. По-друге, по-справжньому вільною людина може відчути себе, тільки добровільно включаючись в надіндивідуальний об'єктивний порядок, тобто в державу. По-третє, саме держава є джерелом свободи.
Зрозуміло, що ці формулювання щонайменше не узгоджуються з просвітницьким протиставленням особистості, яка споконвічно вільна, державі, яка є джерелом гноблення, а тому повинна бути знищена і створена заново на розумній основі. Гегель, навпаки, бачить у державі втілення Бога на землі: держава повинна шануватися як земне божество. Вона є фундаментом права і моральності. Хоча Гегель має на увазі не будь-яку державу, а сучасну йому правову державу, принципи гегелівської філософії права можна розглядати як консервативну реакцію на природно-правову ідеологію Просвітництва (Руссо, Кант та ін.).
Правова проблематика в марксизмі зважується подвійно. З одного боку, в умовах класового суспільства право є "зведена в закон свобода., .класу, свобода, зміст якої визначається матеріальними умовами життя... класу". З другого боку, після передбачуваної перемоги пролетаріату і повної ліквідації класів "на місце старого буржуазного суспільства з його класами і класовими протилежностями приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного е умовою вільного розвитку всіх". Вільна асоціація може означати тільки суспільний договір, тобто вільну угоду вільних індивідуумів. Таким чином, Маркс і Енгельс відновлюють дилему, вибудовану Руссо і зруйновану Гегелем, протиставляючи старе суспільство як тотальне придушення ("держава — інструмент насильства", "політична влада — організоване насильство одного класу для придушення іншого") майбутньому комуністичному суспільству як вільній асоціації індивідів. У цьому позначився ліберально-прогресистський пафос марксизму, що не терпить помірно-консервативних напівтонів, властивих філософії права Гегеля.
