Характеризуючи життєвий світ людини, прихильники постмодерну часто звертаються до ідеї контексту його соціокультурного існування, що одночасно розуміється як джерело факторів формування особистості, поле її самореалізації і матеріал для перетворень. Це поняття із самого початку концептуально поєднує людину, індивіда з чимось відмінним від нього, зі змістами і формами, що виникли раніше від нього, над якими він не владний, з "історизмом", відбитим у слідах минулих послідовностей подій, структур взаємодій, що змінювалися, зрушень в оцінках оточення. В часовому плані ідея контексту не містить натяків на час походження людини чи на зміст її архаїчного досвіду, але пов'язує її зі слідами інших часів, повертає її до уявлення проте, що культурні утворення стійкі в часі і краще їх засвоювати, а не ламати. У той же час, згідно з К. Леві-Стросом, "будь-яка культура може розглядатися як ансамбль символічних систем", що "завжди залишаються певною мірою непорівнянними, і саме ця нерівномірність виміру різних символічних систем і визначає ковзання соціальної структури, перехід від одного стану суспільства до іншого"! Інакше кажучи, стійкість культурних утворень не означає їх однорідності. Це різні виміри.
Відмова від ідеї цілісності людського світу. Отже, в історичному плані для постмодерну не існує єдиного цілісного порядку, термінами якого можна уявити світ культури, світ людини. Тут з самого початку стверджується ідея множинності незвідних один до одного порядків. Однак ціною за таку "гетеротопію" чи децентрування стає руйнування самої можливості вивчення суспільства і культури як "єдиного цілого". У такій ситуації міняються пізнавальні принципи. Визначний теоретик постмодернізму І. Хассан виділяє дві центральні конститутивні тенденції: до невизначеності і до іманентності. Ці тенденції ні діалектичні, ні антитетичні, ні синтетичні. Кожна містить свої власні внутрішні властивості й алюзії одна на одну. Їх взаємодія і визначає характерний для постмодерну еклектиктизм у побудові відносин людини зі світом.
Під невизначеністю розуміється складна категорія, зміст якої допомагає окреслити такі різні поняття, як двозначність, непосліднісь, множинність, плюралізм, випадковість, переворот, перверсію, деформацію. Один останній термін містить у собі з десяток інших понять: руйнування, дезінтеграцію, деконструкцію децентралізацію, зсув, відмінність, роз'єднання, зникнення, декомпозицію тощо. Через усі ці знаки автор прагне передати волю до не створення, що спонукає формування постмодерністського дискурсу.
Термін "іманентність" використовується без релігійних алюзій і для того, щоб позначити здатність психіки генералізувати себе в символах, втручатися в природу, впливати на себе через свої ж власні абстракції й таким способом ставати усе більш безпосереднішим до свого власного оточення. Ця тенденція може бути виражена через такі поняття, як дифузія, розчинення, взаємодія, комунікація, взаємозалежність, які є похідними від здатності людини користуватися мовою, будувати зображення, позначати, від її здатності до пізнання і конструювання себе, до того, щоб детермінувати свій універсум символами власного виготовлення. Іманентність породжує безліч культурних світів своїми власними реальностями, одиницями, мовами.
Хассан фактично представив постмодерн як сформовану епістему, пов'язавши її головним чином з концептом деконструкції—децентралізації світу, тобто з радикальним епістемологічним і онтологічним сумнівом. У той час як послідовники класичної парадигми пізнання шукають, як захистити її від власного знання про "реальність" хаосу, про неймовірну крихкість будь-якого сприйманого порядку і "центру", прихильники постмодерну приймають хаос і шукають способи взаємодії з ним.
З категорій "невизначеність" та "іманентність" невизначеність є первинною з погляду досягнення децентрованості, повного зникнення онтології порядку. Іманентність же дозволяє людині в умовах децентрованості співвідносити всю реальність із собою. "Релігія і наука, міф і технологія, інтуїція і розум, популярна і висока культура, чоловічі й жіночі архетипи..., — писав І.Хассан, — починають модифікувати й інформаційно насичувати один одного... Зароджується новий тип свідомості". У цьому випадку жодна інтелектуальна чи моральна система, жоден спосіб сприйняття реальності не можуть бути остаточно легітимізовані, ніщо не може претендувати на онтологічну перевагу. Відповідно можливими стають плідні взаємообміни між одиницями культурного контексту.
У порівнянні з монізмом чи дуалізмом, що підпадають під попередню пізнавальну парадигму, коли вихідним стає розрив між двома непорівнянними видами реальності - матеріальною й ідеальною, земною і небесною тощо, плюралізм постмодерну уявляється інновативним. Тут сприймається як факт те, що існує багато передукованих принципів і, отже, багато світів, які можуть вступати у відносини один з одним. Такий плюралізм припускає нову інтерпретацію категорії "зв'язок", "ставлення".
Децентрованість динамічного життєвого простору. Відповідно на зміну уявленню про чітко структуровані динамічні форми - лінійну, еволюційну, циклічну-при ходить зовсім інше. Воно виражене терміном "ризома". Ця метафора вперше була використана Ж. Делезом і Ф. Гуаттарі та запозичена з ботаніки. Тут "ризома" означає певний спосіб росту кореня рослини, що не є ні одиничним, ні мичкоподібним відгалуженням від єдиного стебла, а є роздробленим безліччю різнорідних утворень, які забезпечують життя рослини. Ризома в постструктуралізмі — це безладне виникнення множинності, рух, що не має переважаючого напрямку, але поширюється без регулярності, що дає можливість передбачити наступний рух.
У межах постмодерну при осмисленні процесів, що відбуваються в суспільстві і культурі, велике значення надається опозиції "центр — периферія". По суті, вона виконує роль організуючого принципу, що зберігає цілісність системи і обмежує принцип, який регулює її рухливість. Ідея "центру системи" редукує її становлення до якоїсь обмеженої форми. Ідея "ризоми" вказує на те, що сам цей центр "неструктурований" і в деякому розумінні існує й усередині, і поза системою.
Така ситуація може мати сенс, коли система вважається існуючою, тільки якщо її центр визначається через відмінності з іншими елементами її і контексту. Відповідно перестає бути абсолютним уявлення про центр як такий.
Децентрування знімає ідею домінування держави й авторитету в суспільстві й обумовлює уявлення про неієрархізоване існування різних співтовариств. При падінні авторитету влади індивід звільняється з-під впливу будь-яких груп належності, але одночасно, позбавляючись їхньої підтримки, маргіналізується. У міру того, як цей процес поширюється, усе більш напруженими стають відносини між тими, хто продовжує бути інтегрованим у локалізовані групи, і тими, хто завдяки детериторіалізації перейшов у статус неорганізованої "маси".
Різноманіття типів раціональності, ціннісний релятивізм, плюральність життєвих світів, філософій, культурних ідентичностей, їхня динамічна суміш породжують для сучасних людей ситуацію, при якій зростає ненадійність культурних орієнтирів при виборі життєвого шляху. Людина культури постмодерну живе в атмосфері постійного зіткнення з фрагментами різночасного історичного й особистісного минулого. Вона живе в "мозаїчно-цитатному" чи "інтертекстуальному" світі. У цьому світі вона сама стає плюралістичною, незвідною ні до якого об'єднуючого принципу; у ньому співіснує безліч одиниць і авторитетів, не ; об'єднаних ні синхронно, ні діахронно. Така ситуація є для людей незасвоєною: культурні форми ще не склалися, культурний стиль "ще не заданий, учасники процесу повинні знаходити його самостійно, їм немає звідки його перейняти".
