Зовнішня політика України: навчальний посібник

Завершення Першої світової війни породжувало в українському суспільстві доволі різні настрої щодо майбутнього держави. Газета "Відродження" від 25 вересня 1918 р. вмістила статтю, в якій висловлювалась думка про взаємну зацікавленість українською справою ворожими блоками та рекомендувалось Міністерству закордонних справ "інтерес цей посилити і на третю сторону, яка також не залишиться без впливу мирової конференції на нейтральні держави. Увійшовши з ними в стосунки і інформуючи їх, ми не тільки здобуваємо собі голос, але маємо можливість посередньо впливати й на держави Антанти й вести дипломатичну агітацію за незалежність України". Водночас суспільні настрої не завжди відображали реальну картину навколо держави.

Директорія після приходу до влади зіштовхнулася з великими труднощами. Україна перебувала в оточенні з усіх боків.

На заході стояли краще озброєні польські війська, котрі не приховували своєї агресивності й претензій на українські етнічні землі. Повалення Гетьманату активізувало просування окупаційних більшовицьких армій в Україну. На південному сході дислокувалися сили Добровольчої армії генерала Л. Де- нікіна, котрі виступали під гаслом єдиної неподільної Росії, тому до Директорії симпатій не виявляли. Південна Україна (так званий Південь Росії) — Одеса, Миколаїв, Херсон, які відійшли до сфери впливу Франції, були окуповані французькими військами вже восени 1918 р. Розпад Австро-Угорської імперії, натомість, призвів до створення на уламках двоєдиної "клаптикової монархії Габсбургів" низки державно-політичних утворень, як-от, Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), Карпатська Україна, Буковинська Україна. Всі вони задекларували своє бажання об'єднатися з УНР в єдину державу. І якщо для Директорії УНР це давало певні сподівання на зміцнення власних позицій, з одного боку, то значні території, нехай навіть етнічно українські, стали предметом зацікавлення не лише для країн Антанти, насамперед, сусідньої новопосталої Пбльщі, а також Угорщини та Чехії, з іншого. Так перед керівництвом Директорії, у котрого не було одностайності у питаннях зовнішньої політики, виникло доволі непросте завдання не лише забезпечити об'єднання всіх етнографічних земель, а й відсто- яння такого кроку на міжнародній арені.

Ускладнювало становище Директорії й те, що злука між УНР і ЗУНР ставила Директорію УНР перед фактом вступу у військовий конфлікт із Польщею, котра не лише заявляла територіальні претензії на українські етнічні землі, насамперед, у Східній Галичині, а й активно провадила там військові дії. Це перетворило "східногалицьку проблему" на одне з ключових питань, яким змушена була займатися Паризька мирна конференція, що розпочала свою роботу в січні 1919 р.

Незважаючи на це, 22 січня 1919 р. в Києві урочисто було проголошено злуку Галичини, Буковини й Закарпаття з Наддніпрянською Великою Україною. ЗУНР була перейменована на Західну Область УНР. Але багато в чому це був лише символічний акт. Після злуки обидві держави провадили доволі самостійну політику й кожна слала свою місію за кордон.

Україна знову, як і наприкінці 1917 р., стала "робочим матеріалом" для здійснення планів урядових кіл Антанти, з тією лише різницею, що якщо 1917 р. найбільшою проблемою була антинімецька боротьба, то наприкінці 1918 р. — антибільшовицька. Працюючи у своїй зоні впливу, Франція не виступала окремо, а лише як член союзу. У діях Антанти простежується продовження політики, яку нав'язали російські політичні чинники (зокрема, кадети) і британське військове міністерство, спрямованої на широкомасштабну підтримку акцій Добровольчої армії генерала А. Денікіна.

Віддзеркалюючи позицію союзників щодо перспектив творення української державності, один із чиновників адміністрації США 12 грудня 1918 р. заявив: "Політика буде розроблена стосовно Росії, та чи буде створена держава на Україні — це питання, яке Сполучені Штати та Союзні держави можуть розв'язати лише після ретельного вивчення і обговорення". Таку саму позицію висвітлив і американський посол у Румунії, який у грудні 1918 р. заявив українському уряду: "У даний час союзники мають готові рішення в питанні про Польщу, яка остаточно відокремилась від Росії... Питання про Бессарабію буде обговорено на мирній конференції, а також і питання про Україну".

Як показують численні матеріали, ставлення урядових кіл західних держав до України та "українського питання" було неоднозначним. Можна стверджувати, що під час його розгляду уряди західних держав виходили з власних інтересів, зазвичай, тактичного характеру.