ТЕМА 6 ДИПЛОМАТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦР, ГЕТЬМАНАТУ ТА ДИРЕКТОРІЇ: ЛЕКЦІЯ 2
• Доба Гетьманату. Відносини Української Держави з країнами Центрального блоку
• Початок дипломатичної діяльності Директорії. Проголошення ЗУНР. Злука УНР і ЗУНР
Доба Гетьманату. Відносини Української Держави з країнами Центрального блоку.
Гетьманському переворотові передувала складна дипломатична робота пев¬них політичних сил. Створена в Києві з представників правих кіл Українська Народна Громада налагодила тісні контакти з організаціями поміщиків і заможних селян — партією Українських хліборобів-демократів та Союзом земельних власників. Ця коаліція встановила прямий зв'язок з представниками окупаційної влади. На нараді за участю представників німецького та ав¬стрійського командування було відверто сказано, що з Центральною Радою співробітництво неможливе, а тому її слід замінити іншою владою за допомогою перевороту. Німцям та австрійцям потрібен був для своїх грабіжницьких акцій твердий порядок, тому приймається рішення, що влада мусить бути диктаторською, без на¬родного представництва.
Тепер навіть важко напевне стверджувати, хто більше хотів того перевороту й тієї твердої влади — чи німці та австрійці, чи праві українські сили. Бо Українська Народна Громада, прискорюючи події, за півмісяця зуміла точно домовитися про умови, за яких окупанти погод¬жувалися на переворот. Уже наприкінці квітня стало зрозуміло, що представник німецького командування генерал Ґренер дасть «добро» на переворот тоді, коли буде забезпечено:
1) визнання всіх умов Брестського миру,
2) усунення від влади Центральної Ради,
3) відкладення Установчих зборів до «повного заспокоєння» України,
4) підлеглість польовим судам осіб, що вис¬тупатимуть проти окупантів,
5) забезпечення вільної торгівлі,
6) відновлення права власності на землю й великих маєтків за умов обов'язкового викупу селянами наданої їм землі,
7) оплату військової допомоги Україні.
Німці та австрійці дуже турбувалися про правила хоча б зовнішньої пристойності. Вони заявили заколот¬никам, що безпосередньої участі в перевороті не бра¬тимуть, а підтримають гетьмана тільки після його об¬рання. Та коли гетьман з'явився на політичній арені, кожному стало зрозуміло, чиєю креатурою фактично є нова українська влада.
Гетьман відмовився навіть від назви держави, ство¬реної Центральною Радою. Замість Української Народ¬ної Республіки тепер стала Українська Держава (така була її нова офіційна назва). Можливо, саме через яс¬краво виражену праву політику в новому уряді відмо¬вилися взяти участь представники соціалістичних партій. І лише соціаліст-федераліст Д. І. Дорошенко погодився ввійти до цього кабінету, обійнявши посаду міністра закордонних справ. Дорошенко, майбутній історик, за¬лишив про цей період своєї діяльності документовані спогади, які є важливим джерелом вивчення тієї не-спокійної доби.
У царині зовнішньої політики новий уряд взявся відразу за справу визнання України іноземними дер¬жавами. За умов окупації, звичайно, найважливішими були добрі відносини з Німеччиною. Проте окупаційна адміністрація не визнавала ніякої дипломатії, діючи на-хабно й цинічно. Довелося українській дипломатії шу¬кати вихід, звертаючись до офіційних державних ус¬танов у Берліні. До німецької столиці з метою зміцнення відносин Німеччини з Україною нанесли офіційні візити голова кабінету міністрів Ф. Лизогуб і сам гетьман. Було це між 3 та 17 вересням 1918 року.
У Берліні кайзер Вільгельм влаштував Скоропад¬ському пишний прийом. Гетьман відвідав збройові за¬води Круппа, а згодом — головну військово-морську базу Німеччини Кіль. Там він об'їхав на міноносці па¬радний стрій військових кораблів, здійснив подорож по гавані на підводному човні.
Загалом поїздки лідерів Української Держави до Німеч¬чини мали позитивні наслідки. Після візиту до Берліна прем'єра Лизогуба Німеччина визнала право України на Крим. А вересневі відвідини гетьманом Німеччини вирішили питання про передання Україні Чорномор¬ського флоту (звичайно, тієї частини, що потрапила до рук німців).
Напруженими були відносини з Австро-Угорщиною. Ця монархія відмовилася ратифікувати Брестський мир через незгоду з вирішенням питання про Галичину та інші землі, які б вона воліла бачити польськими. Під впливом Польщі Австро-Угорщина анулювала таємні статті договору щодо утворення коронного краю з Галичини та Буковини й навіть намагалася віддати Польщі Холм-щину, на яку претендувала Україна.
Союзники наполягали на збільшенні поставок з Ук¬раїни сировини й продовольства, І гетьман дав згоду на вивіз до Німеччини та Австро-Угорщини 11 мільйонів пудів худоби живою вагою, 300 тисяч овець, мільйона гусей і стільки ж іншої птиці, 400 тисяч пудів сала, 600 тисяч пудів масла й сиру, 2300 вагонів яєць, 20 % спирту виробництва 1918—1919 років. Крім того, мали вивозитися 11 тисяч вагонів спеціальних сортів дерева, 750 тисяч пудів прядива, 38,5 тисячі пудів залізної руди, мільйон штук сирих шкір, 250 тисяч пудів тютюну тощо.
Україна намагалася налагодити добрі відносини з нейтральними державами, ведучи переговори з Голландією, Данією, Італією, Іраном, Іспанією, Швейцарією, Швецією. А з частинами колишньої Російської імперії, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, Кримом, Доном, Кубанню, з їхніми урядами добрі зносини вже були налагоджені. Загалом дипломатичні стосунки Українська Держава вста¬новила з 12 країнами (Центральна Рада — лише з трьома), відкрила за кордоном 50 консульств різних типів.
Уряд опікувався підготовкою національних диплома¬тичних кадрів. З весни 1918 року почали діяти Ю-тижневі курси консульських працівників з осіб з вищою юри¬дичною та економічною освітою.
Проте не з кожною країною окупаційні власті до¬зволяли вести переговори, Коли влітку 1918 року геть¬манський уряд лише натякнув про бажання встановити добрі відносини з державами Антанти — Францією та Англією, як відразу ж пролунав рішучий протест, а фактично заборона на такі зносини. Про те, як ревниво ставилися окупанти до найменшої присутності Антанти на терені України, свідчить інспірована ними висилка 21 березня 1918 року за межі держави всіх офіцерів армій Антанти, серед них і представників військових місій.
За умовами Брестського договору Росія зобов'язува¬лася, укласти мир з Україною. Рада Міністрів УНР квапила Радянський уряд Росії, відіславши ЗО березня 1918 року ноту з пропозицією негайно розпочати пе¬реговори. Раднарком уже 3 квітня надіслав відповідь, пропонуючи через день приступити до дискусії в Смо¬ленську. Але обставини склалися так, що аж 23 травня 1918 року до Києва прибула урядова делегація РСФРР на чолі з X. Раковським та його заступником Д. Ма-нуїльським. Делегація була досить представницька, бо очолював її майбутній голова Раднаркому УСРР, а до складу входило понад 20 осіб. Делегацію Української держави очолив професор С. Шелухин, заступниками якого почергово були І. Кистяківський та П. Стебницький.
На пряме запитання: чи визнає Радянська Росія Ук¬раїну незалежною державою — голова делегації відповів ствердно. Очевидно, це було обов'язковою умовою по¬чатку переговорів. Обговоренню й вирішенню підлягала низка життєво важливих для обох країн питань: при¬пинення воєнних дій, фінанси, транспорт, поштові зв'яз¬ки, обмін полоненими, економічне та культурне співро-бітництво.
Переговори йшли повільно. Складалося враження, що Росія навмисне зволікає з укладенням угоди. Навіть процедура була незвичайною. При безперечному знанні більшістю учасників переговорного процесу російської, а багатьма й української мов переговори велися через перекладачів, як і годиться між незалежними держа¬вами. Кожне питання довго обговорювалося, оголошу¬валася маса взаємних претензій. Здавалося, що пере¬говори заходять у безвихідь. Але тут у політичну гру вступили інші політичні сили.
Зростаючим невдоволенням гетьманським правлінням скористалися українські соціалістичні партії, що вхо¬дили до блоку Українського національно-державного союзу. Вони почали готувати повстання проти гетьман¬ського уряду. При цьому знайшли вихід на делегацію Радянської Росії, яка вела переговори в Києві. Самі учасники й свідки тих процесів говорять про те, що коли в залі переговорів поволі, через перекладачів об¬говорювалися чергові питання, в іншому приміщенні X. Раковський і Д. Мануїльський, з одного боку, та В. Винниченко з М. ІІІаповалом, з другого — обмірковували умови повстання проти німців і гетьманців.
Однак, попри всі зволікання, 12 червня 1918 року російсько-український договір про перемир'я був під¬писаний. Воєнні дії за умовами договору припиняли обидві сторони, встановлення демаркаційних ліній доручалося командирам окремих військових частин, по¬легшувалося повернення громадян на батьківщину, про-вадився обмін полоненими, встановлювалися торговельні відносини. Врешті-решт була висловлена готовність розпочати остаточні переговори про мир.
Переговори тривали й далі, але помітних результатів не давали. Тим часом було вчинено три замахи: на німецького посла Мірбаха в Москві (6 липня), головно¬командувача окупаційними військами в Україні фельд¬маршала Айхгорна (30 липня), на В. Леніна в Москві (30 серпня). Вони не могли не внести знервованості в переговори. Останнє засідання відбулося 7 жовтня 1918 року.
В цей час гетьман намагався порозумітися із соці¬алістичними національними силами, бо не міг не помічати того вакууму, в якому він дедалі більше опинявся. Через найближчого до радикальних кіл Д. Дорошенка він запропонував представникам Українського націо-нального союзу (так став з початку серпня називатися Український національно-державний союз) взяти участь у гетьманському уряді. З цього приводу навіть почалися переговори, які В. Винниченко називав маскуванням справ¬жньої позиції соціалістів — курсу на повстання.
Але в цей період кардинально змінилася міжнародна ситуація. Політика Центральних держав зазнала краху. 29 вересня 1918 року капітулювала Болгарія, а за нею й Туреччина. Австро-Угорська монархія 17 жовтня роз¬палася й перетворилася на аморфний «Союз держав». Швидко революціонізувалася Німеччина.
Для України всі ці зміни були вельми тривожними. Вона не мала власної армії, бо ті ж окупанти всіляко зволікали з дозволом на створення справжнього війська. А з поразкою двох найбільших держав Четверного со¬юзу та евакуацією їхніх військ Україні загрожувала війна з Радянською Росією.
Росія й не приховувала своїх планів та стратегії. Л. Троцький на IV з'їзді Рад відверто визначив чергове завдання Червоної армії — заволодіти українськими землями в період .своєрідного міжцарів'я: німці вже пішли, Антанта ж ще не встигла захопити Україну.
Гетьманський уряд, ще вчора зорієнтований на німців та австрійців, поспіхом почав шукати порозуміння з Антантою. Для цього він використовував нейтральні країни — Швейцарію, Швецію, Румунію, куди вислав своїх дипломатичних представників.
Політика Антанти була непослідовною. Заграючи в минулому з Україною (доки було непевним становище з капітуляцією ворогів), вона тепер відкрито підтримувала російські білогвардійські сили та організації. Мало того, негативно ставилася до так званого «сепаратизму» на¬родів, що входили до складу колишньої Російської імперії. На заваді порозумінню з Антантою стояла широковідома декларація президента США В. Вільсона, який основним завданням союзників вважав відновлення єдиної Росії.
Можливо, саме ця непевність, невизначеність стано¬вища України спонукала віднаходити якісь інші форми державного майбуття, заснованого на колишніх пошуках національного державотворення. Деякі міністри гетьман¬ського уряду Лизогуба зверталися до цього уряду з пропозицією спробувати відновити федерацію з біло-гвардійською Росією й заручитися її допомогою в бо¬ротьбі з більшовиками. При цьому велика надія покладалася на прихильність до ідеї федерації багатьох діячів уже не існуючої Центральної Ради.
Не обійшов своєю увагою гетьманський уряд і про¬блеми півдня України, зокрема проблему Криму. Німецька дипломатія вела складну політичну гру довкола май¬бутнього статусу цього стратегічно важливого півострова.
Переконавшись у цьому, гетьманський уряд 12 червня 1918 року вручив німецькому послові в Києві ноту з вимогою приєднання Криму до України. Після трива¬лого зволікання все ж таки 5 жовтня в Києві почалися переговори між Українською Державою та Кримом про включення півострова до складу України. Але ці пе¬реговори були безрезультатними, бо позиції сторін не збігалися. Кримський уряд наполягав на федерації при збереженні державної самостійності Криму. Україна ж погоджувалася надати Кримові лише автономію.
Не менш гострою та болючою була й проблема Бессарабії. Скориставшись складним політичним станови¬щем України, союзниця Антанти Румунія захопила Бес-сарабію й не поспішала її повертати. Зав'язалася вис¬нажлива дипломатична гра, в якій поперемінно брали участь уряди то УНР і Української Держави, то РСФРР і Радянської України. Ось хроніка цієї боротьби за повернення Бессарабії.
Кінець січня 1918 року — Наступ румунської армії проти радянських частин у Бессарабії.
15 лютого 1918 року — Ультиматум Українського радянського уряду (Народного Секретаріату) з вимогою звільнити Бессарабію.
19—26 лютого 1918 року — Перші бої радянських частин з румунами. Окупація румунами Рибниці. Пе¬рехід румунів через Дністер. Вирішальний бій неподалік від Слобідки. Румуни зазнали поразки й відійшли за Дністер.
Кінець лютого 1918 року — Підписання Румунською колегією та Одеським Раднаркомом миру з Румунією за умови повного виведення її військ з Бессарабії,
З березня 1918 року за цю справу взялася Центральна Рада. І вже того ж дня уряд УНР сповістив Румунію про те, що доля Бессарабії може бути вирішена за участю та згодою представника України на Бухарестській мирній конференції, тому що Бессарабія становить не-роздільне ціле з Українською Народною Республікою.
9 березня 1918 року вже між РСФРР і Румунією укладається договір проти рішення бессарабського Сфа-тул Церію (парламенту) про приєднання Бессарабії до Румунії.
15 травня 1918 року — Відповідь Румунії на ноту УНР щодо Бессарабії. Румунія відкинула українські претензії на тій підставі, що Бессарабія, мовляв, не анексована, а добровільно возз'єдналася з батьківщиною,
5 червня 1918 року — Нота уряду Української Дер¬жави Румунії з наполяганням на тому, що Сфатул Церій не правомочний вирішувати долю Бессарабії й що населення останньої прагне до возз'єднання з Україною.
4 жовтня 1918 року — Початок переговорів між Ук¬раїною та Румунією в Києві з метою врегулювання питання про Бессарабію й встановлення товарообміну. 1 травня 1919 року — Ультиматум радянських урядів Росії й України Румунії з вимогою звільнення Бессарабії й повернення загарбаного Румунією російського військо-вого майна.
Але потім доля Бессарабії вирішилася дуже просто. 6 вересня 1919 року між Петлюрою й Румунією укла¬дається угода, за якою Петлюра відмовився від пре¬тензій на Бессарабію, а Румунія брала на себе зобов'язан¬ня постачати йому зброю та амуніцію.
Але повернімося в 1918 рік. Ті посли країн Антанти, що втекли від більшовиків з Петрограда до Києва, пе¬реїхали потім до Румунії, до Ясс. З ними в першу чергу й спробували провести так звані прелімінарні (тобто попередні) переговори. Але головний доповідач Франції з українських справ консул Еміль Енно заявив ук¬раїнським представникам: «Україна не мала ніколи своєї історії, ні національної окремішності. Вона створена нім¬цями. Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути зліквідований». А французький та англійський по¬сли заявили: «Україна 'є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти». Крім того, представники біло¬гвардійських організацій привезли до Ясс меморандум про те, щоб держави Антанти не визнавали Україну як державу і вислали війська для її окупації.
Центром світової політики дедалі більше ставали США. А там, виходячи, очевидно, з уже згаданої «методики» визнання країн незалежними, тільки якщо вони в ми¬нулому були державами, винесли вердикт: створення Великої Польщі та Великої Росії за рахунок України. Становище гетьманського уряду через невизнання Антантою стало критичним. Гетьман здійснив ряд полі¬тичних маневрів: замінив уряд на інший, до складу якого не входили германофіли (він мав діяти до з'ясу¬вання стосунків з Антантою). Але найрішучішим кроком було оголошення 14 листопада 1918 року, на другий день після спалаху революції в Німеччині, грамоти гетьмана про федерацію з майбутньою демократичною, небільшовицькою Росією. Входження до федерації обумовлювалося забезпеченням у цій федерації національної самобутності України, скликанням Установчих зборів, проведенням аграрної реформи, сприянням вільній торгівлі. Попри навіть ці застереження більшість національних сил тепер уже, на новому виткові української історії, саму ідею федерації ні за яких умов не приймала. Ця грамота була або ж актом відчаю, або самогубства, бо після того, як широкий загал дізнався про неї, геть-манові лишилося правити лічені дні. На арену політичної боротьби у вирі народного повстання виходить Директорія.
Початок дипломатичної діяльності Директорії. Про¬голошення ЗУНР. Злука УНР і ЗУНР.
Директорія відра¬зу ж після приходу до влади зіткнулася з великими труднощами. Вона не мала ні союзників, ні підтримки зовні. Існувала домовленість з австро-німецькими вій¬ськами, що вони будуть боронити Україну від більшовиків, аж доки війська Антанти не окупують її. Такими були умови мирного договору Антанти з країнами Четверного союзу. Проте сподівання на австро-німецькі війська бу¬ли марні. Під впливом революційних подій вдома і в Україні вони з колишньої вишколеної дисциплінованої армії перетворювалися на юрбу озброєних людей, мріючи лише про одне: якомога швидше дістатися додому. Тому вони здавали зброю, спорядження, шукали потяги й поспішали додому. А хто ще залишався, вважав за краще оголосити про свій нейтралітет.
Україна виявилася оточеною зі всіх боків. На заході стояли сильніші й краще озброєні польські війська, що не приховували своєї агресивності й жадібних помислів на чималий шматок української землі. Повалення Геть¬манату пожвавило рух більшовицьких армій в Україну, протиборство з якими ускладнювала наявність серед цих військ українських частин — Богунського й Та-ращанського полків, сформованих ще за гетьмана для боротьби з більшовиками. На південному сході базува¬лися білогвардійські сили генерала Денікіна, які вис¬тупали під гаслом єдиної неділимої Росії, тому до Ди¬ректорії симпатій не виявляли. Південна смуга — Оде¬са, Миколаїв, Херсон — з благословення Антанти була окупована французами.
Не було єдиної думки щодо стратегії й тактики подальших дій серед самих членів Директорії та їхніх однодумців. Винниченко, Грушевський, Чехівський, Ша-повал та інші виступали за союз з більшовиками проти Антанти. Інша група, яку підтримував Петлюра, вису¬вала протилежну думку — йти разом з Антантою проти більшовиків. Навіть серед членів окремих впливових партій не було єдності поглядів. В УСДРП виділялися «кияни» й «катеринославці». Перші відстоювали радян¬ську орієнтацію, а другі — протистояли Радам.
На порядку денному закономірно постало питання про об'єднання зусиль перед такою грізною небезпекою. Резерви тут були великі. Справа в тому, що після розпаду Австро-Угорської монархії на терені Західної України виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Саме можливе об'єднання з нею наддніпрянської УНР робило Україну соборною, що вбирала б у себе роз'єднані історичною долею українські землі. Необхідність об'єднання розуміли всі політичні сили, незалежно від ступеня їхнього радикалізму. Ініціатива походила із заходу. З січня 1919 року Українська Національна Рада ухвалила проект договору про злуку ЗУНР з УНР. Минуло зовсім небагато часу, і 22 січня 1919 року в Києві урочисто було проголошено злуку Галичини, Бу¬ковини й Закарпаття з Наддніпрянською Великою Ук-раїною. ЗУНР була перейменована на Західну область УНР. Але багато в чому це був лише символічний акт, І після злуки обидві. держави провадили самостійну політику й кожна слала свою місію за кордон.
Причиною тут була не якась там інертність чи інші чинники. Річ у тім, що в січні 1919 року й УНР, і ЗУНР відправили спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію. Проте на цьому міжнародному форумові справи всіх чотирьох частин України — Наддніпрянщини, Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття — розглядалися окремо. Керувалися в цьому міжнародним правом. Найвигіднішим було становище Галичини, бо всі народи, які входили до складу Австро-Угорщини, після її розпаду одержали право на створення власних держав.
Але, як це часто буває, урочисто деклароване не завжди виконується. Хоча уряд ЗУНР завчасно просив президента США Вільсона захистити Галичину від на¬магань Польщі анексувати цей край, той більше вірив польській версії розгортання подій. А польські офіційні представники твердили перед Мировою комісією, що у створенні України заінтересовані Німеччина та Австрія, а українські війська були під командуванням німецьких офіцерів. Навіть прем'єр Польщі Падеревський навмисне плутав Галичину з більшовиками й не відхиляв інсинуацій стосовно австро-німецької участі в українських справах. Зазіхання ж Польщі на українські землі були величезними, Польща заявляла про свої претензії. не лише на Східну Галичину, а й на Холмщину, Підляшшя, Полісся та Волинь по Збруч і Случ, а також на Про-скурівський і Кам'янецький повіти.
Зважаючи на стан війни між ЗУНР і Польщею, Мирна конференція наприкінці лютого 1919 року відрядила місію до уряду ЗУНР для проведення переговорів з метою встановлення перемир'я з Польщею. Очолював цю місію французький генерал, а до її складу входили полков¬ники від Англії й Італії та професор від США. Не зовсім розуміючись на специфіці західноукраїнського регіону, місія просто заборонила ведення воєнних дій, не ліквіду¬вавши їх причини, і встановила таку демаркаційну лінію, що третина Східної Галичини зі Львовом і багатим нафтою Дрогобицьким районом відійшла до Польщі. На це не погодився уряд ЗУНР, а тому війна тривала. Тоді в цей район було направлено другу місію під голову¬ванням бурського генерала Боти. Тепер на пропозицію нової місії Дрогобицький район переходив до ЗУНР.
У квітні до Польщі з Франції прибула чудово оз¬броєна й вишколена армія генерала Галлера. Антанта планувала використати цю армію виключно для бо¬ротьби з більшовиками. Але поляки розпорядилися та¬ким потужним підкріпленням по-своєму: вони кинули його проти Галицької армії. В середині травня Ґаллер почав широкий наступ на фронті. Цей наступ підтримала своїми надмірними домаганнями Румунія, яка вимагала від ЗУНР значних територіальних поступок. Насамперед Румунія претендувала на чималу частину галицького Підкарпаття. Румунія не обмежилася лише ультимату¬мом такого змісту, а її війська безцеремонно загарбали територію, на яку вона зазіхала. Під натиском потужних сил Галицька армія змушена була відступати. І хоча були й короткочасні бойові успіхи, однак у цілому ця війна закінчилася для армії ЗУНР трагічно: армія та уряд ЗУНР перейшли на Наддніпрянщину, а Польща захопила всю Галичину.
Здавалося б, тепер можна було об'єднати якщо не землі, то зусилля. Але цього не сталося. Вельми вже різними були інтереси керівництв західних і східних українських земель. Та й ідеологічно їхні позиції не збігалися. Провід ЗУНР був безпартійний, більше зорієн¬тований на вирішення національних завдань, а керів¬ництво УНР було соціалістичним, хоча й на національному підґрунті. Цим визначалися й різні зовнішньополітичні орієнтири, УНР погоджувалася вести переговори з Ра¬дянською Росією, встановити з нею союз для спільної боротьби проти Денікіна за умов, що в Україні вста¬новляться не московські, а українські Ради. Дещо іншими були плани ЗУНР. Там воліли вести боротьбу насам¬перед з Польщею та Радянською Росією, втім не мали нічого проти союзу з Денікіним.
Із самого початку переходу проводу та армії ЗУНР через кордон між двома урядами — УНР і ЗУНР — не встановлювалася належна злагода. У критичному стані перебувала армія насамперед через брак військового спорядження й набоїв, Невизнання України низкою сусідніх держав оберталося тут трагедією. Сусіди не погоджувалися продавати Україні зброю. Не було звідки брати патрони, бо заводи, що їх виготовляли, знаходи¬лися поза межами обох армій — у Австрії, на Лівобережній Україні. Водночас Антанта щедро озброювала білогвар¬дійські армії Денікіна, Колчака, Юденича.
Тяжким було матеріальне становище Директорії. Гроші друкували переважно в Німеччині, звідки їх доставляли літаками. Отож варто було одному з літаків із 300 міль¬йонами гривень зазнати аварії над Румунією і впасти там, як фінанси УНР залихоманило. Адже Румунія тільки наступного року повернула гроші, а тих, що друку¬валися в Кам'янці-Подільському, через слабку технічну базу було замало.
До того ж марнотратством страждали численні українські зарубіжні посольства й місії. їх було багато, більше, ніж могла утримувати ще економічно слабка Україна. Уряд Директорії відкрив за кордоном 24 дип¬ломатичних представництва, де працювало понад 200 осіб, Тоді мислили широкими категоріями: мовляв, чим щед-рішими будуть посли та представники, тим краще ду¬матимуть про Україну за кордоном. І українські дип¬ломати шикували в дорогих готелях і ресторанах, ви¬кидаючи валюту направо й наліво. Дехто й зловживав цією щедрістю, через що вибухнуло кілька гучних скан-далів. Отож це не додало Директорії коштів і сил для боротьби з численними ворогами.
Доречно, зокрема, зупинитися на історії з українськими військовополоненими в Італії. Перебуваючи у скрутному становищі, вони почали звертатися до різних міжнародних організацій по допомогу. Відреагувала на звернення зем¬ляків і Директорія. Вона відрядила до Рима О. Севрюка (одного з тих, хто підписував Брестський мир) з великою сумою грошей — 2 мільйонами лір. Поїхав туди ук¬раїнський дипломат з дружиною, мешкав у дорогих апартаментах, мав абонемент в опері, проте не відвідав жодного табору для полонених, не почав клопотатися про них в італійських міністерствах. Висновки перевірки, яка підтвердила ці ганебні факти, були залишені Пет¬люрою поза увагою. А полонених тим часом вербували до польської, румунської, денікінської армій. Багато з них померло від тифу, малярії та інших пошестей. Але УНР не отримала жодного солдата з цих людей, які скніли далеко від Батьківщини.
Чимало інтелігентів, зневірившись у політиці Дирек¬торії, не будучи впевненими в переможному завершенні боротьби з більшовиками та іншими ворожими силами, почали виїжджати за кордон. Серед них було багато тих, хто мав великі заслуги перед національним рухом. І м'якосердий уряд, аби не лишати цих людей без засобів для існування, терміново формував різні дипломатичні місії у Швейцарії, Римі, Парижі, Відні, виділяючи для цього значні кошти. Десятки людей (зокрема той же В. Винниченко) виїхали з цими державними коштами за кордон.
Доба Директорії вступала у свою критичну фазу.
