Політологія: Навчально-методичний комплекс

Тема 2. ОСНОВНІ ВІХИ ІСТОРІЇ ЗАРУБІЖНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

1. Політична думка Стародавньою світу та Середньовіччя.

2. Особливості розвитку політичної науки Нової доби.

3. Сучасна зарубіжна політична думка.

Методичні рекомендації

1. Вивчаючи перше питання необхідно усвідомити:

— надзвичайно великий обсяг політологічного матеріалу, який включає в себе історичні, філософські, правові, політичні, географічні та інші джерела суспільствознавчої науки;

— формування цих першоджерел було пов'язане з тією стадією розвитку різних суспільств, коли відбувається соціальна диференціація і зароджуються та виникають державні утворення (табл. Ґ);

— глибоке вивчення історії політичних ідей того чи іншого народу показує істотні їх відмінності, оскільки історія народу є лише часткою загальносвітової цивілізації, до якої він робив і робить свій внесок на кожному конкретному етапі свого розвитку залежно від рівня розвитку економічних, політичних і духовних складових суспільства.

З'ясуйте та проаналізуйте сутність історичних етапів започатку-вання і розвитку політичних ідей, дайте порівняльну характеристику їх змісту.

Стародавній світ

Міфологічно-релігійні уявлення про політику XIII—VI ст. до н. є.

Конфуцій, Мо-Цзи, Будда, Заратустра

Ідея божественного походження держави, відносин, порядку. Люди нерівні з волі Бога.

Таблиця 1

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ЗНАНЬ ТА ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ



У посібнику використано таблиці з навч.-метод. посібника «Політологія» за ред. О. М. Рудакевича, 2000 р.



Політична думка античності IX—II ст. до н. є. Ранній період, IX—VI ст. до н. є.

Гомер, Гесіод, «сім мудреців» і Соломон, Піфагор, Геракліт.

Період становлення старогрецької державності, раціоналізація політичних уявлень про політику, формування філософського підходу до держави.

Другий період, V—ІУст.дон. є.

Демокріт, софісти, Сократ, Платон, Арістотель, Цицерон. Розквіт старогрецької філософської та політичної думки. Уявлення про політику як про мистецтво керувати державою. Введення понять: юридична особа, політична справедливість, рівність. Створення теорії ідеальної держави, ідеального правителя та ідеального громадянина. Зародження елементів наукового дослідження політики.

Третій період, — IV—II ст. до н. є.

Епікур, стоїки, Полібій.

Це період еллінізму, початок занепаду старогрецької державності, та підкорення грецьких полісів спочатку Македонією, а потім Римом. Нове трактування поняття держави, справедливості. Трактування історії виникнення державності і наступної зміни державних форм. Розробка проблем моральності представників влади.

Особливості політичної думки Середньовіччя

Християнські доктрини, А. Авгистин, Ф. Аквінський

Теологічні тлумачення політичних інститутів і процесів. Проголошення верховенства релігії над світською владою. Концепції релігійної сутності держави: світовий порядок, установлений Богом. Проповідь змирення, послушність властям, бо люди рівні перед Богом на Землі. Мета держави — збереження порядку і громадянського миру.

Середньовічні секти (єресі) і їх соціально-політичні теорії. Єресі, як відображення соціального протесту пригнічених верств населення.

Політична думка середньовічного Сходу. Особливості соціального розвитку. Соціально-політичні ідеї ісламу. Відношення до власності і рівності. Влада і держава. Погляди на суспільство і владу аль-Фарабі, ІбнСіна.

Розглядаючи поняття та категорії, розвиток політичної думки у Стародавньому світі і Середньовіччі, необхідно засвоїти зміст таких понять:

Теократія, держава, деспотія, тимократія, демократія, аристократія, олігархія, охлократія, поліс, політея, форма правління, правильні і неправильні форми правління, легізм, конфуціанство, даосизм, моїзм, брахманізм, цезаризм, томізм, ідеальна держава, ідеальний правитель, ідеальний громадянин, відродження, природне право, природні закони, суспільний договір, суверенітет, архія, макіавелізм, утопія, лібералізм, абсолютизм, конституціоналізм, громадянин, права особи, розподіл влади, просвітництво, раціоналізм, плебісцит, «категоричний імператив», вічний мир.

2. Вивчаючи становлення політичної думки Нової доби, слід звернути увагу на те, що цей період тривав з ХІУ до початку XX ст.: Відродження і Просвітництво, епоха Реформації, становлення та розвиток соціалістичних, комуністичних, ліберальних, раціоналістичних та утопічних концепцій політики.

Відродження, IV—початок VII ст.

(Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій, Т. Мор, Т. Кампа-нелла)

Звільнення політичної науки від теології, обґрунтування ідеї природного права та природного походження держави. Введення поняття «держава». Створення вчення про державу. Зародження утопічних уявлень про державу.

Просвітництво, XVII—XVIII ст.

(Дж. Локк, Т. Гоббс, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Гельвецій, І. Кант, Г. Гегель)

Обґрунтування теорії про державу та правові основи буття. Формування вчення про громадянське суспільство, теорії суспільного договору, принципи розподілу влади. Проголошення ідей гу-манітаризму прав і свобод людини. Визнання закономірностей зміни політичного управління. Розроблення механізму діяльності демократичної держави.

Соціал-утопізм, соціалізм і комунізм, XVHI—початок ХХст.

(Ж. Мел'є, Мореллі, Маблі, Бабеф, Сен-Сімон, Фур'є, Оу-ен, /С.Маркс, £. Бернштейн, Ф. Лассаль, К. Каутський, В. Ленін)

Утопічні теорії про державу, сутність людини, закономірності суспільного розвитку. Розроблення вчення про державу, її суть та перспективи розвитку. Матеріалістичні розуміння історії. Економічні засади існування суспільства. Обґрунтування питання про владу, її завоювання і зміцнення.

3. Вивчаючи сучасну зарубіжну політичну думку, слід звернути увагу на те, що політологія в західних країнах відіграє значну роль як теоретична дисципліна і як інструмент практичного впливу на різні соціальні процеси. Разом з тим, незважаючи на високий ступінь розвитку політичної науки в таких країнах, як США, Франція, Велика Британія, Німеччина та інших, спостерігаються суттєві відмінності у підходах до розгляду практично всього спектру політологічних проблем — і на рівні національних шкіл, і на рівні університетів та різноманітних дослідницьких центрів.

Спробуйте усвідомити сутність основних напрямів розвитку політичної науки в країнах Заходу на сучасному етапі:

США: а) загальна політологічна наука (Ч. Мерріам, У. Монро, Г. Ласуел, Г. Алмонд, С. Верба та ін.);

б) теорія плюралістичної демократії та елітизму (С. Хангтінгтон,

A. Бентлі, Р. Даль);

в) теорія виборів та виборчих процесів (П. Лазарсфельд, Б. Берельсонс, Ф.-М. Сейба, Б. Грінсберг та ін.);

г) теорія суспільної стабільності (Г. Моргентау).

Англія: а) структурно-функціональний аналіз політики (Р. Джоунс);

б) теорія політичної мобілізації;

в) теорія політичних систем (Р. Роуз, М. Девіс, В. Люїс, X. Байєман).

Франція: а) вивчення поведінки виборців (Ж. Шарло, Ж-Ганте, Ж. Жафрр, А. Ласло);

б) дослідження політичних партій (М. Дюверже, Ж. Шарло).

Німеччина: а) нормативістська політологія;

б) позитивістсько-біхевіористична емпірична соціологія;

в) «практично-критична наука про соціально-політичну» владу (Франкфуртська школа: Т. Адорно, Г. Дарендорф, Ф. Нойман,B. Хенніс та ін.).

Основні поняття та категорії

Аристократія — найбільш привілейований стан або найвища родова знать у рабовласницькому і феодальному суспільствах, а також форма державного правління, за якої аристократії належить уся повнота влади в країні; на сучасному етапі — узагальнююча назва представників панівних класів і станів, а також духовної еліти суспільства.

Брахманізм (санскр. — від імені бога Брахми) — релігійна система стародавньої Індії, джерелом якої є релігія ведійських аріїв, які перекочували у 2-му тисячолітті до Хр. на територію північно-західного Індостану. Але власне брахманізмом цю релігійну систему треба вважати на останніх етапах розвитку ведійського періоду в історії Індії, коли з'являється досить складна релігійно-філософська ведійська література і, насамперед, Упанішади. Джерелами вивчення релігії стародавніх аріїв, а потім і брахманізму, є: 1) чотири збірки Вед; 2) Брахмани — тексти-коментарі до відповідних Вед; 3) Араньяки — тексти, пов'язані з брахманами; 4) Упанішади — релігійно-філософські тексти періоду брахманізму. Ці джерела належать до класу шруті — «почуте». Тексти смріті — «запам'ятоване» — це сутри. Головний принцип світосприйняття брахманізму— обожнювання природи. Більшість богів пантеонів Вед уособлюють окремі природні явища та стихії. Ці боги поділяються на земних, атмосферних і небесних. Богам-девам протистоять демонічні істоти — асури, пані, даса та ін.

Першоосновою світу і чинних у ньому законів, універсальним принципом Всесвіту, якому підкоряються боги і люди, є Ріта. Йому протистоїть принцип Анріта — безладдя, хаос, відсутність істини. Пізніше в брахманізмі Ріта дасть поштовх до появи концепції карми і дхарми. Ще в арійський період найбільш привілейованим станом у суспільстві були жерці-брахмани. Спочатку основна функція брахманів полягала у виконанні обрядів та промовлянні або співанні молитов. Але з розвитком релігійного мислення вони монополізують практично всі сфери життя стародавньоіндійського суспільства. З цього часу в брахманізмі починається перехід від багатопланового пантеону Ігведи, в якому був відсутній центральний, об'єднуючий образ, до системи, зафіксованої в Упанішадах, яка зводила всі прояви буття до безособового космічного абсолюту — Брахмана. Але на цей час жерці, про яких у «Іпатапатха-брахмана» говориться, що це «земні боги», які вже сильніші за небесних, практично втратили контроль над розвитком народних вірувань арійських і неарійських племен Індії. Поява в VI ст. до Хр. Таких релігійних систем, як буддизм і джайнізм, розвиток філософської думки призвела до послаблення брахманізму і поставила перед ним завдання реформації. Як наслідок цієї реформації — виникнення наприкінці першого тисячоліття до Хр. індуїзму.

Гуманізм (від лат. humanus— людський, людяний)— філософський підхід, що в теоретико-світоглядний спосіб поєднує вчення про людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства. Теорія і практика гуманізму спирається на багатовікову традицію. В її генах — ідеї та ідеали Розуму та Людяності, які послідовно розвивали філософи античної доби, діячі культури епохи Ренесансу, мислителі Просвітництва, в тому числі Ф. Прокопович, Г. Сковорода, інтелектуали Нового часу.

Започатковане ще в II ст. до Хр. Цицероном, поняття «гуманізм» містило в собі уявлення про цінність і значущість людини, про можливість реалізувати гуманістичний ідеал соціальними засобами, насамперед вихованням... Видатні діячі Ренесансу (Данте, Петрарка) поглибили цицеронівське розуміння гуманізму, представили його як вираз «цілісного людського духу», свідчення «повноти та неподільності природи людини». З часів італійського Відродження термін «гуманізм» почав вживатися в двох основних значеннях — як визначення літературно-художнього напряму, що утверджує образ людини як освіченої й високоморальної особистості, та як філософське вчення, що об'єднує теорії, які виходять з положення про людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства. Гуманізм, крім того, має ще один, суто особистіший вимір. Він розуміється як система установок індивіда на соціальні об'єкти (людина, спільнота, жива істота), а саме: співчуття, співпереживання; щира радість за успіхи іншого; наявність мотивації, які спонукають людину на дружнє спілкування, зумовлюють «поведінку, що допомагає» (симпатія, альтруїзм). В усіх цих значеннях гуманізм протягом своєї багатовікової еволюції набував різних форм та відтінків. Істотні відмінності відрізняють теологічну та атеїстичну версії гуманізму.

Світський гуманізм, у свою чергу, поділяється на натуралістичний та соціально-культурний різновиди. «Космічні» гуманістичні ідеї співіснують з екзистенціальними, прагматичними, суто «земними». «Трагічна» концепція гуманізму конфронтує з оптимістичною, гуманізм «слухняності та адаптації» заперечується «звільненням завдяки бунту». Особливо гостра суперечка спостерігається між марксистською, атеїстичною, соціально-визначеною концепцією гуманізму та її численними теологічними альтернативами.

Даосизм (від кит дао (tao) — шлях) — одна з шести провідних течій стародавньої китайської філософії. Основоположник даосизму — Лі Ер Ла-оцзи (хоч багато дослідників висловлюють сумніви щодо реальності існування такої особи). Даосизм виник у VI—III ст. до Хр., а в II ст. по Хр. на його основі зародилася одна з китайських синкретичних народних релігій, що увібрала елементи конфуціанства й буддизму і мала однойменну назву, а в V с. по Хр. була проголошена державною.

Основоположною категорією даосизму є «дао», що символізує природний, незалежний ні від кого і ні від чого (в тому числі й від Бога, що було дуже незвичним для стародавньої філософії із притаманним їй теологічним забарвленням) перебіг подій, втілення чеснот, природної справедливості та загальної рівності. Будь-які відхилення від «дао» засуджуються. Надмірне збагачення розглядається як «порушення дао», так само як штучна державо-творчість, усі прояви насильства й особливо війна. Навіть перемога у війні не сприймається як благо — вона повинна відзначатися, з погляду даосизму, «поховальною процесією». Водночас засуджуються й дії, спрямовані на подолання тих чи інших відхилень від «дао». їх подолання повинне відбуватися внаслідок спонтанної дії «дао». Основним принципом поведінки проголошується «увей»— «недіяння», що тлумачиться не як цілковита бездіяльність, суцільна пасивність, а як можливість діяти, не відходячи від вимог «дао», без боротьби. Таким чином, даосизм (майже повністю витис-нений у новий час буддизмом, конфуціанством і частково християнством) в усіх сферах, у тому числі й у політичній, орієнтував на поміркованість, стриманість, незмінність природного стану справ. Головна мета послідовників даосизму — досягнення єдності з першоосновою світу (дао).

Демократія (від грец. demos — народ і kratos — влада) — влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв'язанні проблем і питань суспільного врядування.

Демократія насамперед означає формальне визнання народу джерелом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких влада відіграє обслуговуючу роль. Ознакою демократії є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права в процедурах виборів, референдумів тощо.

Лютеранство (від власного німецького імені) — один з основних напрямів у протестантизмі (близько 80 млн прихильників) поряд з кальвінізмом і англіканством, заснований Мартіном Лютером (1483—1546) у XVI ст. Виникнення лютеранства датується 1517 p., коли М. Лютер у Віттенберзі оприлюднив свої 95 тез, спрямованих проти торгівлі папськими грамотами про відпущення гріхів (індульгенціями) та інших зловживань папства і католицького кліру.

Основи лютеранства викладені в двох катехізисах М. Лютера, в «Аугс-барській сповіді», написаній його сподвижником Філіппом Меланхтоном, та інших документах, зібраних у книзі конкордії («Книга згоди», 1580). На відміну від католицизму, лютеранство пов'язало ідею спасіння не зі справами людини, а з її вірою в спокутну жертву Христа. Лютеранство відкинуло папську владу в церкві, посередницьку місію духовенства, чернецтво, культ святих, латину як офіційну мову богослужіння (латина була замінена національними мовами) і т. ін. Джерелом віровчення визнавалася Біблія; священний переказ (постанови соборів католицької церкви, документи папського престолу тощо) відкидався.

Олігархія (від грец. oligarchia — влада небагатьох) — політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група. Термін олігархія вперше запроваджено Платоном і Арісто-телем у V—IV ст. до н.е. для позначення однієї з гірших, на їхню думку, форм правління, коли «владарюють багаті, і бідні не беруть участі в правлінні».

Олігархія є аристократична і фінансова. Аристократична олігархія, за якої політичне та економічне панування належить групі аристократів, існувала в багатьох рабовласницьких державах, зокрема в Спарті, Стародавньому Римі. Фінансова олігархія характеризується високим ступенем концентрації виробництва й фінансового капіталу і означає панування в економіці та політиці вузької групи фінансових магнатів, найбільших власників банківських і промислових монополій.

Охлократія (від грец ochlos — натовп і kratos — влада) — тимчасове або більш-менш тривале домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, «маси»; один із способів здійснення політичної влади, що суттєво доповнює кризові політичні режими. Феномен охлократії висвітлюється старогрецьким істориком Полівієм, представлений у теоріях держави Платона і Арістотеля, в концепціях сучасних теоретиків політичного процесу. Згідно з Арістотелем, охлократія є крайнім проявом негативних властивостей демократії (народовладдя), її* збоченою формою. Вона стає можливою за умови відсутності легітимного державного управління, в ситуації безвладдя, деструкції механізмів регулювання суспільного життя. Спалахи охлократії в історії політичного життя спостерігаються, як правило, в кризові часи, на переломних етапах суспільного поступу, за умов загострення соціальних суперечностей. Саме тоді виникають сприятливі обставини для проявів охлократичного стихійного політичного екстремізму, «тиранії натовпу» (Платон).

Папство (від грец. pappas — батько) — релігійний монархічний центр католицької церкви, який очолює Папа Римський. Папство виникло на ґрунті римського єпископату. Створення у VII ст. Папської області започаткувало світську владу пап. Термін «папство» вперше з'явився у XII ст. під час дискусії щодо повноважень імператора і папи. Найбільшої могутності папство досягло в середні віки і до середини XIX ст. було опорою феодально-монархічних сил, з другої половини XIX ст. зблизилося з буржуазними колами. 1870 р. у зв'язку із включенням Риму до складу Італійської держави папська область була ліквідована.

За Лютеранською угодою 1929 p., на пагорбі Монте-Ватикано в Римі утворено державу-місто Ватикан, що має всі атрибути сучасної держави та суб'єкта міжнародного права. Ватикан є абсолютною теократичною монархією. Законодавча і судова влада належить Папі Римському. Після Другої світової війни, а надто з 60-х років (2-й Ватиканський собор, 1962—1965) папство у спробі подолати кризу католицизму взяло курс на пристосування церкви до сучасної епохи у питаннях догматик, культу, організації та політики. У 1984 р. Лютеранську угоду було переглянуто в бік зменшення формального втручання церкви у політичні та цивільні справи Італії.

Вплив Ватикану поширюється далеко за межі його території. За допомогою величезного апарату церковнослужителів, католицьких організацій, добродійних товариств, преси і радіо Ватикан справляє безпосередній вплив на політичне життя Італії та інших країн, населення яких сповідує католицизм (усього в світі понад 600 млн католиків). Ряд християнських віросповідань уклали союз, або унію, з католицькою церквою, підкорилися папській владі, сприйняли догмати католицизму при збереженні власних традиційних обрядів. Серед таких церков — уніати грецького, маронітсько-го, вірменського, коптського обрядів. Брестська унія 1596 р. започаткувала Українську греко-католицьку церкву, діяльність якої в Україні поновлено після проголошення її державної незалежності.

Папство і католицька церква — поняття близькі, але не тотожні. Інтереси папства не завжди збігаються з інтересами церкви в окремих країнах або частинах світу. Папство прагне нав'язати свій курс усьому католицизмові, що не завжди вдається. Правління папи Іоанна Павла II відзначено активністю зовнішньополітичної діяльності Ватикану, намаганням розширити релігійну пропаганду й діяльність католицької церкви в різних країнах світу. Безперечним є й особистий внесок Іоанна Павла II у здійснення «оксамитових революцій» у Східній Європі, возз'єднання Німеччини, проголошення незалежності країн Балтії та в інші найважливіші геополітичні процеси сучасності.

Просвітництво— ідейно-політична течія часів переходу суспільства від феодалізму до капіталізму. Просвітництво відображало інтереси народжуваної буржуазії й народних мас і відігравало роль ідеологічної підготовки буржуазної революції, найрадикальнішою з яких була Велика французька революція 1789 року. Епоха Просвітництва охоплює кінець XVII— початок XIX ст. Соціально-економічні основи Просвітництва зумовили його головні ідейні настанови, які полягали в критичному ставленні до соціальної і політичної організації суспільства, а також до його ідеологічної легітимації. *

Просвітителі критикували феодальний лад, абсолютистську монархію, рішуче виступали проти кріпацтво, обґрунтовували необхідність встановлення нових суспільних порядків, які сприяли б поліпшенню життєвих умов народних мас, їхнє право на освіту і культуру. Різкій критиці піддавали вони релігійні догмати, схоластику, обстоювали світський характер суспільного життя. Просвітителі вірили в людину, в її розум і високе покликання, продовжуючи гуманістичні традиції епохи Відродження, прогресивні думки всієї попередньої історії людства. Вони боролися за встановлення «царства розуму», заснованого на «природних» правах і рівності людей. Визначальну роль у розвитку суспільства вони надавали свідомості людей, усі вади суспільства пояснювали неуцтвом, неосвіченістю людей, нерозумінням ними своєї власної природи. Найважливішим засобом соціального поступу вони вважали поширення освіти, пропаганду наукових знань, ідей справедливості і добра.

Найбільшого розквіту ідеологія Просвітництва досягла у Франції XVIII ст. Найвидатнішими представниками французького Просвітництва були Ш. Монтеск'є, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, К. А. Гельвецій, П. А. Гольбах. Усі вони виступали проти необмеженої монархії, втручання церкви в політичне життя, за скасування станових привілеїв, доводили правомірність знищення феодалізму. Вони зробили великий внесок у розвиток світової політичної думки, розробляючи питання про походження держави, її функції, типи державного правління, шляхи демократизації суспільства, про поділ влади. їхні ідеї значною мірою сприяли утвердженню в суспільстві принципів буржуазної демократії. У ранньому французькому Просвітництві виявилися ілюзії щодо освіченої монархії. У пізньому переважали радикальні суспільно-політичні вимоги, гостра критика абсолютистської влади поєднувалася з обґрунтуванням ідеї буржуазної демократії і громадянських свобод.

Протестантизм (від лат. protestans— той, що не заперечує, незгідний) — один із трьох напрямів християнства поряд з православ'ям та католицизмом. Виник у XVI ст. в період Реформації. Протестантизм є сукупністю самостійних релігій (лютеранці, кальвіністи, англіканці, старокатолики, меноніти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Ієгови, п'ятдесят-ники, армія спасіння та ін.).

Усі протестантські релігії мають певні особливості, що в цілому й відрізняє протестантизм від католицизму та православ'я (не визнають святих, ангелів, культу Богородиці, чистилища, як то прийнято в католицизмі). Головною відмінністю протестантизму від інших напрямів християнства є наявність учення про безпосередній зв'язок людини з Богом, без посередництва церкви та духовенства. Усі переваги віруюча людина одержує тільки завдяки її «особистій вірі» та волі Бога. У зв'язку з цим релігійний культ протестантизму значно скорочений, спрощений та здешевлений. Протестантське духовенство обирається «мирянами», кожний віруючий може здійснювати богослужіння. У протестантизмі немає чернецтва.

Питання для дискусії

1. Чим відрізняються погляди Платона і Арістотеля на функції держави і що їх об'єднує?

2. Який вплив мають політичні вчення Стародавньої Греції та Стародавнього Сходу, Середньовіччя, Відродження, Просвітництва та Нового часу на сучасний розвиток політичних теорій?

3. Що об'єднує і чим відрізняються чотири найбільш відомі суспільно-політичні течії, які домінували в політичній думці в часи існування династії Чжоу у Китаї?

4. Які загальні риси характерні для джерел політичної думки Стародавньої Індії—Вед (священним знанням)?

5. Які заслуги перед політичною наукою роблять Н. Макіавеллі видатним вченим?

6. Чим відрізняються погляди Н. Макіавеллі та ПІ. Монтеск'є на політику, владу, державу?

7. Що об'єднує і чим відрізняються погляди Т. Гоббса і Дж. Локка на державу?

8. Чим важливі положення про природне право для політичної науки, яке розглядав Ж. Ж. Руссо?

9. Який теоретичний доробок у політичну науку зробили І. Кант, Й. Фіхте, Г. Гегель?

10. Що характерно для поглядів К. Маркса і М. Вебера на політику і політичні процеси?

Теми рефератів

1. Загальне та особливе в поглядах Платона та Арістотеля на державу, владу, власність.

2. Особливості політико-релігійних доктрин Середньовіччя.

3. Порівняльний аналіз вчень Н. Макіавеллі та Ш. Монтеск'є про політику і державу.

4. Основні ідеї марксистської концепції політики і політичних відносин.

5. Концепції російської імперської політики XII—XIX ст.

6. Проблеми особи і держави в політичних концепціях Т. Гоббса та Дж. Локка.

7. Раціоналізм як основа політичного мислення політологів Нового часу.

8. Сучасна зарубіжна політологія: основні ідеї та напрями дослідження політики.

Питання для самоконтролю

1. Дайте політичну, економічну та духовну характеристику Античної доби.

2. Що є спільного, особливого та відмінного у Платона, Арістотеля і Ци-церона?

3. Спробуйте пояснити особливості політичної думки у Середньовіччі.

4. Сформулюйте найхарактерніші ознаки епох Відродження і Реформації.

5. У чому велич Н. Маніавеллі?

6. Порівняйте політичне вчення Т. Гоббса та Дж. Локка.

7. Назвіть найбільш характерні ознаки епохи Просвітництва.

8. Чому ПІ. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо є прасинами політичної філософії епохи Просвітництва?

9. Дайте характеристику класичного марксизму та вкажіть його основні похідні політичні концепції.

10. Які нині найбільш популярні політичні концепції і в чому їх суть?

Питання до заліку

1. Сутність політичних вчень англійської доби.

2. Особливості політичної думки в Середні віки.

3. Основні концепції політичної думки доби Відродження та Просвітництва.

4. Сучасна зарубіжна політика наука: основні напрямки дослідження.

Питання до іспиту

1. Дослідження Арістотелем і Платоном сутності і форм ідеальної організації держави.

2. Політичні ідеї Н. Макіавеллі.

3. Дж. Локк про природну свободу людини і необхідність людської організації.

4. Ш. Монтестеск'є про механізм забезпечення і функціонування правової держави.

5. Концепція політичного лідерства М. Вебера.

6. Сутність основних напрямків політичної ідеології в сучасному суспільстві.

7. Ж.-Ж. Руссо про суспільний договір.

Завдання для самостійної роботи

1. Спробуйте самостійно дати визначення таких політичних концепцій та з'ясуйте, що є теоретико-методологічною основою кожної з них: плюралізм, консерватизм, марксизм, соціалізм, комунізм, анархізм, соціал-демократизм.

2. Проаналізуйте розвиток боротьби гуманізму та раціоналізму із середньовічною схоластикою.

3. На основі ознайомлення з особливостями становлення світової політичної думки різних періодів, спробуйте проаналізувати загальні принципи її розвитку.

4. Зробіть порівняльний аналіз підходів до конкретних політичних проблем у сучасній політичній науці США і Західної Європи.

5. Співвідношення понять гуманізм, раціоналізм, демократія в різноманітних політичних концепціях.

6. Загальне та особливе в сучасних ліберальних, консервативних, соціал-демок-ратичних, соціалістично-комуністичних і християнських доктринах сучасності.

Рекомендована література

Аристотель. Политика // Соч.: в 4 т. — М., 1983.

Арон Р. Зтапьі развития социальной мьісли. — М., 1993.

БергерА. К. Политическая мьісль древнегреческой демократии. — М., 1966.

Бердяев Н. А. Истоки и смьісл русского коммунизма. — М., 1990.

Берк 3. Защита естественного общества. — М., 1991.

Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — М., 1990.

Гоббс Т. Левиафан // Соч. — М., 1991. — Т. 2.

История политических и правових учений: Учеб. пособие / П. С. Гра-цианский, В. Д. Зорькин, Л. С. Мамут и др.; Под ред. В. С. Нерсесянса. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 1988.

История политических и правових учений. Домарксистский период. — М., 1991.

Кирилюк Ф. М., Ковш О. Г. Западноевропейские социально-политические учення ХП в. — К., 1991.

Кондзьолка В. В. Нариси історії античної філософії. — Львів, 1993.

Конфуций. Изречения. Я верю в древность. — М., 1995.

ЛоккДж. Два трактата о правлений // Соч.: в 3 т. — М., 1987. — Т. 3.

Лосский Н. О. История русской философии. — М., 1992.

Макиавелли Н. Государь. — М, 1990.

Монтескье Ш. О духе законов // Избр. произв. — М., 1995.

Ортега-і-Гассет X. Вибрані твори. — К., 1994.

Платон. Государство // Соч.: в 4 т. / Общ. ред. А. Ф. Лосева и др. — М, 1990.

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. — К, 1994. — Т. 1—2.

РуссоЖ.-Ж. Об общественном договоре. —М., 1906. Современная со-циал-демократия: Словарь-справочник / В. Я. Швейцер; Под общ. ред. А. А. Галкина.— М, 1990.

Тойнби А. Дж. Постижение истории. — М., 1992.

Токвиль А. Демократия в Америке. — М., 1992.

Утченко С. Л. Политические учення Древнего Рима III—І вв. до н. з. — М., 1977.

Цицерон. Об обязанностях. — М., 1975.