Особливості політичної думки Середньовіччя
Християнські доктрини
Середньовічні єресі.
Політична філософія середньовічного Сходу.
Християнські доктрини. Особливість політичної думки доби феодалізму полягала в богословському трактуванні політики. Але водночас навіть видатні теологи тієї епохи часто посилалися на Арістотеля, роблячи свої узагальнення щодо розвитку сучасного їм політичного життя.
В епоху Середньовіччя людська сутність із політичної була зведена до релігійної. Християнство перетворило гнучкі ідеали античних філософів на легкозасвоювані догмати. Релігійні догми одночасно стали і політичними аксіомами. їх суть досить чітко визначив А. Августин, який писав, що весь рід людський, життя якого від Адама до кінця цього віку є, так би мовити, життям однієї людини, визначається божими законами.., а керують ті, котрі піклуються, як чоловік—жінкою, батьки— дітьми, пани—рабами. Підкоряються ті, про кого дбають, як жінки—чоловікам, діти—батькам, раби—панам.
Найяскравіше це виявляється у засновників християнської політичної теорії
Ав-релія Августжа (354—430) і
Фоми Аквінського (1226—1274) (табл. 4).
Політичні вчення Середньовіччя
— Розвиток політичної думки зусиллями релігійних діячів
— Обгрунтування теологічної теорії політичної влади
— З'ясування ролі релігії держави в політиці
Політична думка раннього християнства
— Раннє християнство здійснило «першу комуністичну революцію» у мисленні людства, проголосивши принципи свободи і рівності, незалежно від походження, майнового та політичного стану людей. Це відкривало шлях до становлення царства Божого на Землі.
— Але згодом (особливо, коли християнство було офіційно визнане і перетворилось на пануючу релігію Римської імперії) у отців церкви з'явилися судження, що суперечили Новому Заповіту. За допомогою патристів імператори представлялись намісниками Бога на Землі; державна влада зі свого боку надавала церкві допомогу у боротьбі з єресями.
— Одночасно в політичних доктринах патристів формувалася ідея про зверхність священної влади над світською. Особливу роль у відстоюванні цієї концепції відіграв єпископ Аврелій Августин (354—430). У його творі «Про державу Божу» думка про верховенство церкви в політичному житті сформульована ним як панування «світла над царством темряви»
Розвиток середньовічної політичної думки на початку II тисячоліття
— Середньовічні ідеологи та діячі церкви активно розробляли питання суті людини.
— Батько схоластики англієць А. Кентерберійський (XI ст.), використовуючи постулати логіки, обґрунтував необхідність втілення Бога в людині.
— Француз І. Солсберійський (XII ст.) високо оцінював роль римського права у вихованні людини.
— Німець Альберт Великий (XII ст.) вважав особливим досягненням людини її сумління, завдяки якому особа втілює універсальні принципи моральної поведінки.
— Шотландець Д. Скотт (XIII ст.) поставив проблему свободи волі у центр свого політичного вчення: тільки в умовах абсолютної свободи можна створювати велике
— Провісником свободи совісті став у XIV ст. Марсиній Подуанський, який був переконаний, що Євангеліє — не закон, а повчання і тому у справах віри не може бути примусу, тобто вона була, є і буде справою сумління кожного. Марсиній першим у середньовічній політичній думці підтримав ідею суспільно договору та народного суверенітету
Суспільно-політичні погляди Фоми Аквінського (1225—1274)
— У творах «Сума теології», Панування влади» та ін. Намагалися примирити віру зі знанням, дати філософське обґрунтування католицизму, використовуючи ідейну спадщину Арістотеля.
— Запозичив в останнього думку про людину як суспільну (політичну) істоту, а також те, що держава як ціле стоїть вище від індивіда.
— Орган іцизм Аквінського набрав форми ієрархізованих уявлень про суспільство: все повинно підпорядковуватись цілому.
— Оскільки світ збудований на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі від Бога.
— На чолі держави стоїть світська влада, яка є вторинною щодо релігійної.ї
— Ідеал форми державного правління: влада одного, монархія.
— Аквінський теологізував розуміння права. Його джерелом визнавав вічне право (божественний розум), а його проявом— природне право. Конкретизацією природнього права є людське право
Августин, на відміну від Платона й Арістотеля, побудував свою концепцію «кращого життя» (щастя від Бога) на можливостях і здібностях людини на реалістичному гуманізмі: людина не зневажає іншу людину через її вади, вона ненавидить вади, зате любить людину.
У християнському політичному вченні Фоми Аквінського держава розглядається як певна частина універсального порядку, творцем і правителем якої є Бог. Мета держави — збереження порядку та громадянського спокою. Згідно з Аквінатом, влада має божий характер. Ідеальною формою управлінь він вважав змішану: монарх уособлює єдність, аристократія — належні їй заслуги, а народ, який включається в управління, є гарантом соціальної злагоди. Дії монарха обмежені законом. З волею народу слід рахуватися.
І Августин, і Аквінат намагалися обґрунтувати верховенство церкви над світською владою.
З часом релігійна концепція політики втрачає панівне становище. Християнству не вдалося утримати її як світський придаток до релігії. У суспільному житті відбулися серйозні зміни. На арену політичного життя вийшли нові сили.
Середньовічні єресі. Термін «єресі» (від
грец. hairesis чи hauresis) спочатку означав вибір, особистий вибір, а потім, під впливом християнської церковної публіцистики почав асоціюватися з вченням, що відхиляється від канонічного, а також з відповідною школою, сектою тощо.
В історії політичної думки єресі постають як релігійні вчення, що відділяються від офіційної доктрини церкви в питаннях догматики, культу та окремих обрядів. Ортодоксальна церква має в очах єретиків вигляд неправильної, несправжньої і нарешті виявляється єретичною при порівнянні з ідеями та правилами цієї секти (від
лат. Sekta — напрям думок, вчення). Таким чином, у цьому конфлікті — конфлікті церковної ортодоксії та єресі — звичайно має місце протиборство та несхожість двох доктрин, кожна з яких претендує на істинність.
Протягом усього часу свого існування єретичні рухи були свого роду формою соціального протесту проти панування релігійної ідеології. Виникнення опозиційних правлячій церкві та її догматиці єретично-сектантських течій притаманне історії усіх без винятку основних релігій (буддизму, ісламу, іудаїзму тощо), але найбільшого розвитку у формі громадських рухів єресі набули в християнстві. Монополія християнської церкви на ідеологію, політику, а потім і на право, що установилася після визнання християнства в якості офіційної релігії, не могла не піддатися критиці. Жорсткий контроль офіційної церкви над духовним життям суспільства, перетворення її у великого власника, освячення своїм авторитетом най-жорсткіших форм експлуатації — усе це призвело до протесту, який знайшов своє вираження саме в єретичних рухах.
Політична філософія середньовічного Сходу. Розвиток політичної думки в країнах Сходу в середні віки проходив під значним впливом античної культури та філософії.
Основною проблемою філософсько-духовного і політичного життя в ісламській культурі стала проблема співвідношення релігії та філософії. Окремі мусульманські богослови ще у VIII—IX ст. намагалися розробити релігійну філософію, засновану на символіко-алегоричному тлумаченні Корану Але основна маса «людей релігії» дуже обережно і насторожено ставилась до раціоналістичних підходів вирішення проблем в ісламі.
Теоретики релігійної філософії ісламу то піддавалися утискам і гонінням, то підтримувалися властями. І лише в X ст. калам — теоретичне ісламське богослов'я (аналогічне християнській схоластиці) — отримав визнання і порівняно широке розповсюдження. З цього часу поряд з каланом успішно конкурує другий напрям, мислителі якого намагаються осмислити природу і суспільство за працями античних авторів, зокрема Арістотеля. Оригінально використовуючи їхні ідеї, чимало мислителів намагалися позбавити Аллаха функцій безпосереднього творця і правителя. Повертаючись до ідей Арістотеля, вони фактично доходили висновку про вічність і світу, і Бога, про незалежність світу від Бога тощо. Неоплатонічне вчення про еманацію та ідеал Арістотеля — множинність космічних сфер — давали їм змогу максимально віддалити Бога від природи та людини і таким чином порушити фаталізм мусульманського віровчення.
Вони вчили, що Бог пізнає лише всезагальне, що він діє на основі не волі, а розуму і впливає лише на ті сфери, які найближчі до нього. Внаслідок цього сфера індивідуальних речей і подій природно-людського світу залишалася лише в опосередкованій залежності від божественної могутності.
Серед інших важливих ідей, сформульованих мусульманськими мислителями, слід назвати започатковану концепцію «двох істин». Згідно з нею, одна й та сама істина може бути виражена в абстрактно-догматичній формі Корану — для мас ві-
руючих і в філософській формі — для невеликої кількості найбільш підготовленої в науковому плані осіб. А це, в свою чергу, засвідчувало про започаткування конфлікту між філософською думкою і мусульманською теологією.
Серед мусульманських філософів, у працях яких простежується спроба вирішити проблему співвідношення релігії і філософії, слід назвати «першого філософа арабів» — середньоазіатського тюрка альФарабі (870—950).
Широку популярність Фарабі принесли його коментарі праць Арьістотеля (у зв'язку з цим ще за його життя йому було присвоєно почесне ім'я «Арістотеля Сходу», «другого вчителя»).
АльФарабі виходив з того, що істина досліджується філософією через «доказові роздуми». Але філософів, яким доступне істинне знання, небагато. Більша частина людей зайнята повсякденною працею і здатна набути знання лише через «поетичні» і «риторичні» образи та висловлювання. Тому для широкого загалу необхідна така релігія, яка оперує образами та розповідями і є дуже важливим політичним мистецтвом, без якого не може існувати суспільство.
АльФарабі, як і античні мислителі, намагається викласти проект ідеального суспільства у своєму тлумаченні. Суспільства він класифікує на: великі — об'єднання всіх людей і народів, населення Землі; середні — суспільства окремих народів; малі — об'єднання людей в окремі міста. Взявши за вихідні моральні категорії добро, зло, ставлення до праці, він поділяє міста-держави на добродійні, колективні та не-віглаські.
У добродійних містах-державах суспільне життя побудоване за принципом високої моральності людей, які, допомагаючи один одному, досягають щастя.
АльФарабі характеризує п'ять основних прошарків населення в добродійному місті-державі: 1) мудреці та інші гідні особи; 2) «люди релігії», поети, музиканти, літописці; 3) рахівники, геометри, лікарі, астрологи; 4) воїни-ратники, стражники і т. ін.; 5) багаті люди, землероби, тваринники, купці тощо. У добродійній державі всі ці прошарки населення пов'язані дружбою, взаємними інтересами, справедливим ставленням один до одного. Добродійне місто очолює філософ-правитель, який спроможний пізнати начала, які лежать в основі природи і суспільства, та передати ці знання населенню в образно-символічній (тобто релігійній) формі.
Що ж до політичного устрою, АльФарабі брав за основу мусульманську общину як скріплене шаріатом територіальне об'єднання віруючих. Морально-релігійні якості общини альФарабі виводив згідно з ідеальним містом-державою Платона.