Історія України: підручник

На початку XVIII ст. вся Західна Європа була в огні, і це відвернуло її увагу від подій у Східній Європі. Династичні суперечки Бурбонів і Габсбургів перед цим за Іспанську спадщину привели до Тридцятилітньої війни. На боці Габсбургів були Англія, Голандія, Сардинія і П'ємонт. Хоч Франція і вийшла переможцем з цієї війни, та не змогла подати руку своєму союзникові, шведському королеві.

Як на Заході викликала заздрість могутність Франції і всі приводи були добрі, щоб її зломити, так на Сході Європи викликали заздрість воєнні і політичні успіхи Швеції.

Після цілої низки енергійних і щасливих полководців королівський трон в Стокгольмі зайняв в 1696 р. 15-літній хлопчик, відомий з історії, як Карл XII. Усім сусідам здалося, що настав час для приборкання шведів або загарбання того, що вдається. Так, датсько-норвезький король Фрідріх мріяв про відновлення для себе кальмарської унії всієї Скандинавії. Август II Саксонсько-Польський хотів забезпечити собі спадковість королівської корони, та шукав вільних земель в балтійських краях для своїх численних позашлюбних синів. Петро І намагався загарбати Інгрію і Естляндію, щоб мати собі "вікно в Європу". Навіть відомий прихильник шведів Фрідріх Бранденбурзько-Пруський мріяв захопити шведське Помор'я і острови.

Душею цього антишведського союзу, цієї облоги Швеції, цієї акції захисту "північної рівноваги", одного з найбільш абсурдних дипломатичних питань, над якими бідкалася Європа на протязі XVIII ст., був Петро І. Вживаючи різних "п'ятих колон", намагаючись ухопити все, що погано лежить, обіцяючи все, що хочете (Джонові Черчілю, герцогу де Мальборо — гетьманство українське і київське князівство), бо знав, що жодної обітниці не дотримає, прикладав Петро І всіх зусиль, щоб доконати Швецію.

Та сталося інакше. Хлопчик на престолі Вазів, проголошений повнолітнім, коли не мав ще 16-ти років, за короткий час, командуючи своїм військом, заставив замовкнути войовничого датського сусіда та його пруського тезку, розбив під Нарвою Петра І і примусив Августа II визнати свою поразку та зректися Польщі і балтійських зазіхань.

Одначе війна не прининилася. Тривала вона в Польщі, як внутрішня, міжпартійна боротьба прихильників Станіслава Лещинського (з одного боку) і Августа II Саксонського (з другого). Августа підтримував, фінансував, заохочував до боротьби Петро І. Тривала вона на фінському кордоні, де шведів не переставали шарпати "партизани". Кардові XII доводилось відбиватись на всі боки. Успішні походи і перемоги зайняли у нього декілька років, приблизно десять. Все це історія назвала Великою північною війною. Лише влітку 1707 р. Карл XII вирішив сам пошукати свого московського суперника і покласти край його амбіціям.

Сучасники наділяли Карла XII всілякими епітетами. Матеріалістичний і демократичний XIX вік видав суворих і в'їдливих критиків його особи і діяльності. Сьогодні історики довели, — Карл XII зовсім не був якимось авантюристом чи зарозумілим юнаком і що лише нещасливий збіг обставин був причиною його невдач під Полтавою.

В кінці літа 1707 р. Карл XII, який тоді очищав Польщу від російського війська, рушив через Литву і Білорусію на Москву, намагаючись зберегти зв'язок зі своїми базами постачання. Російські війська відступали. Російське командування було вірним своїй одвічній тактиці, яку потім застосував Кутузов в 1812 р. та великий князь Микола в 1915 p., і, врешті, Сталін в останній війні: поспішним відступом у свою безкрайню державу втомити ворога і відвести його від усіх баз постачання. Другою характерною тактикою російських військ було приймати великі бої лише тоді, коли їх сили були втроє більші, або коли іншого виходу вже не було.

...Постать Івана Мазепи займає видне місце в українській історії. Причини тому загальновідомі: під час 21-річного гетьманування його вплив на суспільство, культуру та політичний розвиток Гетьманщини був надзвичайно сильний. Дійсно, намір Мазепи розірвати договір з Москвою і приєднатись до шведів мислиться одним з вирішальних моментів в історії України. Його небувалий вчинок постійно викликав багато суперечок. Історики, які критикували Мазепу, робили це на підставі двоякої аргументації. Один підхід, що був загальноприйнятий в часи Російської імперії, базувався на теорії "єдиної і неділимої Росії". Його прихильники вірили, що вже наприкінці XVII ст. існувала неподільна Російська держава і що Україна (Малоросія) була її невід'ємною частиною. Тому вчинок Мазепи вони вважали загрозою для Російської держави.

Другий критичний підхід до гетьмана виник в кінці XIX ст. Історики-народники зображували Мазепу як захисника власних і старшинських інтересів. Вважалося, що його дії не були корисними для народу, бо гетьман зраджував його інтереси. Виникла абсурдна ситуація — дві ворожі сили зійшлися в оцінці політики Мазепи.

Підхід радянських істориків був синтезом двох вищезгаданих поглядів. Доводячи, що існування двох народів в одній державі було їм на користь, радянська історіографія вважає вчинок Мазепи злочином і проти держави і проти народу. Мабуть, для них критика гетьмана за його провини проти держави — за його "сепаратизм" — була куди важливіша, ніж критика його за провини проти народу. Критики І.Мазепи вважали, що його сепаратизм був не на користь українському народові.

Тільки наприкінці XIX ст. з'явились захисники І. Мазепи в історичній науці. Вони в своїх роботах припускали, що українська національна свідомість існувала і за часів Мазепи і що, власне, національні інтереси керували його діями. Таку концепцію почали розробляти українські історики в кінці XIX ст., а закінчили українські історики-смігранти після невдачі захисту Української держави в 1917— 1921 pp. Щоб пояснити невдачу їх державницьких починань, вони шукали історичні прецеденти, які могли б підтвердити їх політичні і ідеологічні переконання. Вчинок Мазепи їм підходив якраз як історичний прецедент. Вони собі думали так: чи Мазепа не намагався відірвати Україну від Росії в 1708 р. так, як націоналісти хотіли це зробити в 1917-1918 pp.? І чи не було його метою створення незалежної Української держави? Відповідь їх була позитивна. І це для них означало, що їхні бажання відірватися від Москви мали давню традицію, що надавало такому "сепаратизму" певної легітимності (правомірності). Тому Мазепа став кумиром для націоналістів, таким вія є і посьогодні.

Таке історіографічне зловживання є відвертою експлуатацією історичної особи. Ясно, що для істориків XIX і XX ст. Мазепа став символом, поборником новітніх ідеологій або "исчадием ада". На жаль, сьогодні, як і 100 років тому, наші історики підходять до Мазепи з традиційними питаннями: Чи мав він право так діяти? Чи його вчинок міг допомогти чи пошкодити Україні? Якими інтересами він керувався—класовими чи національними? Коротше, історики кожного разу шукали ще один доказ на користь чи проти Мазепи. Майже зовсім не докладалось зусиль для того, щоб виробити нові методи, які б дозволили краще дослідити і зрозуміти Мазепу та його добу.

Прикладом продуктивного методу дослідження історичної постаті Мазепи є порівняльний підхід, використаний проф.О.Субтельним. Ось з якого боку можна підійти до вияснення ролі Мазепи в історії України. Під час першого 10-ліття в низці країн Східної Європи, які мали політичні та економічні структури, подібні до Гетьманщини, —дійшло до серії конфронтацій між місцевими елітами та їх вождями, з одного боку, і їхніми сюзеренами, з другого. Ось ці події:

1700 — Иоган фон Паткуль, лідер лівонської шляхти, з допомогою короля Саксонії Августа і царя Петра намагається ліквідувати владу Швеції над Лівонією.

1702 — Станіслава Лещинського обирають королем Польщі за
допомогою шведів з мандатом боронити "золоті вольності" шляхти
проти саксонського абсолютизму.

1708 —Іван Мазепа, гетьман Лівобережної України, намагається з допомогою шведів усунути владу російського царя з України.

1711 — Дмитро Кантемір, господар Молдавії, з підтримкою Петра І намагається звільнитись від влади османського султана.

1703 —1711 — Ференц Ракоші II, вождь угорської шляхти, з
допомогою Франції, звільнившись від влади австрійського цісаря,
прагне створити незалежну Угорщину.

В усіх цих випадках конфлікти виникали із спроб національних вождів відстояти традиційні права та привілеї від утисків з боку іноземних властей. В усіх випадках ватажки повстань— Паткуль, Мазепа, Кантемір і Ракоші мотивували своє право розірвати договір з своїми сюзеренами, договір, який був в системі європейського феодалізму головним регулятором політичних стосунків між місцевими елітами та їх суверенами.

Подібності у повстаннях Мазепи, Паткуля, Кантеміра та Ракоші сягають ще далі. Всі вони користувалися змовою у підготовці до повстання. Кожний з них мав сильного іноземного союзника і чекав на наближення його військ, щоб виступити проти ворога. Кожен мав труднощі зі своєю елітою. Кожному було важко або неможливо покладатись на селян у повстанні. 1, врешті, всі повстання закінчилися поразкою. Правда, тільки Паткуль після зради його королем Августом і видачі Карлу XII був колесований і четвертований. Всі ж решта його знаменитих сучасників померли своєю смертю.

Всі ці національні лідери змушені були емігрувати. Навіть багата історична література на цю тему — подібна. Національно налаштовані польські, українські, угорські, німецькі і молдавські історики зображають своїх політичних діячів як великих героїв національно-визвольних рухів. Навпаки, історики, які були на службі у австрійської, російської, шведської та турецької імперій, вважають їх запроданцями і зрадниками.