Політологія: Навчально-методичний комплекс

1. Походження держави, її сутність та функції.

До визначення поняття «держави» існує, принаймні, два підходи, які фіксують різні аспекти державності: її публічний, або інституційне значення. У першому випадку «держава» постає як спосіб організованості й згуртованості індивідів навколо спільного, універсально значимого інтересу. Держава тут асоціюється з усім суспільством, від імені якого приймаються владні рішення і виконання яких стосується усього суспільства. За приклад інституціонального визначення держави може правити хоч би дефініція, дана Е. Гіденсом: «Політичний апарат уряду (такі інституції, як парламент або конгрес разом з цивільними службовцями), який керує певною територією, а її повноваження підтримані юридичною системою та здатністю застосувати військову силу для втілення своєї політики». Ці два підходи не є взаємозаперечуваними, оскільки перший вимушений погодитися з необхідністю інститутуалізації суспільного інтересу в системі державних та політичних закладів. Другий же визнає «тілом» своїх інституційних конструювань народ і його політичну волю до підпорядкованого легітимованим інституціям організованого співжиття.

Найкоректнішим способом визначення сутності держави буде схарактеризувати її через сукупність складників або засад існування державності. Таким мінімальним засадничими елементами держави є триєдність — народ, влада і територія, де кожен з елементів має рівносильну іншим двом, але не самодостатньою вартість. Цей мінімальний засновок потребує доповнення ще, принаймні, двома компонентами: суверенітет і єдина мова та самоназва. Поєднання народу, влади і території може утворити політичну одиницю федеративного статусу і лише ознаки суверенітету свідчитимуть про статус державний. Суверенітет означає право держави (її уряду) бути суддею в останній інстанції свого інтересу й своїх дій на території, чітко окресленьїй своїми кордонами. Спільна мова та самоназва є особливо актуальною вимогою для багатонаціональних держав федеративного устрою.

Єдиного погляду немає також не існує і щодо проблеми походження держави. З широкого спектру політичних теорій, присвячених цій проблемі, зупинимося на основних: патріархальна, органічна, конвенційна (угодова), теорія насильства, сакральна (магічна), психологічна, географічного детермінізму.

Патріархальна теорія, що веде свій відлік від тверджень Арістотеля про природу держави, вважає шлях простого фізичного розростання сім'ї схемою виникнення держави. Держава є кінцевою ланкою розвитку сім'ї у рід і плем'я. Відповідно природною формою політичної влади є монархія як аналог батьківської влади в сім'ї.

Органічну теорію найширше розробив Спенсер. Суть її полягає в проведенні аналогії між тілом держави та живим організмом. «Суспільства, як і живі тіла, починаються як зародки — виникають із мас, дуже малих порівняно з масами, яких вони у підсумку досягають» (Спенсер). А з розвитком суспільств його частини стають несхожими, і відбувається нарощення структур за рахунок зростаючої диференціації суспільних та професійних ролей і функцій.

Конвенційна (угодова) теорія має найчисленнішу аудиторію розробників та апологетів. Держава виникає в наслідок укладеної між людьми угоди, на яку вони пристають з міркувань власної безпеки, прагнучи подолати стан «війни всіх проти всіх» (Т. Гобс), чи з міркувань втілення розумної форми суспільного устрою, що відбивав би досконалу людську природу (Ж.-Ж. Руссо).

Теорії насильства (Л. Гумплович) пояснюють походження держави необхідністю вироблення таких політичних інституцій (апарату примусу), які дозволяли б утримувати переможцям владу над переможеними племенами. Класову теорію походження держави (Ф. Енгельс) можна розглядати як одну із версій теорії насильства. Держава розвивається як організація правлячого класу, що для захисту своїх «приватно класових» інтересів використовує монополію на фізичне насильство.

У державі, як у певний спосіб упорядкованому суспільстві, є значна кількість обов'язків і щодо окремого громадянина, і щодо суспільства в цілому. Ці обов'язки упорядковуються відповідно до функціонально-ролевого розподілу. Функції держави поділяють на внутрішні та зовнішні. Внутрішні функції мають три широкі напрями: законодавчий, адміністративний (виконавчий) та судовий. Не менш важливі також і політична (ідеологічна), культурно-освітня, соціально-економічна та полі-ційна функції, які не вписуються в межі одного з напрямів, а швидше є зв'язковою мережею поміж ними. Зовнішні функції зосереджуються в налагодженні міждержавних відносин, забезпеченні системи захисту державних кордонів, суверенітету та цілісності держави (схема 12).