Соціологія культури: Навчальний посібник

Автор: | Рік видання: 2006 | Видавець: Київ: Кондор | Кількість сторінок: 302

6.6. Структура ідеологій

Консервативна і ліберально-прогресистська ідеології — це не тільки теоретичні системи, а й існуючі в основі цих систем своєрідні, як говорив Мангейм, способи мислення. Ліберально-прогресистський спосіб мислення грунтується на ідеї "природності" певного соціального й індивідуального існування. Найбільш яскравим її вираженням була концепція природного права.

Мангейм таким способом класифікує головні характеристики думок, пов'язаних з ідеєю природного права.

А. Зміст концепцій, заснованих на ідеї природного права:

доктрина природного стану;

доктрина суспільного договору;

доктрина суверенітету народу;

доктрина невід'ємних прав людини (життя, свобода, власність, право опору тиранам тощо).

Б. Методологічні риси думки, заснованої на ідеї природного права:

раціоналізм як метод вирішення проблем;

дедуктивне проходження від загального принципу до конкретних випадків;

постулат загальної правомочності стосовно кожного індивідуума;

постулат універсального застосування всіх законів для всіх історичних і соціальних спільнот;

атомізм і механіцизм (складні цілісності—держава, право й інші — конструюються з ізольованих індивідуумів чи факторів);

статичне мислення (правильне розуміння загальних принципів вважається самодостатнім і незалежним від впливу історичних змін).

Мангейм формулював ці принципи стосовно ідей Просвітництва, реакцією на які став німецький консерватизм XIX ст. Марксизм і родинні йому різновиди лівої ідеології сформували в XIX - початку XX ст. новий варіант прогресистського світогляду, хоча і пов'язаний генетично з філософією Просвітництва, але який став на істотно інші теоретичні позиції. Сам Мангейм, дуже і дуже залежний від марксизму, не робив марксистський "прогресизм" предметом систематичного аналізу, хоча саме марксизм, зберігши ідею прогресу, істотно змінив, можна навіть сказати, перевернув теоретичні принципи природно-правового підходу. Стосовно марксизму мангеймівська класифікація буде зовсім іншою. Зміст концепцій, пов'язаних з марксистським баченням суспільства:

доктрина природного стану фактично відкинута; однак точніше буде сказати, що вона виведена "за дужки" історичного процесу: природний стан – це стан "до" історії (деякий первісний комунізм) і "після" історії (майбутній комуністичний стан суспільства - вільна асоціація індивідуумів), історичний же стан суспільства є структурою насильства одного класу над іншим;

доктрина суспільного договору заперечується, принаймні стосовно історичного стану суспільства: місце "спільної волі" займає воля класу, а місце договору — антагонізм і непримиренна боротьба;

доктрина суверенітету народу також відкинута, її місце займає доктрина суверенітету класу, шо посідає пануюче становище на тому чи іншому етапі розвитку суспільства;

доктрина невід'ємних прав людини (життя, свобода, власність, право опору тиранам тощо) не визнається, її місце займає доктрина невід'ємних прав класу на реалізацію своєї історичної місії, незважаючи на і всупереч думкам, бажанням і правам окремого індивідуума.

Таким чином, теоретичний зміст ідеї природного права в його буржуазно-демократичному варіанті був відкинутий цілком і повністю. На місце права була поставлена класова воля, але не як колективна сваволя, а як воля, що має своє об'єктивне, тобто у певному розумінні теж природне підґрунтя в необхідному "природно-історичному" процесі розвитку. У результаті місце абстрактного індивідуума як основи дедукції в марксисткій версії теорії суспільства і суспільного прогресу зайняв соціальний клас—явище настільки ж універсальне, як і руссоїстська природна людина. І не дивно, тому що, незважаючи на докорінну зміну теоретичного змісту ідеї прогресу, методологічні принципи мислення прогресу, властиві природно-правовому підходу, як вони описані Мангеймом, були цілком сприйняті марксизмом (за винятком хіба що п'ятого принципу, де на місце "індивідуума" має бути поставлений "клас").

Консерватизм бореться з прогресизмом на обох фронтах.

1. У теорії сукупності доктрин як природно-правового, так і марксистського підходу протиставляється ідея "історичного індивідуума", що розвивається на власній винятковій підставі, а тому не підлягає абстрактному розгляду з погляду загальних норм і принципів. Ідеї історичного індивідуума відповідають найрізноманітніші концепції історико-культурної і навіть соціальної "самобутності", "народного духу", "національного менталітету" тощо. Саме ця самобутність й індивідуальність кожного суспільства, кожної цивілізації чи якого-небудь іншого "історичного індивідуума" повинна свідчити про неможливість механічного перенесення на одне суспільство норм і закономірностей, характерних для іншого суспільства.

Спочатку, на етапі виникнення консерватизму ця констатація самобутності мала своє прагматичне обгрунтування: вона повинна була запобігти зараженню європейських суспільств ідеями французької революції. Але свого часу вона підкреслюється всюди там, де робиться спроба "пересадження" соціальних, економічних культурних зразків, що сформувалися в одному суспільстві, - в інше що знаходиться в процесі зміни.

Доктрина природного стану заперечує консервативне мислення. Консерватор може погодитися з ідеєю "природного стану" тільки в тому випадку, якщо цей природний стан — не якась позаісторична абстракція, що володіє нормативним змістом, а історично сформована дійсність життя конкретного суспільства. Для природно-правового мислення природний стан — розумний стан, тобто стан, що відповідає вимогам розуму. Для консерватора — розумна дійсність. "Усе дійсне — розумне", — консервативне мислення приймає цей гегелівський афоризм.

2. Так само доктрина суспільного договору не відповідає консервативному мисленню. Суспільний устрій для консерваторів — не продукт договору споконвічно вільних, тобто вільних від суспільних зв'язків, конкретних біографій і обставин індивідуумів, а результат розвитку суспільного організму. Тому вважати суспільство результатом договору так само безглуздо, як вважати організм результатом домовленості складаючих його рівноправних і однакових клітин. Клітини різні за своєю природою, індивідууми, що складають суспільство, теж різні за своєю
природою — такий висновок з концепції суспільного організму.

З цим пов'язана ідея споконвічної нерівності людей. Справа, звичайно, не в тому, що люди нерівні за своїми фізичними даними, за біографіями, життєвим досвідом, обставинами народження. З такою нерівністю безумовно погоджуються і ліберальні прихильники природно-правових поглядів. Люди нерівні і за своїми соціальними рисами; основою цієї нерівності служить традиція, що розподіляє людей за кастами, станами, класами і згладжує всі інші, випадкові нерівності. Уданому розумінні консервативний світогляд — це ідеологія соціальної стабільності, що наказує індивідуумам певну ідентифікацію і не заохочує до її зміни. Зрештою, ідеалом консерватора є станове суспільство з його стійкими ідентичностями і відносно низьким рівнем соціальної мобільності. Воно ж — органічне суспільство, вибудоване не за розумом, а за історією.

3. Ідея суверенітету народу також далека від консервативного способу мислення. Спочатку суверенітет (від франц. souverain — володар, пан) як право незалежної і вищої влади, що не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що він накладає на себе сам, вважався належним винятково володарю — королю, царю,
імператору. Потім природно-правове мислення сформулювало уявлення про суверенітет народу, що редукується до вищої влади спільної волі. З кінця XIX ст. носієм суверенітету вважається держава.

У нинішній час суперечку консервативного і ліберально-прогресистського мислення з проблеми суверенітету можна звести до суперечки про межі влади держави. Якщо держава — продукт суспільного договору, то вільні індивідууми, домовившись між собою, відчужують на користь держави якусь рівну для всіх частку споконвічно належної їм свободи. У цьому випадку суверенітет держави спочатку обмежений і не є суверенітетом у власному розумінні слова. Навпаки, держава виконує тут роль слуги, прислуги, домоправителя в суспільному домі" Якщо ж держава розглядається як органічна єдність, її суверенітет безмежний,, свобода, якою володіють індивідууми, отримана ними від держави. Зрозуміло, це дві полярно протилежні позиції. У практичному ж політичному житті суперечка лібералів і консерваторів про суверенітет - це не суперечка про те, кому належить суверенітет, а суперечка про місце і роль держави в жити суспільства. Державницької" позиції, тобто позиції першорядної значущості держави, дотримуються в основному мислителі і політики консервативної орієнтації; завдання збільшення волі індивідуумів за рахунок ослаблення ролі держави ставлять перед собою, як правило, ліберали.

4. Що стосується невід'ємних прав людини, то тут послідовно консервативна позиція буде полягати в запереченні таких прав. Це зовсім не означає, що консерватор хоче "безправ'я" людей та їхньої беззахисності перед сваволею "начальства". Просто права ці, якщо підійти до справи теоретично, не належать людям споконвічно, а отримані ними від держави як носія вищого суверенітету і джерела цивільних благ, таких як свобода, власність тощо.

Крім того, права людини носять не абстрактний загальний, а конкретний характер і визначаються тими критеріями та нормами, які існують у даному конкретному суспільстві, склалися в ньому "органічно" як традиції укладу народного життя. Така позиція консерватора може здатися "реакційною" і "ретроградною", але лише в тому випадку, якщо розглядати традицію винятково як розумовий конструкт для виправдання status quo і не брати до уваги живе "тіло" традиції, у якій живуть люди й у межах якої сприймають все існуюче, утому числі і свої "права", що у такому випадку будуть сприйматися природними і невід'ємними настільки, наскільки вони практикуються у реальній дійсності.

5. Якщо перейти до аналізу методологічних підходів, властивих консервативному стилю мислення, то виявиться, що вони так само принципово протилежні ліберально-прогресистському стилю мислення, як і відповідні теоретичні принципи. По-перше, на місце раціоналізму як універсального методу в даному випадку ставиться ірраціональний прийом наслідування традиції. По-друге, тут немає місця дедукуванню правильної стратегії мислення і дії якогось загального принципу, тому що немає самого цього принципу. Традиція завжди конкретна, тому наслідування традиції припускає розроблення індивідуальної стратегії для кожного конкретного випадку вирішення проблем. По-третє, повинен практикуватися індивідуальний підхід до кожного конкретного індивіда незалежно від того, йде мова про людину або про "історичного індивіда" (соціальної чи культурної спільності). По-четверте, не може йти мова про універсальні закономірності, що діють в усіх без винятку суспільствах; це означає, що кожне суспільство повинне вирішувати свої проблеми, скажімо, реформуватися, відновлюватися тощо, на своїх власних підставах. По-п'яте, як уже говорилося, атомізму і механіцизму в баченні суспільства, властивим лібералізму, у консерватизмі протистоїть органіцизм; стосовно стилю мислення і діяння це означає розпорядження особливої обережності у різних реформаторських та інших впливах. Фігурально говорячи, ця відмінність між утручанням (перебудова тощо) у технічну конструкцію й у живий організм. По-шосте, консервативне мислення динамічне (на противагу статичному природно-правовому підходу), динамічне в тому розумінні, що повинно в кожному конкретному випадку шукати нові змістовні підстави для рішення проблеми.

Загалом і в цілому консервативна методологія на місце розуму, ratio, характерного для ліберальної і демократичної думки, ставить життя, історію, традицію, націю, що і стають конкретними (на противагу загальним раціональним) підставами кожного судження і діяння.

Зрозуміло, описані теоретичні і методологічні принципи є чистою логікою консерватизму. Само собою зрозуміло, що в практичній політиці й у реальному мисленні прихильники консервативного стилю використовують і формальні прийоми мислення, і узагальнення, і універсальні закономірності так само, як ліберальні політики і мислителі посилаються на традиції, національну своєрідність, живе життя народу. Але протилежність цих розумових стилів полягає в останніх передумовах їхнього мислення, які — буває і так — іноді не усвідомлюються цілком самими мислячими і діючими.