4.3. Постмодерні суспільно-політичні трансформації
Поняття "постмодерн" (або "постмодернізм"), що позначає сучасний цивілізаційний злам, є не стільки новою історичною добою, скільки часом інтенсивного прояву суспільних та природних проблем нової якості, звернених у майбутнє. Стосовно цього феномена упродовж кількох останніх десятиліть у світі точаться постійні дискусії. Вперше зазначене поняття було вжито 1917 р. у книзі Р. Панвіца "Криза європейської культури", в якій йшлося про нову людину, покликану подолати занепад. Хоча цей образ і перегукується з поширеним сьогодні поняттям "постмодерна людина", російський філософ А. Гулига висловив думку, що це була лише парафраза ніцше-анської ідеї "надлюдини", а німецький дослідник постмодернізму В. Вельш вважає його тогочасне вживання передчасним з огляду на відсутність адекватного даному мислимому феномену соціального вияву.
Наближеного до сучасного розуміння зазначений термін набув у А. Тойнбі, який 1946 р. визначає постмодернізм як якісно новий етап у розвитку західноєвропейської культури. Започаткований наприкінці XIX ст., цей етап ознаменувався, на думку вченого, переходом від політики, що спирається на мислення в категоріях національних держав, до політики, яка враховує глобальний характер міжнародних відносин. Дещо пізніше, в 60-х роках, коли висловлена А. Тойнбі думка матеріалізувалась у суспільно-політичній реальності й коли виникли нові явища, які раніше передбачити було просто неможливо, поняття "постмодерн" набуло в дослідженнях американських соціологів і критиків значення, більш-менш адекватного якісним характеристикам соціально-культурного часу. Відтоді з'явилась численна література з проблем постмодернізму, а разом з нею і стійкі характеристики цього явища.
Виходячи з досвіду осмислення постмодерну в новітній літературі, можна запропонувати його узагальнене визначення. Під постмодерном сьогодні розуміють:
1) нову тенденцію в культурному самоусвідомленні розвинених західних суспільств, яку сучасний французький філософ Ж.-Ф. Ліотар характеризує як "недовір'я стосовно метаоповідей", вихід з обігу "ме-танаративного механізму легітимації" попередньої епохи, що тримався на звернених у майбутнє "великих завданнях" людства — ідеях прогресу, послідовного розвитку свободи, емансипації особистості, великої мети і великого героя, універсальності знань, індустріально-технічного розвитку, звільнення людства від тягаря повсякденної праці;
2) глобальний стан цивілізації трьох останніх десятиліть XX ст., в умовах якого не тільки зникає визначеність, а й з'являється нескінченна кількість невизначеностей, які свідчать, що ми маємо справу не з "новим світовим порядком", а з неспокійною, надломленою планетою;
3) новий напрям у соціальній теорії, який ставить за мету пояснити вищезазначені явища і процеси, стимулює розробку бага-томірних уявлень про пріоритети, цілі й завдання людства, ініціює виникнення поліваріантних способів, засобів, стратегій їх здійснення.
Поняття "постмодернізм", крім іншого, застосовується з кінця 60-х років до характеристики новацій у соціально-політичній сфері, основою яких постає так звана "ситуація постмодерну". За цієї ситуації, з одного боку, виникають умови, в яких предмет повстає проти людського впливу, відповідаючи на нього протидією, а порядок речей прагне "помститися" за спроби його перетворення, прирікаючи таким чином на поразку будь-які глобальні модернізаторські проекти. З іншого боку, теорія постмодернізму постає логічним продовженням класичної концепції модернізації в умовах технологічної революції та переходу до технотронного (інформаційного) суспільства на Заході.
Ситуація постмодерну орієнтує на подолання етики антропоцентризму з його ставленням до навколишнього світу як до засобу самоутвердження в ньому людини-хазяїна, абсолютного володаря та повелителя. За нових обставин, як вважає сучасний російський філософ Л. Карасьов, стає зрозумілим, що загадка людини полягає не в тому, в який бік вона змінюється, а в тому, що вона взагалі не змінюється. І саме внаслідок цієї незмінності загальний стан світу стає дедалі гіршим. Водночас постмодернізм, на думку вченого, дає сучасній людині шанс облишити Універсум і, нарешті, знайти спокій для себе, інтуїтивно орієнтуючись надалі на "ієрархію допустимого" як на найменше зло: "На що піде зрубане дерево: на будівництво храму чи на побудову шибениці? Ієрархія допустимого пояснить відмінність миттєво, хоча загубленого дерева буде жаль в обох випадках". Саме в цьому полягає морально-духовний вимір постмодерної ситуації та постмодерного світосприйняття.
Осмислення поняття "постмодерн" перебуває у стані постійного розвитку. Концепцій, які намагаються його пояснити, на сьогодні в розвинених країнах Заходу існує майже стільки, скільки там є університетів і професорів-гуманітаріїв. Причому відмова від цінностей модерну з'являється, на думку одного з теоретиків постмодернізму М. Хайдеггера, не від бажання сліпої руйнації і не від суєтного прагнення до оновлення, а від необхідності надати світові такого смислу, який не принижує його до ролі прохідного двору в певну потойбічність.
Характер відмінностей між епохами модерну і постмодерну сьогодні вже недостатньо розглядати на рівні нюансів, які цікавлять лише вузьке коло фахівців з езотеричних знань. На думку О. Па-наріна, ці зміни є такими, що деякі з попередніх форм соціального і політичного життя стають просто неможливими, а люди, які займаються вивченням цих процесів (постмодерністи) належать до рубежу культурних формацій, яким дано порівняти попередній і новий дух.
У сучасних умовах постмодерністської реальності стає практично неможливим для втілення прагнення представників влади створити цілісну уніфіковану систему управління суспільними процесами, оскільки влада поступово втрачає попередню соціокультурну базу — людей, готових на будь-які жертви заради втілення волі, що виходить з єдиного центру. В епоху постмодернізму неможливими стають стандартизація, масовізація суспільства (на зразок описаної X. Ортегою-і-Гассетом). Суспільство нової доби стає поліваріантним, у ньому панують не догми, а дискурс, на зміну очікуванню й надії людини поступово приходять прагматичний розрахунок і віра.
Вважати постмодерністську реальність стосовно модерністської прогресивнішою, однозначно позитивнішою було б великою помилкою. Вона просто інша. Разом з позитивними явищами їй притаманні й негативні, що переважно пов язано з відставанням значної частини суспільства від заданої цією епохою динаміки. Постмо-дерністська суспільно-політична реальність разом з негативними відкидає й такі, притаманні попереднім часам феномени, як усталена ціннісна орієнтація (політичного лідера, еліти, влади), прагнення досягти кінцевої мети політики.
Політичній діяльності постмодерністського типу властиві фрагментарність; гра в гуманізм, активність чи лояльність. За цих умов політика перетворюється на різновид підприємництва, де провокуються події, конфлікти, створюються штучні іміджі лідерів, набуває самодостатнього характеру політична реклама. Розглядаючи постмодерн з різних боків, варто погодитися з думкою В. Пантіна, що чим далі світ рухатиметься до постмодерну, тим необхіднішим для виживання людства буде подолання антагонізму між полярними, але однаково необхідними тенденціями соціального розвитку — між лібералізмом і соціалізмом, західництвом і ґрунтовництвом, сучасністю і традиційністю, соціальним прогресом і збереженням культури, природи.
Отже, перехід від процесу модернізації до постмодернізації має об'єктивні підстави. Заслуга постмодерністів полягає в тому, що вони сконструювали такий політичний барометр, який дає змогу нам, хто не помічає свого заглиблення у нове середовище, зафіксувати суттєву зміну "атмосферного" тиску. Подібна фіксація може суттєво вплинути на запобігання різним дисонансам, забезпечить адекватні дії та реакції усіх суб'єктів політики.
Перш ніж розглянути ознаки спонтанного або запропонувати елементи цілеспрямованого переходу від процесу модернізації суспільства до постмодернізації, необхідно дати основні характеристики цієї категорії, яка поступово викристалізовується із сукупності різноманітних ідей дискурсивного осмислення "постмодерну" і характеризує процесуальний бік розвитку постмодерного суспільства.
"Постмодернізація" у політологічному плані може бути визначена як сучасна, досконаліша форма модернізації, що передбачає перехід від традиційного чи сучасного суспільства до постсучасного — здатного забезпечити собі стабільність, життєздатність і розвиток на основі багатоаспектних підходів з максимальним використанням властивостей окремих індивідуумів, інституційно-інформаційного та соціального потенціалу, оптимального поєднання традиційних і сучасних цінностей, збереження особливостей і неповторності буття певного соціуму.
Відмінність постмодернізації від модернізації полягає в переорієнтації її завдань з огляду на зміну суспільно-політичної ситуації в сучасному світі. Потребу в переорієнтації зумовлюють такі чинники:
• зростання ролі симуляцій дійсності у засобах масової інформації, дематеріалізація науки і техніки;
• загострення екологічної проблеми і виникнення кризи ідеології економічного зростання, ідеї прогресу, утопічних сподівань на необмежене панування людини над природою;
• домінування тотального плюралізму, утвердження нігілізму й міфологізації дійсності в суспільно-політичній практиці;
• поява постутопічної антипрогресивної свідомості, здатної впливати на відновлення історичної природи людини й суспільства у своїх правах;
• зміщення акценту з економічних досягнень як найвищого пріоритету у бік утвердження якості життя, розвитку можливостей індивідуального самоствердження людини;
• зниження ступеня довіри суспільства до ієрархічних інститутів, бюрократизації й централізації;
• падіння значущості політичної, економічної влади й наукового авторитету;
• виникнення груп населення (переважно молоді) з новими формами поведінки, які означають відхилення від усталених традиційних норм;
• відхід значної частини населення від інструментальної раціональності та зростання прихильності до вищих цілей, духовних запитів;
• синтез наукових і релігійних знань у їхньому прагненні зберегти почуття єдності, порядку і гармонії людського буття;
• пошук нетрадиційних шляхів осмислення ролі економічних явищ у житті суспільства;
• тлумачення суспільного виробництва не лише як виробництва матеріальних благ, а й як комплексу можливостей самореалізації індивіда, що передбачає залучення до цього процесу фактично усіх сторін людського життя.
Таким чином, постмодернізація в теоретичному і практично-політичному аспектах тяжіє до культурно-духовного синтезу, який передбачає універсалізм іншого порядку порівняно з попереднім, часів становлення модернізаційної теорії. Цей універсалізм ґрунтується на прагненні до глибокого взаємопорозуміння сторін, пошуках нових суспільних цінностей, умінні досягати компромісу з принципових політичних питань та ін. І хоч важко не погодитись з Г. Померанцем, який вважає, що "легше вказати рухи, які розривають світ на частини, ніж те, що веде до духовного синтезу", проте спробуємо розкрити глибинні позитивно-твірні ознаки цього поняття.
П. Козловськи, аналізуючи явище постмодерну, зокрема, зазначає, що він дає змогу "звільнитися від сталевих лещат філософії історії з її триступінчастим членуванням: античність — Середньо-віччя — Новий час". І якщо проблему Нового часу (Модерну) з його нетерпимістю до альтернатив становило примирення того, що вже відбулося з майбутнім, то постмодерну необхідно набути нового синтезу по той бік протистояння раціоналізму та ірраціоналізму.
Свідченням усвідомлення останнього представниками постмо-дернізаційних теорій є поступове визнання того, що для соціального розвитку сучасного світу будь-яка прямолінійність прозахідного спрямування є не просто неприйнятною, а навіть стає небезпечною. "Завдяки поширенню масової культури, — зазначає український дослідник А. Мартинов, — поступово порушується соціальний механізм взаєморозуміння між різними поколіннями всередині певних країн, які належать до окремих соціально-культурних типів. Наприклад, молодь, як свідчить іранський досвід, найбільш активно вес-тернізується. За цих обставин конфлікт поколінь як рушій соціально-історичного процесу має шанс стати внутрішнім конфліктом різних цивілізаційних цінностей".
Така загроза поступово стає зрозумілою вітчизняним вченим і реформаторам, які, у свою чергу, поступово починають усвідомлювати не тільки безперспективність сліпого копіювання вчорашнього західництва з його тенденцією до руйнування традиційних цінностей, а й недалекоглядність вимог національної замкненості, що призводить до автаркії. Проте зазначене вище — лише наслідок переходу від модернізації до постмодернізації. Що ж постало причиною?
Причину поступової втрати потягу до глобальних модернізаційних стратегій, як вважає О. Панарін, слід шукати у політичній системі, яка є не лише сукупністю інститутів, а й полем певних очікувань, установок, ідентифікацій, які забезпечують готовність до керівництва і підпорядкування. На певному етапі суспільного розвитку політичне поле перестало випромінювати напругу, внаслідок чого виник перебій у розвитку політичної системи, який і постав початком переходу від модернізаційної парадигми до постмодерністської.
Погоджуючись загалом з думкою О. Панаріна, слід зазначити, що характерною особливістю трактування сутності постмодерного суспільства є втрата дослідниками відчуття його наперед визначеної цілісності, а так само і застосування щодо поняття "постмодернізація" терміна "парадигма" є не зовсім коректним з огляду на його семантичний зміст. Зазначений термін похідний від грецького
paradeigma і перекладається як приклад, зразок. Подібне смислове наповнення є органічно чужим для процесу постмодернізації. Дослідження, здійснювані в аспекті виявлення парадигми, згладжують суперечності, тоді як консенсус — це завжди недосяжний горизонт. Крім того, як правило, з'являється хтось, щоб розладнати "розумний" порядок. Тож постмодернізація як явище до певної міри протилежне модернізації тяжіє у семантичному відношенні до опозиційного парадигмі семантично-смислового терміна "синтагма", похідного від грецького
syntagma (буквально — разом вибудуване, поєднане).
У даному разі ми вдаємося до семантичного позначення феномена постмодернізації з метою усвідомити це явище як таке, що в теоретичному плані характеризується багатоаспектністю підходів, а в практично-соціальному — співіснуванням різнорідних елементів. Якщо парадигматика символізує собою одномірність, нетерпимість і абсолютизацію протилежностей, то синтагматика, навпаки, дає змогу поєднати у свідомості множинність контрастних елементів і, відповідно, тлумачити постмодернізацію як безперервний процес творіння нового світу, як цілісну мозаїку, в якій кожна часточка (одиниця будь-якої складності, тьмяності чи яскравості, утвердження форми чи змісту) має самодостатнє і самоцінне значення. Зазначене підтверджує відомий знавець політичного характеру постмодернізму 3. Бауман, який визначає останній як кінець безальтернативного "Суперпроекту", що не визнає множинності й приписує рецепти того, як влаштувати людські справи раз і назавжди.
Утвердження постмодернізації пов'язане зі змінами, які відбуваються у світі в останній чверті XX ст., насамперед у передових західних країнах. Ці зміни пов'язані з переходом від суспільства індустріального типу з домінуючою в ньому цінністю інструменталь- ної раціональності до постіндустріального, де домінуючими стають цінності постмодерну, які несуть із собою низку різноманітних соціальних змін, від рівноправ'я жінок до демократичних політичних інститутів і занепаду державно-соціалістичних режимів. При цьому варто зазначити, що змінам піддається не саме суспільство як основа людського буття. Воно якраз залишається незмінним упродовж усього розвитку людської цивілізації. Зміни цивілізаційних періодів і циклів вирішальним чином впливають на основні характеристики людського життя. Завдання їхньої фіксації спрощується тим, що значна частина перехідного етапу суспільної трансформації від індустріального (модерного) до постіндустріального (постмодер-ного) суспільства вже прожита людством у високорозвинених західних країнах, які й надають приклади і стандарти людського співіснування в нових умовах.
Сучасне суспільство, трансформуючись, поступово перестає бути антиподом суспільства традиційного типу, намагається віднайти можливості для співіснування з останнім. З цим відходить у минуле стереотип: бути сучасним — означає бути Заходом. Існування універсальної моделі цивілізаційного розвитку, зокрема, заперечує відомий французький соціолог А. Турен, який зазначає, що сьогодні немає доказів існування єдиної універсальної моделі людської цивілізації, втілення якої прагнули б усі країни, рухаючись до сучасного світу. Що ж стосується стійкості зазначеного стереотипу на пострадянському соціально-політичному просторі, то він, швидше за все, тимчасово спровокований несподівано масштабною вестернізацією, ейфорія щодо позитивних наслідків якої поступово минає.
Постмодерна реальність, що розвинулась як домінантна у західному світі до певної міри поступово, в пострадянській реальності набула ознак соціально-політичної невизначеності й навіть катастрофічності на рівні індивідуальної свідомості. Характеризуючи перспективи російської культури, Й. Бродський у 1994 р. зауважував, що Росія у найближчому майбутньому вже не перебуватиме на передньому краї соціальних і культурних змін, оскільки був упущений унікальний шанс реалізації іманентного їй масового суспільства. Щодо повернення до капіталізму, то останній — це атомізація суспільства, особливо культурна атомізація, а отже, зазначене повернення слід розглядати як втрачену можливість поступального самобутнього розвитку.
Розвиваючи свою думку, поет зазначає, що ідея організації масового суспільства, соціалістична ідея, незважаючи на все наше презирство до цього слова, ніколи не помре. Масове суспільство, до якого апелює Й. Бродський і яке є вірогідною перспективою людства, в майбутньому повинне було б характеризуватися збереженням егалітарного відчуття, відчуття рівності, а також відсутністю сьогоднішнього шкурного себелюбства, в яке всі заглиблені, неприпустимістю грядущого "хама", "звіра" в людській подобі.
Подолання кризи ідентичності пострадянської людини, яка не тільки в Росії, айв Україні все ще намагається знайти прихисток у віртуальному, неможливому для відтворення світі ідеалізованого масового суспільства, на думку українського філософа В. Горського, є надзвичайно складним, але не неможливим завданням, яке полягає в тому, щоб, прилучаючись до глобалізованого "ми", зберегти відчуття ідентичності власного "Я". Отже, зауважує філософ, нам слід діяти, пам'ятаючи таке: "Не прагнути "злитись" з Європою, сховатись під затишною європейською парасолькою, а стверджувати власну євро-пейськість, зберігаючи опозицію своєї неповторності, — ось те складне завдання, яке повинна вирішити українська культура на нинішньому етапі своєї трансформації".
Перехід суспільства і, в широкому розумінні, людської цивілізації від цінностей модерну до постмодерну — це, на думку російського вченого Ю. Яковця, найважчий період в історії людства за останнє тисячоліття, оскільки він відображає всезагальну кризу, агонію індустріального суспільства і "родові корчі" постіндустріального, яке, вийшовши з черева цивілізації, що минає, є ще надто слабким, щоб справляти визначальний вплив на долі людства.
За цих умов неминучими є кризові ситуації та потрясіння в окремих державах, цілих регіонах і в загальносвітовому масштабі. Вчені навіть не виключають можливості самознищення людської циві-лізації. Усе залежить від того, чи зможе постіндустріальна цивілізація, не розпорошивши своїх зусиль, залучити до сучасних процесів суспільного виробництва і відтворення, накопичення багатства і розподілу його весь світ, що стане основою для активнішого духовного життя людей, відкриє можливості для формування нових систем загальнолюдських цінностей і гуманізму. Тим паче, що людству, як і всьому живому на планеті, властиве прагнення до виживання, яке й закладає надію на подальше існування.
